Аналізуючи сьогоденну філософію, ми все частіше приходимо до висновку, що вона є засобом критичного аналізу найвизначніших і найскладніших проблем сучасності.

Серед таких проблем «загадкою» номер один є, звичайно, проблема людини, проблема гуманізму. Це - універсальна проблема, від правильного вирішення якої залежить власне сам розвиток світової цивілізації.

Теперішня філософія великого значення надає глобальним про­блемам сучасності.

Своє специфічне та адекватне відображення означена проблемати­ка знаходить у цілому комплексі доктрин, що мають місце в сучасній зарубіжній філософії і будуть являти предмет даного дослідження.

Перш за все в сучасній зарубіжній філософії особливо «популяр­ною» є критика так званої класичної філософії. Історично склалося так, що утвердження нового завжди відбувалося поряд із критикою попередніх учень. Подібний «перегляд» традиційної філософії - зо­всім не новина для даної дисципліни. Критичний аналіз попередніх надбань мав місце неодноразово. Візьмемо, наприклад, філософію епохи Відродження, коли черговий раз осмислювалися надбання дав­ньогрецької та давньоримської філософії. Тепер перегляду підлягає класична філософія як така. Іде напружений пошук нової парадигми знань, нової методології, нового світосприйняття.

Серед проблем, котрі становлять інтерес, є, наприклад, пробле­ма «конструкції» та «деконструкції» філософії, висуваються «кон­структивний» та «деконструктивний» принципи пізнання. Попе­редню класичну філософію звинувачують у «шизофренічності» та «суб’єктивізмі».

Якщо намагання оцінити загальне спрямування сучасної філосо­фії, то можна побачити, що вона має загалом ідеалістичне направлен­ня. Це диктується тією обставиною, що в традицію попередньої філо­софії мало входило дослідження суб’єкта як такого.

Сучасна філософія висуває нові принципи формування категорі­ального апарату філософії. У даному разі без спроби скільки-небудь систематизувати послідовність створення таких категорій, просто назвемо найцікавіші з них. Це, наприклад, поняття події у Дельоза, поняття «смерті смерті», поняття «поверхні» та «тіла». Зародки фор­мування подібного роду понять ми бачимо у Дерріда та Фуко, у філо­софії екзистенціалізму. Немає неперехідної прірви між цими катего­ріями. Так, наприклад, по Дельозу, «кожна подія подібна до смерті», смерть «найтіснішим чином пов’язана із... тілом,... вона - дещо безті­лесне, невизначене, безособистісне, її основа - в ній самій...» - і т. д.

Оригінальним чином переглядається саме соціальне життя, як це ми бачимо у Дюркгейма, нового трактування набувають соціологічні закони, які, на думку Е. Дюркгейма, є настільки специфічними, що можуть редукуватися тільки у властиві їм форми та феномени, які не підлягають ніякій уніфікації. Роблячи висновок з глибоко син­тетичного за своєю природою вчення Е. Дюркгейма, зазначаємо, що він розглядав людське суспільство, соціум - як самобутню «авто» са- мість, яка являє собою «суміш реальностей різного роду, про які ми поговоримо пізніше.

У наш час велика увага у філософії приділяється проблемам сві­тосприйняття та пізнання. Ці традиційні, здавалось би проблеми на­бувають нового виду та значення. Пізнання і є, і в той же час не є суб- станційним, тобто воно може бути і не бути пізнання. Мають місце нові побудови теорії пізнання.

При цьому заперечуються старі підходи до цієї проблеми, у своє­му загалі пізнання як таке на даний час розглядається переважно як ідеалістичне.

Загальна «демократизація» сучасного світосприйняття має, на наш погляд, позитивне значення. Справа зовсім не у тому, до якого світоглядного напрямку віднести дану гносеологічну теорію - до ма­теріалізму чи ідеалізму, а в тому, наскільки адекватно та правильно відображається дійсність у філософській теорії.

Наш час характеризується великою «питомою вагою» феноменів ментальності.

Філософія тепер, як і багато століть тому, іде у фарватері роз­витку людської думки. Її завдання - якомога прискіпливіше про­аналізувати досягнення у розвитку світобачення сучасної людини. Бурхливі процеси розвитку соціальності у теперішній час вимагають вибудови стрункої системи нового, синкретичного світобачення. Це призводить до перегляду основних принципів світобачення та світо­розуміння.

Виникають нові теорії пізнання. Візьмемо, наприклад, Ж. Дельо- за як одного із яскравих представників сучасної епістемології. Ж. Де­льоз свою основну увагу сконцентрував на аналізі такого фактору як суб’єктивне буття.

Як відомо, у традиційній філософії переважаюча увага приділяла­ся аналізу факторів об’єктивного і це зрозуміло. Світ, що розкривався людині, мінився перед нею різними барвами та причаровував своєю непізнанністю. Тому основну увагу пізнаючий суб’єкт сконцентрував на досягненні пізнання об’єктивного світу.

Але із розвитком промислового виробництва, науки і техніки, із удосконаленням методів пізнання світу акцент перемістився на ана­ліз факторів суб’єктивного, на створення нових парадигм осягнення внутрішнього, духовного світу людини.

Як відомо, кінець ХІХ століття ознаменувався бурхливим розви­тком культури та мистецтва - літератури, театру, музики та приклад­ного мистецтва.

Двадцяте ж століття ознаменувалося вибухоподібним розвитком науково-технічних знань. На перше місце, у розвитку людської куль­тури як такої вийшов фактор духовного, суб’єктивного, узятого як в індивідуальному, так і суспільному вимірі.

На початку ХХ століття і в наш час руйнівною силою великого значення стали політичні ідеї та рухи. Процеси розбудови держав­ності та визначення шляхів розвитку політичної думки в нашій країні також потребують ґрунтовного політичного осмислення та аналізу.

Нарешті, останні десятиліття ХХ століття ознаменувались бурх­ливим розвитком інформаційно-комп’ютерного знання, появою но­вої, «технізованої» ментальності. Це також вимагає великих зусиль філософів в систематизації та осмисленні появи нових факторів та форм духовності.

Отже, як бачимо, фактор суб’єктивного, узятий у синтезі своїх ба- гаточисленних та різноманітних форм, виступає у наш час на перше місце і вимагає глибокого аналізу. Не останнє місце посідає у наш час і соціальне прогнозування, що розглядається як синтез об’єктивного та суб’єктивного моментів. Поява нових видів ментальності, так зва­ної віртуальної реальності та інші, вимагає створення такої парадиг­ми знань та теорії пізнання, яка б забезпечувала своєрідний синтез цих нових та традиційних напрямків розвитку людської думки та культури загалом.

Сучасні філософські течії такі, як структуралізм, постструктура- лізм, постмодернізм, екзистенціалізм та інші взяли на себе завдання вироблення нових підходів до аналізу видів суб’єктивної реальності, що з’явились останнім часом.

Ж. Дельоз, наприклад, висунув нову функціональну систему від­ліку об’єктивної та когнітивної реальності.

Справа в тому, що, виконуючи будь - який вид діяльності, ми маємо справу з реальностями. Ж. Дельоз вводить в «обіг» поняття суміші. Тут розуміється суміш і смисл пізнання та ін. Піднімаються із глибин стародавності поняття логіки та смислу, їм надається нове значення, висувається ряд нових категорій - наприклад: «подія», «одноголосся» та «мова». Їм надається виключна роль в аналізі су­часної суб’єктивності. Разом з іншими, традиційними категоріями, вони формують нову теорію пізнання.

Немає неперехідної грані між різними, різнорідними або навіть протилежними на перший погляд філософськими течіями та напря­мами сьогодення.

Візьмемо, наприклад, один із моментів філософського вчення Ж.

Візьмемо все ту ж категорію смерті. У її трактуванні ми бачимо наполягання на нерозривній єдності об’єктивного та суб’єктивного, аналіз смерті як переживання та тенденції від буття до небуття, ха­рактерний для екзистенціалізму. Ми бачимо тут і дію традиційних законів діалектики, таких як заперечення заперечення та закон пе­реходу кількісних змін у якісні і навпаки. Сам Дерріда, правда, ка­тегорично відмежовується від «традиційної» діалектики і вимагає її «переконструювати». Але очевидно, що всю діалектику переконстру­ювати та «деконструювати» зовсім не потрібно - це і самому Ж. Дер- ріда не вдалося.

Найбільш характерним для вироблення цієї нової парадигми є акцентування на проблемах світосприйняття та пізнання, вироблен­ня нового підходу до того, що пізнане і може чи не може бути піз­наним. (Попри надзвичайно химерну форму викладу, яка вимагає окремих затрат ментальної енергії, Ж. Дельоз, наприклад, збудував досить струнку систему, яка в корені переглядала устояні принципи пізнання. По суті, ми маємо справу із новою теорією пізнання, яка, висловлюючись традиційними марксистськими категоріями, є за своєю суттю ідеалістичною, тому, що тут логічна схема задає закони об’єктивному буттю. Сутність тут являється через смисл, а функці­онує через логіку. Логіка виступає в серії множинностей, багатьох іпостасей. Знову ж таки хочемо відмітити, що зовні метафоричний характер висловлювань Ж. Дельоза маскує досить функціональну систему відліку об’єктивної та когнітивної реальності.

Скрізь Ж. Дельоза має справу із реальностями. Так, наприклад, він оперує визначенням сумішей (під якими мисляться суміші смис­лу, пізнання), дане іще в старовину Хрисиппом. Через поняття суміші подається новий вид, як самої реальності, так і сприйняття цієї реаль­ності.

Аналізуючи стан сучасної філософії, слід сказати, що вона, як ні­коли мабуть раніше, є полісемантичною, так би мовити «багатоголо­сою». Цей термін вельми часто вживають сучасні структуралісти та постструктуралісти. Не чуже поняття багатоголосся і екзистенціаліс­там. Предметом загального розгляду є реальність.

Загалом треба відмітити, що певні паралелі та аналогії в сучасній філософській проблематиці носять умовний характер. Сучасна філо­софія в особі її численних представників більш різноманітна та ори­гінальна, ніж так звана традиційна філософія. Головне, проте, на чому концентрують свою увагу сучасні корифеї від філософії - і Фуко, і Дельоз, і Дерріда та інші - це зростання фактору гуманітарного та гуманістичного, загальна антропологічна спрямованість філософії.

Проблема людини та всіх ракурсів її буття, свідомості та самосві­домості - ось те головне, на чому концентрують увагу сучасні філо­софи, незалежно від того, як називається напрямок, до котрого вони належать.

Багато нових філософських категорій висуває сучасна філосо­фія, відображаючи складну та багатоманітну дійсність, що постійно змінюється. Незалежно від того, визнають це філософи, чи не ви­знають відверто, їх вчення, як і тисячоліття тому, все таки відобра­жають дійсність - об’єктивну чи суб’єктивну, чи їх синтез - але все таки дійсність. Причому ця дійсність традиційно береться в аспекті людського та загальнолюдського. І тому, роблячи найбільш широ­ке, «узагальнююче» резюме в сучасній філософії, слід твердити про переважаючу гуманізацію та гуманітаризацію знання. Якою б склад­ною не була побудова так званої «схеми», які б хитросплетіння нам не пропонувало «письмо», всюди ми бачимо, як крізь багатоманіття філософських обґрунтувань проглядають насущні потреби розвитку та буття людського суспільства та людини.

На словах, наприклад, багато хто з філософів відмежовується від присутності проблеми людини як переважаючої в сучасній філософії. «Людина вмерла», - заявляє, наприклад, М. Фуко. Але це стосується розуміння людини, такої, якою вона була двісті років тому. Сучасна людина жива, вона діє і працює, створює нову культуру. Новими є форми існування цієї культури. Величезна, планетарна формалізація, кібернетизація, уніфікація та логалізація життя викликає потребу в нових філософсько-теоретичних та методологічних ракурсах розгля­ду та розуміння цього життя.

Загальним, спільним, що можна все таки віднайти, у багатоманіт- ті та строкатості сучасної філософії є пошук нової парадигми знання. На перший план висувається знання «конкретно-наукове».

У недавній іще час точилися суперечки про пріоритетність форм знання - гуманітарного та «конкретно-наукового». На цій підставі виділялися та ворогували між собою різні, так би мовити, протилежні філософські напрями - позитивізм, неопозитивізм, марксизм та інші. Як показала дійсність - процеси тотальної інтеграції соціальних про­цесів та встановлення загальнолюдських менталітетів багато в чому «знали» цю проблему як таку. Прийшов час для подолання усталених століттями стереотипів мислення.

У сучасній філософській літературі немає спільної точки зору перш за все на необхідні та пріоритетні цінності, на які мусить орі­єнтуватися сучасне мислення. Якщо навіть у свій час Е. Дюркгейм наполягав на потребах аналізування факторів соціальності, то сучас­ні нам філософські течії застерігають, що на перший план виходить абстрагований від суспільних обмежень суб’єкт. Тобто, як бачимо, людина - взята у багатьох «онтологічних» та «феноменологічних» проявах, все таки постає як центральна фігура практично у всіх філо­софських дослідженнях.

Однією із загальноусталених в сучасній філософії є проблема співвідношення знаку та дійсності. Не дивлячись на те, що більшість філософів наполягає на «автономності», «знаку» чи «письма», їх самобутності у межах нового культурного простору, - при скільки- небудь прискіпливому дослідженні ми бачимо, що цей «автономний» знак - ні що інше, як новий, несподіваний ракурс дослідження все тієї ж людської культури, аналізованої з точки зору її формізованості та логізованості, без чого не можна обійтися у наш час.

Велике значення в сучасній філософії надається проблемі тек­сту, текстуальності. Причому текстуальність слід розуміти як загаль­ну включеність суб’єкта в людську культуру, де рай знаходить своє опредмечування. Не менше значення має і проблема мови — мови, як такої, як засобу спілкування та комунікації, а головне - як пробле­ма конструювання та деконструювання, об’єктивної та суб’єктивної дійсності. Проводячи паралель між різними філософськими напрям­ками, можна сказати, що сучасна людина, суб’єкт, віднаходить своє самобуття у суміші різних родів та видів реальності. Мова як засіб - не тільки спілкування та комунікації людей - а й органічної «включе- ності» суб’єкта в систему сучасної йому культури, виступає засобом його самовиявлення та самоідентифікації.

На основі функціонування мовно-знакової культури відбува­ється розвиток та взаємодія різних видів етносів та культурних са- мобутностей (як це ми бачимо, наприклад у Леві-Стросса). Тому попри всю оригінальність та алегоричність мови сучасної філософії можемо зробити висновок, що проблемою номер два є проблема все тієї ж людської культури та окультуреності. Якщо людині, скажі­мо, XIII-XIV століття культура давалася через безпосередню пред­метність, то сучасна людина включена у «контекст» загальнолюд­ської культури через «текстуальність», «письмо» та «екзистенцію». При цьому у світовідчутті та світосприйманні людини XX століття «сплітаються» ментальності, відображені та досліджені філософа­ми різних напрямків. Тільки ця ментальність у різних теоретичних системах постає вираженою у різних категоріях та поняттях і обер­тається різними гранями. Тому найбільш загальним висновком при аналізі основних тенденцій та напрямків в сучасній філософії є дво­єдина, на наш погляд, тенденція - з одного боку до «розбігання», в різні боки, численних філософських шкіл та шкілок (це формально), і до несподіваного синтезу цілого філософського знання, предметом якого загалом постає людина, узята у цілому комплексі притаманних їй численних проблем. По-друге, предметом «номер два», є людська культура в цілому узята переважаючим чином у її формалізованос- ті та синтетичності. Найбільш життєвим ракурсом дослідження тут постає розгляд різних форм самобуття, діяльності та самодіяльності людини через її суб’єктивність. Тому «несумісні» на перший погляд категорії та поняття, через які пізнається ця суб’єктивність - «схема», «текст», «письмо», «текстуальність», «знак», «страждання», «смисл», «логіка», «екзистенція», «дух» тощо на думці відображають одну і ту ж тенденцію аналізу людської суб’єктивності, узятої як «включе- ність» людини у різні форми знакових систем, «мову», яка відобра­жає «філогену» та «антогену» суб’єкту.

Аналіз сучасних форм самобуття та самоідентифікації людини в системі формалізованої та уніфікованої культури відбувається зако­номірно при досліді логізованих схем, у яких відбувається розвиток сучасної суб’єктивності. Саме ця обставина, на наш погляд, є основою своєрідного «синтезу» сучасних численних та різнорідних філософ­ських течій та напрямів.