2. Сучасні тенденції розвитку освіти

Глобалізація освіти пов’язана з її інтернаціоналізацією, першою і домінуючою сучасною тенденцією розвитку освіти. Інтернаціоналізація освіти — це розширення двосторонніх і багатосторонніх зв’язків і кон­тактів між навчальними закладами різних країн на основі рівноправно­го і взаємовигідного співробітництва, вільний академічний обмін ви­кладачами і студентами між вузами різних країн, універсалізація навчального планування, створення єдиних навчальних програм.

В умовах ускладнення відносин у глобалізованому інформаційному суспільстві часто неправомірно ототожнюються такі близькі за змістом поняття як інтернаціоналізація і глобалізація щодо вищої школи. Інтер­націоналізація освіти означає вільний академічний обмін викладачами і студентами між вузами різних країн, створення єдиних спеціальних на­вчальних програм, а глобалізація — це універсалізація навчального планування, що обумовлюється попитом на певний тип фахівця на гло­бальних ринках праці.

Глобалізація в освіті, як і в інших галузях являє собою об’єктивний, але далеко неоднозначний процес. Його головна небезпека вбачається у тому, що в наслідок експорту освітніх послуг, замість єдності в багато­манітності і розширення освітніх можливостей можна отримати нову стандартизацію, уніфікацію, одноманітність і втрату самобутнього тво­рчого потенціалу національних освітніх систем. Утворення єдиного сві­тового ринку товарів та послуг (в тому числі освітніх), руйнує тради­ційні способи життя, які починають інтерпретуватися як відсталі та примітивні, коли люди, забуваючи настанови українського класика Т. Г. Шевченка, починають «цуратися свого». Існує також потенційна небезпека підпорядкування освіти інтересам могутніх транснаціональ­них корпорацій, які нав’язують свої стандарти навчання, свою мову спілкування, не рахуючись з національними особливостями. Володіння значними грошовими коштами, помітно посилює їхні конкурентні мо­жливості і дає їм змогу не лише впливати на економіку, політику і культуру інших країн, а й підпорядковувати їх своїм інтересам, нав’язуючи їм свій спосіб мислення, своє поняття демократії і прав лю­дини, переваги своєї культури над іншими.

Автор знакового дослідження XX століття «Зіткнення цивілізацій» С.Хантінгтон робить наголос на розбіжності культурних особливостей держав і народів, на різних світоглядах представників різних культур.

Деякі дослідники пов’язують глобалізацію із формуванням освітньої нерівності. На їхню думку неоднаковий доступ до знань, інформацій­них технологій і мов міжнародного спілкування становить одну з голо­вних причин появи нерівності в питаннях освіти.

Особливу загрозу для національних систем вищої освіти становить тенденція «відтоку інтелекту» за кордон. Найталановитіша молодь мо­же бути селекціонована ще в період навчання, з наступним запрошен­ням продовжити освіту вже за кордоном, а це сприяє імміграції здібної молоді. Правомірно припустити, що найбільш значимими наслідками глобалізації в сфері освіти буде:

• популяризація глобальних мультикультурних цінностей (ідеї па­рламентаризму, свободи, прав людини, її громадянської відповідально­сті);

• посилення світового домінування євроатлантичної культури (своєрідна американізація більшості сфер життя);

• певна втрата національної культури та ідентичності.

Другою тенденцією розвитку освіти у сучасному світі є її демокра­тизація, тобто впровадження в освітню практику демократичних прин­ципів. Демократизація освіти визначається, по-перше, її доступністю, наданням кожній людині можливості отримання та розвитку своїх знань, умінь та навичок, можливості залучення до вищих проявів куль­тури, правом батьків та учнів обирати навчальний заклад, створенням можливостей для отримання освіти представникам різних соціальних, національних, регіональних, вікових та інших суспільних груп. Спеціа­лізована установа з питань освіти, науки і культури Організації Об’єднаних Націй — ЮНЕСКО — проголосила своєю основною метою створення умов для забезпечення можливості отримання до 2015 року обов’язкової безкоштовної початкової освіти для всіх дітей планети.

Окрім цього, демократизація освіти проявляється, по-друге, у тенде­рній рівності, тобто рівності за статтю у праві на отримання освіти, та у праві займатися освітянською діяльністю. Правда, в деяких мусульман­ських країнах тендерна рівність обмежується рівнем початкової та се­редньої школи.

По-третє, проявом демократизації у сфері освіти є перехід у педаго­гічних відносинах від системи підпорядкування до системи співробіт­ництва, розкріпачення педагогічних відносин, відмова від авторитарно­го стилю виховання і навчання, сприйняття особистості як вищої цінності, надання їй права на свободу, на розвиток здібностей і вияв ін­дивідуальності. Сучасним є перенесення акценту з навчальної діяльнос­ті педагога на творчо-пошукову активність учня і студента, на діалогіч­ність освіти. Завданням такої освіти є збереження і розвиток творчого потенціалу людини. Нова освітня парадигма набуття компетентності, ерудиції, формування творчості, культури особистості. В межах такої концепції освіти формується і розвивається мислення індивіда, який може зрозуміти свою участь у житті суспільства.

У сучасній філософії та культурі досліджується феномен «комуніка­тивного повороту», осмислюється людино творча роль спілкування в найрізноманітніших її проявах. Видатні філософи сучасності М. Бубер, М. Бахтін надають категоріального значення нині найпоширенішим те­рмінам філософсько-гуманітарного лексикону «діалогізм» та «діалогіч­ний». Інколи поняття «спілкування», «комунікація», «діалог» викорис­товуються як однопорядкові, проте, це не зовсім правомірно, спілкування виступає вищим рівнем комунікації, оскільки воно харак­теризується не просто передачею інформації, воно характеризується суб’єктно-об’єктною спрямованістю. Інформація тут не лише переда­ється, а циркулює між партнерами, метою яких є пошук певної спільної позиції, спільної системи цінностей. Діалог же є різновидом спілкуван­ня. Спілкування складає основу освітніх взаємодій. Головна професійна задача вчителя — зробити освітнє спілкування по-справжньому особи- стісним, домогтися взаєморозуміння між всіма його учасниками. Діало­гічність європейської системи освіти полягає у мовній взаємодії суб’єктів освітнього процесу, адже передача та освоєння знань здійс­нюються за допомогою основного комунікативного інструмента — сло­ва.

Діалог зовсім не проста, як здається на перший погляд, а досить складна, наповнена різноманітним змістом, специфічно людська форма взаємодії, тісно пов’язана з розумінням. У діалозі зустрічаються праг­нення бути почутим і прагнення зрозуміти. Як зауважував М. М. Бахтін, діалог — це складні смислові відносини особливого типу.

Процес розуміння завжди має діалогічний характер, оскільки розу­міння тісно пов’язане зі спілкуванням, передбачає «зустріч суб’єктів», що надзвичайно важливо у педагогічних взаємодіях. Розуміння є діало­гом особистостей, текстів, культур. Саме у діалозі відбувається взаємо­розуміння і взаємопізнання суб’єктів, кожен з цих двох суб’єктивних світів розкриває свої смислові глибини, інколи логіка діалогу компен­сує відсутність експерименту в гуманітарних науках.

Значимість діалогу у розв’язанні протиріч і конфліктів сучасного світу, починаючи з особистісних і завершуючи міжетнічними та міжде­ржавними, неоціненна. Освіта повинна підготувати особистість, здатну і готову не фізичною силою, а силою аргументів з’ясовувати супереч­ливі питання. В наші дні широкого вжитку набуває поняття «діалог культур», яке інтерпретується як засаднила основа філософії XXI сто­ліття. В останні роки — в силу різних обставин — «мистецтво говори­ти», сперечатися, полемізувати в усній формі знову висувається на пе­рший план, звідси — відродження інтересу до риторики. Відбувається усвідомлення потреби формування нової усної культури, необхідної як в особистому так і в публічному житті людини.

Спілкування як доброчесність сприяє формуванню доброчесності у спілкуванні, моральними передумовами спілкування є відкритість, по­вага, чемність, людяність. Діалогічність навчання сприяє діалогічності культури, толерантності — терпимості до думки іншого та до іншої людини як такої, до її уподобань, до її приналежності до тієї чи іншої спільноти. Якщо толерантність матиме місце в системі освіти, вона ек- трополюватиметься на суспільство, і, можливо, колись ідея !.Канта про вічний мир стане реальністю.

По-четверте, про демократизацію освіти свідчить гуманізація (домі­нування екологічного та морального імперативу, ідеалів добра, краси і справедливості) та гуманітаризація навчально-виховного процесу (обов’язкове вивчення соціально-гуманітарних дисциплін: філософії, історії, екології, культурології, літератури, етики, тощо). Метою освіти стає формування людини, здатної жити за своїм покликанням та вибо­ром, людини, яка може бути щасливою і корисною для суспільства, людини з високою шкалою цінностей. Практичне значення філософії освіти визначається її здатністю давати імпульси освітнім процесам.

По-п’яте, все більша і більша децентралізація системи освіти демон­струє демократизацію сучасної освіти. Вона проявляється у відмові держави у більшості країн від монополії на освіту (поява недержавного сектору освітніх послуг), у наданні повноважень місцевим органам вла­ди, навчальним закладам, громадськості, батьківським комітетам, уч­нівській молоді і всім небайдужим впливати на роботу системи освіти, подолання стереотипу її сприйняття лише як державної інституції, пе­реосмислення завдань та можливостей освіти в контексті утвердження основ громадянського суспільства.

Третьою тенденцією розвитку освіти є її неперервність. Ідея непе­рервної освіти стала предметом теоретичного аналізу у XX столітті, але її витоки пов’язані з філософськими поглядами Конфуція, Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеки. Поняття «неперервна освіта» вперше бу­ло використане в 1968 році, а в 1972 році було прийняте рішення ЮНЕСКО визнати неперервну освіту як основну концепцію для ново­введень або реформ освіти в усіх країнах світу. Певною мірою непере­рвна освіта прирівнюється до освіти дорослих, оскільки йдеться про рі­зні форми перепідготовки, підвищення кваліфікації і культурного рівня осіб, що вже перевищили звичайний вік базового навчання.

Спрощене розуміння неперервної освіти, як процесу що не має пе­рерв, по суті, протиставляється уявленню про кінцеву мету освіти, як неможливу в принципі. Правомірна говорити не про «освіту на все життя», починаючи її дошкільним освітнім закладом, школою і, завер­шуючи докторантурою або черговими курсами підвищення кваліфіка­ції, варто говорити про «освіту через все життя», «освіту, тривалістю в життя». В різних країнах використовують такі терміни як перманентна (permanent), продовжена (continuing), довічна (longlife) освіта, підви­щення кваліфікації, перекваліфікація, підготовка та перепідготовка ка­дрів. Ця невизначеність свідчить проте, що поки що не склалися єдина загальновизнана теорія неперервної освіти і система заходів по її здійс­ненню.

Інформаційний вибух (інтенсивне зростання потоку інформації ко­жні 10—15 років) обумовлює потребу освоєння об’єму знань, щоб від­повідати вимогам життя. Вищі навчальні заклади повинні випускати фахівців не лише озброєних знаннями, але й схильних до навчання, під­готовлених до того аби вчитися протягом усього життя. Неперервна освіта неможлива без потреби, великого бажання людини та великої її наполегливості і працьовитості. Каналами реалізації неперервної освіти є система формальної та неформальної освіти: державна освітня систе­ма, приватні навчальні заклади, заочне, вечірнє, дистанційне навчання. У деяких країнах базову освіту доповнюють нетрадиційними учбовими закладами з відмінними від традиційних організацією та методами на­вчання: «університети без стін», «школи гнучкого навчання». Найвідо- мішим прикладом є досвід функціонування Відкритого університету у Великобританії, організованого таким чином, що підготовка там екві­валентна університетській освіті і ведеться методами, розрахованими на специфічний контингент тих, що навчаються без відриву від вироб­ництва. Великі корпорації частково фінансують систему неперервної освіти, створюють учбові центри, курси, тощо. Таким чином, відбува­ється стирання межі між різними стадіями освітнього процесу: вироб­ництво активно вторгається у сферу базової підготовки, а навчання проникає у виробничий процес. Професійні асоціації та спілки також здійснюють різні учбові програми, проводячи конференції та семінари. Вони сприяють підтримці високих стандартів професійної компетент­ності фахівців, стимулюють фахівців до постійного оновлення і збага­чення знань. Створюються спеціальні консультативні довідкові системи по програмам безперервної освіти. В Україні активно розвивається біз- нес-освіта, яка поширює знання необхідні в галузі бізнес- адміністрування, організації та управління виробництвом у всіх сферах діяльності: тренінги, авторські курси, тощо. Серед функцій неперервної освіти слід зазначити такі:

• соціально-економічна (набуття і підвищення професійної квалі­фікації);

• компенсуюча (заповнення «прогалин» у базовій освіті);

• адаптивна (адаптація до мінливих соціальних умов, навіть, мож­ливість змінити фах і рід діяльності);

• розвиваюча (задоволення духовних потреб особистості, її твор­чого зростання та самовдосконалення).

Четверта тенденція розвитку сучасної освіти — тенденція націона­льної спрямованості освітнього процесу, постає урівноваженням сучас­них інтеграційних процесів, певним їх антиподом, що, в свою чергу, демонструє діалектичну природу соціального буття. В освітніх систе­мах різних країн вона проявляється з різною силою, але особливо від­чутною є в пострадянських та постколоніальних державах. Співвідно­шення традиційного (давнього) та новаційного (модернізацій) вимагає дипломатичності, в першу чергу, від організаторів та координаторів освітнього процесу, а також соціальної зрілості самого суспільства. На­ціональна спрямованість освіти полягає у невіддільності освіти від на­ціональної основи, в органічному поєднанні освіти з історією та народ­ними традиціями, у збереженні та збагаченні надбань національної культури. Національна спрямованість виховання — це оволодіння рід­ною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної зе­млі та до свого народу, шанобливого ставлення до національної куль­тури, народних звичаїв та традицій. Шанування національного коріння виступає запорукою успішного національного поступу.

П’ятою тенденцією розвитку освіти є її фундаменталізація, тобто така модернізація змісту освіти, яка приведе освіту у відповідність з новітніми досягненнями науки, культури і соціальної практики. Сама сфера освіти спирається на апробовані та рекомендовані наукою мето­ди, які враховують особливості нейрофізіологічної, розумової та емо­ційно-вольової сфери суб’єктів освітнього процесу. Роль науки в освіті поширюється на всі компоненти освітнього процесу: цілі, засоби, ре­зультати, принципи, форми, методи. Наукові підходи визначають зміст всієї освітньої діяльності і навіть можуть санкціонувати зміну або коре­гування змісту і структури навчання. Освіта також перетворюється на наукоємну сферу.

В основі сучасного освітнього процесу лежить наукова картина сві­ту. На думку багатьох дослідників у найближчі часи горизонти науко­вого світогляду визначатимуться синергетично-еволюційним підходом, а також розвитком нанонаук, космофізики, молекулярної біології та ін­ших наук. Вони якісно змінюють існуючу наукову картину світу, фун­даментальною основою якої виступають ідеї самоорганізації, глобаль­ної та космічної еволюції. Необхідність реформування сучасної системи світи обумовлена саме невідповідністю базових знань освіт­нього процесу і нової наукової картини світу, стилю сучасного життя. Зміни у науковому знанні значно випереджають зміни програмного ма­теріалу. Новий образ світу в сучасній науці постає як становлення но­вих структур у Всесвіті, як процес відкриття нових можливостей при­роди. Істотною характеристикою світу визнається відкритість, спонтан­ність нелінійність, можливість вирішального впливу малих випадкових не значимих на перший погляд подій на подальший розвиток ситуації, що вимагає відповідальності від кожного за своє буття у світі, вміння мислити нелінійно, вміти аналізувати, прораховувати різноманітні аль­тернативні варіанти, обирати пріоритети. В новій картині світу міняєть­ся роль і місце людини. Розвиваючи технологічні можливості впливу на живу і неживу матерію навіть з турботою про людину, вона, людина, створює як нові перспективи так і нові загрози. Тому виправдано набу­ває актуальності проблема формування нового світогляду людини, аде­кватного сучасному науково-технологічному потенціалу планетарного співтовариства.

Становлення інформаційного суспільства обумовило загальну ком­п’ютеризацію та впровадження інформаційно-телекомунікаційних тех­нологій в освітньому процесі, які принципово змінюють людину як суб’єкта навчання, що є шостою тенденцією розвитку сучасної освіти. Постмодернізм розглядає мислення як дискурс або як сукупність кому­нікативних актів. Інтертекстуальність та електронні форми комунікації стають невід’ємною частиною постмодерністського мислення. Віртуа­льний простір стає простором не лише науки, але й системи освіти, оскільки на сьогодні не викликає здивування дистанційна освіта й вір­туальні університети. Постмодернізм вимагає відмовитися від пошуку універсальної теорії освіти, від стандартів планів уроку на користь плюральності й дискурсивності.

Сучасна освіта вимагає сучасного мислення, де головним буде не репродуктивність (відтворення) знання, а його виробництво, самореалі- зація потенціалу й відкриття нових можливостей. Сучасна освіта своєю задачею вбачає розкриття можливостей учня, студента для самореалі- зації. Тобто головним є не пряма передача готового знання учням, сту­дентам, а напрямок, яким останній повинен рухатися у просторі освіти. Сучасна освіта має відмовитися від категоричності вчителя й перейти до діалогічності, до комунікації між всіма учасниками освітнього про­цесу. Постмодернізм змінює роль суб’єкта в процесі пізнання, він його абсолютизує. Учень чи студент вже не є пасивною стороною педагогіч­них відносин. Суб’єкт сам створює свою систему знання, сам контекс- туалізує його та інтерпретую світ по-своєму. Ж. Бодрійар стверджує, що ми живемо в гіперреальності, в постмодерністському світі, в якому нелегко жити через безкінечний потік інформації. Нові технології, комп’ютерні мережі, Інтернет є основою і технологічною базою інфор­маційного суспільтва, яке забезпечує рух інформаційних потоків. В свою чергу, Е. Тоффлер говорить про створення нового інтелектуаль- нойго простору, який заснований на комп’ютерних технологіях, на комп’ютерній мережі. Саме Тоффлера відносять до тих, хто спрогнозу- вав появу Інтернету. Інтернет перетворився на засіб масової комуніка­ції, він дає можливості для нової науки,нової освіти, нового сприйнят­тя. У зв’язку з розвитком Інтернету створюється відкрите суспільство, т.з. суспільства без меж. Інтернет має унікальні можливості для підви­щення якості навчання і збереження культурної спадщини. З його до­помогою можна представити освітню або культурно-пізнавальну інфо­рмацію в найзручнішому і наочному вигляді на основі гіпертексту. Користувачі Інтернету мають необмежений доступ до світового схови­ща інформації. Інтернет має всі технічні, програмні і комунікаційні мо­жливості для використання в саморозвитку особи і організації навчаль­ного процесу з використанням найширшого спектру інформаційних ресурсів.

З одного боку нові можливості комп’ютеризованого світу та віртуа­льної реальності дають можливості «новому поколінню» здійснити інте­лектуальний та освітній прорив, а з іншого — комп’ютерний простір є загрозою для психічного здоров’я нації та «комп’ютерної залежності».

Система освіти повинна забезпечити розвиток особистості, яка буде орієнтуватися й ефективно діяти в інформаційному суспільстві. Саме тому у сучасній освіті основною є концепція особистісно-орієнтованої освіти, де провідну роль відіграє комунікація, а сам процес освіти ви­ступає процесом творчого набуття знання. Ціннісні орієнтири форму­ються через пізнання оточуючого світу, виховання, та комунікацію. По­зиція особистісно-орієнтованої освіти має на меті перетворити учня на активного учасника освітнього процесу. Освіта, де передача готового знання стає неефективною, оскільки головним стає формування струк­тур, які надають людині можливості орієнтації у системі знання.

Сьомою тенденцією розвитку освіти є поява варіанту нетрадиційної сфери неперервної освіти, так званої, дозвіллєвої освіти за інтересами, наприклад, освіти для людей похилого віку (школи танців для людей зрілого віку, школи етикету, тощо). Подібного роду освіта є варіантом продовження включення у активні соціальні зв’язки людей похилого віку і не має на меті реалізацію цілей класичної системи освіти, вона свідчить про гуманне ставлення до людини не залежно від її віку та її можливості робити свій внесок у розвиток суспільства.

3.