Філософія Нового часу

Філософія Нового часу охоплює період із XVII ст. до першої трети­ни XIX ст. Вона являє собою принципово новий рівень у розвитку єв­ропейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме у цей час.

Формується новий світогляд, якому притаманно наступне: світ роз­глядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська актив­ність, а сама людина — як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності. Індивід має спиратися на свою діяльну активність; га­слом епохи стає теза «За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити» людина, дякуючи своєму розуму повинна перетвори­ти середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним; ін­дивід спирається на мислення здорового глузду, яке включає опору на факти («краще одного разу побачити, ніж сто разів почути») та ясну, чі­тку, зрозумілу логіку; світ постає в якості надскладного механізму, ти­повим взірцем якого був механічний годинник; людина повинна пізна­ти цей механізм та опанувати його дякуючи знанню («Знання — сила» Ф. Бекон).

У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, діяльність лю­дей починає розумітися не як кругообіг подій, а як розвиток від примі­тивних до досконалих форм існування суспільства. Зміна ідей про сус­пільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох — божественної, героїчної, людської (Д. Віко) — до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе).

Френсіс Бекон, що розглядав пізнання природи та використання отриманого знання як основу соціального благополуччя й спробував уявити «онаучене « суспільство у роботі «Нова Атлантида», наполягає на тому, що відроджувати варто не ті чи інші вчення стародавніх, а дух сміливого пошуку, притаманний їх творцям.

• «ідоли печери» — це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

• «ідоли роду» — це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;

• «ідоли ринку» — це омани, пов’язані з людським спілкуванням, не­правильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації;

• «ідоли театру» — це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман — найзгубніший для людей тому, що він блокує їхню ініціативу, змушує некритично ставитись до існуючих теорій, освячених традиціями.

Розум, очищений від заблуджень, спираючись на спеціально прове­дені експерименти, використовуючи правила індуктивного (від частко­вого до загального) виводу, здатний надати повну та корисну картину світу. В широкому смислі слова філософія, згідно Бекону, це система усіх досвідно — раціональних пізнань, які доступні розуму як особли­вої здібності людини (іншій здібності — пам’яті — відповідає історія, уяві — поезія). У вузькому смислі слова філософія — вчення про всі види знань і їх співвідношення, вчення про метод (органон) пізнання. Бекон чітко розрізняє релігію від філософії. Перша базується на зверх- природному одкровенні, друга — на даних органів почуттів. В філосо­фії навіть основні джерела піддаються обговоренню та перевірці, тоді як у релігії основні джерела установлюються авторитетом. Разом із тим Бекон стверджує, що можлива природна теологія, яка відповідає при­родній релігії, оскільки установлюваний пізнанням зв’язок природних явищ вказує на існування божества.

Ідея автономної філософії вперше була реалізована французьким мислителем Рене Декартом, який при цьому спирався на концепції но­вого природознавства, являючись одним із його засновників.

Згідно Декарту, вчення про природу — фізика — входить органіч­ною частиною в систему філософських знань, будучи їх стовбуром. Гі­лками цього дерева знання служать механіка, медицина й етика, а та­кож філософські науки. Корінням дерева знання є метафізика. Усе знання — від метафізики до етики — будується єдиним методом раціо­нального, подібного геометричному, міркування. До досвіду необхідно удаватися, щоб з’ясувати, що з можливо справжнього предмета розуму реалізувалося в нашому світі, який є лише одним із можливих світів.

Метафізика (а з нею і все наше знання) повинна, згідно Декарту, спиратися на положення, істинність якого не має сумніву. Щоб знайти таке положення, він стає на позиції радикального скептицизму, відвер­таючи все, у чому можна хоч якось засумніватися. Сумнів викликають існування Бога, зовнішнього світу і власного тіла. Безсумнівно лише положення: «Я мислю, отже існую». Це положення є поєднанням двох відповідних одна одній ідей: «я мислю» і «я існую». Істина і є відповід­ністю ідей одна одній, яка встановлюється або безпосередньо вбачаєть­ся — інтуїтивно, або логічним аналізом — демонстративно. Інтуїція та дедукція із інтуїтивно збагненого — це два шляхи, які ведуть до пі­знання усіх можливих світів. Досвід грає допоміжну роль.

Такими є гносеолого-методологічні наслідки, отримані Декартом із аналізу вихідного положення його філософії. З нього випливає, що «я» є дещо мисляче — душа — певна непротяжна сутність, або субстанція. Моя власна душа є першим предметом мого пізнання. В душі я знахо­джу ряд ідей, одні з яких придбані мною при житті, інші — притаманні їй із народження. Серед останніх знаходиться ідея Бога — істоти, що володіє усіма досконалостями та міццю. Аналіз ідеї Бога показує, згід­но Декарту, що предмет цієї ідеї, тобто сам Бог, існує. Існує Бог, який утворив дві субстанції (субстанція — самодостатня система, яка сама себе обґрунтовує й не потребує інших основ) протяжну й мислячу, і іс­ную я — той, у кому ці дві субстанції поєднані і який може пізнавати і Бога, і створений ним світ.

У цьому пункті мислительну естафету приймає геніальний голланд­ський філософ Бенедикт Спіноза. Його вирішення проблеми субстанції не втратило свого значення навіть для нашого освіченого XXI ст. Він вважає, що декартівська проблема субстанції не має рішення, оскільки вона невірно поставлена. Не існує окремо двох декартівських полови­нок — матерії й духу, душі й тіла, які спочатку роз’єднані, а потім яки­мось чином поєднуються і співпадають. Субстанція єдина і всеохоп- лююча, включає в свій зміст всі можливі явища дійсності. Мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (най­першими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Всі речі та явища — лише модуси, різні міри поєднання — мислення і протяжності. Лю­дина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу- душі. Від універсальності діяльності людини залежить ступень розви­неності її інтелекту.

Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істинному від­ношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її ак­тивна властивість — воля — перевершує розум, а тому пристрасті та ба­жання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.

Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої суб­станції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей. А для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання — інтелектуальної ін­туїції, яка дозволяє все бачити під кутом зору вічності, тобто у відпові­дності із субстанціальною природою мислення.

Німецький філософ Г. Лейбніц захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зро­зуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Лейбніц вважає, що у світі панує принцип «усезагальних відмінностей» — немає жодної речі, яка була б тотожна іншій, тобто у світі існує безліч субстанціальних одиниць — монад. Монади є метафізичними субстанціями, в кожній із яких у формі можливих уявлень утримується весь світ і які відрізня­ються одна від одної ступенем ясності уявлень. У монад, які знаходять­ся на найнижчому ступені — монад безжиттєвої природи — всі уяв­лення неясні, у монад середнього ступеню — душі тварин і людей — одні уявлення неясні, інші — ясні; у вищих монад — ангепи, Бог — усі уявлення ясні. Бог — вища з монад, монада монад, приводить усі мона­ди у відповідність одна одній, при якій без будь-якої реальної взаємодії зміни в одній монаді пов’язані із змінами у всіх інших. Ця наперед установлена гармонія робить наш світ найкращім із можливих світів.

Такими були в XVII ст. основні спроби реалізувати ідею автономної філософії, вільної від світоглядних умов, побудувати цільний світогляд на розумних і досвідних підставах, які виявлені дослідженнями пізна­вальних здатностей людини. Філософія Нового часу досягла нового рі­вня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихід­ної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людсь­кої життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пі­знання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуван­ням, щоб визначити його потенціал.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Основні риси епохи Відродження — антропоцентризм, гуманізм.

2. Натурфілософія епохи Відродження.

3. Онтологічна та гносеологічна проблематика філософії Нового часу.

4. Соціально-філософські концепції філософії Відродження та Нового часу.

Теми для написання рефератів

1. «Титанізм» та «фаусгівський дух» у європейському Відродженні.

2. Проблема релігії та моральності у філософії Відродження.

3. Методологічні ідеї Ф. Бекона та Р. Декарта.

4. Новоєвропейське вчення про субстанцію.

5. Особливості тлумачення людини й суспільства у філософії Нового часу.

Література

1. Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. — К., 1995.

2. Аристотель. Соч.: в 4 т. — M., 1973-1983.

3. Асмус В. Ф. Античная философия. — M., 1976.

4. Афоризмы старого Китая. — M., 1988.

5. Богомолов А. С. Античная философия: в 2 ч. — M., 1985.

6. Бугай Д. В. Критика теории идей в «Параманиде» Ллатона // Во­просы философии. — 1997. — № 4.

7. Буддизм. История и культура. — M., 1989.

8. Древняя Индия. Язык,культура, текст. — M., 1988.

9. История китайской философии. — M., 1988.

10. Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке. Древний Ки­тай и Индия. — M., 1989.

11. Открытие Индии. Философские и эстетические воззрения в Ин­дии XX в. — M., 1987.

12. Платон. Соч.: в 3 т. — M., 1968—1972.

13. Татаркевич В. Історія філософії: т. 1. Антична і середньовічна філософія. — Львів, 1999.

14. Чанішев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой филосо­фии. — M., 1991.

15. Бэкон Ф. Новый органон // Соч. в 2x т. Т.2. M., 1972.

16. Гоббс Т. Левиафан // Избр. произ. В 2x т. Т. 1, M., 1964.

17. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій — К.: Вілбор, 1997. — 272с.

18. Гусев В.І. Західна філософія Нового часу. ХУІІ-ХУІІІ ст.: Підручник. — 2-ге вид. Київ: Либідь. — 2000. — 368

19. Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произ. M., 1950.

20. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении // Соч. в 3x т. Т. 1. M., 1985.

21. Спиноза Б. Богословско-политический трактат // Избр. произ. В 2х т. Т.2. M., 1968.

22. Паскаль Блез. Думки. Пер. c фр. Перепадя А., Хома О. — К.: Дух і літера, 2009. — 704 с.

23. Петрушенко В.Л. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібн. — Львів, 2001. — С. 108-132.

24. Татаркевич В. Історія філософії. — Львів, 1999. — T.2. — С. 54­103.