6.16.1. Цінності історії та цінності людського існування

Сутність проблеми цінності й оціню­вання світу речей полягає в тому, щоб усвідомити межі цього світу та їхній вплив на розвиток особистості людини. Коли йдеться про становлення уявлень про цінність людини, треба наголосити,

що це поняття універсальне, його не можна звести до «корисності» людини для суспільства.

Цінність людської особистості в певному сенсі вища за все те, що робить чи говорить конкретна людина. Її не можна обмежити до праці чи творчості, до визнання з боку суспільства чи групи людей. Як об’єктивні критерії (результати праці, акти творчості), так і їхня суб’єктивна оцінка з боку сучасників хибують на однобічність. Історія неодноразово доводила, що масштаб і спрямованість діянь і задумів багатьох особистостей стають очевидними через значний період часу. Цінність багатьох історичних діячів і їхніх праць ніби бе­зупинно зростає й водночас є чимало прикладів, коли час розвінчує фальшиві авторитети. Тому цінність людини в принципі непорів­нянна тільки з плодами її діяльності. Залишаючи по собі речі, дітей, ідеї (заповіти), людина завжди значніша від суми цієї спадщини.

Важливим феноменом міри культури є речі, вироблені людиною протягом всього історичного шляху. Цей світ матеріальної культу­ри, створений людьми для задоволення своїх потреб, є немовби «неорганічне тіло» людини, він значно підсилює її міць, опредмет- нює її здібності та таланти. Речовий світ став «другою природою»

людини й не випадково ціннісне ставлення до нього є досить точ- ним критерієм особистості людини. Питання про співвідношення цінності людини, її життя, здоров’я та майна завжди було централь­ним для будь-якої світоглядної системи. Усі релігії суворо засуджу­ють прагнення до нагромадження матеріальних цінностей, жадібність.

У XX ст. вчення про цінності пов’язано з іменами таких видат­них мислителів і гуманістів, як Альберт Швейцер, Махатма Ганді, Бертран Расел, Альберт Ейнштейн, Джордж Сантаяна, Xoce Ортеґа-і- Ґасет, а також із плеядою російських релігійних філософів — Пав­лом Флоренським, Сергієм Булгаковим, Миколою Лосським, Володи­миром Соловйовим, Миколою Бердяєвим, Львом Карсавіним тощо.

Речі самі по собі в ціннісному аспекті є нейтральні, як і сам фе­номен свободи, хоча людство протягом тисячоліть мріяло пере­кувати «мечі на рала». Ціннісний аспект виникає тільки в тому чи іншому соціальному контексті. Людство повсякчас має давати оцінку новим явищам у житті людини та суспільства й вписувати їх у традиційні системи цінностей. Повною мірою це стосується й си­стеми духовних цінностей та їхньої ролі в становленні особистості.

Духовні цінності — це своєрідний духовний капітал людства, на­копичений за тисячоліття, що не тільки не знецінюється, а й, зазви­чай, зростає. Ідеться, насамперед, про моральні й естетичні цінності. Вони правомірно вважаються вищими, бо багато в чому визначають поведінку людини в інших системах цінностей.

Для моральних цінностей засадничим є питання про співвідно­шення добра та зла, природи щастя та справедливості, любові та не­нависті, сенсу життя. В історії людства можна побачити існування засновків, що, змінюючись у часі та відбиваючи різні системи цінно­стей, формують відповідний тип особистості. Одна з найдавніших — гедонізм, який утверджує насолоду як найвище благо життя й кри­терій поведінки людини. Про це говорив ще Еклезіаст: «...немає кращого для людини під сонцем, як їсти, й пити, й веселитися...». Ці погляди поділяв учень Сократа Аристип, який учив, що «краща

доля не в тому, щоб утримуватися від насолод, а в тому, щоб пану­вати над ними, не підкоряючись їм». Пізніше до цієї позиції схиля­лися Епікур, Гобс, Лок, Гасенді, Гельвецій, Гольбах та інші.

У етиці аскетизму ідеалом життя проголошувалося добровільне зречення насолод і бажань, культ страждань і злиднів, відмова від благ життя й привілеїв. Найбільшого розвитку ця концепція досяг­ла в християнстві, особливо в чернецтві, у філософських школах кініків (Діоген з його девізом «бути нагим і самотнім»), а також у грубо-зрівнялівських тенденціях так званого «казарменого ко­мунізму».

У концепції утилітаризму найбільшою цінністю й засадою мо­ральності вважається користь. За словами Єремії Бентама, сенс етичних норм і принципів полягає в тому, щоб сприяти найбільшо­му щастю для найбільшої кількості людей. З погляду прихильника утилітаризму Джона Міля «задоволення є єдиним добром». У «кате­горичному імперативі» Кант обґрунтував як найвищу цінність не­обхідність для всіх людей ставитися одне до одного лише як до ме­ти, а не як до засобу.

Фокусом системи цінностей, гіперцентром (суб)культури, OCO- бистісної культури, що емоційно й інтелектуально спрямовує осо­бистість, суспільство на досягнення певної мети, є ідеал. Ідеал збігається з одним із полюсів історично сформованої дуальної опо­зиції, наприклад, із правдою супроти кривди, із соціалізмом супро­ти капіталізму тощо. Втілення ідеалу за певних умов може стати підставою об’єднання значних мас людей, соціальним інтегратором, що цементує суспільство. При аналізі ідеалу на перший план висту­пає дуальна опозиція, що постійно виникає між ідеалом і уявлення­ми суб’єкта про реальність. Вона сприймається як моральна, емоційна напруженість, яку необхідно ліквідувати, завдання, яке треба розв’язати, тобто підтягти реальність під ідеал, або змінити ідеал, або й те, й інше одночасно.

Ідеал може мати абстрактний характер. Однак людей це може мало турбувати, й часом найзначніші події світової історії надиха­ються вкрай похмурими ідеалами. Це відкриває можливість інверсійної пастки, створює можливість для крайнощів у прийнятті рішень. Ідеал, однак, у тому чи іншому вигляді завжди конкрети­зується, тобто проробляється через усе нескінченне поле соціальних проблем, що нагромадилися, а саме: влади, власності, розколу, еко­номічного піднесення тощо.

•

інтерпретації залежить не тільки можливість реалізації ідеалу, а й виявлення його життєздатності, ступеня його утопічності, а також того, чи не ховається за ідеалом якась химера.

Соціальна значущість ідеалу визначається його масовою соціальною базою. Чим нижчий рівень багажу накопиченої сере­динної культури, тим сильніший інверсійний ривок до ідеалу. При цьому результат може виявитися не тільки екстраполяцією давніх ідеалів на неадекватну ситуацію, а й спробою істотно «переверши­ти» давні зразки, віддатися не стільки йому, наприклад ідеалові сільської громади, скільки принципові, що нібито лежить у його підґрунті, в цьому випадку — принципові зрівняльності. Тим са­мим можуть створюватися химерні соціальні відносини, напри­клад форми усуспільнення майна, худоби тощо, що дезорганізують суспільство, породжують відчуження, створюють псевдоколек- тивістські, псевдогромадські форми життя, де громадою має стати все багатомільйонне суспільство. Це — порушення соціокультур- ного закону, оскільки робиться спроба реалізації нефункціональ- них відносин, що не відповідають потребам розвитку суспільства. Спроби втілення не коригованих належною мірою культурним досвідом соціальних змін у незвичайних для певного ідеалу умовах можна сьогодні спостерігати в суспільствах, де бере гору фунда- менталізм і релігійний фанатизм, який проголошує ідеал ідентич­ності, видобутий із глибин Середньовіччя й несумісний з індустріальним суспільством. Це часто пов’язано зі спробами кле­рикальної владної еліти в тій чи іншій формі витлумачити, скори- гувати втілення ідеалу відповідно до своїх уявлень про розв’язан­ня поставлених перед суспільством завдань.