Розділ 1 «СУМІШ РЕАЛЬНОСТЕЙ» У ФІЛОСОФСЬКОМУ ДОРОБКУ E. ДЮРКГЕЙМА

Еміль Дюркгейм (Durkheim, 1858-1917) - французький. соціолог- позитивіст, глава французької соціологічної школи, основоположник журналу «L’Annee socιologιque>> (1896).

Концепція. Е. Дюркгейм вважав, що пояснення феноменів соці­ального життя слід шукати в природі самого суспільства, оскільки певна причина даного соціального факту мусить бути винайдена се­ред попередніх фактів, а не у стані індивідуальної свідомості.

Соціологічні закони, за якими розвивається суспільство, на дум­ку Дюркгейма, є настільки специфічними, що пояснення суспільства може бути редукованим тільки із самого суспільства. Всі пошуки справжнього стану суспільства Е. Дюркгейм правомірні тільки ви­ходячи з аналізу самого суспільства. Він також поставив питання про соціальну психіку та соціальну психологію, які категорично від­окремлював від інших сфер та факторів життя суспільства. Соціаль­ну психіку та психологію Дюркгейм вважав сутностями особливого порядку, які треба розуміти й пояснювати, виходячи з них самих, а соціум французький соціолог, стоячи на позиціях редукціонізму, ре­комендував пояснювати, виходячи з первісної « орди».

Позитивним є положення Е. Дюркгейма про те, що вельми дієвим чинником в суспільстві є люди, що вони являють собою активний фактор, рушій історії, тобто було поставлено питання про важливу роль суб’єктивного чинника в історії.

Особливої уваги заслуговує та реальність, яку Дюркгейм прого­лошує основою соціального буття.

Так, існувала теорія пошуку особливого роду реальності, яку му­сить досліджувати соціологія і яку не досліджують ніякі інші науки. 348

Існувала школа формальної соціології Зіммеля, яка вважала предме­том соціології загальні позачасові форми соціальності або соціальних відносин. Послідовники цієї школи вважали, що всі сфери об’єктивної реальності вже поділені між науками, кожна із яких вивчає свій влас­ний аспект дійсності. Що ж залишається науці соціології? Для неї Зіммель залишив лише формальний аспект суспільних відносин.

Е. Дюркгейм теж пішов шляхом пошуку особливого роду реаль­ності, яким не займалась іще жодна із наук. Ця теорія називається «теорією одного факту». Такий «факт» володів своїм різко визначе­ним буттям. Він мав регулятивну та примусову природу дії на індиві­да. Сукупність таких фактів визначила систему соціальної дійсності.

Яку структуру мав такий факт? «Одиничний» факт, за Дюркгей- мом, мав об’єктивне, незалежне від свідомості індивіда існування та примусові характеристики. Соціальний факт мав характеристику «зовнішнього» буття для індивіда, тобто, він існує незалежно від бут­тя індивіда та від його свідомості і детермінації, має здатність досяга­ти істини на будь-яких рівнях пізнання.

Е. Дюркгейм рішуче засуджував такі крайні форми ідеалістичних концепцій, що панували тоді у Франції, як спіритуалізм, хоча зовсім не відкидав ролі емоційного начала у пізнанні на всіх рівнях його іс­нування та функціонування, включаючи такі вельми суб’єктивізовані форми свідомості як, наприклад, імпульсивність (див., наприклад, та­кий загальновідомий твір Е. Дюркгейма - який до сих пір привертає увагу соціологів та психологів, як «Самогубство» [51]).

Багато філософських творів Е. Дюркгейма стали відомі не тільки вузькому колу спеціалістів-філософів чи психологів, - а й широкому читачеві.

Такі роботи як, наприклад, «Метод соціології» (1899), «Німеччи­на перш за все» (1917), «Самогубство. Соціологічний етюд» (1912), «Соціологія і теорія пізнання» (1914) стали історично близькими до напівбелетристичної літератури.

Витоки структуралізму. У роботі «шро поділ суспільної праці» ево­люціоністський підхід сполучається із структурно-функціональним. Класифікація автором соціальних структур («сегментарних» і «орга­нізованих» суспільств), розгляд складних суспільств як сполучення простих засновані на еволюціоністському представленні про послі­довну зміну в часі одних соціальних видів іншими. Однак вже в цій роботі Дюркгейм відмовляється від плаского еволюціонізму на ко­ристь представлення про складність і різноманіття шляхів соціальної еволюції. Він схильний головним чином говорити не про суспільство, а про суспільства.

У «Методі соціології» проявилося прагнення Дюркгейма будува­ти соціальну науку не тільки на емпіричному, але і на методологічно обґрунтованому фундаменті: звідси його поняття «методична соціо­логія». Такий підхід протистояв хаотичному і довільному підбору фактів для обґрунтування тих чи інших упереджених ідей. У той же час він був спрямований проти дилетантизму і поверховості, харак­терних для багатьох праць по соціальних питаннях. Дюркгейм випро­бував глибоку ворожість до таких праць, вважаючи, що вони лише дискредитують соціальну науку.

Згідно Дюркгейму, в цьому творі, - «Предмет соціології - соці­альні факти, що, як уже відзначалося, характеризують двома осно­вними ознаками: вони існують поза індивідами і роблять на них примусовий вплив. Згідно він доклав це тлумачення предмета ще од­ним, визначивши соціологію як і науку про інститути, їхній генезис і функціонування».

Уявлення Дюркгейма про основні розділи і галузі соціології у значній мірі відбиває його погляд на значення тих чи інших сфер со­ціального життя.

Соціальна морфологія аналогічна анатомії; вона досліджує «суб­страт» суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення, по-перше, географічної основи життя народів у зв’язку із соціальною організацією, по-друге, народонаселення, його обсягу, щільності, розподілу по території.

Соціальна фізіологія досліджує «життєві прояви суспільства» і охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона містить у собі: 1) со­ціологію релігії; 2) соціологію моралі; 3) юридичну соціологію; 4) економічну соціологію; 5) лінгвістичну соціологію; 60 естетичну со­ціологію.

Загальна соціологія, подібно до загальної біології, здійснює тео­ретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони; це філософ­ська сторона науки.

Дослідження Дюркгейма «Самогубство» на відміну від інших його досліджень засновано на аналізі статистичного матеріалу, що харак­теризує динаміку самогубств у різних європейських країнах. Автор рішуче відкидає спроби пояснення дослідженого явища позасоціаль- ними факторами: психологічними, психопатологічними, кліматични­ми, сезонними і т. п. Тільки соціологія здатна пояснити розходження в кількості самогубств, що спостерігаються в різних країнах і в різні періоди. Просліджуючи зв’язок самогубств із приналежністю до ви­значених соціальних груп, Дюркгейм установлює залежність числа самогубств від ступеня ціннісно-нормативної інтерпретації суспіль­ства (групи). Він виділяє три основних типи самогубства, обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне, аль­труїстичне й анемічне. Егоїстичне самогубство має місце у випадку слабкості соціальних (групових) зв’язків індивіда у результаті чого він залишається наодинці із самим собою і втрачає сенс життя. Аль­труїстичне самогубство, навпаки, відкидається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає заради нього своє життя, тобто її зміст, що бачить, поза її самої.

Значною за обсягом є праця «Елементарні форми релігійного життя. Тотемістична система в Австралії». Дослідження засноване на аналізі етнографічних описів життя австралійських аборигенів. Звер­тання до цих «елементарних» форм дозволяє, з погляду автора, до­сліджувати релігію в «чистому вигляді»« без наступних геологічних та інших нашарувань. Дюркгейм поставив собі за мету, спираючись на цей матеріал, проаналізувати соціальні корені і соціальні функції релігії. Але власне кажучи ця мета була набагато більш широкою. По- перше, унаслідок широкого трактування релігійних явищ ця робота перетворювалася в дослідження соціальних аспектів ідеології, риту­алу, сакралізації і деяких інших явищ, що виходять за рамки власне релігії в традиційному розумінні. По-друге, ця праця містила в собі спробу побудови соціології пізнання за допомогою виведення осно­вних категорій мислення з первісних соціальних відносин. Не випад­ково спочатку Дюркгейм мав намір назвати його «Елементарні фор­ми мислення і релігійного життя».

Дюркгейм відкидає визначення релігії через віру в бога (тому що існують релігії без бога), через віру в надприродне (останнє припус­кає протилежну віру - у природне, - виникаючи порівняно разом з позитивною наукою) і т. п. Він виходить з того, що важливою рисою релігійних вірувань завжди є розподіл світу на дві різко протилежні сфери: священне і мирське. Коло священних об’єктів не може бути визначене заздалегідь; будь-яка річ може стати священною, як незви­чайна, так і сама пересічна. Дюркгейм визначає релігію, в цій праці, як - «зв’язну систему вірування, що відноситься до священних, тобто до відділених, заборонених речей; вірувань і обрядів, що поєднують в одному моральну громаду, називану церквою, усіх, хто є їхніми при­хильниками».

Проте з точки зору філософії як науки, концепція Дюркгейма має чітко окреслений напрям, який був типовим світовідчуттям у мисли­телів сучасної французької епохи.

Слід відзначити, що суспільство, за Дюркгеймом - це особливо­го роду реальність, ця реальність не може бути зведена до існуючих інших реальностей (такими є фізичні, хімічні, біологічні утворення). Е. Дюркгейм особливого значення надавав реальності окремого роду, такого, як «психічне» або «психологічне». Реальність психологіч­ного має дещо іншу природу, ніж, наприклад, реальність духовного, ідеального. Принципово вона відрізняється і від суто матеріального. Зосередивши особливу увагу на феномені психічного та психологіч­ного, як вельми важливих чинників, що стимулюють соціальне жит­тя, Дюркгейм намагався певним чином примирити ідейну боротьбу, що в той час різко загострилася між матеріалістами, ідеалістами та

«Суміш реальностей» у філософському доробку Е. Дюркгейма дуалістами. Час творчості Е. Дюркгейма припав на непримиренну боротьбу, що точилася між представниками вказаних філософських напрямів. На той час особливо сильними були ідейні позиції так зва­них механістичних матеріалістів. Згідно їх вченню, вищі форми ре­альності, наприклад, мислення, метафізично зводилися до найбільш простих форм реальності, наприклад, до фізичного, біологічного та ін. Безперечно, всі ці форми реальності між собою пов’язані, немає різких, незаперечних граней у природі - і так само в людському сус­пільстві. Але механічно редукувати вищі форми до нижчих,на думку Е. Дюркгейма, неприпустимо. Можна проводити певні аналогії між реальностями різних порядків, але механістичне зведення їх одне до одного неприпустиме.

До вищезгаданого хочеться додати, що у наш навіть час представ­никами так званих «точних» дисциплін, наприклад, фізіології, біо­логії та кібернетики робляться окремі спроби уподібнювати, окремі процеси, скажімо у людському мозку до їх фізіологічних першооснов, що складаються із різноманітних хімічних реакцій та процесів, або навіть зводити до фізіології або механіки. «Вищі» форми реальності, безперечно, певним і специфічним чином розкладаються на прості­ші, складаються із простіших елементів. Але тільки складаються, не зводяться, і це дуже суттєво. Неприпустимі спроби, наприклад, де­яких сучасних соціоніків, зводити одні соціальні типи особистостей до «мозку» суспільства, а інших - до шлунку. Такі аналогії були ви­правдані в епоху Платона та Арістотеля, але аж ніяк у даний час. А подібних спроб тепер досить багато.

Отже, Дюркгейм намагався зайняти у питаннях редукціонізму «се­редню», примиренську позицію. Його можна вважати натуралістом.

Натуралізм у той час означав прогресивне явище. Основним його методологічним посиланням було те, що і природа, і людина, і суспіль­ство є предметом прискіпливого вивчення з боку «точних», «конкрет­них « дисциплін. Увесь комплекс методів та принципів об’єктивного, наукового дослідження мусить бути спрямований на вивчення фено­менів як матеріально-фізичного, так, і соціально-психічного. Так по­ставив проблему Е. Дюркгейм.

Методологічно плідним і дотепер є твердження французького со­ціолога, що феномени соціо-психічного є об’єктом вивчення з боку «точних» дисциплін. У наш час разом із «ринковим», революційним

зрушенням у галузі кібернетики, фізіології, генетики, психології, фі­лософії та ряду інших дисциплін методологічно важливим є поси­лання Е. Дюркгейма про те, що і явища об’єктивного світу, і явища світу суб’єктивного є частини одного і того ж універсуму, і тому для явищ усякого порядку застосовані загальні методи дослідження. Так, наприклад, феномени психічного, психологічного, інтелігібельного можуть бути досліджувані тими ж самими методами, що і феномени об’єктивного світу.

У царині методології пізнання Е. Дюркгейм був близький до фі­лософського раціоналізму, тому що вважав, що людському пізнанню, що здійснюється у раціональних формах, під силу аналіз явищ будь- якого роду, чи то будуть феномени матеріального світу, чи феномени соціо-психічного порядку. У цьому плані французький вчений здій­снював принципову боротьбу із представниками ідеалістичних та міс­тичних течій, що були особливо популярними у Франції наприкінці ХІХ ст. Заслуговує уваги і той факт, що Дюркгейм робив акцент як на синтезі феноменів соціального та психологічного, так і на їх прин­циповій роздільності, незмішуваності, нетотожності. Саме він у своїх творах обґрунтував «правомірність» існування соціо-психічного та необхідність їх вивчення силами конкретних дисциплін.

Розробка теоретичних та практичних засад соціології. Велику увагу Е. Дюркгейм приділяв закономірностям функціонування со­ціології як теоретичної та практичної дисципліни.

Що є соціологією за Е. Дюркгейм? На думку великого мислителя соціологія мусить конституюватися перш за все як наука. Вона має чітке коло функцій. Які ж. функції мусить виконувати соціологія як наука?

Буття та інші характеристики індивіда породжені незалежним від нього суспільством, суспільними стосунками. Ця незалежність і означає багатогранну об’єктивність суспільного буття. Народившись, індивід застає вже. готову, незалежну від його свідомості систему со­ціального буття, яка детермінує його поведінку.

Е. Дюркгейм виділив систему факторів, які чинять вплив на бут­тя індивіда. Це - соціальна норма, перш за все, релігійні вірування та обряди, грошова система, засоби кредиту та інше. Особливу роль Дюркгейм виділив для системи всезагально прийнятих знаків, що ви­ражають думки.

Отже, соціальний факт - це такий атомарний факт, буття якого не залежить від індивіда і наділене примусовою силою. Субстратом таких фактів є суспільство або окрема соціальна група. Е. Дюркгейм виділив такі групи як політичні, релігійні, професійні та ін.

При цьому французький.філософ робив акцент на неповторнос­ті, неідентичності фактору соціальної реальності фактам індивіду­ального буття.

Так, наприклад, колективне буття як буття суспільства - це не сума індивідуальних існувань. Колективна свідомість - це не сума ін­дивідуальних буттів. У цьому плані Е. Дюркгейм стає на точку зору досить оригінальну. І колективне буття, і колективна свідомість - це фактори, що мають детермінуючу, регулятивну природу і особливий примус по відношенню до індивіда.

При цьому Е. Дюркгейм відмежовувався від такої точки зору, що феномени колективного буття та свідомості відрізняються за сво­єю генетичною природою від індивідуальних буттів та свідомостей. Дюркгейм наполягав на тому, що в живому суспільстві не існує ні­чого більше, ніж буття та свідомості реальних індивідів. Отже корот­ше кажучи, нічого, окрім живих людей в суспільстві не існує. Про­сто феномени колективного соціального буття та свідомості якісно відрізняються від феноменів індивідуального буття та свідомості і володіють більшою регулятивною та примусовою силою. При цьому французький філософ все таки впадав у протиріччя із самим собою і дещо гіпостазував феномени колективного - в феноменам індивіду­ального.

Слід сказати, що в історії філософії можна прослідкувати дві різ­ного роду тенденції. Перша, - це проголошення примату соціального над індивідуальним. Ця тенденція бере свій початок від Платона. І друга тенденція, що проголошує примат індивідуального над соці­альним, - це тенденція арістотелізму. Дюркгейм був прихильником розуміння соціальної колективності з позиції платонізму.

При цьому французький філософ правильно зазначав, що одне і теж почуття, наприклад, взяте на рівні індивідуального, володіє мен­шою «соціальністю» та регулятивністю, ніж взяте на рівні колектив­ного. Скажімо, почуття патріотизму як колективного патріотизму, що пробуджується у народі під час війни чи інтервенції має більшу силу «дії» ніж індивідуальні почуття, і виконує іншого роду регуля-

Філософія тивну функцію. У цьому плані, на наш погляд, Е. Дюркгейм був по своєму правий.

Однією із найважливіших проблем свого методу в соціології Дюркгейм вважав наукове витлумачення соціальних фактів. Методом соціального пояснення Дюркгейма є дослідження атомарних фактів окремо один від одного. Помилкою його було те, що він вважав соціо­логічні та природні факти роздільними, належними до різнопорядко- вих величин. Соціологічний факт, за Дюркгеймом, має іншу приро­ду, ніж факт природний та інші, а соціальна дійсність розуміється як самозамкнена та самодостатня. Із біологічними фактами, наприклад, соціологічні - не «змішуються». Існують внутрішні самодостатні за­кони розвитку соціальної дійсності, яка має свою неповторну специ­фіку і соціологічне пояснення має базуватися саме на такому дослі­дженні Тут, звичайно, Дюркгейм вдався до метафізики.

Окремо він розглядав психологічні фактори та фактори соціоло­гічні і ніколи їх не змішував. Різнопорядковими він вважав також і суспільну психологію і психологію окремої особистості.

Е. Дюркгейм вважав, що соціологічна наука мусить виконувати такі функції. По-перше, здійснювати об’єктивне дослідження явищ та законів суспільного життя. По-друге, переглянути принципи філо­софії для того, щоб остання була функціональною щодо цілої сукуп­ності соціологічних даних, які безперервно поновлюються. Нарешті, по-третє, озброїти всі суспільні науки універсальним методом, і, та­ким чином, створити основи для керування суспільним життям.

Отже, однією із головних задач творчості Дюркгейма було ство­рення нової науки-соціології, що спиралася б на дійсно наукові фак­ти. Остання, у свою чергу, повинна була б обновити саму філософію і, отже, чинити на неї зворотній вплив.

Нова соціологія як бажана наука, за Дюркгеймом, слугувала б суто утилітарним, практичним цілям - реформам цілого суспільства.

Проблема створення нової соціології червоною ниткою прохо­дить у ряді основоположних робіт Е. Дюркгейма; серед них слід на­звати, наприклад, «Правила соціологічного методу» (або «Метод со­ціології»).

Для перетворення соціології на самостійну науку необхідні певні умови. А саме - потрібен особливий предмет, який би висвітлював специфіку даної науки і відповідного методу.

Позитивним набутком філософії Дюркгейма є те, що він вперше в систематичній формі виклав методологічні засади аналізу суспіль­ства на прикладі практичного аналізу таких явищ, як злочин, само­губство, поділ праці, релігія та інші. Французький філософ висунув два принципи аналізу суспільства - каузальний та функціональний. Суть функціонального підходу полягає в аналізі суспільства як єди­ного цілого на матеріалі аналізу його складових структур - соціаль­них норм, взірців поведінки, стереотипів діяння, вірувань, традицій, звичаїв тощо. Каузальний підхід принципово відрізняється від функ­ціонального, тому що тут дослідник намагається розглядати не функ­ціональний стан, а досліджувати причини того чи іншого явища, зро­зуміти його як фактор у причинному ланцюгу.

Велике значення мали філософські дослідження Дюркгейма в царині порівняльної соціології. Цікавою та плідною є думка про до­слідження соціальних явищ по причинно-наслідковим видам; в за­гальному, саме Дюркгейм дав основоположні засади порівняльної соціології. Також цікавим є факт дослідження нормального та пато­логічного здоров’я та нездоров’я в галузі суспільного порядку. Роз­почавшись як розгалуження порівнянної соціології такі дослідження мають неабияке значення і тепер.

Нормальними, за Дюркгеймом, є всі функції соціального орга­нізму, що витікають із умов його існування. Це посилання є методо­логічною засадою для дослідження цілої серії соціальних відхилень, патологій та аномалій, зокрема злочинності. Умови формування та функціонування будь-якого живого організму мають своєю приро­дою засади іманентного існування даного організму. У такому разі нормальними мусять вважатися і соціальні аномалії, патології, за­хворювання і сама злочинність, оскільки вона закорінена у природі даного соціального організму. Але тут Дюркгейм припускається по­милки. Він спрощено вважає, що нормою існування для соціально - негативних явищ, зокрема злочинності є необхідне покарання її з боку закону. При цьому Дюркгейм - звичайно в силу нерозвиненості соціальної науки як такої вважає, що можна опускати цілий комп­лекс суб’єктивних причин та чинників злочинності. Злочинність як соціальне явище автоматично і в достатній мірі не нейтралізується. Для цього необхідний цілий комплекс мір та соціальних заходів. Над­звичайно великою є роль особистісного фактору як у плані заходів вопрання, так і в плані виявлення причин злочинності. Але на рівні розвитку соціології, як це було за часів Дюркгейма, «повнометраж­не», всеохоплююче дослідження було принципово неможливим.

Особливо увагу заслуговує дослідження соціальної солідарності як наслідку загальної віри у священність соціальних норм. Слідуван­ня загальноприйнятій соціальній нормі має на меті вищий рівень со­ціальної мобільності і в плані особистісному має на меті усталення соціальних норм та перевиховання злочинців та інших порушників соціальної норми.

Неменшої уваги мусять заслуговувати дослідження Дюркгейма у плані розвитку соціальної солідарності та дискретності функцій роз­поділу праці.

Як висновок, можна додати підсумовуючі елементи соціально- філософської роботи Дюркгейма.

Дюркгейм - один із загальновизнаних творців соціології як на­уки, як професії і предмета викладання. Вплив його ідей присутній у всіляких галузях соціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до суто емпіричних і прикладних досліджень. Усі більш-менш значні соціологічні теорії ХХ в. так чи інакше співвідносилися з тео­рією засновника Французької соціологічної школи. У самих різних країнах світу формування соціології відбувалося під впливом дюрк- геймівських ідей.

Дюркгейм дав одне з найбільш розгорнутих і переконливих он­тологічних обґрунтувань необхідності і можливості соціології як на­уки. Він доводив, що суспільство - це реальність особливого роду, що не зводиться ні до якої іншої. Разом з тим він підкреслював, що ця реальність володіє настільки ж високою міцністю і стійкістю, що і природа, і так само, як природні явища, вона не піддається довіль­ному маніпулюванню. Таким чином, Дюркгейм відстоював необхід­ність обережного і поважного відношення до суспільства в соціальній практиці, важливість опори на реальні спонтанні тенденції при впли­ві на соціальні процеси.

Слідом за Контом Дюркгейм розглядав суспільство головним чином як сферу солідарності, згуртованості, згоди. Не випадкове ви­вчення згоди в соціології вважається дюркгеймівською традицією.

Доводячи «нормальний» характер солідарності в суспільстві і «анормальний» характер її відсутності, Дюркгейм значною мірою

«Суміш реальностей» у філософському доробку Е. Дюркгейма видавав бажане за дійсне. За це він піддавався цілком обґрунтованій критиці. Він надмірно оптимістично оцінив реальність і перспективи «органічної» солідарності і недооцінив імовірність виникнення но­вих форм (чи відродження) «механічної» солідарності в тоталітарних суспільствах.

Важливе значення в соціології Дюркгейма мало трактування сус­пільства як переважно моральної реальності. Як і для Конта, соціаль­не питання для нього було не стільки економіко-політичним, скіль­ки морально-релігійним. Мораль Дюркгейм розумів як практичну, діючу, реальну силу; усе, що не має серйозної моральної підстави, з його погляду, носить неміцний і тимчасовий характер. Тому він вва­жав, що політичні революції - це криваві театральні дійства, що мало що змінюють у соціальних системах. Для того щоб політичні пере­творення дійсно викликали соціальні зміни, вини повинні виразити і торкнутися глибинних моральних цінностей суспільства.

Дюркгейм вніс найважливіший вклад у розуміння суспільства як ціннісно-нормативної системи. Він підкреслював, що соціальне пово­дження завжди регулюється певним набором правил, що є одночас­но обов’язковими і привабливими, належними і бажаними. Правда, Дюркгейм недооцінював той факт, що різні соціальні групи най­частіше по-різному інтерпретують ті самі норми і цінності. Але він прекрасно виразив значення криз, порушень і порожнеч у ціннісно- нормативної системі суспільства, ввівши в соціологію дуже важливе поняття «анемії».

У епістемологічному аспекті внесок Дюркгейма був не менш зна­чний, ніж в онтологічному. Він переконливо застосував до сфери соціологічного знання принципи наукового раціоналізму. Його до­слідження являють собою зразок сполучення теоретичного й емпі­ричного підходів до вивчення соціальних явищ. Дюркгейм з’явився родоначальником структурно-функціонального аналізу в соціології: він досліджував соціальні факти під кутом зору їхніх функцій у кон­кретних соціальних системах. Разом з тим він не відмовився цілком від порівняльно-історичної й еволюціоністської методології порів­нюючи між собою різні типи суспільств і розглядаючи складні сус­пільства як комбінації тих самих простих елементарних одиниць.

Проголосивши основним принципом своєї методології необхід­ність вивчати соціальні факти як речі, він відстоював погляд на со-

ціологію як на строгу об’єктивну науку, вільну від будь-якого роду ідеологічних забобонів і умоглядних спекуляцій. Безумовно, у його вірі в науку було чимало наївного й утопічного. Але, проте, ця віра, що спиралася на глибоку логічну аргументацію і власні наукові до­слідження Дюркгейма, зіграла величезну роль у становленні соціо­логії, визнанні її наукового статусу й авторитету.

Дюркгейм вніс найважливіший вклад у становлення і тверджен­ня професійної соціологічної етики. У своїх працях він доводив осо­бливе значення професійної етики в сучасному суспільстві. Своєю власною діяльністю він демонстрував високий зразок цієї етики в сфері соціальної науки. Дюркгейм виходив з необхідності практич­ної орієнтації соціологічного знання. Але для того щоб ця орієнтація могла здійснитися, для того щоб соціологія приносила користь сус­пільству, необхідно в процесі пізнання відокремлювати професійну етику соціолога від цивільної етики, пізнавальні цінності - від будь- яких інших.

Будучи супротивником розчинення пізнавальних цінностей в інших, Дюркгейм одночасно був супротивником розчинення соціо­логічного підходу в підходах, властивих іншим наукам. Це ревниве прагнення обґрунтувати і відстояти самостійність соціології сполуча­лося в нього з рішучим неприйняттям дилетантизму в цій науці, що компрометували її в очах вчених і широкої публіки: адже час, як, утім, і тепер, під рубрикою чи заголовком «соціологія» нерідко фігурувало усе, що завгодно. Соціологічна етика Дюркгейма - це етика чесного, неупередженого і компетентного дослідження.

У інституціонально-організаційному аспекті внесок Дюркгейма в соціологію був також надзвичайно великим. Саме завдяки йому со­ціологія у Франції стала університетською дисципліною. Він одним з перших у світі, якщо не першим, став читати лекційні курси по со­ціології. В університетах Бордо і Парижа він створив перші в країні соціологічні кафедри.

Дюркгейм був засновником і редактором одного з перших у сві­ті соціологічних журналів - «Соціологічний щорічник» (12 томів, 1898-1913). Йому вдалося залучити до співробітництва в журна­лі видних представників соціальних наук. Співробітники журналу, об’єднані прихильністю до дюркгеймівських ідей, склали колектив дослідників, що одержав назву Французька соціологічна школа, чи школа Дюркгейма.

Поряд зі школою Дюркгейма у французькій соціології кінця ХІХ - початку ХХ ст. існували й інші, конкуруючі напрямки. Але саме дюркгеймовская школа займала ключові позиції у французькій ака­демічній системі аж до початку другої світової війни. Правда, до 30-х років вона вже не являла собою єдиного цілого. У середині 20-х років Марсель Мосс починає спробу відновити видання «Соціологічно­го щорічника», але його вдається випустити тільки два томи (1925, 1927 р.). У третій серії «Соціологічного щорічника», що виходила з 1949 р., характерні риси школи втрачені, і дюркгеймівська традиція співіснує з іншими.

В останні десятиліття спадщина Дюркгейма і його школи в різних країнах активно досліджується, інтерпретується і переосмислюється. Наукове співтовариство продовжує вважати, що ця спадщина є акту­альною і плідною для розвитку соціологічного знання.

Таким чином, поділяючи позитивістську методологію, Дюркгейм не погоджується з поглядами Конта і Спенсера стосовно співвід­ношення філософії та конкретних наук, виступає проти прагнення Спенсера біологізувати соціологію та проти ідеї Конта про розчинен­ня предмета психології в біології і соціології. Для Дюркгейма пред­мет філософії, - це «трансцендентна позасвідома природа фактів ре­ального життя», тому філософія знаходиться по «той бік» наукового дослідження, вона повинна бути повністю позбавлена впливу пози­тивних наук, оскільки останні пов’язані з пошуками причинних за­лежностей у світі фактів.

Предметом дослідження соціології є «соціальні факти», що ви­ступають у вигляді суспільств, закладів, законів, установ тощо. Саме тому «соціальні факти» слід трактувати об’єктивно, як речі, а при­роду соціальних феноменів вбачати у «колективних уявленнях», що є об’єктивними за своїм характером. Соціологія повинна ігнорувати будь-які філософські теорії, вона не може бути «ні індивідуаліст­ською, ні комуністичною, ні соціалістичною».

Соціально-філософська методологія Дюркгейма характеризуєть­ся відмовою від принципу «робінзонади» і ствердженням принципу діалектики індивіда і суспільства як частини і цілого.