Типи культурного успадкування та інститути освіти

Освіта є спільним процесом формування усіх граней особистості, що визначає процес адаптації людини в суспільстві, та спрямована на досягнення соціальних ідеалів.

У цьому вигляді, освіта, є цілком невід’ємною частиною функціонування суспільної структури і кожної її частини окремо.

Успішне функціонування будь-якої соціальної структури можливе лише за умови прийняття й прямування кожним членом товариства правил, виведених на основі природного і суспільно-історичного досвіду. Людина затверджується, як особистість у процесі вивчення суспільних норм, що визначає можливість виконання ними соціальних функцій.

Разом з тим, уявлення, саме через соціалізацію, представляє собою процес, що не припиняється на всьому протязі життя і цей процес, обу­мовлений такими факторами, як зміна місця проживання, сімейний стан, старіння і т.п. Соціалізація у такому стані представляє соціальну адаптацію, однак цим не обмежується, вона включає в себе розвиток і визначення свого суспільного становища, та саморозвиток в особистісному плані. До того ж, подібні процеси реалізуються як мимоволі, так і організовано, за участю усього суспільства, спеціалі­зованих інститутів і самої людини. Цей цілеспрямовано організований процес управління соціалізацією і називається освітою, що є дуже складним суспільно-історичним явищем, та має безліч граней і харак­теристик.

Освітня система є надзвичайно важливим суспільним інститутом. Вирішуючи проблеми становлення освітніх, та особистісних цінностей, неминуче можна прийти до формування різних типів освіти. Перший тип характеризується адаптивною практичною спрямованістю, зали­шивши тільки відомості, потрібні для підтримки життєдіяльності лю­дини.

Обидва цих типу освіти, неспроможні повною мірою оцінити внутрішні ресурси, якими володіє людина, потреби виробничого проце­су та завдання, які поставлені перед структурою освіти. Аби, запобігти проблем, пов’язаних з наявністю недоліків і в першому, і в другому ти­пах освіти, при складанні соціально — педагогічних проектів, необхідно забезпечити їх культурно-гуманістичну спрямованість. Людині в сучасному суспільстві потрібно об’єктивно сприймати усі ас­пекти громадського життя, адекватно оцінювати свої сильні й слабкі сторони, бути відповідальною за свої дії.

Термін соціальний інститут, застосовується разом з поняттям соціальної ролі і соціальної групи, проте це поняття, є також сукупністю правил, зв’язків та соціальних норм, що пов’язані з певним соціальним контекстом, який може допомогти реалізації найважливіших соціальних функцій, також соціальний інститут об’єднує найважливіші суспільні цінності, та процедури, які власне і задовольняють основні потреби суспільства.

Чимало дослідників проводять межу між соціальним інститутом, та соціальною групою лише у кількісному вимірюванні, бо саме соціальним групам властиві певні групові моделі поведінки, де група — є сукупністю індивідів, а інститут — є системою соціальних зв’язків, та сукупністю соціальних норм, що мають реалізуватися на практиці.

У даному разі, соціальні інститути є стійкими моделями поведінки людей і їх соціальних організацій у певній сфері діяльності, водночас це поняття застосовується у багатьох значеннях стосовно сім’ї, держа­ви, права, політики тощо.

Якщо розглядати ззовні соціальний інститут, то він виглядає як сукупність установ представлених матеріальними засобами, які здійснюють конкретну соціальну функцію. Дещо інакше, в цьому відношенні розбудовується про внутрішню сторону соціального інституту — це сукупність норм, цінностей, доцільно орієнтованих стандартів поведінки в певних ситуаціях людини.

До структури соціального інституту входять: функції соціальних позицій та ролей; соціальні норми і санкції, що регулюють функціонування даної соціальної галузі; група осіб, яка професійно зайнята у цій галузі; сукупність організацій та установ, що функціонують в даній сфері; матеріальні засоби та ресурси забезпечую­чи функціонування сфери.

До того ж, здійснюючи свої функції, соціальні інститути заохочують дії вхідних у них осіб, тобто контролюють, упорядковують поведінку індивідів. Причому, соціальні інститути задовольняють потреби суспільства і регулюють використання ресурсів якими вони володіють.

Соціальний інститут, представляє собою більш широку освіту, ніж організація. Основні ознаки, які властиві соціальним інститутам: історич­ність, тобто стабільність у просторі та часі; специфічність інституціо- нальної поведінки, що реалізує взаємозалежність індивідів цілісною сис­темою взаємодії; обов’язковість норм і вимог цієї інституалізованої форми діяльності для більшості представників даного роду.

Разом з тим, саме через типи потреб суспільства виокремлюють відповідним чином різні типи соціальних інститутів: економічні, що займаються виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ і послуг (власність, кошти, банки, господарчі об’єднання різного типу); політичні, одночасно пов’язані зі встановленням, підтримкою і вико­нанням влади (держава, політичні партії, прокуратура, парламента­ризм); культурні, поруч із тим створені задля зміцнення культури, соціалізації молодого покоління (освіта, наука, мистецтво); релігійні, що задовольняють духовні потреби індивідів; інститут шлюбу й сім’ї.

Отже, до соціального інституту, входять функції закріплення та відтворення суспільних відносин у певній галузі, функції інтеграції та згуртування суспільства, функції регулювання та соціального контро­лю, та комунікативна функція.

До кожного соціального інституту можна віднести наступні види функцій:

— явні функції, для виконання яких і створюється даний соціальний інститут, тобто функції, які відповідають його меті, наприклад, якщо розглядати соціальний інститут сім’ї, то у даному випадку він є відтворенням потомства, його вихованням і прилученням до соціального життя;

— латентні (приховані) функції, можна зазначити, що вони є пози­тивними наслідками виконання явних функцій, що виникають в процесі життєдіяльності соціального інституту, і не є зумовлені метою даного інституту, наприклад, латентна функція інституту сім’ї — є соціально- статусною, тобто завдяки цієї функції передається певний соціальний статус від одного покоління іншому в межах родини;

— дисфункції, явища невідповідної діяльності соціального інституту наявним соціальним потребам, наприклад, зовні явища дисфункції соціального інституту виражатимуться у недостачі підготовлених кадрів, матеріальних коштів, організаційних вадах тощо; з змістовного погляду дисфункції виявляються у неясності цілей діяльності, невизначеності функцій, падіння соціального престижу і ав­торитета даного інституту.

Вважається, що інституалізація, представляє собою процес надання різним типам соціальної діяльності форми соціальних інститутів, або це процес упорядкування, формалізації і стандартизації соціальних зв’язків. Він включає у себе, декілька моментів виникнення певних суспільних потреб у нових типах соціальної діяльності і відповідних до них соціально-економічних, та політичних умов; розвитку необхідних організаційних структур, пов’язаних з ними соціальних норм, та регуляторів поведінки, інтерналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на їх основі системи потреб особистості, ціннісних орієнтацій і сподівань.

В якості ознаки інституалізації соціальної галузі, можна розглядати появу нової соціальної спільності, що може бути зайнята спеціалізованою діяльністю, появою соціальних норм, що регулюють цю діяльність, уста­нов і організацій, забезпечуючи захист певних інтересів.

Втім, освіта стає соціальним інститутом, коли виникає особлива соціальна спільнота, зайнята професійною діяльністю з навчання і ви­ховання, одержує розвиток масова школа, спеціальні норми, що регу­люють процес передачі соціального досвіду.

До того ж, освіту можна розглядати, як процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок розвитку особистості, це ре­альний рівень знань, якостей людини та її фактична освіченість, у той же час формальним результатом цього процесу є атестат, диплом, свідоцтво. Якщо розглядати освіту як систему, то можна визначити різні її рівні: дошкільна, початкова, середня, вища, аспірантура. Види системи освіти: масове і елітарне; загальне і технічне.

У сучасному вигляді освіта з’явилася в Стародавній Греції, де пере­важала приватна сімейна освіта. Щодо елітарних шкіл, то вони форму­вали художній смак, вміння співати, грати на музичних інструментах тощо. Проте фізичний розвиток і військові здібності уже розвивалися в гімназіях. Саме у Давній Греції зародилися основні типи шкіл: гімназія, ліцей (є місцем викладання філософії Аристотелем), академія (Платон).

У Давньому Римі школа ставила за мету вирішення прикладних, утилітарних завдань, була спрямована на підготовку воїнів і держовотворців, у ній панувала жорстка дисципліна. Вивчалися мо­раль, право, історія, риторика, література, мистецтво, медицина.

У середні віки формується релігійна освіта, функціонує три види навчальних закладів: церковна — приходські, кафедральні, світські.

У XII -XIII віках в Європі виникають університети, під час їх колегії для вихідців із найбідніших прошарків. Типові факультети: мистецтва, права, теології та медицини.

Соціальні зміни, що сприяли розвитку освіти, та першою з таких змін стала Демократична революція. Як бачимо на прикладі Французької революції (1789-1792 рр.), яка була спричинена прагнен­ням не аристократичності верств населення брати участь в політичних справах. У відповідь на цю вимогу було розширено можливості здобут­тя освіти: бо нові актори на політичній сцені не повинні представляти собою неосвічені маси, щоб брати участь у голосуванні, народні маси повинні хоча б знати букви.

Ідеал суспільства рівних можливостей є інший аспект демократичної революції, що проявлявся у різних формах, у різні часи багатьох країн. Оскільки вважається, що отримання освіти — головний засіб забезпечення соціальної мобільності, рівні соціальні можливості стали майже синонімом рівного доступу до освіти.

Другою надзвичайно важливішою подією в історії сучасної освіти стала промислова революція. На ранніх етапах розвитку промисловості, коли технологія була примітивною, а робітники мали низьку кваліфікацію, не було потреб в освічених кадрах. Однак розвиток промисловості в широких масштабах вимагав розширення системи освіти для підготовки кваліфікованих працівників, які могли б викону­вати різні види діяльності.

І остання важлива зміна, що сприяла розширенню системи навчання, пов’язана з розвитком самого інституту освіти, коли інститут зміцнює своє становище, утворюється група, об’єднана спільними законними інтересами, що висуває свої вимоги до суспільства — наприклад, для підвищення свого престижу, чи матеріальної підтримки з боку держави.

Як соціальний інститут освіта формується в XIX столітті, коли з’являється масова школа. У XX столітті роль освіти постійно збіль­шується та росте формальний рівень освіти населення.

Втім, освіта покликана передавати від покоління до покоління цінності правлячій культури. Однак ці цінності змінюються, тому зміст освіти та­кож зазнає змін. Якщо в древніх Афінах головна увага приділялася мис­тецтву, то у Давньому Римі головне місце посідала підготовка воєначальників і державотворців. У середні віки, в Європі, освіта концен­трувалася на засвоєнні християнського вчення, у період Ренесансу знову спостерігався інтерес до літератури і мистецтва. У сучасному суспільстві акцент робиться на вивченні природничих дисциплін, а також велику ува­гу приділяють розвитку особистості, тобто гуманізації освіти.

Серед різних цілей освіти виділимо три основні:

— екстенсивна мета освіти, що передбачає передачу накопичених знань, здобутків культури, допомагає учням у самовизначенні на куль­турному поприщі;

— інтенсивна мета освіти, залежить від розвитку якостей студентів, для формування у них готовності не лише засвоювати визначені знання, але й постійно поглиблювати їх та розвивати творчий потенціал;

— продуктивна мета освіти, передбачає підготувати учнів до тих видів діяльності, яким належить їм займатися у тій структурі зайнятості, яка склалася.

В сучасній науковій літературі чітко визначаються основні тенденції оновлення освіти на рубежі XX століття: демократизація всієї системи навчання й виховання; підвищення значущості фундаментальних компонентів освіти; гуманізація та гуманітаризація освіти, використан­ня новітніх технологій навчання; інтеграція різних форм і систем освіти, як на національному, так і на світовому рівнях.

Таким чином, головною ідеєю реформування є розбудова освіти на засадах принципу безперервності, що передбачає постійне поповнення знань людини, та її духовного вдосконалення протягом усього життя.

Питання та завдання для самоконтролю

1. У чому полягає філософський сенс соціальних цінностей освіти.

2. Назвіть суть науково-філософського засобу взаємодії людини з навколишнім матеріальним світом.

3. Яка ціннісна специфіка української культури.

4. Порівняйте загальні риси і відмінності духовного розвитку українського та російського народів.

5. Розкрийте значення поняття «соціокультурний тип освіти».

6. Які, на ваш погляд, основні риси сучасного ідеалу освіченості.

7. Назвіть і поясніть основні вимоги до філософської культури педа­гога.

Теми для написання рефератів

1. Філософія освіти як частина соціальної філософії.

2. Проблема ідеалу освіченості в духовній культурі.

3. Соціально-педагогічна діяльність як умова соціалізації особис­тості.

4. Освіта в духовній культурі суспільства.

5. Філософія та освіта як основа інтелектуального і духовного роз­витку особистості.

6. Освіта як соціальний інститут.

7. Освіта в культурі людства.

8. Освіта і самоосвіта у духовному становленні особистості.

9. Філософія освіти і соціокультурна теорія.

10. Вища освіта в системі загальнолюдських цінностей.

Література

1. Андрущенко В. П. Роздуми про освіту / В. П. Андрущенко — K., 2004.

2. Бичко А. Національні аспекти філософської освіти в Україні / Ада Бичко // Філософія освіти: Науковий часопис. — 2005. — № 1.

3. Русинський Е. Н. Введення у філософію освіти / Русинський Е. H., Турчанінова Ю. І. — M.: Видавнича корпорація «Логос», 2000. — 224 с.

4. Дьюї Дж. Демократія і освіта / Пер. з англ. Москва: Педагогіка — прес, 2000 Гессен С.І. Основи педагогіки. Введення в прикладну філософію. M.: Школа-Пресс, 1995.

5. Левківський М. В. Історія педагогіки / М. В. Левківський K., 2003. — 360 с.

6. Модернізація системи вищої освіти: соціальна цінність і вартість для України: Мон. — K.: Педагогічна думка, 2007.- 257 с.

7. Свідзинський А. Культура як феномен самоорганізації // Сучасність. — 1992. — № 4.

8. Сорокін П. Людина. Цивілізація. Суспільство. — M., 1991.

9. Філософія освіти: навчальний посібник / [за заг. Редакцією В.Андрущенка]. — K.: Вид-во НПУ імені Н.П.Драгоманова, 2009. — 328 с.

10. Черепанова С. А. Людина культури у творчому синтезі філософії освіти та мистецтва: перспективи XXI століття / Черепанова С. А. // Гуманітарні науки. — 2001.