Розділ 18 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА

Коло питань: Глобалізація як цивілізаційний феномен. Етапи глобалізаційної інтеграції. Науково-технічний прогрес: тенденції, риси і ризики глобалізації. Глобальні загро­зи людству.

життя людини. Імперативи сталого розвитку. Глобаль­ні сценарії поступу людства.

Людсгво ввійшло в ХХІ сторіччя. Яким буде це сторіччя? Що принесе воно людству? Чого очікувати в майбутньому? Ці та інші запитання хвилюють сьогодні кожну цивілізовану люди­ну. Адже на зламі епох людство переосмислює свій історичний шлях, виявляє нові тенденції розвитку й нові загрози та здійс­нює пошук шляхів, які б забезпечили цивілізаційний поступ і водночас гідне життя Людини.

На зламі тисячоліть головною тенденцією цивілізаційного розвитку людства є процес глобалізації. Під таким процесом за­звичай розуміють зростаючу взаємозалежність і взаємозв'язок сучасного світу, які виявляються в поширенні глобальних норм і цінностей, демократії, а також глобальних угод і договорів, враховуючи міжнародні угоди про охорону довкілля і захист прав людини.

Рушійною силою глобалізації став вільноринковий капі­талізм, який характеризують не лише вільна торгівля товарами та послугами, але й вільний рух капіталу. На початку ХХІ ст. глобалізація вийшла за рамки економічно-фінансової системи й охопила майже всі сфери суспільної діяльності: політику, ідеоло­гію, культуру, освіту та спосіб життя. Щоб зрозуміти сутність гло­балізації, доречно звернутися до її витоків, причин і джерел.

У 80-х роках ХХ ст. Роланд Робертсон, Ентоні Ґіденс, Зиґмунт Бауман, Ульріх Бек та інші започаткували філософське осмислення феномену глобалізації. Насамперед глобалізація - це феномен західної, індустріальної цивілізації. В її станов­ленні виокремлюють три етапи. На першому етапі (ХУ-ХІХ ст.) глобалізація мала характер колонізації.

Швейцарський культуролог Дені де Ружмон (1906-1985) вважає, що Європа географічно об'єднала світ, власне вона його відкрила, дослідила, приручила, розбудила, змусила вирушити до своєї єдності. Європа розпочала з того, що поєднала конти­ненти, які до її появи нічого не відали про взаємне існування. Вона дала змогу людству усвідомити свою єдність^[376].

Відкриваючи нові землі, здійснюючи географічну та про­мислову експансію, Європа включала їх у сферу свого впливу, модернізувала життя народів світової "периферії", експортуючи свої суспільні практики, господарські та політичні форми, ка-

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 605 пітали й техніку. Європейці заселили найвіддаленіші куточки планети, виготовили карти всіх континентів й океанів, назвали острови й моря своїми іменами. Залишивши свої країни, вони принесли європейську культуру й цінності, до яких прилучали "периферію", оскільки були переконані, що вона з часом стане частиною їхньої цивілізації.

Проте це був період не лише конституювання єдності світу, його супроводжували й дезінтегративні процеси. Континенти, які відкрила Європа і в яких вона панувала, звільнялися від її опіки - першою Північна Америка (з кінця ХУІІІ ст.), Латинська Америка (перша половина ХІХ ст.), Індія, Індонезія, Південно- Східна Азія та Близький Схід (після Другої світової війни), а з 1960 року - майже вся Африка. Світ збунтувався проти Європи в ім'я вартостей свободи, справедливості та рівності для всіх на­родів, поваги до всіх людей, які вона сама визначала та поши­рювала.

Здійснюючи колоніальну експансію світу, Європа не ус­відомлювала себе як цілісність. На думку Д. де Ружмона, до ХХ ст. вона була королевою планети, а відтак майже не відчула і не усвідомила себе як організовану структуру. Тому цілком за­кономірно, що національна, політична та економічна експансії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. перетворюються у боротьбу між державами-націями за перерозподіл світу, за власні колонії та ринки збуту. Така боротьба вилилася у міжнаціональний кон­флікт, що переріс у Першу світову війну. Ця війна започаткувала процес деколонізації, який завершився у 1960 році крахом ко­лоніальної системи.

Незважаючи на те, що війна продемонструвала безперспек­тивність національної експансії у формі колонізації, її дух про­довжував існувати та живити національні місіонерські ідеї. Друга світова війна була трагічною спробою реанімувати колоніальну ідею та втілити її у новому перерозподілі світу. З одного боку, в ній брала участь гітлерівська європейська коаліція, а з іншого, - сталінська азійська. В жерло Другої світової війни було втягнуто не лише народи Європи та Азії, а й Північної Америки, Японії та Китаю. Війну виграли дві позаєвропейські імперії - США та СРСР.

Європа, констатує Д. де Ружмон, вийшла з війни деморалізо­ваною і колонізованою, втративши всі свої монополії. Вона ду­ховно програла війну. її вразили такі хвороби, як тоталітарний дух, антисемітизм та націоналізм. Саме вони актуалізували потребу в об'єднаній Європі. Позаяк війна була продовженням колоніальної експансії, то, програвши її, Європа втратила пріо­ритет у стратегії глобалізації.

У повоєнні 40-і роки розпочинається другий етап глобалізації - європеїзація. Перед Європою постали два шляхи розвитку: або її дезінтеграція на суперницькі націоналізми, що неминуче призведе до тоталітаризму, або федеральна інтеграція націй, які відмовляються від догми їхнього абсолютного суверенітету і в тій чи тій формі приймають спільну структуру. Федералізм - єдина відповідь на виклик історії, оскільки ґрунтується на пошануванні численних елементів, які творять Європу і водночас забезпечує їхню плідну конкуренцію в умовах миру.

Федералістська ідея глибоко вмотивована тим, що це єди­ний спосіб запобігти війнам на національному ґрунті, а також запобігти колонізації. І справді, за одне покоління Європа була епіцентром двох світових воєн. Федерація може стати єдиною гарантією національної незалежності, безпеки, процвітання та свободи. Вона орієнтує на те, щоб встановити живу рівновагу між різними націями та Європою, а далі між Європою і світом. Федералістська думка шукає таємницю гнучкої, постійно рух­ливої рівноваги між народами на основі поваги, а не підко­рення чи знищення.

Євроінтеграція на засадах федералізму починається зі ста­новлення Європейського Співтоварства (ЄС) на основі Римсько­го договору (1957). За цим договором заснували Європейський спільний ринок, що сприяв формуванню інтернаціональних економічних і політичних зв'язків на рівні національних інс­титутів (держав, міжурядових, неурядових організацій тощо).

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 607 Наступним кроком у євроінтеграції стало об'єднання ресурсів для подолання відставання від США та Японії в галузі мікро- електроніки, біотехнології, виробництва нових матеріалів. Із 70-х років ХХ ст. починається географічне розширення ЄС, яке сьогодні об'єднує 27 країн.

У ХХІ ст. розпочинається новий етап євроінтеграції, який пов'язують із прийняттям єдиної грошової одиниці (євро) та роз­витком інформаційних технологій. Вільний обмін інформацією відкриває нові перспективи "електронної Європи", пріоритета­ми якої є освіта, підвищення кваліфікації, електронна торгівля. Європа із Попелюшки знову стала Королевою, яка усвідомлює себе як цілісність, як організовану структуру. Такий унікальний феномен світового порядку зумовлений не географічно, а духов­но, як певне постійне ставлення до життя. "Шукати щоразу далі, й створювати стільки ризику, скільки розв'яжеш нових проблем, - такою є, - на думку Д. де Ружмона, - справжня формула Про­гресу в її західному визначенні"^[377].

Сьогодні ЄС, вважає Е. Ґіденс, презентує форму трансна­ціонального урядування. Всупереч тому, що про ЄС говорять і прихильники, і критики, він не є якоюсь наднаціональною державою. Водночас він не є і простим об'єднанням націй. Для того, аби ввійти до ЄС, країни добровільно відмовилися від час­тки свого суверенітету. Незважаючи на свою аж ніяк не демок­ратичність, ЄС вимагає від своїх членів відповідати демократич­ним критеріям. Це означає, що транснаціональна система може зробити дієвий внесок у демократію як усередині держав, так і в стосунках між ними.

Поряд з євроінтеграційними процесами, які демонстру­ють прагнення до керованої глобалізації з відновленням парт­нерських взаємин Європи з регіонами, в 40-х роках ХХ ст. аме­риканці запропонували свій варіант глобалізації. США доклали немало зусиль для послаблення європейського домінування в нинішньому світі, щоб перебрати на себе роль лідера в процесах глобалізації.

Після Другої світової війни для Америки полем гри раптом став увесь світ, адже суперництво з Радянським Союзом точилося за кожний куточок світу. Міжнародна система холодної війни з її конкуренцією за вплив та гегемонію між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом до 90-х років ХХ ст. визначала стратегію розвитку світу.

Третій етап глобалізації розпочинається в 90-х роках ХХ ст. У цей час формується глобальна капіталістична система. Самобутніми атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція та мережі. Світ дедалі тісніше переплітається, невпинно інтегруючи ринки, держави та технології. У цій новій ері глобалізації, зазначає Т. Фрідмен, домінує американська потуга, американська культура, американський долар і американський флот. А тому невипадково в сучасних концепціях глобалізації превалює американська ідея "плавильного казана", на противагу ідеї федералізації.

Що ж таке "глобалізація", у вимірах якої живе людство? Які її реальні масштаби? Як вона впливає на розвиток цивіліза­цій і людства в цілому? У розумінні глобалізації спостерігаємо плюралізм підходів і різноманіття дефініцій.

Безперечно, становлення суспільства знання сприяє еко­номічному процвітанню, демократії і свободи. "Суспільство,

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 609 вибудоване довкола інформації, - пише американський соціо­лог Френсіс Фукуяма, - більше схильне продукувати дві вель­ми поціновувані сучасною демократією речі: свободу і рівність. Стрімко зросла свобода вибору..., зазнають тиску і починають розпадатися ієрархічні структури всіх видів, як політичні, так і корпоративні. Великі, неповороткі бюрократичні структури, які за допомогою правил контролю і примусу прагнули контролювати в своїх пенатах усе, потерпіли крах при переході до економіки, заснованої на знанні, яка, навпаки, "уповноважувала" особу, надаючи їй повний доступ до інформації"^[378].

Низка дослідників глобалізації: У. Бек, М. Кастелз, Дж. Сорос вважають, що вона зумовлена вільним рухом капіталів і зроста­ючою залежністю національних економік від глобальних фінан­сових ринків і транснаціональних корпорацій (ТНК). Справ­ді, ТНК постають акторами глобалізації у сфері ринку, ресурсів, технології та комунікацій. Саме тому У. Бек визначає глобаліза­цію як вплетення національних держав та їхнього суверенітету в павутину транснаціональних акторів і як підпорядкування їхнім владним можливостям, орієнтації та ідентичності^[379]. Тож глобалі­зація означає вплив ТНК на всі сфери суспільного життя. У цьому необхідно вбачати дуже важливу характеристику глобалізації - її некерованість. Тріумф ринкового порядку означає катастрофіч­ну нестабільність глобальної капіталістичної системи.

Під глобалізацією часто розуміють набуття людством рис певної однорідності, завдяки потужному впливу західної цивілі­зації на решту людства, тобто його вестернізацію. Глобалізація постає процесом цивілізаційної гомогенізації людства, як внаслі­док дії чинників конвергенції, так і внаслідок експансії найбільш розвинених країн - "цивілізаційних лідерів".

Процес глобалізації супроводжується уодноманітненням, яке вияляється в уніфікації потреб, цінностей, норм та ідеалів.

Безперечно, глобалізація - експансивна, її не можна уникнути. Єдина надія, на думку Т. Фрідмена, що "кожна країна спромо­жеться розробити численні фільтри, щоб оборонити свою культуру від зовнішнього і внутрішнього тиску глобальної капі­талістичної економіки, тиску, що призводить до нівеляції всяких культурних особливостей. Бо сучасна глобалізація така швидка й потужна, що культури, яким забракне снаги це зробити, просто позникають, як зникає кожен біологічний вид, нездатний при­стосуватися до зміни середовища"^[380].

Одним із найважливіших фільтрів, вважає дослідник, є здат­ність до "глокалізації". Під глокалізацією він розуміє здатність культури, стикаючись з іншими сильними культурами, вбира­ти ті впливи, що природно їй підходять і могли б її збагатити, та опиратися справді чужим речам. Глокалізація потрібна для того, щоб будь-яка країна чи культура змогла засвоїти окремі її аспекти, скористатися ними й збагатитися, але не дати цим стороннім впливам заполонити й пригнітити себе.

Необхідно зазначити, що на початку ХХІ ст. глобалізацію вже не розглядають як одновекторний процес, тобто вестернізацію. Для нового глобального світу, вважає Р. Робертсон, характерна "глокалізація", тобто гомогенізація і гетерогенізація, які взає­модоповнюють і взаємопроникають один в одного. Цю позицію виражає формула: "скільки світів - стільки глобалізацій".

Однак не всі культури здатні ефективно здійснювати гло- калізацію. Деякі культури, як зазначає Т. Фрідмен, відверто по­гані глокалізатори, і через це глобалізація становить для них велику загрозу. Деякі культури впевнені, що відбувається здо­рова глокалізація, тоді як насправді вони повільно й непомітно асимілюються, втрачають самобутність. Може трапитися так, що ці культури асимілюють у рідній країні, яка стала прохідним двором для інших країн і культур. Отже, наслідком глобалізації може бути втрата культурної самототожності.

Якщо Т. Фрідмен розглядає глокалізацію оптимістично, то З. Бауман - песимістично. На думку З. Баумана, глокалізація - це новий розподіл привілегій і безправ'я, багатства й бідності, пер­спектив і безнадійності, сили й безсилля, свободи і поневолення. Глокалізація, як він вважає, - це процес нової всесвітньої стра­тифікації на глобалізованих багатих і локалізованих бідних.

Нарешті глобалізацію характеризує така цілісність людс­тва, яка виявляється у скороченні відстаней, розмиванні держав­них бар'єрів, створенні єдиного економічного, фінансового, ін­формаційного та інших просторів на основі комунікативних технологій. З одного боку, ця зростаюча цілісність суто комуні­кативної природи, з іншого, - людство тісніше "сплітається" спільними проблемами, спільною долею та спільними небез­пеками. Водночас глобалізація - це боротьба за життєві пре­ференції і світове панування. Така інтерпретація глобалізації не виключає збереження і розвитку соціального різноманіття в рамках світового співтовариства.

Глобалізація зазвичай відбувається примусово, без ураху­вання вірогідних руйнівних наслідків, без урахування думки і настроїв тих, кого "глобалізують". Агенти глобалізації (ті ж ТНК) користуються аксіоматичною впевненістю в тому, що втягування націй і держав (як і кожної людини) в глобальну комунікаційну гру, у вир всесвітнього ринку - це безперечне благо, а чинення опору цьому - гріх, злочин. Отже, у соціокультурному розумінні глобалізація репрезентує процес владного втягування народів і культур до всесвітнього комунікаційного загалу. Цим можна пояснити дуалізм, нездоланну амбівалентність глобалізації, яка поєднує позитивний потенціал розповсюдження цивілізаційних здобутків із руйнівною силою примусовості. А тому глобалізації важко протистояти.

У боротьбі між капіталом й урядами перемагають трансна­ціональні корпорації, які стали цілком безконтрольні. Вони відіграють головну роль не лише в організації економіки, але й суспільства в цілому, хоча б тому, що здатні вилучати у суспільс­тва його матеріальні ресурси (капітал, податки, робочі місця). У такий спосіб функціонуюча глобальна економіка руйнує основи національної економіки і національної держави^[381]. Національна держава більше не в змозі контролювати розвиток економіки, а відтак соціальні наслідки цього процесу - безробіття, міграція, злидні - накопичуються в соціальній сфері.

На думку Дж. Сороса, світ вступив у період глобального дисбалансу. Адже жодна країна не в змозі опиратися владі сві­тових фінансових ринків, а інституції для визначення правил гри у міжнародних масштабах практично відсутні. Механізму ж колективного ухвалення рішень в умовах глобальної економіки просто не існує^[382].

Річ у тім, що глобальна капіталістична система (ГКС) майже непомітна, бо не має жодної формальної структури. Більшість її суб'єктів навіть не усвідомлюють свою підвладність їй; точніше, вони визнають, що підвладні певним безособовим, інколи руй­нівним силам, та не розуміють, які це сили. Глобальна капіталіс­тична система поділяється на центр та периферію, причому центр дістає прибуток за рахунок периферії. Але, щонайваж­ливіше, ГКС виявляє певні імперіалістичні тенденції. Аж ніяк не шукаючи рівноваги, вона з непрогнозованою настирливістю до­магається експансії. Вона не заспокоїться, поки залишатимуться незалучені ринки та ресурси. Економічно-фінансова глобалізація вступає в суперечність із національними культурами, загрожу­ючи їхньому розмаїттю. Екстериторіальність ГКС суперечить тому, що головною одиницею політичного й соціального життя залишається нація-держава. Тож розвиток світової економіки не відповідає, на думку Дж. Сороса, розвитку світового суспіль­ства. Крім того, взаємини між центром та периферією також нерівноправні. Вони суперечать тим демократичним принципам західної цивілізації, які є її гордістю. А тому міжнародне супер­ництво за капітал реально загрожує глобальній капіталістичній системі її розпадом.

В інтерпретації сучасного етапу глобалізації є як її прибіч- ники-радикали, так і опоненти-скептики. Прихильники ради­кальної глобалізації ототожнюють її з процесами лібералізації та демократизації, позитивно оцінюючи її здобутки. На їхню думку, ера національної держави минула. Натомість прихильни­ки поміркованої глобалізації вбачають у ній нові форми експлу­атації, нерівності, обмеження свободи, колонізації (вестернізації, американізації).

Скептики вважають глобалізацію міфом, оскільки уряди як і раніше можуть контролювати економічне життя і держа­ва добробуту залишається недоторканою. Згідно з поглядами скептиків, поняття глобалізації покладено в основу ідеології, що поширюється захисниками вільної торгівлі, які прагнуть демон­тувати системи добробуту і скоротити державні видатки.

І радикали, і скептики розглядають глобалізацію лише у площині економіки. Однак участь у глобалізаційній системі зовсім не гарантує успіху. Нагальне завдання, яке стоїть перед країнами, полягає в тому, щоб знайти здорову рівновагу між збереженням своєї самототожності та інтеграції на основі нових технологій у світовий ринок.

Глобалізаційна інтеграція разом із науково-технічним про­гресом до 60-х років ХХ ст. для західної людини мала оптимістич­не підґрунтя. Віра у соціальний поступ була настільки непохит­ною, що жодні невдачі не могли заступити позитивні результати. В ментальності західної людини існувало глибоке переконання, що "наука і техніка можуть розвиватися без упину, без обмежень і без попередньо накресленої мети"^[383].

Науково-технічний капіталізм (НТК) стимулював розвиток науки й техніки, ініціював нестримну планетарну науково-тех­нологічну активність, ідеологію вільноринкової економіки та необмеженого споживацтва. Проте він не створив міцної мораль­но-світоглядної основи, яка б гарантувала людству достойне май­бутнє. Суперечності між економічним та соціальним розвитком НТК вилилися в 70-х роках ХХ ст. в енергетичну та екологічну кризи, за якими настала економічна криза індустріально розви­нених країн. Людство зіткнулося із загрозами, антропогенними за своєю природою. Водночас з'ясувалося, що такі загрози мають глобальний характер. А це означає, по-перше, що вони стосу­ються не окремих регіонів чи країн, а людства в цілому, тобто зачіпають життєві інтереси всіх народів і держав; по-друге, вони загрожують усьому людству, якщо не будуть вирішені вчасно; по-третє, вони вимагають для свого розв'язання спільних і не­відкладних зусиль усіх народів і держав.

Серед низки загроз домінантною є небезпека застосування зброї масового знищення (ядерної, водневої, біологічної чи хімічної). Ядерна епоха розпочинається від 1945 року з трагічних подій, коли американці скинули на японські міста Хіросіму та Нагасакі атомні бомби. Проте це не зупинило розробки атом­ної та водневої зброї. Створення водневої бомби американцями (1952) і росіянами (1953) започаткувало тривалу, економічно вис­нажливу гонку озброєнь. Її облагороджували аргументацією про можливість мирного використання розщепленого ядра та ядер­ного синтезу як невичерпного джерела енергії. Однак фінансу­ють такі розробки зазвичай військові відомства, які монопольно використовують їхні результати для модернізації озброєнь.

Незважаючи на усвідомлення небезпеки самознищення людства, оскільки в ядерній війні не буде ні переможців, ні пе­реможених, ядерна зброя повільно почала "розповзатися" по планеті. Сьогодні поряд із такими ядерними державами, як США, Росія, Китай, з'явилися нові: Індія, Пакистан і Корея. Ще якихось декілька років і до цих країн долучиться й Іран.

У ХХІ ст. людство зіткнулося ще з однією глобальною загро­зою - міжнародний тероризм. Одинадцяте вересня 2001 року стало чорним днем не лише для США, а й для всього цивілізо-

Розділ 18.

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 615 ваного світу. Безпрецедентний терористичний акт показав, що людство незахищене від масового знищення.

Не меншою загрозою є нерівномірність глобального еко­номічного та соціального розвитку, що породжує дисгар­монію у стосунках між державами. Це призводить до поглиб­лення соціальної нерівності між країнами так званого "золотого мільярду" і решти світу. За останнє десятиріччя ХХ ст. соціальна нерівність зросла вдвічі. Так, соціологічні дослідження, за спри­янням ООН (2002), показують, що 20% населення споживають 75% доходів, а 25% - лише 2% доходів, прожитковий мінімум 1 млрд людей складає 1 долар у день.

Величезною загрозою виживання людства є нераціональне використання природних ресурсів як усередині країн, так і на міжнародному рівні. Світ зіткнувся з проблемою незворотного виснаження природних ресурсів. Річ у тім, що індустріаль­не суспільство, керуючись ідеєю прогресу, перетворилося на марнотратного споживача енергії та інших допоміжних дже­рел без огляду на майбутнє. У промислово розвинених країнах продовжують хижацьку експлуатацію земних надр. Якщо таку тенденцію не буде змінено, то, за прогнозами експертів, 10-ти мільярдне населення планети в 2100 році буде позбавлене мож­ливості користуватися нафтою, газом та іншими корисними копалинами.

Особливо відчутним стало забруднення довкілля та пе­ретворення його в непридатне для життя людини. Забруднен­ня та затруювання ґрунту, води і повітря виявляють повсюдно. Швидкими темпами відбувається руйнування різних біотопів^[384], що загрожує існуванню тваринного і рослинного світу. Дегра­дація екологічних систем прогресує, стаючи загрозою для існу­вання людини на Землі. "Якщо історія людини на цій планеті має закінчитися деструкцією, якщо людина знищує природу, в якій живе, і саму себе, то де ж були допущені помилки? Як вона дійшла до того, щоб розвинути такий вид діяльності, що знищує довкілля, а їй самій загрожує небезпекою?"^[385]

Одна з найсерйозніших глобальних проблем сьогодення, як в екологічному, так і в соціальному плані, - це стрімке зрос­тання населення. Нині на планеті проживає понад 6 мільярдів чоловік. Щорічно кількість населення планети збільшується на 90 мільйонів. Безпрецедентне зростання населення в другій поло­вині ХХ сторіччя створює величезне навантаження на запаси про­довольства, екосистему та біологічне розмаїття. Феномен зрос­тання народонаселення разом із вичерпанням енергоресурсів та забрудненням довкілля утворює ядро екологічної кризи.

Найбільшу стурбованість світового співтовариства виклика­ють екологічні проблеми, що стосуються збереження та від­новлення довкілля. Саме їхньому вирішенню і була присвячена остання чверть ХХ сторіччя. Це не лише проблеми виживання самої людини. Згідно з науковими дослідженнями, впродовж усієї історії Землі біологічні системи накопичили таку кількість генетичної інформації, яка призвела до появи саморегулю­ючих механізмів існування біоти (фауни й флори, що утворюють екологічну цілісність) Землі. Руйнуючи ці екологічні системи, людина руйнує й саморегуляцію біоти, що може мати катаст­рофічні наслідки. В епоху НТР людство стало настільки технічно й технологічно потужним, що здатне знищити всю планету, покласти край не лише цивілізації, але й життю на Землі.

Саме тому ХХ ст. уже ввійшло в історію людства як сторіччя глобальних екологічних проблем. Екологічні проблеми - це суперечності, що виникають у процесі взаємодії суспільства та природи внаслідок неконтрольованого антропогенного впливу. Екологічні проблеми зумовлені людською діяльністю, в ході якої людина свідомо чи несвідомо порушувала існуючі пропорції та рівновагу, що згодом відновлювалися самою природою. Діяль-

Розділ 18.

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 617 ність людини була локальною, відповідно диспропорції та дис­баланс, які виникали в природі, теж мали локальний характер. А тому екологічні проблеми не загрожували життю людини.

У ХХ ст. завдяки створеній техніці та технології діяльність людини набула планетарного характеру, а її наслідки - гло­бального. "Підкорення природи, що мало на меті щастя людей, своїми надмірними успіхами, які поширюються й на природу самої людини, перетворилося на виклик людському буттю як такому. Усе тут нове, безпрецедентне і за своїм проявом, і за своїми масштабами. У досвіді попередніх поколінь, якому від­повідала вся мудрість щодо належної поведінки, ми не знайдемо чогось подібного до того, що здатна сьогодні зробити людина і що в змозі вона ще зробити, раз у раз вдосконалюючи цю здат- ність"^[386].

Наслідком нестримного підкорення природи є глобальна зміна клімату і ризики, які супроводжують цей процес. Так, за останні 500 років людство знищило 60% лісів на планеті, що відчутно позначилося на біосфері. Ліси - це легені планети, що забезпечують свіже повітря, регулюють клімат, тепло- і водо­обмін на планеті. Катастрофічні зміни клімату та його наслід­ки поки що не зупинили вирубку лісів. Сьогодні щохвилини у світі зникає 21 га лісів. Україна теж доклала до цього своїх рук. Залісення у нас складає 14% території, тоді як в Європі - 30%. Карпати стали "оголені" завдяки хижацькому вирубуванню лісів і продажу деревини за кордон. Повені в Закарпатті - результат такої варварської діяльності. Тепер повені будуть щороку.

До цього необхідно додати руйнацію озонового захисно­го шару Землі, який поглинає ультрафіолетове випроміню­вання сонця. Коли 1982 року над Південним полюсом виявили величезну дірку в озоновому шарі, це викликало серйозне за­непокоєння світової спільноти. Дані, отримані від супутників, підтвердили, що над північною півкулею рівень озону також невблаганно зменшується - у деяких регіонах майже на один відсоток щорічно. За прогнозами науковців, якщо руйнування озонового шару не припинити, то до 2075 року на Землі можуть захворіти на рак шкіри 60 мільйонів людей.

Американський журналіст Едвард Ґолдсміт у 80-ті роки ХХ ст. так охарактеризував екологічний стан людства: "Третя світова війна оголошена. Вона ведеться проти природи і при­рода відступає. Природний світ вмирає. Він вмирає швидко, настільки швидко, що якщо тенденція збережеться, природа втратить здатність підтримувати складні форми життя, такі як існування людини. Нам доведеться переглянути свої погляди на сучасний світ. В основі цих поглядів лежить твердження, що наука, техніка і виробництво зможуть створити рай на землі. Сучасна людина обожнила себе. Проте вона - фальшивий бог. Те, що створено на землі - не рай, а жах, до якого вона вже не може адаптуватися. Наш світ стає світом для роботів, а не для живих істот"^[387].

Через двадцять років американський журналіст Т. Фрідмен, аналізуючи глобалізаційні тенденції, вбачає в них не меншу за­грозу виживанню людства. За найближчі десять років, якщо до глобалізованого життя долучатиметься дедалі більше людей і якщо ми не навчимося виробляти більший обсяг продукції з менших обсягів сировини, то ризикуємо випалити, висушити, вирубати, випродати й вимостити бетоном усі рештки незайма­ної природи: ліси, річки, болота - і то з небаченою в людській історії швидкістю.

Це лише констатація фактів, однак існують і наукові розроб­ки, які засвідчують не лише наявність екологічних проблем, а їхній кризовий та катастрофічний характер.

У середині 70-х років ХХ ст. радянський учений Микола Будико спрогнозував довгострокове потепління клімату на планеті. В основі прогнозу лежала доволі проста ідея: вугле­кислий газ, який викидає суспільство в атмосферу (1,4х10 у 20 степені), при спалюванні органічного палива створює

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 619 "парниковий ефект" через поглинання відбитого від Землі со­нячного випромінювання. Сьогодні вже відомо, що парниковий ефект породжується не лише вуглекислим газом, але й метаном і фреонами. За останні 100 років найтеплішими були 80-і роки, середня температура зросла на 0,4°С. За його прогнозами, до 2000 р. температура мала підвищитися на 1,3° С, а до 2050 - на 3°-4° С. На перший погляд, це незначні аномалії, але вони зумо­влюють серйозні негативні наслідки. Зокрема, будуть збільшува­тися посушливі роки в посушливих зонах і вологі у вологих. Це насамперед позначиться на сільському господарстві, на здоров'ї людини та біосфері загалом. Уже сьогодні людство зіткнулося з цілком новою проблемою - падіння рівня ґрунтових вод. Це ре­зультат викачування підземних вод зі швидкістю, яка перевищує їхнє природне поповнення з дощів і талого снігу.

Незначне підвищення температури за останнє десятиріч­чя зумовило танення полярної криги і льодовиків Арктики та Антарктиди, Аляски і Ґренландії, снігового покриття в Альпах, Андах, на Памірі та в Тибеті^[388]. Відповідно піднімається рівень світового океану, що загрожує затопленню берегових територій. У березні 2005 р. зникли сніги в Кіліманджаро, які покривали гори впродовж 12 тис. років.

Утім, загроза колапсу атмосфери не спонукала до глобальної співпраці. Навпаки, хоч науковці одностайно вважають, що пар­никовий ефект у ХХІ ст. може підвищити температуру на планеті до небезпечного рівня, держави не поспішають розв'язувати цю проблему. Так, за останні 100 років концентрація вуглекислого газу в атмосфері збільшилася на 12-18%. У США промисловість і транс­порт споживають кисню більше ніж його відтворюють на території країни. Водночас США не підписує міжнародну Кіотську (1997) угоду про контроль за викидами двоокису вуглецю в атмосферу.

Для філософії екологічна проблематика - не прикладна, а суто теоретична. Філософію цікавлять питання трансформації

буття людини й довкілля. В 70-х роках ХХ ст. починають розроб­ляти поняттєвий апарат для осмислення глобальних екологіч­них проблем та їхньої еволюції. Зокрема, це стосується сутності екологічної кризи. Екологічна криза - глобальна зміна якості довкілля, яка веде до руйнації природних умов існування сучас­них розвинених форм життя на Землі та динамічної рівноваги біосфери, що склалася загалом. На відміну від кризових соціаль­них явищ, екологічна криза загрожує існуванню людини як біо­логічному виду і взагалі життю на Землі. Змінюються біосферні показники довкілля, які залишалися практично стабільними з моменту виникнення людини. Екологічна катастрофа (заги­бель, кінець) - це незворотні явища якісного порядку, де люди­на не спроможна змінити перебіг процесів у системі "суспіль- ство-природа". Однак необхідно усвідомлювати, що термін "ка­тастрофа" має значення кінця та знищення лише при лінійному баченні накопичення, виробничої доцільності та споживання.

В 70-х роках ХХ ст. з'являються численні футурологічні кон­цепції осмислення перспектив розвитку людства, а також їхнє глобальне моделювання. Серед футурологічних концепцій варто зазначити праці американського філософа Е. Тофлера, в яких він попереджав про шок від зіткнення з майбутнім. Ми побудували цивілізацію, констатував Е. Тофлер, яку не розуміємо і яка ви­ходить із-під контролю. Як можна жити в такому суспільстві? Навіть якби лише одна технологія вийшла з-під контролю, то й тоді б наші проблеми були б достатньо серйозними. Фактом же є те, що й інші соціальні процеси стали некерованими, не­зважаючи на наші спроби впоратися з ними⁴²².

Е. Тофлер був одним із перших, хто звернув увагу на мож­ливість глобальної екологічної катастрофи. Ніколи раніше жодна цивілізація не створювала засобів, здатних у прямому розумінні цього слова знищити не місто, а всю планету. Ніколи раніше всім океанам не загрожувало забруднення, а з лиця Землі не зникав щодня один вид тварин чи рослин внаслідок людської жадоби

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 621 або недогляду; ніколи раніше видобуток корисних копалин так по-варварськи не спотворював планету; ніколи раніше засоби для розпилення аерозолей не руйнували шар озону, а тепло­ве забруднення не загрожувало клімату планети: війна проти природи вже досягла поворотного рубежу, і біосфера більше не в змозі протистояти промисловому наступу. Це результати того, що технократично орієнтована економіка прагнула досягти максимуму матеріального добробуту. Технократам, наголошує Е. Тофлер, притаманна недалекоглядність. Вони переймаються безпосередніми прибутками та їхніми наслідками. Тому для технократа, що в Детройті, що в Києві, економічний ефект - го­ловна мета, а технологія - головний засіб⁴²³.

Створене глобалізацією світове суспільство є суспільством ризиків, у якому в будь-який момент може розпочатися процес спіралевидної руйнації. Справді, ми стикаємося віч-на-віч із си­туаціями ризику, з якими ніхто впродовж попередньої історії не зіштовхувався. Ризики тісно пов'язані з нововведеннями. Тому цілком закономірно, що найбільше ризиків спричиняють наука і технологія. Водночас їх залучають до того, щоб протистояти таким ризикам. Глобалізація втягує у гру всілякі інші форми ризику та невизначеності, особливо ті, що пов'язані з глобаль­ною електронною економікою. Очевидно, вирішення глобальних проблем шляхом відмови від досягнень цивілізації, призупи­нення науково-технічного та економічного розвитку - безперс­пективні. Навпаки, використання досягнень НТР і міжнародне співробітництво всіх країн може слугувати основою для вирі­шення глобальних проблем та запобігти ризикам.

Починаючи з 70-х років ХХ ст., відбувається екологізація та глобалізація мислення передусім західної цивілізації та об'єднання зусиль для розробки стратегії виживання.

Особливе місце в дослідженні глобальних проблем людства займає Римський клуб - міжнародна неурядова організація, створена в квітні 1968 р. з ініціативи Ауреліо Печеї (1908-1984), першого президента Римського клубу. Мета клубу - глобальне прогнозування перспектив розвитку людства. Завдяки Римсь­кому клубу сформувався особливий напрям наукових дослід­жень - глобалістика.

На думку А. Печеї, Римський клуб - це невидимий коледж, мета якого сприяти тому, щоб люди якомога глибше усвідомлю­вали труднощі людства. Члени Римського клубу виконали понад 15 фундаментальних досліджень щодо перспектив розвитку су­часної цивілізації. Всі дослідження є науковим прогнозуван­ням, тобто алгоритмічно обґрунтованим передбаченням. Члени клубу розробили методологію дослідження складних ієрар­хічних систем, яка виявляє критичні точки розвитку людства та конструює його альтернативні варіанти. Необхідно пам'ятати, що прогноз - це не імператив, а "віртуальна реальність", тобто один із варіантів майбутнього, який може бути реалізований або й ні. Все залежить від програми дій стосовно того чи того про­гнозу. Песимістичний прогноз лише попереджає про можливі загрози. Нобелівський лауреат Деніс Габор, член Римського клу­бу, вважав, що майбутнє не можна передбачити, але його можна сконструювати. Майбутнє може стати реальністю за допомогою методів "соціальної інженерії".

Першу доповідь Римському клубу підготували американські професори Донела та Деніс Медовзи у співпраці з Джеєм Форес­тером у вигляді математичної моделі світового розвитку: "Світо­ва динаміка" (1971). Модель була побудована на екстраполяції в майбутнє п'яти чинників: зростання чисельності народонасе­лення, індустріалізація, забруднення довкілля, виробництво про­дуктів харчування та видобуток природних ресурсів. Результати цього дослідження були оприлюднені для широкого загалу в книзі "Межі зростання" (1972). Вона репрезентує два можливі сценарії майбутнього:

- Якщо існуючі світові тенденції зростання народонаселен­ня, обсягів виробництва, виснаження ресурсів та забруднення довкілля залишаться незмінними, то впродовж наступних 100 років буде досягнуто фізичну межу зростання на планеті з по-

Розділ 18.

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 623 дальшим різким та неконтрольованим зменшенням населення та економічним занепадом.

- Існує можливість змінити ці тенденції фізичного зростан­ня і перейти до стану економічної та екологічної стабільності суспільства, що стало розвиватиметься і в майбутньому. Це дасть змогу задовольнити базові матеріальні потреби всіх людей на Землі, а кожна людина отримає рівні можливості для реалізації свого людського потенціалу.

Праця "Межі зростання" мала широкий міжнародний ре­зонанс, оскільки вперше на такому рівні привернула увагу сус­пільства до необхідності обмежити матеріальне виробництво, а відтак - і споживання людства. Ці висновки отримали назву "концепції нульового зростання".

Автори другої доповіді Римському клубу "Людство на роздоріжжі" (1974) Михайло Месарович та Едуард Пестель у комп'ютерній глобальній моделі врахували специфіку соціаль­но-економічного та політичного розвитку регіонів. Вони вису­нули ідею "обмеженого зростання", вважаючи, що прогрес у його традиційному розумінні несумісний із природними заса­дами людського існування.

Незважаючи на песимістичний характер їхнього прогнозу, його обговорення позитивно вплинуло на світогляд людства. Завдяки цьому та іншим дослідженням було проведено і за­фіксовано принципову відмінність між поняттями зростання та розвиток. Під зростанням розуміють збільшення обсягів ви­робництва за кількісними параметрами, під розвитком - зміну якості за рахунок розширення або реалізації потенційних мож­ливостей. Людство має усвідомити, що наша планета еволюціо­нує в часі без зростання. Тому людське суспільство, що є підсис­темою обмеженої за фізичними параметрами і незростаючої Землі, повинно, зрештою, адаптуватися до схожої парадигми розвитку. Тож, хоча існують межі для зростання, не існує меж для розвитку, що відбувається на сталій основі.

Наступні доповіді Римському клубу репрезентують стратегії виживання, в яких обґрунтовано потребу в духовній революції людства. В результаті трансформації масової свідомості поста­не нова культура "гармонійного глобалізму". Пошукам шляхів утвердження глобально орієнтованого мислення присвячена доповідь Римському клубу "Цілі для людства" (1977), виконану під керівництвом американського філософа і соціолога Ервіна Ласло. У цій доповіді розглянуто "атлас цілей" для різних регіонів світу та глобального рівня. Головною метою людства названо без­пеку, забезпечення продовольством, оптимальне використання речовинно-енергетичних ресурсів. Їх використали для аналізу внутрішніх меж зростання цивілізації. Такі межі, на думку ав­торів, зумовлені головними принципами організації суспільства і найперше недалекозорими політичними рішеннями, що ви­пливають із вузькокорисливих інтересів. Розв'язання екологічних, економічних та інших глобальних проблем вимагає виходу за рамки цих "внутрішніх меж", перебудови всієї системи мислення і планування на основі світової солідарності для досягнення гло­бальних цілей і більшої відповідальності за досягнення наслідків діяльності окремих соціальних груп та індивідів.

Одним із найяскравіших представників глобального руху Заходу був перший президент Римського клубу Ауреліо Печеї. У його доповідях "Людські якості" (1977) та "Сто сторінок для майбутнього" (1981) представлено співзвучну з Е. Ласло стратегію виживання людства. А. Печеї пропонує проект практичних дій, в якому людина постає як вихідний пункт, головна мета й засіб діяльності. На думку вченого, потрібен якісний стрибок у людському мисленні, тобто революція в самій людині, її вдосконалення. Така революція призведе до морального й ду­ховного відродження людства, утвердить почуття "глобальної відповідальності". Головними етапами людської революції є: етичне, філософське, гуманітарне оновлення людської думки і культури в цілому; розробка бажаних молодіжних альтерна­тивних проектів майбутнього; рух за інноваційне навчання на широкій суспільній основі.

Духовно-культурні трансформації потребують політико- структурних змін соціальних систем у бік їхньої більшої керо­ваності. Головні елементи таких змін - це трансформація напру­женості "Схід-Захід" в активне співробітництво; самоперебудова країн, що розвиваються з метою їхньої органічної інтеграції в світову систему. Водночас потрібно розробити і прийняти про­граму глобальних дій на основі добровільної коаліції націй^[389].

А. Печеї наголошував, що ніхто не знає, яка із проблем за­початкує незворотну ланцюгову реакцію, що поставить людину на коліна. Ніхто не знає, коли це відбудеться. І цілком можли­во, що найближчі роки - це дарований людству відтинок часу, щоб одуматись, поки не пізно, і змінити курс. Він обґрунтовує шість провідних цілей^[390], щоб стимулювати відповідальніше ставлення людини до життя, повсякденних справ, політичних дій, науково-технічних досліджень.

Перша мета орієнтує людство на бережливе ставлення до природи, її ресурсів, життєвого потенціалу. Необхідно усвідо­мити, що існують біофізичні межі не тільки для розширення людської діяльності, але й для присутності людини на планеті.

Друга мета орієнтує на внутрішні можливості людини, які теж небезмежні. Розумові, фізичні, моральні та інші властивості людини до пристосування не можна експлуатувати безкінечно. Тому техніко-технологічні та соціальні системи треба будувати так, щоб вони відповідали природі людини.

Третя мета стосується культурного спадку. Загальнолюдські цінності мають стати принципами нового світового економічно­го порядку. На думку А. Печеї, цінності культури перебувають у кризовому стані. Їх треба рятувати від вандалізму, недбалості та саморуйнації. Бо саме культурні традиції, вважає вчений, збері­гають найфундаментальніші стимули віри й любові, гордості й справедливості, почуття прекрасного та прагнення до добра.

Четверта мета зосереджена на конституюванні світового спів­товариства, на потребі поєднання міждержавних зусиль для вирішення глобальних проблем сучасності; створення нових управлінських структур світового рівня.

П'ята мета спрямована на оптимальне розселення людей на планеті. Сьогодні нагальною потребою стає загальний, єдиний план людського розселення, що враховував би всі заходи націо­нального й регіонального масштабу.

Шоста мета орієнтує на створення єдиної економічної сис­теми, системи фінансування, ресурсозабезпечення й зберігання, територіального розміщення виробництва тощо.

Завдяки доповідям Римського клубу зароджувалося усві­домлення того, що людство і саму Землю необхідно рятувати, причому негайно, бо згодом уже буде пізно. У Стокгольмі (1972) було проведено першу Конференцію ООН із проблем довкілля, яка вперше визначила спільні дії міжнародних організацій сто­совно охорони довкілля. На конференції прийняли Декларацію, яка закріпила право людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дає змогу гідно жити та процвітати.

Головною проблемою для міжнародного співтовариства стала розробка сценарію екологічно виваженої глобаліза­ції. Впродовж 80-х років ХХ ст. щорічно проводили форуми з проблем глобалізації та пошуку моделі бажаного суспільного розвитку. На першій конференції в Торонто (1980) "Крізь 80-і: мислимо глобально, діємо локально" відбулася зміна акцентів у розв'язанні глобальних проблем: технологічний підхід посту­пається місцем соціально-ціннісному. Прийшло усвідомлення того, що сама собою сучасна технологія не створює проблем і не вирішує їх. Все залежить від соціальних чинників їхнього ви­користання: на благо чи на шкоду людині й людству, а також - від ціннісних орієнтацій.

Активний процес пошуку стратегії розвитку людства на ХХІ ст. стимулювала доповідь Міжнародної комісії з питань охорони довкілля під назвою "Наше спільне майбутнє" (1987), підготовлена спеціальною комісією ООН із довкілля та розвитку на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. Саме в цій доповіді вперше було сформульовано ідею сталого розвитку (sustainable development). Під ним розуміють такий розвиток, який дає змогу задовольняти потреби сьогодення, не наражаючи на небезпеку здатність майбутніх поколінь задоволь­няти свої власні потреби. Отже, світове співтовариство висунуло ідею сталого розвитку, в основі якої лежить стратегія оптимізації всієї діяльності людства в його взаємодії з довкіллям.

Останнє десятиріччя ХХ ст. було періодом активного пошу­ку людством шляхів і засобів розв'язання глобальних проблем сучасності, а саме: побудова без'ядерного світу, захист довкіл­ля, освоєння космосу й ресурсів Світового океану, забезпечення високого рівня та якості життя тощо. Спільні зусилля людства сприяли поширенню ідеї "сталого розвитку". Важливу роль у цьому відіграло нове дослідження, здійснене Медовзами у 1991 році, яке врахувало зміни у світі за минулі 20 років. Його ре­зультати були опубліковані в книзі "Поза межами" (1992). Про­аналізувавши 13 різних сценаріїв розвитку цивілізації до 2100, вони дійшли таких висновків:

- Використання людьми багатьох важливих ресурсів і мас­штаби багатьох видів забруднення вже вийшли поза межі ресур­сно-екологічного потенціалу планети. Без істотного зменшення потоків сировини та енергоресурсів у наступні 50 років у світі відбудеться неконтрольований спад виробництва продовольства й промислової продукції та споживання енергії на душу насе­лення.

- Розбудова сталого суспільства поки що технічно та еко­номічно можлива. Але перехід до сталого суспільства вимагає ретельного балансу між довготерміновими і короткотерміно­вими цілями з наголошенням на якості життя, ніж на обсягах виробництва. Сталий розвиток суспільства вимагає більше ніж просто радикального підвищення продуктивності використання ресурсів та технологічних новацій, він також вимагає загальної зрілості людської цивілізації.

Із 13 досліджених сценаріїв лише у двох відбувався перехід до суспільства сталого розвитку, а в решті - занепад цивілізації. Важливо зазначити, що комп'ютерна симуляція на основі мате­матичного моделювання й системного аналізу показала, що суто технологічно-ринкова відповідь людства на виклики сьогодення не задовольняє. Технологічний ресурс та економічна гнучкість, безумовно, необхідні й важливі для досягнення сталого розвит­ку, але аж ніяк не достатні. Вирішальним чинником є ціннісна орієнтація людства, тобто його "мудрість". Обидва позитивні сценарії включали цю компоненту як основу для усвідомлення корекції людьми своєї життєдіяльності.

Вихідною точкою нової ери людства стала конференція ООН у Ріо-де-Жанейро (1992), відома як Саміт "Планета Земля". Головний документ "Порядок денний на ХХІ сторіччя" - це, по суті, глобальна програма дій, яка передбачає інтеграцію еко­номічних, соціальних та екологічних цілей. У програмі сфор­мульовано імператив ХХІ сторіччя: сталий розвиток, який визначає стратегію глобалізації. У цьому документі встановлено принципи поведінки держав у сфері справедливого глобаль­ного партнерства зі збереженням та відновленням довкілля. Так, зокрема, зазначено: "Задовольняючи головні потреби людей та підвищуючи рівень життя для всіх, ми водночас повинні краще захищати й зберігати довкілля та ресурси нашої планети. Жодна країна не може досягти цього сама, але цього можна досягти спільними зусиллями в рамках всесвітнього співробітництва з метою сталого розвитку"^[391]. Отже, стратегія сталого розвитку передбачає досягнення суспільного й міжнародного консенсусу стосовно того, щоб утримувати економічну підсистему людства у межах певного масштабу, що дає змогу природній системі Землі її живити і підтримувати.

Ідея сталого розвитку задає стратегію діяльності держав, змі­ну їхніх пріоритетів стосовно довкілля. Вона передбачає форму­вання системи заходів щодо збереження та відтворення існуючих екосистем, екологічної безпеки життєдіяльності, можливості

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 629 нормального розвитку як сьогодні, так і в майбутньому. Головне соціальне завдання сталого розвитку - викорінення й ліквідація бідності та злиднів, зменшення розриву в рівнях життя між най- біднішими та розвиненими країнами, зменшення розриву в прибутках найбагатших та найбідніших верств населення.

На перший погляд може видатись, що ось уже головну ро­боту зроблено: план на ХХІ ст. укладено і чільні принципи впро­вадження концепції сталого розвитку визначено відповідно до актуальних умов. Однак документи подібного ґатунку мають яскраво виражений декларативний характер і радше окреслю­ють загальний сенс ідеї, пропонують загальну схему, але не екс­плікують її зміст у наявні умови і залишають окремим країнам справу визначення конкретних способів і методик досягнення реалізації таких принципів, як і визначення ступеня ймовірності їхнього втілення на практиці.

Міжнародне співтовариство ввійшло в ХХІ ст. з усвідомлен­ням того, що найбільш значущою вартістю є не просто життя як виживання, а гідне Людини життя. Суттю нової земної цивілізації в ХХІ ст. має стати глобальний гуманізм, а не мо­нопольно найвища якість життя і розвитку лише для країн "зо­лотого мільярда".

Щоб успішно реалізувати стратегію сталого розвитку сус­пільства, найперше необхідно з'ясувати: що таке сталий роз­виток та в чому полягає суть цієї сталості? Річ у тім, що базові міжнародні документи були опубліковані англійською мовою, тому загальновизнаним став термін "sustainable development". Семантичний аналіз оригіналу словосполучення "sustainable development" означає розвиток, який може постійно підтри­муватися і продовжуватися. Це доволі проста і приваблива ідея, яка добре зрозуміла на рівні буденної свідомості. Проте низ­ка науковців вважають, що це словосполучення не відображає суті бажаного розвитку, позаяк констатує нульове економічне зростання. Сталий, як відомо, найчастіше означає постійний, незмінний і це явно суперечить самій ідеї розвитку як постійній зміні.

Президент Міжнародної академії ноосфери, акад. А. Урсул, визначає сталий розвиток як "стратегію керованого, підтримува­ного, регульованого розвитку, що не руйнує навколишню при­роду, забезпечує неперервний суспільний прогрес"^[392].

Зазвичай сталий розвиток розглядають як ідеальну модель бажаного майбутнього розвитку суспільства, результат довго­тривалої стратегії оптимізації всієї діяльності людства та його взаємин із природним довкіллям.

Незважаючи на плюралізм дефініцій, не треба розглядати сталий розвиток як стаціонарний стан, не є він і стійким еконо­мічним зростанням, головним показником якого є неухильне зростання ВНП. Сталий розвиток, як теорія, є концепцією ре­волюційного переходу від системи економічного зростання до сталого розвитку суспільства, що ґрунтується на оцінці прогресу не за кількісними параметрами економічного зростання, а за параметрами якості людського життя та стану довкілля.

Річ у тім, що конференція "Ріо-92" не запропонувала нау­ково-конструктивного визначення терміна "сталий розвиток". Проте після Саміту Землі було створено Раду Землі на чолі з Морісом Стронґом, яка запропонувала таке визначення ста­лості розвитку: сталий розвиток - проста концепція - жити справедливо в рамках наших екологічних можливостей. У змісті терміна виокремлено два імперативи: екологічної та соціально-економічної сталості. Сьогодні вимоги людства до природи перевищують її можливості, а тому людство має змен­шити використання природних ресурсів, своє споживання та виробництво відходів. Окрім того, людство має нейтралізувати руйнівні конфлікти, породжені соціальною та економічною не­рівністю як між країнами, так і між поколіннями.

Конференція "Ріо-92" запропонувала всім країнам розроби­ти національні концепції сталого розвитку, які мають ґрунтува­тися на двох головних засадах:

- Принцип справедливості у задоволенні потреб. Згід­но з цим принципом сталим є лише такий розвиток, який за­безпечує потреби нинішніх поколінь, не загрожуючи життю і здоров'ю прийдешніх поколінь.

- Принцип екологічних обмежень. Він передбачає, що, приймаючи економічні рішення, потрібно постійно враховувати екологічні обмеження. На технологічні новації та економічне зростання людства мають накладатися обмеження задля збе­реження довкілля. Необхідно враховувати також можливості біосфери відновлювати свій потенціал, що зазнав антропоген­ного впливу.

Роз'яснюючи ці принципи, сучасний бельгійський філософ Етьєн Фермеерс (1934) пише: "Людина має дотримуватися на­ступного правила: мій спосіб життя повинен стати таким, щоб і кожний ближній міг споживати таку ж кількість енергії та сиро­вини, як і я, і це не порушувало б стаціонарного характеру систе­ми. Разом з тим треба намагатися не створювати потреби, які не сумісні з відповідною організацією виробництва та споживання (наприклад, потреби, які стимулюють марнотратство)"^[393]. Влас­не, філософ перефразував тут етичне правило І. Канта: Чиніть завжди так, щоби правила, якими ви керуєтесь, могли стати загальними правилами поведінки. Якщо так вчинить кожний і продовжуватиме так чинити, то Земля наша зможе продовжу­вати існувати неушкодженою. Якщо наслідки якогось вчинку багатьох людей або однієї людини протягом тривалого часу набудуть незворотного характеру, то цей вчинок суперечитиме моралі відповідального глобального мислення.

Через 5 років, у червні 1997 року, в Нью-Йорку відбулася ХІХ спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН із проблем довкілля та сталого розвитку - "Ріо+5". Вона констатувала не­задовільне виконання рекомендацій "Ріо-92" більшістю країн світу. Причиною передусім був згаданий вище декларативний, тобто юридично незобов'язуючий, характер документів саміту. Серед інших причин нехтування принципами "Порядку денного на ХХІ сторіччя" є загальний рівень екологічної свідомості та культури, брак у багатьох держав необхідних економічних й технологічних ресурсів.

У Йоганнесбурзі (2002) відбулася наступна конференція ООН зі сталого розвитку - "Ріо+10". У доповідях та підсумкових до­кументах підтверджено прихильність міжнародної спільноти до сталого розвитку, аргументовано необхідність створення гу­манного, справедливого і турботливого глобального суспіль­ства. Наголошено на необхідності взаємної відповідальності, глобального консенсусу та партнерства між усіма народами на планеті. Наступні генерації мають успадкувати світ, вільний від приниження та ганьби, що їх спричинюють бідність, деградація довкілля та моделі неусталеного розвитку.

У доповіді Генерального секретаря ООН Кофі Анана сфор­мульовано такі тези:

- Необхідно усвідомлювати відповідальність один за од­ного, особливо за малозабезпечених та за майбутнє цивілізації. Природа - храм краси і джерело духовного збагачення.

- Не варто більше замовчувати інформацію про загроз­ливий стан нашої планети. Лицемірством є твердження, що охорона довкілля є надто затратним заняттям. Бездіяльність може призвести до ще більших збитків.

- Якщо подивитися правді в очі, то стане зрозуміло, що вигодами звичної для нас моделі розвитку користуються окремі країни та особи, а більшість людей від неї страждають. Прагнен­ня до процвітання, що призводить до хижацької експлуатації довкілля, скоро заведе людство в глухий кут^[394].

Однак прийняті резолюції мають вигляд побажань і завдань без визначення шляхів і засобів їхнього розв'язання. Зокрема, поставлено завдання до 2015 року збільшити до 50 відсотків част-

Розділ 18.

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 633 ку населення на планеті з доходами понад 1 дол. на день, а також забезпечити йому доступ до якісної питної води.

Дослідження, проведені Інститутом Всесвітнього Спосте­реження про прогрес до сталого розвитку, підтверджують, що протягом 90-х років ХХ ст. глобальні економічні тенденції були явно сприятливими, але екологічні були згубними. Економічна система, яка добре працювала в минулому, коли потреби еко­номіки вільно реалізовувалися в межах продуктивності земних екосистем, більше не працює так само добре. "Виклик полягає в тому, щоб змінити економічну систему таким чином, щоб вона не руйнувала природних систем, які є її опорою, з тим, щоб економічний розвиток міг продовжуватися", - зазначає американський вчений Лестер Браун^[395].

Натомість практика засвідчує, що будь-які пропозиції щодо "розумного обмеження" і "справедливого перерозподілу ре­сурсів" приречені на провал. Так само, як і рекомендації насе­ленню країн третього світу відмовитися від намагань досягнути західного життєвого рівня або проводити радикальну демогра­фічну політику. Річ у тім, що людство живе не лише у вимірах глобальної капіталістичної економіки, а й керується прихованим "економічним міфом", який характеризує ідеал зростання. В основу поведінки людей він покладає прагнення максимальної вигоди. Ми всі живемо в полоні цього міфу. Залежно від того, які теорії людство розвине в його рамках щодо себе та своїх пер­спектив, які цінності переважатимуть у суспільстві, зрештою залежатиме і наше майбутнє.

На думку американського політика Альберта Ґора, основне завдання, що має вирішити людство, - це відновити природну рівновагу екосистеми Земля з урахуванням соціальної справед­ливості, ліберальної демократії та вільно ринкового капіталіз­му. Ми маємо перетворити збереження довкілля на головний організуючий принцип нашої цивілізації^[396]. Водночас людська цивілізація сьогодні настільки складна і розмаїта, що дуже важко скоординувати спільні дії. Тому А. Ґор запропонував Глобаль­ний План Маршалла для ефективного практичного втілення організаційного принципу збереження довкілля. Згідно з цим планом, необхідно стабілізувати населення землі, створити та запровадити природнозберігаючі технології, здійснити еколо­гічну переорієнтацію економіки та змінити правову систему регулювання еко-економічної діяльності.

Враховуючи світові тенденції поступу людства, Всесвітня Бізнесова Рада Сталого Розвитку (Женева, 1996) розробила три базові сценарії розвитку до 2050 року, в яких з'ясовувалися кри­тичні пороги у використанні природи та наскільки еластичною є глобальна екосистема. Чи зможе людство завчасно розпізна­ти точки незворотної деградації екосистеми? Сценарій FROG заснований на припущенні, що люди й надалі ігноруватимуть соціальні та екологічні загрози, покладаючи надії на динамі­ку економічного зростання та технологічні новації. Економічне зростання є пріоритетним для більшості країн, а перехід до ста­лого розвитку визнають лише на словах, але не розглядають як нагальну проблему. Практичні рекомендації глобальних самітів не реалізовують. Країни, що розвиваються, вважають за доцільне спочатку прискорити їхнє зростання (First Raise Our Growth), а тоді вже переходити до сталого розвитку.

За цим сценарієм, людство здійснює лише локальні заходи щодо покращання довкілля, зменшення викидів у атмосферу, запроваджує нові технології та екологічну освіту. Поширюються уявлення про покращання стану довкілля, проте на глобально­му рівні ситуація лише погіршується. До 2030 року економічне зростання та зростання населення набуває загрозливого харак­теру. Однак проблеми не розв'язують, а сперечаються, як на них реагувати. До 2050 року, за цим сценарієм, збуваються найгірші

Глобалізація та перспективи сталого розвитку людства 635 прогнози про занепад глобальної екосистеми і критичне висна­ження ресурсів. Урбанізація та соціальна нерівність збільшують напругу до критичної межі. Це все загрожує як загибелі екосис­теми, так і людста в цілому.

Висновок із цього сценарію можна зробити такий, що лише традиційної довіри до технологічних новацій і ринкових сил може виявитися недостатньо для вирішення довгострокових екологічних і соціальних проблем.

За сценарієм GEOPOLITY впродовж перших 20-ти років накопичуються як справжні, так і уявні ознаки наближення еко­логічної та соціальної кризи. Домінуючий "економічний міф" громадськість буде розглядати як небезпечно вузький, особливо в країнах швидкого економічного зростання, що призводить до втрати традицій (Азія). Національні уряди втрачають довіру своїх громадян. Відбувається переорієнтація на бізнесові струк­тури і, зокрема, транснаціональні корпорації. Однак вони також неспроможні або не бажають адекватно реагувати на кризову ситуацію.

Оскільки ні уряди, ні бізнес не здатні розв'язувати соціальні та екологічні проблеми, то народи починають шукати інших лідерів, зокрема, серед релігійних установ і потребують нових со­ціальних інститутів для виходу із кризи. Усвідомлення потреби в ефективних діях веде до нового глобального консенсусу щодо доцільності поєднання технократичних рішень, міжнародних санкцій і прямого контролю за ринками задля забезпечення еко­логічних і соціальних цінностей. Формуються нові міжнародні інституції такі, як Глобальна Екологічна Організація (GEO), які будуть наділені широкими повноваженнями з розробки та за­провадження глобальних стандартів і заходів щодо збереження довкілля та запобігання суспільній деградації навіть за рахунок економічних втрат.

Відтак десь після 2030 року національні уряди відновлять свою роль адміністративних центрів громадянського суспільства. Новий державний апарат разом із міжнародними інституціями очолить та спрямує перехід до сталого розвитку. Отже, за цим сценарієм, людство переходить до сталого розвитку, але з деякою затримкою й шляхом розбудови нової структури управління, що жорстко координує дії на міжнародному рівні. Щоправда, цей сценарій репрезентує систему мислення азійських держав, зокрема Китаю.

За сценарієм JAZZ різноманітні незалежні гравці - біз­нес, урядові органи, місцеві громади, неурядові органи - тісно співпрацюють і створюють низку спеціалізованих коаліцій для вирішення соціальних і економічних проблем у максимально прагматичний спосіб. Головною у цьому сценарії є динамічна взаємодія різних суб'єктів, а його назва походить від джазової музики із її зовнішньою хаотичною структурою, чергуванням імпровізацій та строгої гри, коли солісти виходять на перший план і знову відходять, об'єднуються у грі та знову розходяться. Постає світ розгалуженої економіки знань і послуг, соціальних і технологічних новацій, експериментів, швидкої адаптації, ши­роких зв'язків і потужного глобального ринку, який динамічно змінюється.

Нові екологічні та соціальні стандарти досягають переважно за допомогою такого потужного чинника, як власний інтерес. Зокрема, у цьому високо конкурентному та взаємопов'язаному світі бізнес бачить власну стратегічну користь у поєднанні еколо­гічної та економічної ефективності, у більшій соціальній відпові­дальності, а чимало бізнес-корпорацій стають лідерами переходу до сталого розвитку. За цим сценарієм, громадські організації та органи влади, поінформовані споживачі та бізнес діють ра­зом, як партнери, бо інакше разом програють. Вони всі разом вчаться інтегрувати екологічні та соціальні цінності в ринкові механізми.

На думку Е. Тофлера, настав час драматичної переоцінки напрямків змін, переоцінки, яку здійснюють не політики, не соціологи, не духовенство, не революційна еліта, не техніки, не ректори коледжів, а всі люди разом. Нам потрібно, вважає філо­соф, ініціювати неперервний плебісцит стосовно майбутнього: "Який світ ми хочемо мати через десять, двадцять чи тридцять років?" Поки що на порозі нового тисячоліття ми наосліп несе­мось у майбутнє.

1. Охарактеризуйте етапи глобалізаційної інтеграції.

2. Сформулюйте головні риси глобалізації, за Т. Фрідменом.

3. З якими глобальними проблемами людство ввійшло в ХХІ сторіччя?

4. Охарактеризуйте глобальні екологічні проблеми людства.

5. Які мегаризики породжені науково-технологічною революцією ?

6. Яка роль Римського клубу в осмисленні глобальних проблем людства?

7. Викладіть головні ідеї гуманістичного маніфесту А. Печеї.

8. Які принципи сталого розвитку задекларував Саміт Землі “Ріо-92"?

9. Чому ідея сталого розвитку визнана стратегією сучасної глобалізації?

10. Які імперативи становлять суть концепції сталого розвитку?

11. Охарактеризуйте глобальні сценарії сталого розвитку.

6. Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. Львів: [Б.в.], 1998. 277 с.

7. Стіґліц Дж. Глобалізація та її тягар. К.: КМ Академія, 2003. 250 с.

8. Тоффлер Э. Шок будущого. М.: Издательство АСТ, 2003. 557 с.

9. Фермеерс Е. Очі панди. Філософське есе про довкілля. Львів: "Сірім", 2000. 65 с.

10. Фрідмен Т. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. Львів: [Б.в.], 2002. 624 с.

11. Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення со­ціального порядку. Львів: Кальварія, 2005. 380 с.

12. Robertson R. Globalization or Glocalization? // Journal of International communication, 1994. P. 33-52.