Поняття "Відродження” та характерні риси духовного життя цієї доби

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокуль- турних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов’язані *зі зростанням значення та авторитету міст, *збільшенням їх пито­мої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті сус­пільства.

Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які спорідню­ють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:

> Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);

> тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.

Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.

Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для куль­турного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджу­вали в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини.

Які ж нові акценти з’явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати ре­альну цінність природи і земного життя людини.

Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуз­до відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творін­ня. Найвище творіння Бога - людина. Людиною завершуєть­ся процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження - піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування про­

сто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога прони­зував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич боже­ственної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама .людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспек­тивне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; на­впаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання прин­ципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реал­іями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише пози­тивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздира_ли н_ескінченні війни, про­цвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тяг­нуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідо­ма легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фа- устівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знат_и безмежне - стає символом європейського духу.

5.2.