Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття

Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських роз­в’язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішо­го і детмізованішого окреслення та повнішого охоплення.

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії 'усе ". Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідо­мо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого

боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. " Усе” межує з "нічим”, томуперші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських "Вед” та у гно­мах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців (“софостів”), по­етів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались так: " Усе моє — зі мною”, "Нічого понад міру”, "Все обдумуй заздалегідь”. Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.

Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньо­грецькій натурфілософії' Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води” (або "все народжується з води”). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього” ("архе''). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінли­ве поставало в якості образів його з’явлень. Саме таке тлумачення буття зна­ходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософсь­кий та науковий обіг поняття “буття”: "Те, що висловлюється тамислиться, повинно бути сущим' бо ж є буття, а ніщо не є...” За Парменідом, ніщо не­можливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мисли­мо, у ранг буття (принаймні - буття у думці).

Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та є нестійким) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними.

Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом бутгя може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та не­змінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Огже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зро­зуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем,

річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає досліджен­ня будови речей, з’ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це не­важко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.

По відношенню до цього протилежну позицію у трактуванні буття зай­мав Геракліт, який, до речі, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвисько Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втіли­лися у його формулі "panta rhei” - "все тече”.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що са­модостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодос­татнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрар­хічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція - це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тоб­то, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності за­гальних та індивідуальних особливостей.

Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває ан- ф