Акратичне та енкратичне мовлення

Погоджуюся з Р. Бартом у тому, що "найпростіше розрізнення мов у сучасних суспільствах обумовлене їх відношенням до влади". Одна мова (радше, мовлення) розвивається і набуває своїх характер­них знаків і значень під "покровом влади" через її численні державні, соціальні й ідеологічні механізми - це енкратична мова або "енкратич- ний вид дискурсу".

Важливою рисою акратичного мовлення і дискурсу є його кри­тично-рефлексивний потенціал; він складається не автоматично від народження дитини, а формується через систематично організоване мислення. Елементом останнього є логічне, раціональне висловлюван­ня, що утворюється в пункті зустрічі з іншим через діалогічну потребу чути іншого.

Акратичний дискурс потребує і породжує інтелектуального ґа­тунку мовленнєву практику, що інтенціонує значення свободи на про­тивагу значенням влади в сенсі насильства або винятковості. Іншими словами, інтелектуал - це особа, яка в силу обставин і особистого ви­бору покликана здійснювати функцію інтерпретації світу через обов'язкове залучення знаків свободи.

Висловлені думки добре ілюструються й доповнюються факта­ми залежностей між демократією, диктатурою й мовно-мовленнєвими практиками, наведеними в написаній у 2001 р. програмній статті Річа- рда Андерсона (США) з показовою назвою "Дискурсивне походження диктатури і демократії”. Детальніше звернуся до неї пізніше.

Людина схильна жадати свободи й остерігатися її, "втікати" від неї як від відповідальності за вчинок, - це переконливо показав Е.Фромм. Тому сама по собі риторика свободи, поза контекстом конк­ретно-історичної (і культурної) етики, може позначати взаємовиключні тенденції. "Практична мудрість" та ідентична етика складалися під впливом опозиції до примусу, висловлюваної відповідним мовленням і дискурсом за прямої участі інтелектуального чинника.

Протистояння між дискурсами перетворюється в боротьбу під впливом суспільства, політична організація якого, з одного боку, виро­стає, а з другого - підтримує перетворення мовленнєво-дискурсивних практик у конфлікт. Таке перетворення можливе на тлі "видимої кому­нікації", тобто на тлі "загальнонаціонального масштабу" (Р. Барт). От­же, в кожному національному суспільстві маємо підстави розрізняти щонайменше дві етики в зв'язку з дискурсивними практиками: етику свободи і гідності та етику примусу і підлеглості. Якщо перша відобра­жає інтенцію на потребу і визнання іншого, то друга спрямована на людське самоусвідомлення, на зосередження людини на самій собі.

Слід взяти до уваги, що дискурс підлеглості стосується влади в широкому сенсі, - не лише політична влада, але й влада традиції, ети­чності і навіть "моральних устоїв" може слугувати непроникним дзер­кальним відображенням самого себе. Підлеглість (за означенням) за­проваджує таку форму самоусвідомлення, в якій значення самозумов- люваного життя усувається в тінь минулого, підлягаючи соціально- політичній інтерпретації. Людина в дискурсі підлеглості розглядається переважно як істота винятково соціальна, подібна до багатьох інших (чи словами А. Росміні - істота сеньйоральна).

9.9.7.