ЦІННОСТІ БУТТЯ В АНТРОПОЛОГІЇ М. ШЕЛЕРА

Ідеї соціальної філософії Франкфуртської школи, які в 60-ті роки XX ст. збудили рух протесту молоді проти існуючого суспільства, зумовили поширення екзистенціалізму й антропологічної філософії - філософської антропології.

Прихильник і послідовник феноменології Е. Гуссерля, М. Шелер концентрує увагу на етиці. Для нього було очевидним, що в етичному відношенні феноменологічна установка містить багато переваг. На під­ставі цього він створює змістовну етику, яку протиставляє формаль­ним етичним теоріям (кантіанства і утилітаризму).

До 60-х років XX ст. на ґрунті програми М. Шелера з’явилися різно­манітні біологічні, психологічні, культурологічні, філософсько-релігійні концепції людини. З 60-х років ставиться завдання створення філо­софської антропології як спеціальної науково-філософської дисципліни. У Шелера запозичують ідею побудови ієрархії цінностей, до яких

звертається людина; визначення вищої цінності об’єкта через любов до нього. Це - симпатія, любов як акти буття людини, а сама вона - найвища цінність.

«Жодний напрямок досліджен­ня, жодна окрема істина не по­винна ізолюватися і абсолюти­зуватися. Тільки в цій вищій са­мосвідомості, котра сама стає гілкою нескінченного завдання, філософія може виконати свою функцію правильної орієнтації самої себе, а тим самим справж­нього людства».

Е. Гуссерль

Головна думка М. Шелера по­лягала в тому, що феноменоло­гічний метод дає можливість ви­ділити систему цінностей, яку можна і потрібно розділити (ди­ференціювати). Естетичні цін­ності властиві предметам, а етич­ні (добро, зло, гідність) - особис­тостям. Але що надає особистісним інтенціям життєвої сили? Любов. Шелера цікавить не любов як переживання, а порядок, сутність любові Сутність любові - це акція реалізації, побудови і розгортання особис­тості у властивому для неї напрямку ідеальності і досконалості.

Найсуттєвіша особливість людини, згідно з філософсько-антропо­логічним уявленням, полягає в здатності ставитися до іншого буття (ін­шої людини) як такого, що має самостійну реальність, значущість. Так, ставлення до природи як самої по собі значущої і цікавої, а не з точки зору безпосередньо-практичних завдань життєвідтворення, надає діяль­ності людини характеру безкорисливості і самоцілісності. Тут — витоки людської духовності.

14.2.