Розділ 2 «САМОТНІЙ ГОЛОС ЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ґ. МАРСЕЛЯ

Ґабріель-Оноре Марсель (Gabriel Marcel, 1889-1973) народився в Парижі, там і помер. Філософську освіту здобув у Сорбонні. Анрі Берґсон був одним з тих, хто справив вплив на Марселя.

Серед письменників на нього вплинули твори Чарльза Дю Боса, Франсуа Моріака.

Марсель належить до філософського напрямку «християнський екзистенціалізм» - це означає те, що по меншій мірі його вчення не суперечить християнським догматам. В той же час заперечував то- мізм як такий, що намагається примирити віру з наукою. Також Мар­селя не можна назвати ортодоксальним віруючим, оскільки він віддає перевагу істині, якщо вона навіть суперечить релігійним догматам.

Найрезонансні праці мислителя такі як «Метафізичний щоден­ник» (1914-1923), «Бути та мати» (1935), «Від відмови до благання» (1940), «Людина-подорожній. Вступ до метафізики надії» (1944), «Таїнство буття» (1952), «Людина проблематизована» (1955), «Люд­ська гідність та її екзистенційні основи» (1964).

Ґабріель Марсель також відомий як драматург, однак в цьому на­прямку його творчість довго не знаходила відгуків у читачів. Серед найвідоміших п’єс французького письменника такі як «Невидимий поріг» (1914), «Квартет фа дієз» (1920), «Іконоборець» (1923), «По­божна людина» (1925), «Зламаний світ» (1933), «Дорога до Крети» (1936), «Спис» (1936), «Ліхтар» (1937), «Спрага» (1938), «Горизонт» (1945).

П’єси Марселя наповнені філософськими ідеями та їм притаман­не гостре відчуття дійсності. На думку французького драматурга саме через цей специфічний літературний жанр можливе одне з адекват­них виражень дійсної метафізики: «...набагато важче зорієнтуватися в низці міркувань драматичного або, точніше, музичного змісту, аніж у трактаті, впродовж якого розвиваються певні думки, що логічно поєднуються і, в кінцевому підсумку, виникають, випливають одна з одної» [84, с.

Всі твори Марселя складаються з фрагментарних розмислів, що- денникових записів, нагадують сповідь, яка передає інтимне життя думки - такий характер викладення обумовлений основними прин­ципами його філософії.

Серед кола обговорюваних мислителем питань такі як буття та володіння, втілення, трансцендентне та онтологічне, вірність і зрада, мучеництво і самогубство, свобода і підкорення, любов та бажання, надія та відчай, свідоцтво і доведення, таємниця і проблема тощо. Таку діалектику категорій часто порівнюють з гегелівською, однак у Марселя таке протипокладання набуває специфічного значення, яке характерне саме його самобутній стилістиці філософського викладу матеріалу.

Філософські дилеми розмислів Марселя мали своїм засновком невдоволення класичною філософською традицією, яка часто не за­мислюючись над суттю явища стверджувала одразу контрапозиції, відмінні від нього, як от наприклад обґрунтоване знання або сприй­няте на віру: «...об’єктивний факт або внутрішнє ставлення.... Я пере­конаний у тому, що ця дилема випускає суттєве з...найглибшої мета­фізичної думки» [136, p. 200].

Так, думка Марселя скоріше спрямовується на сутність ніж на існування, на есенцію, а не на екзистенцію. Річ в тім, що предметом дослідження стає саме приховане та певним чином знане людиною у бутті - таїна, яка ще має бути осягнена, але не плинність буття, яка таким чином неначе заперечується. Це дає вказівку давати оцінку вченню Марселя як такому, яке відходить від екзистенціалістської проблематики.

Французький філософ намагається подолати так часто розпо­всюджений у класичній філософській традиції розподіл на два окремі світи всесвіт - на світ об’єкту і суб’єкту; світ людської суб’єктивності та світ об’єктивної реальності. Протиставлення у подібних поняттях в історії філософії як стверджували по-різному, так і намагалися по­долати його самобутніми шляхами.

Таке протиставлення починається ще з часів античності, коли існують два світи макрокосмічний та мікрокосмічний.

Марсель, долаючи всі ці розбіжності, наполягає на первинній ці­лісності, що міститься в таїні, яка самоутверджується як онтологічна повнота, охоплює цілісність людського буття. Але цей погляд не є, як могло б здаватись, абстрактним, навпаки, таке філософське відно­шення найбільш наближене до суті, до того - як само є суть [139].

Інша ж, протилежна позиція - проблематизації, розчинення про­блеми. Проникнення до сутності через докладний розгляд та розмеж­ування в основі своїй має мотиви володіння, панування, жадоби до влади тощо, оскільки таким чином людина здійснює насильство над таїною, а не таїна розкривається перед нами у всій незбагненності її раціонального опису.

Феномени любові, надії, віри, які докладно аналізуються в «Du refus a [’Invocation» («Від відмови до благання») та у «Homo vιator> - є яскравими прикладами пояснень Марселя, які стосуються пізнання через досвід але не підлягають звичайному, наприклад, природничо- науковому спотворенню.

Вади сучасної епохи - такі як технократичність, пошук у всьому користі, егоїзм та егоцентризм - спонукають до спотворення люд­ської сутності, затуляють людині доступ до історичної духовної спад­щини, зокрема до царини високих ідеалів та цінностей. Інша людина стає засобом на відміну від належного гуманного ставлення до неї як до цілі (І. Кант).

Однак, за Марселем, свідченням людського існування, певним аналогом декартівського «coglto ergo sum» стає «втіленість» людини. І це є одним з безперечних відкриттів Ґ. Марселя - відкриття екзис­тенції як втіленості (ιncarnatιon), що полягало у інтенсивності тілес­ного почуття, у співбутті людина-світ.

Так, втіленість є зв’язком усвідомлюючого себе суб’єкта з власним тілом.

Втіленість є умовою будь-якого екзистенційного досвіду. Всі об’єкти, що існують, є саме такими для нас, бо ми їх сприймаємо по­дібно до сприйняття себе у взаємозв’язку з власним тілом. Тілесність свідчить про втіленість до простору й часу, неухильне наближення до смерті.

Особливістю свідомості є здатність до неуважності та незконцен- трованості, що і є умовою можливості існування у жорстокому втіле­ному існуванні. Пізнання та переживання Присутності Бога - це єди­ний шлях до того, щоб позбутися песимізму та знайти вихід свободі.

Така філософська позиція Марселя вказувала на нову методоло­гію осягнення людського буття, за рахунок чого таке вчення можна віднести до екзистенціалізму, для якого первинним завданням є до­слідження людського існування (екзистенції).

Свій спосіб філософського осягнення французький філософ на­звав «методологією неверифікованого». «Діалектика відновленого здобування» почасти нагадує методологію пізнання через пригаду­вання Платона. Логіка Марселя в тому, щоб отримати знання яке не було б простим наслідком верифікації, але яке б було засновано на більш фундаментальних засадах, наявних в самому бутті.

Для здійснення нової методології пізнання необхідна зосеред­женість (recueιllement), яка полягає у стані медитації, звернення до самого себе, відході від усього зовнішнього та відчуженого, встанов­лення внутрішньої тиші. Метафізична структура буття обумовила наявність зосередженості. Із зосередженості народжуються такі фе­номени як музика, поезія, пророцькі видіння. Досягнення стану зо­середженості є підготовкою для прийняття одкровення. Одкровення - один з ключових пунктів конкретної онтології Ґабріеля Марселя.

Але релігійність філософської позиції французького філософа не обмежується лише відстороненими, дотичними до проблематики ре­лігійної філософії моментами.

Через усвідомлення Божественної Присутності зникає межа між Богом та людиною як між вищим та нижчим єством. Настає стан абсолютної доступності та відкритості. Цей стан досягається через бажання людини служити Богові на відміну від лише піклування про самого себе. Необхідно відволіктися від будь-якого конкретного предмета, наслідком чого може бути або інтуїція Божественної При­сутності або стан нудьги та відчуття відсутності виходу (Марсель на­тякає на філософську позицію Ж.-П. Сартра). Але песимізм, на думку Габріеля Марселя може бути пов’язаний лише з відсутністю знання про світ, яке свідчить про те, що в світі є місце надії і ця надія можли­ва лише завдяки Божественній Присутності.

Свої основні погляди Марсель висвітлює в своїй «програмній» праці, яка складається із щоденникових записів «Бути та мати» («Etre Et Avon»). Ця робота включає в себе нотатки 1928-1933 років, які поєднуються назвою «Метафізичний щоденник», а також резюмую­чим «Есе феноменології володіння». Щоденникові записи 1928-1929 років відтворюють динаміку духовного руху Ґ. Марселя від містико- релігійного осягнення до ортодоксального католицизму.

Тут увага концентрується на внутрішньому духовному досвіді, наявностях внутрішнього екзистенційного досвіду. Наполягаючи на необхідності принципу сповіді, Ґ. Марсель тлумачить її як відверте звернення людини до самої себе, що і дозволяє почути «самотній го­лос людини»: «... Мені прикро, я невдоволений собою, розуміючи, що порушив чіткі й очевидні правила філософської гри, ті самі, яких усі майже скрізь і завжди дотримувалися аж до наших часів» [84, с. 10].

Фундаментальний онтологічний зв’язок полягає у взаємозв’язку усвідомлюючого себе суб’єкта зі своїм власним тілом. За Ґ. Марселем існує дилема онтологічного вибору - з одного боку людина може під­вестися до автентичного буття, реалізуючи фундаментальну свободу, але для досягнення такого поступу необхідне позбавлення усвідом­лення світу в якості світу володіння.

Запорукою досягнення свободи є звільнення від егоцентризму через релігію, творчість та любов. Раціоналістична філософія також є характерною особливістю духу володіння (esprit de l^,avoιr) - харак­терним для такої філософії є протиставлення об’єкту суб’єкта, що піз­нає цей об’єкт, а також проблемний підхід до розв’язання філософ­ських питань.

Задача Ґ. Марселя полягає в описі власного містичного досвіду, який свідчить про те, що людина в одкровенні відчуває себе в єдності з буттям - це є Божественна Присутність, яка не може бути вираже­ною через поняття. Доведення буття Бога є зайвим і другорядним, оскільки ми можемо мати інтуїтивне знання про його існування.

Віруюча людина автоматично сповідує інші від буденних, високі цінності. Віра, надія, любов, самопожертва - данності, що складають духовно-практичну основу конкретної онтології. Терпіння та сми­рення, зосередженість, служіння, що запобігає можливості самогуб­ства, мучеництво та самопожертва віруючого - ось виразні моральні орієнтири у філософії Ґ. Марселя.

Екзистенціалізм Ґ. Марселя, завдяки його релігійному спряму­ванню, виразно відрізняється від атеїстичного екзистенціалізму, од­ним з головних представників якого є Ж.-П. Сартр.

Так, Сартр, скоріше за все, є саме виразником духу своєї епохи. В розумінні ним філософських проблем переважає індивідуалізм, притаманний західному суспільству його часів. Відокремлення у сус­пільстві людей одне від одного відбувається у двадцятому столітті на тлі «переоцінки всіх цінностей». Стає загальнорозповсюдженим но­вий підхід до способу самовизначення людини, до визначення нею своїх моральних орієнтирів та цінностей. Тепер людина може оби­рати особисто те, що вважає за потрібне з цілого «арсеналу», набору переконань, які історично накопичувалися людством протягом всіх попередніх часів.

Таким чином люди з різноманітними, часто протилежними цін­ностями стають «чужими» одне одному. Стають відсутніми, або принаймні примарними можливості консолідації суспільства зради спільних цілей, ідеалів, цінностей.

У таких умовах несумісності індивідуальних переконань - одна людина стає вже не партнером, але перешкодою у досягненні іншою своєї мети. Отже, і для Сартра в його розумінні свободи досягнення індивідуальної мети наштовхується на перешкоду - «інші».

В атеїстичному екзистенціалізмі інші не тільки утворюють певні перешкоди в намаганні здійснювати свободу і несуть переважно нега­разди, але сама наявність та матеріалізація свободи стають абсурдни­ми. Філософія А. Камю, умовно кажучи, починається з твердження про те, що все людське життя - абсурд. Камю та Сартр стверджуючи свої атеїстичні істини кажуть про те, що займають героїчну позицію.

Героїчність її полягає в тому, що вони відмовляються приймати зручні життєві переконання. На їх думку це такі переконання як віра в Бога, в життя після смерті тощо. Такі переконання вважались зруч­ними оскільки вони приносять людям надію, сподівання на те, що не можна жодним чином хоча б приблизно довести, чи переконатись в цьому. Героїчна позиція полягає в тому, щоб прийняти світ таким, яким він є, а не таким, яким ми хотіли б його бачити. Прийняти і не змиритися з цією «істиною», продовжувати життєву боротьбу не зва­жаючи ні на що.

Але, в залежності від бачення людиною життя, від гносеологіч­ної установки на його певне сприйняття також багато що залежить. І, якщо не мати надії, не любити, не вірити, тоді дійсно світ спустошу­ється під тиском «голого», позбавленого людськості аналізу і постає цілковитим абсурдом. Тому Марсель протистоїть традиції проблема- тизації ключових для людини питань. Вирішення цих питань шляхом наукоподібного пошуку знищує цілісність дійсного феномену і подає спотворену картину реальності.

Релігійний екзистенціалізм, пропонуючи нову методологію піз­нання, навпаки, стверджує позитивні цінності, які дають можливість людині відчути себе не тільки повноправним учасником всесвітніх перетворень, але й зрозуміти свою унікальність через надання визна­чних місць у своєму житті вірі в Бога, любові, надії тощо. Такий під­хід наповнює життя людини смислом, смислу набувають всі благо­родні її устремління.

Але, як можна помітити, тут немає гносеологічної помилки - ві­рити, надіятися, любити - це природні людські якості (здатності) і саме їх заперечення було б невірним. Зокрема «...надія - це знання потойбіч незнання - але знання, що виключає будь-яку самовпевне­ність, знання дароване, надане, знання одержане з ласки і аж ніяк не здобуте власними зусиллями» [84, с. 14]. А також «Любов обертаєть­ся навкруги певного стану, в якому немає ні мене, ні іншого як такого: інший стає тим, що я називаю «ти»... Любов, оскільки вона відрізня­ється від бажання, протилежна йому, підкорює «я» вищій реальності, - тій реальності, яка ближча моїй сутності, ніж я сам, - оскільки роз­рив напруженості, який пов’язує мене з іншим, з моєї точки зору, за­слуговує назви фундаментальної онтологічної данності; і я думаю, - я вже говорив це раніше, - що онтологія позбавиться від схоластичної рутини, тільки коли вона набуде повної свідомості цього абсолютно­го пріоритету» [85, с. 146].

Екзистенціалізм Ґ. Марселя вельми специфічний, оскільки тяжіє до есенціалізму. Буття, за Марселем, передбачає таїну і сутність. У той же час, для людини буття відкривається якраз суто екзистенці­альним чином. Людина все життя перебуває в екзистенційній ситуа­ції. Це обумовлено специфікою існування, яке не передбачає знання про майбутнє. Всякі прогнози, передбачення можуть бути спростова­ні подальшим розвитком подій в царині існування, екзистенції. Тому і пізнання не може бути завершеним, систематичним. Марсель запе­речує можливість сталої системи знань про реальність, так як вона постійно змінюється в своїй плинності.

Тип пізнання, який властивий людині це - спочатку сприйняття, а потім осмислення сприйнятого. Він не передбачає висування піз­навальних інтуїцій до майбутнього. Але не можна говорити, за Мар­селем, що в специфіці людської екзистенції в пізнавальному плані присутні лише негативні риси. Скоріше навпаки, оскільки при завер­шеному пізнанні досягається і символічне завершення життя, так як життя є постійним рухом від незнання до знання. Завершення такого руху означає смерть - метафізичну, якщо фізіологічні процеси про­довжуються і фізичну, якщо вони закінчуються.

Отже філософія Марселя є філософією надії. Основною рушій­ною силою філософування, на думку Марселя, має бути метафізич­ний неспокій, який і буде спонукати до його висловлювання у філо­софічному ключі.

Повертаючись до проблеми «іншого» в екзистенціалізмі, слід за­значити, що «інші» для Марселя не є перепоною у здійсненні власної свободи. Навпаки, інші лише стимулюють її як і ставлення до Бога, яке забезпечує положення людини в центрі Всесвіту. «Інші» спону­кають людину до саморозкриття себе перед ними. Це стосується і фе­номену надії: «...Надія може існувати тільки на рівні ми - або на рівні агапе (приязні), якщо висловитись інакше - тобто вона неможлива у випадку самітного я, котре завжди орієнтується на досягнення сво­єї індивідуальної мети; це також означає, що не годиться змішувати надію з амбіцією, бо вони належать до різних духовних вимірів» [84, с. 14]. В такому разі вже не може існувати ставлення до іншого в ра­курсі використання.

Так зароджується потреба піднести міжлюдські стосунки на ви­щий щабель взаємодії. Починає переважати прагнення здійснювати, матеріалізувати намагання «бути», але не підкоритися прагненню «мати». Найбільш яскравим прикладом володіння є власність. Влас­ність поглинає людину, поглинає людське буття, відбирає у людини свободу, людина у відношеннях власності належить їй, знаходиться у неї в розпорядженні, підкорюється нею. Власність обтяжує дії лю­дини.

У відношенні «бути» саме і постає свобода, вільне відношення до світу і в той же час з свободою співприсутня відповідальність. В комплексі всі ці феномени народжують справжню особистість. «Осо­бистість», яка знаходиться під впливом «мати», використовуючи ін­шого як знаряддя, потрапляє в полон принизливого існування.

У філософії Марселя присутнє прагнення знайти вихід за межі системи «володіння», яка є домінуючою у сучасному світі:

«Мені скажуть, що я можу бути абсолютно байдужим до того чи іншого об’єкта, яким я володію; але я тоді скажу, що таке володіння буде лише номінальним.

Напроти, надзвичайно важливо відзначити, що володіння при­сутнє, і вже у найбільш глибокому смислі, в бажанні...» [85, с. 142].

Розкриття себе, своєї внутрішньої сутності, своїх внутрішніх потенцій неможливо здійснити без відкритого ставлення до інших. Страх перед можливістю проявити любов до іншого, повною мірою радіти перед іншими, страх бути покараним за свою безпосередність породжує безрадісне існування кожної окремої людини і суспільства в цілому. В такому випадку життя стає сірим, безглуздим, повним зневіри і відчаю: «... Важить тільки глибинна життєва снага, яка не піддається статистичним обрахункам, а чи можемо ми бути певні, що вона лишилася неушкодженою?» [84, с. 9].

Але насправді немає причин не розкривати свій творчий, сутніс- ний потенціал, адже радість, надія, любов - це те, що наповнює життя смислом і їх пригнічення призводить до домінування їх протилеж­ностей, які спотворюють цілісність, гармонію людської душі, душі суспільства: «Але саме душа, саме вона - одвічна мандрівниця, саме про душу і тільки про неї буде одвічною правдою сказати, що бути - це бути в дорозі» - яка, безперечно, відрізняється від того, що можна назвати «...оманливою стежкою бергсонізму» [84, с. 14-15].

Марсель відкриває гуманність емпіричного пізнання та світовід- ношення на противагу раціональному у відношенні до іншого. Але це не «...нігілістично намагнічений емпіризм» [84, с. 12]. Ґ. Марсель по-особливому задіює основний принцип емпіричної філософії, який можна означити як принцип «наявності» (теперішньої даності).

«Наявність» є недоступною науці, раціональному осягненню, вона постійно змінюється і неначе вислизає з рук дослідника. Так і ставлення до «наявностей» має бути у відповідності з їх природою, але не як до сталих об’єктів, які піддаються раціональному пізнан­ню, що може утворити систему. Таким чином уникається відношен­ня «мати» і домінуючого відношення до дійсності набуває ставлення «бути», так як бути - це завжди певна наявність, незалежна від заці­кавленості - справжня об’єктивність.