ПРОБЛЕМА ВІРИ І РОЗУМУ В ПІЗНІЙ СХОЛАСТИЦІ

З кінця XIII ст. життя в Європі набуває нових рис Поряд з економіч­ними і політичними змінами відбувається подальший розвиток схоластичної думки в інших духовних орієнтаціях. Виникають нові наукові центри, зокрема Оксфордський університет.

• Представником однієї з опозиційних течій, поширених в Оксфордсько­му університеті, був Роджер Бекон (бл. 1214—1292 рр.), який вчився в Окс­форді, потім у Парижі, знав основи всіх наукових дисциплін: математики, медицини, права, теології, філософії. У своїх творах виступав не тільки проти томізму, але й проти принципів схоластики взагалі. Ці твори своїм ідейним змістом, агресивністю проти офіційної доктрини дратували консервативних вчених, церковну ієрархію, за що Бекона було ув’язнено в монастирську в’язницю, там його утримували до самої смерті. Мислення Р. Бекона взагалі не було типовим для середньовіччя: він не визнавав авторитетів, був інди­відуалістом, критикував усіх і все. Для свого часу він був дуже оригіналь­ним мислителем, і сучасники називали його «дивовижний доктор».

Головні положення вчення Р. Бекона полягають у критиці схоластики:

- по-перше, схоласти неправильно розуміють філософію попередників (зокрема, Apicmomeля);

- по-друге, недостатньо знають математику,

- по-третє, схоластичний метод передбачає насамперед необхідність спира-тись на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобто експерименту і спостереження, що і є дійсним джерелом знань про світ.

Для Бекона найкращим заняттям було експериментування. Він відкрив закон відображення і відбиття світла; твердив, що можна побудувати ко­раблі і вози, які рухатимуться власними силами; передбачив принцип магне­тизму; передвістив винайдення пороху.

Р. Бекон головним джерелом пізнання вважав досвід, бо істину про Бога можна здобути не тільки розумом, але й досвідом, який може бути двох видів: зовнішній і внутрішній.

У цілому значення Р. Бекона полягає в тому, що своєю діяльністю він сприяв розвиткові шляхів до розширення наукових досліджень.

• Представником Оксфордської школи був також Іоанн Дуне Скот (бл. 1266-1308 рр.) - проникливий мислитель і філософ, коротке життя якого було повністю присвячене науці. Здобув славу одного з найвизнач­ніших філософів середньовіччя.

Як критичний мислитель Скот після аналізу першоджерел робить висно­вок, що повна гармонія між теологією і філософією, чого прагнув Тома Аквінський, неможлива. Філософія і теологія не протилежні в тому разі, коли теологія використовується з практичною метою. Заслугою Дунса Скота є також захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття. У теорії пізнання він підкреслює активне мислення всупереч пасивному, рецептив­ному розумінню його Аквінським.

Скот вважає, що світ створено таким, яким ми його бачимо, тому що так хотіла божественна воля. Добро теж існує внаслідок бажання Бога. Людсь­ка поведінка виявляє добро тому, що Бог так хоче. Людська воля є доброю, якщо вона повністю підкоряється божественній волі На відміну від схоластів, Дуне Скот вбачає завдання філософії в дослідженні засобів рефлексії про світ, тому предметом дослідження бере форми, методи і можливості мис­лення про себе.

«Існують чотири найбільші перепони на шляху досягнення істини і справжньої мудрості. А саме: приклад жалюгідного і не­гідного авторитету, постійність звички, думка неосвіченого натов­пу і приховання власного невіг­ластва показною мудрістю».

Р. Бекон

• Одним з найвидатніших пред­ставників останнього періоду схоластики був Уільям Оккам (бл. 1285-1349 pp.), який вчився, а згодом викладав у Оксфорді. За різкий спосіб аргументації і гнуч­кість у полеміці його було на­звано «непереможним». За звину­ваченням у єретизмі його відлу­чили від церкви, заборонили ви­кладання, і навіть цитування його поглядів було заборонено.

Оккам - представник нового філософського підходу - антидогматично- го, антиірраціоналістичного, антиреалістичного. Був послідовником номі­налізму, фактично з його ім’ям noβ^,язується перемога номіналізму. Трак­тати Оккама присвячено переважно логіці, яка визначається як наука про знаки. Загальні поняття (універсали), вважає він, є всього лише знаками, ко­піями одиничних реальних речей. Кожна субстанція - це лише одиночне «де» і «коли» і не існує сама по собі. В дійсності не існує жодне відношення як таке, воно завжди виступає як відношення між певними одиничними предметами, тобто певними відношеннями. Існує не «множинність», а ве­лика кількість речей. Пізнання базується на подібності предметів і зна­ків, які їх позначають.

Основа нашого знання полягає в одиничному досвіді, який нічого не говорить про існування Бога. При­родне ж знання Бога неможливе. Отже, теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, не­переконлива. Оккам погоджувався з ідеєю Дунса Скота, за якою істинне для теолога може бути обманом для філософа.

—

«Універсальне не є реальним предметом. Воно є прикладом фікцій. Фікції позбавлені пред­метного буття, адже в іншому випадку вони були б реальними речами, і, таким чином, довелося б оголосити химеру і кентавра дійсно існуючими предметами».

Уїльям Оккам

Номіналізм Оккама практич­но розділяє теологію і філосо­фію, віру і науку; обидві сторо­ни стають самостійними. Спіль-

ним для них є принцип двох істин. Наука і віра, теологія і філософія роз­виваються за своїми власними законами. Фактично У. Оккам займає позиції подвійної істини. Думка про те, що філософія і теологія мають (кожна) свою окрему істину, стала основою нової культури філософського мислення.