Значення аналітичної філософії мовн для топології досвіду

Аналітична філософія мови відіграє надзвичайно важливу роль для топо­логії досвіду. З одного боку, вона виявляє і описує необхідні зв’язки двох взаємопов’язаних топосів— мови і досвіду.

Важливість досвіду для аналізу мовн визнавали обидва загальні спряму­вання аналітичної філософії— філософія ідеальної мови (та пов’язаний з нею емпіризм Карнапа і Шліка) і філософія повсякденної мовн. Аналіз мови почи­нався з емпіричного поділу на суб’єкта і об’єкта та перевірки відношення між знаком і позиачуваним. Так, майже одразу стає зрозуміло, що узвичаєне епістемологічио-емпірнчне уявлення про суб’єкта має чимало суперечностей, натомість мова з’ясовує, що суб’єкт первинно є «мовним суб’єктом». Відповідно зазнає змін і статус світу: світ є світом мовного вираження. Тож змісти і форми мовн збігаються зі змістами і формами світу, а суб’єкт стає межею світу-мови. Згідно з цим, перетворення колись емпіричних понять без­посередньо веде до проблематизації досвіду: як власне відрізнити мовне від досвіду? Аналіз мови дав дві відповіді, які зосереджували свою увагу иа різних вимірах мовн — констативі і перформативі.

Увага до констатива була характерною для філософії ідеальної мовн та пов’язаної з нею віденською філософією мови. Аналіз мови, який відбувався в межах цих позицій, було великою мірою присвячено здатності мовн виражати змісти досвіду.

Расел продовжив аналіз мови, зокрема її граматики. Граматика розгляда­лася як певна перешкода для утримання адекватності змісту виразів і станів справ, на які вони посилаються. Якщо граматика приховує істинні значення поєднаних у реченні тверджень, аналіз слід спрямувати на твердження, через які можна зрозуміти спроможність мови ідеально виражати стани справ. Ці твердження є мовними атомами, які водночас мають статус і логічних кон­стант. Саме ця тотожність забезпечує правильність тверджень. Разом з тим, референція атомарних виразів є умовною: ці логічні константи не мають без­посередньої референції до якихось предметів і є власними іменами. Мовні атоми— це заступники об’єктів; їхньою єдиною функцією і значенням є суб­ституція. Субституція мовних атомів є спроможністю позначати «атомарні факти реальної дійсності». Мова є ієрархією атомарних фактів, які перебува­ють у нерозривній єдності із атомарними пропозиціями, і, в певному розумінні, є досвідом у його наявності. Якщо піддати мовні атоми «онтологічній ре­дукції», то ми доступаємося до дійсної реальності. Тож філософія мови може знайти такі методи, які запобігатимуть граматичним ускладненням, що прихо­вують за суто мовними формами зв’язок з реальністю.

У творах раннього періоду Вітгенштайн виходить з припущення, яке поділяв і Фреге: форма світу, мови і мислення походить з єдиного джерела. Цю ідею він інтерпретував як те, що світ, думка і речення (тобто мова в її реально­му вираженні) поділяють в основі одну й ту саму логічну форму. Завдяки цьо­му, думка і речення можуть бути образами фактів, з яких складається світ. Факти— це наявні стани справ, яким притаманна характеристика існування і які складаються з об’єктів. Об’єкти можуть поєднуватися між собою у факти відповідно до своїх логічних власпвостей, що визначають можливість їх комбінування з іншими об’єктами. Влістивість об’єктів— логічна форма— є особливим образом, що єднає стани справ, мову і світ. Ці образи складено з елементів, що її конституюють. Своєю чергою, кожен елемент представляє об’єкт, а комбінація в образі репрезеггує комбінацію об’єктів у стані справ. Тож логічна структура образу і в мові, і в думці збігається з логічною структу­рою того стану справ, який вона репрезентує. Тому образ сягає прямо реаль­ності, однак, разом з тим, він не здатен зобразити власну образну форму, через що, як вважав Вітгенштайн, філософія з її епістемологічним інтересом не має засобів виразити форми пізнання і дссвіду. Філософія обмежена в здатності судити про істинність тверджень. Істинність речень незалежна від наших тверджень про неї. Необхідна істина завжди логічна, а логічна необхідність незалежна від того, що діється в світі. Досвід відбувається в мові попри бажан­ня гносеологічного суб'єкта і відпсвідно до природи мовного суб’єкта. Ідеальна мова, зрештою, заснована на референційному фундаменті образу, який водночас є тим, горизонтом чого є суб’єкт.

Модель референції покладено таюж і в основу логічної побудови світу. Карнап аналізує основні поняття, якими послуговуються науки та філософія, для того, щоб створити умови для такого функціонування мови, коли слова перебуватимуть у систематичній взаєм)пов’язаиості між собою та тими стана­ми справ, на які вони посилаються.

Філософія повсякденної мови розглядала наявну мову не як предмет, який слід переробити, апелюючи до істини, адекватності та стану справ, а як незапе­речний факт, природа, структура і властивості якого мають стати осереддям мовного аналізу. Мову не треба переробляти, беручи за взірець ідеальну мо­дель референції. Мова є тим, шо може дати цінні уроки, за якими слід переро­бити застосування мови в окремих типах діяльності людини. Звідси походить увага до застосування мови, до слововжитку.

Хода дискусій в межах філософії повсякденної мови не мала прямого сто­сунку до топології досвіду.

Фундованість правильних виразів в універсальному мови прямо веде до заперечення референційної теорії значення. Філософія повсякденної мови опи­сує ті рівні значення, які не походять зі зв’язку знаку з позначуваним, не відтворюють певні досвідні моделі. Границя між топосами досвіду і мовн про­лягає між двома типами виражальної здатності людини, мовною і досвідною. Вимір перформатива засвідчує принципову іншість мовного значення, що веде і до переоцінки значущості граматики. Знати значення виразу — значить знати хто, яким чином і навіщо його застосовує. А граматика є тим, що ототожнює дотримання правил і людську дію, тобто вона є складним горизонтом топосу мовн, який забезпечує зв’язність з мовою прагматичного досвіду. Це — зв’язок між різними окремими топосами, які у взаємодії забезпечують можливість порозуміння між людьми на основі засобів для успішного досягнення повсяк­денних цілей людей. Граматика забезпечує єдність структури мовн, структуру людської дії зі структурою життя в розмаїтті її житгєформ.

Слід звернути увагу на парадоксальність ситуації у філософії повсякден­ної мови.

Для філософії повсякденної мови характерно заперечувати здатність мови виражати вмісти досвіду. Однак ці твердження були засновані на упередженні, що досвід обов’язково має тлумачитися в термінах істинності (правильності) та хибності (помилковості), натомість перформативні вирази оцінюються в опо­зиції «вдале-невдале». Проте, як ми вже бачили в прагматичній топографії досвіду, це не так: простий безпосередній досвід ще не містить критеріїв істинності. Ідея проактивності досвіду, закладена в прагматичну максиму, саме і наголошує на тому, що досвід слід вимірювати за його успішністю. Тут ми і можемо побачити, що хоча іллокутивні акти стани справ жодним чином не описують, а отже, здавалося б, досвіду не стосуються, вони пов’язані з досвідом більше ніж інші можливі вирази. Іллокутивні акти відбуваються за моделлю простих досвідів, що тільки і можуть бути вдалими або невдалими. На пізніх етапах розвитку аналітики повсякденної мови, зокрема у Сьорла, стає очевидним, що іллокуція стає чимось, що свідчить про необхідність досвіду.

Як бачимо, обидва спрямування в аналітичній філософії утримували про­блему досвіду як певний чинник, що сприяв топології мови, визначенню її меж і границь. Таким чином просувалася і топологія досвіду, яка потребувала розрізняти досвіду і мови так само, як розмежовувати мислення і досвід. Про­блематичний статус поняття досвіду в аналітиці мови, якась неспроможність відкинути проблему досвіду і намагання винести його за дужки власних досліджень доводять, з одного боку, важливість поняття досвіду для опису поняття мови, а з іншого боку, окреслюють границю між топосами досвіду і мови. Мова не здатна повністю виразити досвід і не має такого завдання. Досвід зустрічається з мовою вже як такий, що стався, тож вирази про досвід мають статус опису границі мови. Тому для саморозуміння досвіду результати філософування в рамках аналітичної філософії мали важливе значення: аналіз понять та їх застосування вчать про необхідність методологічної рефлексії щодо контексту вжитку поняття досвіду та похідних від нього термінів, які опосередковують опис себе, виставлення себе для власного розуміння.

5.