Ф. Ніцше. Роман-трактат «Так казав Заратустра. Кника для всіх і ні для кого» (переклад з німецької Анатолій Онишко)

Текст із книги (уривки).

2.

Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто не трапивсь йому назустріч.

- Знаю я цього подорожнього - кілька років тому він тут уже проходив. Заратустра було ім'я його...

Розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявсь, як сміються діти. Та коли Заратустра опинився на самоті, то промовив до серця свого:

- Буває ж таке! Цей старець святий ще не чув у своєму лісі, що Бог помер!...

3.

Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей - їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра промовив так до людей:

- Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина - це те, що треба здолати. Що ви зробили, аби її здолати?..

Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини - посміховищем або нестерпним соромом.

Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.

Навіть наймудріше із вас - це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?

Ось що скажу я вам про надлюдину!

Надлюдина - це суть землі. І нехай ваша воля промовить: хай надлюдина стане суттю землі!

Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники - свідомі вони того чи ні.

Вони зневажають життя, ті вмирущі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони згинуть!...

4.

Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:

- Людина - це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою.

Небезпечно ступати на линву, небезпечно іти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися і зупинитись.

Велич людини в тому, що вона - міст, а не мета, і любити в людині можна лиш те, що вона - перехід і загибель.

Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель, - бо вони ступають по линві.

Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати, бо вони вміють глибоко шанувати, бо вони - стріли, що прагнуть до іншого берега.

Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.

Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини, - бо так він хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність - це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.

Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності, - бо так він як дух ступає мостом.

Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість, - бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.

Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота - це більша чеснота, ніж дві, бо вона - вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.

Я люблю того, у кого марнує себе душа, хто не сподівається подяки і не віддячує сам, - бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.

Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він хоче загинути.

Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє, - бо він хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто виправдує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли, - бо він хоче загинути від тих, що є.

Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить, - бо він має загинути від гніву Бога свого.

Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малої пригоди, - так охоче ступає він через міст.

Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є, - так усе те стає його загибеллю.

Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем, - бо голова в нього - тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.

Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною, - вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.

Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки - надлюдина...

5.

Дивіться! Я показую вам останню людину.

«Що таке любов? Що таке творіння? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» - так запитує остання людина і кліпає очима.

Земля змаліла, і вистрибує на ній остання людина і робить усе маленьким. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.

«Ми придумали щастя», - кажуть останні люди і кліпають очима.

Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.

Хворіти й не довіряти - це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!

Час від часу трошки отрути - і будуть приємні сни. А насамкінець багато отрути - це для приємної смерті.

Вони ще працюють, бо праця - розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.

Ніхто не стає вже ні бідним, ані багатим - і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота слухатись? І те, й те завдає надто багато клопоту.

Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні - хто має іншу думку, той сам іде у божевільню.

«Колись увесь світ був божевільний», - кажуть найхитріші й кліпають очима.

Вони розумні і знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлунку.

Вони мають свою невеличку втіху вдень і мають свою невеличку втіху вночі - та здоров'я шанують.

«Ми придумали щастя», - кажуть останні люди і кліпають очима.

Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав крик і радість юрби. «О Заратустро, - гукала вона, - дай нам цю останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!»

І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:

- Вони не розуміють мене - моє слово не для їхніх вух.

Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев - тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів...

Про мух на торговищі

Втікай, друже мій, у свою самотність! Я бачу, тебе приголомшив галас великих мужів і покололи жала малих.

Де закінчується самотність, там починається торговище, а де починається торговище, там починається й галас великих лицедіїв, і дзижчання отруйних мух.

У світі найкращі речі ще нічого не варті, якщо про них ніхто не оповіщає; великими мужами називає народ оповісників.

Довкруги винахідників нових цінностей крутиться світ - непомірно для ока крутиться він. Та довкруги лицедіїв крутиться народ і слава: так влаштовано світ.

Лицедій має дух, та не досить сумління духу. Він завжди вірить у те, чим найдужче примушує вірити, - в себе самого.

Назавтра у нього вже нова віра, а позавтра - іще новіша. Почуття в нього нестримні, як і народ, а настрої нетривкі. Повалити - це називається в нього «довести». Допровадити до божевілля - це називається в нього «переконати». А кров для нього - найкраща підстава.

Правду, досяжну лише для тонкого слуху, він називає облудою і нічим. Воістину, він вірує тільки у тих богів, котрі здіймають на світі найбільше галасу!

На торговищі повно врочистих блазнів - і народ славить своїх великих мужів! Для нього вони - володарі на годину.

Але година їх квапить - і вони кваплять тебе, і вимагають від тебе сказати «так» чи «ні». Горе тобі, коли схочеш поставити свій стілець між «за» і «проти».

Цим безумовним і наполегливим ти, прибічнику істини, не заздри! Ніколи ще істина не спиралася на плече безумовного.

Від цих нетерплячих відійди у безпечне місце - тільки на торговищі нападають із запитаннями «Так?» чи «Ні?»

Повільно течуть усі глибокі джерела - довго доводиться їм чекати, поки дізнаються, що саме запало у їхню глибінь.

Збоку від торговища і слави спиняється все велике - збоку від торговища і слави одвіку селилися винахідники нових цінностей.

Втікай, друже мій, у свою самотність — я бачу тебе покусаним отруйними мухами. Втікай туди, де віє суворий, потужний вітер!

Втікай у свою самотність! Ти жив близько від мізерних та жалюгідних. Втікай від їхньої невидимої помсти! Щодо тебе вони - тільки помста.

Не здіймай більш на них руки! Незліченні вони, і не твоє це покликання бути віялом од мух.

Цих мізерних і жалюгідних - тьма-тьмуща, і багатьом гордим будовам дощові краплі та бур'яни принесли уже погибель.

Ти не камінь, та незліченні краплі вже видовбали в тобі порожнину. Потріскаєшся ти й розломишся від незліченних крапель.

Замученим отруйними мухами бачу тебе я, до крові закусаним бачу я все твоє тіло, але твої гордощі навіть не хочуть розгніватись.

Крові твоєї хочуть вони з невинним виглядом, крові прагнуть їхні безкровні душі - і тому кусають вони з невинним виглядом.

Але ти глибокий, надто глибоко ти страждаєш навіть від невеликих ран, і не встигнув ти ще одужати, як по твоїй руці вже повзе такий самий отруйний хробак.

Ти здаєшся мені надто гордим, щоб цих ласунів убивати. Та стережися, щоб терпіти всю їхню отруйну кривду не стало твоїм покликанням!

Дзижчать вони навколо тебе і з похвалою своєю: похвала їхня - це докучливість. Вони хочуть допастися ближче до шкіри твоєї і крові.

Вони улещують тебе, як Бога чи диявола, вони скиглять перед тобою, як перед Богом чи перед дияволом. Що з того! Облесники вони і скиглії, більш нічого.

Часто бувають вони й прихильні до тебе. Та це - всього лиш одвічні хитрощі боягузів. Так, боягузи хитрі!

Багато вони міркують про тебе своєю убогою душею - ти завжди викликаєш у них підозру! Все, про що багато міркують, починає викликати підозру.

Вони карають тебе за всі чесноти твої. Дарують вони тобі, по суті, лише твої помилки.

Бо ти лагідний і справедливо судиш; ти кажеш: «Не винні вони в мізернім своїм існуванні». Та їхня убога душа переконана: винне кожне велике існування.

Навіть коли ти до них поблажливий, вони почувають себе зневаженими тобою і повертають тобі твою добродійність прихованим лиходійством.

Твоя гордість безмовна завжди їм не до смаку; вони гучно радіють, коли твоя скромність дозволяє тобі деколи бути суєтним.

Те, що ми виявляємо в людині, ми в ній і розпалюємо. Остерігайтеся ж мізерних!

Перед тобою вони відчувають себе мізерними, і їхня ницість тліє і спалахує проти тебе незримою помстою.

Хіба ти не зауважував, як замовкали вони, коли ти до них підходив, і як покидала їх сила, мов дим - погасле багаття?

Так, друже мій, ти для ближніх своїх — докір сумління, бо вони не варті тебе. Тож вони тебе ненавидять і охоче смоктали б кровицю твою.

Ближні твої завжди будуть отруйними мухами; велике в тобі змушує їх ставати дедалі отруйнішими і все більше схожими на мух.

Втікай, друже мій, у свою самотність і туди, де віє суворий, потужний вітер. Не твоє це покликання бути віялом од мух...

Ф. Ніцше як філософський критик християнської моралі (його відома формула «Бог вмер»). Про що тут йдеться?

Філософія надлюдини Ф. Ніцше - розтлумачте її основні змістовні аспекти. Покажіть, що у ній йдеться не про фашизм, а про зовсім інші важливі для новітньої історії людства речі.

Формула «переоцінка всіх цінностей» Ф. Ніцше - про що йдеться?

Мартін Гайдеґґер (Хайдеггер) (1889-1976) - німецький філософ, який зосереджував свою роботу в сферах феноменології та герменевтики, один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Поруч із Людвігом Вітгенштайном здійснив мовну революцію.

6.3.2