СХОЛАСТИКА: РЕАЛІЗМ, НОМІНАЛІЗМ, КОНЦЕПТУАЛІЗМ У СХОЛАСТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

Найбільш відомою і впливовою у середньовічній філософії була схолас­тика (від лат. schola - школа або «шкільна філософія»). Її було сформо­вано у період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.

Схоластика є спадкоємицею традицій християнської апологетики. Її представники намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква. Головне для схоластів — узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері фор­мально-логічних пошуків. Схоластичний інтелектуалізм приносить зміст у жертву формі, вивчення реальної дійсності підмінює процедурою визначень, що зводить логічні судження до «словесної механіки», на до­году зовнішньому виглядові думки зводиться нанівець її зміст. Питання, які хвилюють схоластів, звучать так: Чи єдиносутнісний Логосу Бог-отець? Як іменувати Марію — богородицею чи людинородицею? Чому голоду­вав Христос — через відсутність їжі чи тому, що хотів голодувати?

Схоластичне мислення зосередилось в основному на вирішенні двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму і номіналізму, з другого, - ствердженням існування Бога. Реалізм (від лат. realis — ре­альний, дійсний,) приписував існування лише загальному (універсаліям), вважаючи загальним ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на позиції, що загальне існує в речах. Г. Гейне напівжартома передавав думки реалістів таким чином: перед тим як з’явились яблука, існувало первісне Яблуко; перед появою папуги був первісний Папуга. Но­міналісти твердили, що самі предмети викликають у людей ідеї про них.

Номіналісти (від лат. nomen — ім’я), навпаки, не припускали реального існування універсалій, загальне в них мало місце лише після речей.

Помірковані номіналісти визнавали реальність загального як думку, поняття, імена, які відіграють важливу роль у пізнанні. Ця течія дістала назву концептуалізм.

• Схоластика як тип філософії виникає у IX ст. Головне призна­чення схоластичної філософії - безпосереднє злиття з теологією. «Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 - бл. 877 рр.), на той час визначно­го вченого. Якщо Карл Великий об’єднав світську монархію з цер­ковною ієрархією, то Еріугена створив єдину чітку філософську

«Хоча Бог перебуває в собі самому нероздільно, все ж його обдаровання, тобто його доско­налість і сила, розподіляють­ся між окремими створіннями і частково засвоюються ними за системою їх сприйняття».

Тома Аквінський

систему, яку розвивали наступні покоління мислителів-схоластів. Його ос­новне положення: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки, — сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. Зна­ряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору.

Вирішальне значення в пізнанні мають загальні поняття, або універса­лів, вони реальні, та зі зростанням міри всезагального все більше проявля­ються їх об’єктивна реальність і незалежність від людського розуму, скеро­ваного на пізнання. Одиничні поняття, навпаки, існують лише завдяки тому, що вони належать до видів, а види — до родів. Цей напрям у середньовічній філософії, як уже вказувалося, дістав назву реалізму. Згідно з ним процес розвитку йде від Бога до світу, і навпаки, повернення всього існуючого до одиничного Бога розкриває його характер, який знаходить чотириступеневе виявлення у природі:

- І - природа нестворена і разом з тим творча; -II- природа створена і разом з тим творча;

- III- природа створена і нетворча;

-IV- природа нестворена і нетворча. Бог, таким чином, є початок, середина і кінець усього космосу.

• Наступний представник схоластики - Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 рр.), якого називали «другим Августином».

«Теологія може взяти щось із філософських дисциплін, але не тому, що відчуває в цьому не­обхідність, а лише заради біль­шої дохідливості положень, які вона викладає. Адже основополо­ження свої вона запозичує не від інших наук, а безпосередньо від Бога через одкровення».

Ансельм Кентерберійський сформулював також принцип не­обхідності пояснення віри розу­мом. Він є засновником схолас­тичної теології і метафізики.

Бог у нього — причина світу: як зразок, як творець, як мета.

«Оскільки душа оживляє тіло і наповнює його життям, вона на­зивається душею; оскільки вияв­ляє бажання — волею; оскільки зга­дує - пам'яттю; оскільки розмір­ковує і розрізняє — розумом; оскіль­ки споглядає - духом; оскільки отримує здатність відчувати — душа є почуття».

Августин Блаженний

• Головним представником но­міналізму був Іоанн Росцелін (6л. 1050 - 6л. 1120 рр.), який рі­шуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних речей, не існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного кольо­ру, немає мудрості без мудрої душі. Загальне не має ніякої влас­ної реальності, реально можуть існувати лише «одиничні речі». Загальні поняття (ідеї або універсалі!') є лише звуками, голосом, мовою. Ан­сельм критикував Росцеліна, що той неправильно розуміє загальні субстан­ції як коливання звуку, як струс повітря.

• Росцелін запропонував тритеїстичну доктрину, згідно з якою ймовір­ність існування трьох божественних іпостасей передбачає існування не одного, а трьох самостійних Богів.

Винятково цікавою особою був П’єр Абеляр (1079-1142 рр.). Як твор­чість, так і життя його сповнені тріумфами і драматичними подіями, успіха­ми, нещастями, удачами і невдачами. Стала притчею його любов до Елоїзи, пов’язана з її викраденням, а потім трагічним розлученням. Лише через сім століть прах Абеляра і Елоїзи з’єднали і поховали на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі. Збереглося листування між Абеляром і Елоїзою, яке належить до найкращих скарбів світової літератури і свідчить про духовну та мораль­ну красу Абеляра.

Як мислитель він був винятковою, зовсім не типовою для свого часу особистістю. Його праці можна розділити на особистісні (екзистенціаль­ні), теологічні та логічні. Заслуга Абеляра головним чином полягає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти розумні докази для обгрунтування положень віри, адже неможливо вірити в те, що незрозу­міло. Звідси його принцип: «пізнаю те, в що вірю».

Щодо універсалій Абеляр вважав, що вони існують у речах, звідси ви­водив абсурдність тверджень реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні. Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним, адже поняттю «людина» відповідає реальність загальнолюдського, спільного для всіх людей. Загаль­не має значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється на розуміння сутності проявів індивідуальності. Але загальне як таке існує лише в мисленні, а не поза ним. Вищенаведені докази роблять Абеляра першим представником концептуалізму - поміркованого номіналізму. Кон­цептуалізм визнає реальність загального як думку поняття, назву, які віді­грають важливу роль у пізнанні.

У період розквіту схоластики (XIII cm.) особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225-1274 рр.). Вчення Томи Аквінського — томізм - невдовзі після його смерті було визнано офіційною філософією католицизму.

Разом з тим розум і віра - принципово різні шляхи до істини. Осно­вою для прийняття істин розуму служить їх внутрішня переконливість, доказовість усіх вихідних положень. Основою для прийняття істин віри є авторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а віри — віро­вчення. Знання - це сфера очевидних і доведених істин, віра — неочевидних і недоведених. Людина або про щось достовірно знає, або приймає на віру, оскільки одну і ту ж істину неможливо одночасно знати і вірити в неї. Згода з істинами розуму є наслідком логічної необхідності, згода ж з істинами віри є актом свободи волі.

Провівши чітку межу між розумом і вірою, Тома Аквінський відділив науку і філософію від теології і обгрунтував тим самим їхню відносну самостійність. Але ця самостійність не означала повного відособлення віри від знання і знання від віри. У будь-якому випадку вирішальним був критерій істин одкровення, які перевершують своєю істинністю і цінністю раціональні докази. Серед величезної спадщини Томи Аквінського заслуго­вує на увагу розробка методу упорядкування, розпізнання і розміщення окремих знань і свідчень.

Наприкінці XIII та на початку XIV ст. томізм стає переважаючим вченням у домініканському ордені. Тому Аквінського, визнаного його «пер­шим доктором», у 1323 р. було проголошено святим. Поступово томізм стає офіційною доктриною католицької церкви. Після кризових явищ, по­в’язаних зі зміною суспільної ситуації, в 1879 р. вчення Томи Аквінського стає обов’язковим для всієї католицької церкви і на його основі розви­вається неотомізм — офіційна філософія католицизму.

• Важливе значення для середньовічної філософії є теодицея - вчення обгрунтування віри в Бога як абсолютне добро. Теодицея буквально озна­чає «виправдання Бога». Згідно з Августином Блаженним, Бог пізнається в глибинах людської душі, досить тільки зануритись у них. І. Дамаскін (V—VI ст. н. е.) виходить з того, що поняття про Бога укорінене в серці кожної людини. Ці погляди дістали узагальнення в онтологічному доказі Ансельма Кентер- берійськога якщо є ідея Бога, то є і сам Бог. Тома Аквінський прагне йти від світу до Бога і наводить ряд доказів: кожний предмет рухається за допо­могою іншого; світ повинен мати необхідну причину, Бог - вихідна основа всього існуючого, відсутність якої робить усе безглуздим; Бог - вершина досконалості; Бог - остання мета, яка гармонізує всі доцільні процеси. Отже, незважаючи на відведення філософії другої (після теології) ролі, все ж таки звернення до раціонально-філософських доказів було неминучим.

4.5.