Розділ 2 ГЛОБАЛЬНІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ЗАГРОЗИ ТА ЕКО-МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА

Коло питань: Глобалізаційна криза індустріальної цивілізації.

Суспільство ризику та його риси. Науково-технологіч­на революція та мегаризики. Глобальні загрози людст­ву, їх істотність і зміст.

гнозування розвитку людства. Доповіді Римському клубові. Гуманістичний маніфест: духовна революція людства.

IIP лобалізаційна інтеграція разом із науково-технічним ÷JLv: прогресом до 60-х років XX ст. для західної людини мала оптимістичне підґрунтя. Віра в те, що розвиток науки і техніки забезпечать соціальний поступ, була настільки непохитною, що жодні невдачі та деструктивні наслідки деяких технологіч­них розробок не могли заступити позитивні результати. У ментальності західної людини існувало глибоке переконання, що "наука і техніка можуть розвиватися без упину, без обмежень і без попередньо накресленої мети"^[29]. Однак самодостатній розвиток науки, технології і технічних засобів не може бути легітимною метою. Науково-технічний потенціал є засобом, який має слуїувати благу всього людства.

Безперечно, науково-технічний капіталізм (НТК) стимулю­вав розвиток науки й техніки, зініціював нестримну планетарну науково-технологічну активність, ідеологію вільноринкової економіки та необмеженого споживання. Система HTK надзвичайно ефективна, завдяки їй високорозвинені країни подолали голод, злидні, хвороби. Західна людина переконана, що має право щасливо жити тут і тепер. А запорукою її щастя й добробуту є НТК. Проте він не створив міцної морально- світоглядної основи, яка гарантувала б людству гідне майбутнє.

Суперечності між економічним та соціальним розвитком HTK вилилися в 70-х роках XX ст. в енергетичну та екологічну кризи, за якими настала економічна криза індустріально розвинених країн. Людство зіткнулося із загрозами, антропогенними за своєю природою.

Головні проблеми та досвід кризового стану сучасного техногенного суспільства репрезентує концепт "суспільство ризику". Нинішнє суспільство без перебільшення можна назвати суспільством небезпек і катастроф, для якого безпека існування є домінантною соціальною вартістю. Як зазначає сучасний німецький соціолог Готгард Бехман, ризик є маркером сучасності^[30]. У високорозвинених країнах суспільне виробництво багатства постійно супроводжується суспільним продукуванням ризиків. А способи, зразки й комунікативні засоби розподілу ризиків кардинально відрізняються від способів, зразків і засобів розподілу багатства. Дослідження У. Бека свідчать, що ризики, як і багатство, розподіляються за стратифікаційною схемою, тільки в оберненому порядку: багатство зосереджується у верхніх прошарках суспільства, а ризик - у нижніх. Ті, хто має високі доходи, владу й освіту, можуть купити собі безпеку і свободу від ризику.

У процесі модернізації продуктивних сил ризики та пов'язані з ними потенціали самознищення людства набули небаченого досі розгону. У процесі розвитку науки і технології суспільство "витісняє" ризики власного існування й добробуту за межі контрольованого довкілля. Проте ризики, створювані високими технологіями, та їх наслідки для довкілля істотно змінюють його головні параметри, перетворюючи довкілля на непридатне для людини та її гідного життя. Тож цілком закономірним є питання: як упередити модернізаційні ризики й небезпеки, або оптимізувати їх там, де вони вже виникли, щоб вони не виходили за допустимі межі?

Ризики аналізують та інтерпретують і з оптимістичних, і з песимістичних позицій. Для У.

Для суспільства ризику характерна концептуальна пара безпека/ризик. Там, де панує ненадійність і невизначеність, необхідно враховувати ризики. Під час зіткнення з небезпеками, як і з ризиками, пише Ніклас Думан, ідеться про можливі п і рати в майбутньому, яке нині невизначене. Втрати стосуються довкілля, а ризик є наслідком власних дій чи бездіяльності. На думку Н. Лумана, позбавленої ризику поведінки не існує, як не існує й позбавленого небезпеки довкілля. Поняття ризику, за Н. Луманом, ґрунтується на наданні майбутній небезпеці с тату су наявної. Тож ризик означає розумно досягнуту безпеку з допомогою рішень, що їх ухвалюють свідомо. Тому ризик виконує функцію запобігання небезпеці та відкриває невідоме майбутнє для ухвалення рішень.

Поняття "ризику", на думку Е. Ґіденса, невіддільне від ідей імовірності та невизначеності. Коли очікуваний результат є на сто відсотків визначеним, то про ризик нема сенсу говорити. У традиційних культурах, зазначає соціолог, не було концепції ризику, бо в них не було потреби в ній. Ідея ризику з'явилася в XVI-XVII ст., коли зародилося техногенне суспільство. "Ризик - це зовсім не те саме, що шанс або небезпека. Ризик стосується шансів, що є предметом дієвої оцінки з огляду на їхні майбутні можливості. Він (ризик) широко впроваджується у вжиток лише у суспільстві, що орієнтоване на майбутнє, - тобто, яке розглядає майбутнє на кшталт території, що її потрібно завоювати або колонізувати.

Сучасне суспільство, створене технологіями, є суспільством ризиків, оскільки всі небезпеки інтерпретує як ризики, що потребують ухвалення рішень. У суспільстві ризиків людина посідає нове місце стосовно власного майбутнього. Сучасне суспільство, на думку Н. Лумана, конституює нове сгавлення до свого майбутнього, розглядаючи його у зв'язку з перспективою запобігання можливим втратам. Тому майбутнє вже не є непрозорим, а має бути усвідомленим і прорахованим сьогодні.

У змісті ризику наявний компонент майбутнього. Інакше кажучи, ризик має справу з передбаченням щодо можливих руйнівних наслідків. Тому, пише У. Бек, ці наслідки реальні й водночас нереальні. З одного боку, численні загрози вже реальні: забруднення води, загибель лісів, не знані раніше хвороби і т. ін. З іншого боку, соціальні аргументи ризику стосуються загроз, очікуваних у майбутньому. Ризики, які виникнуть згодом, можуть мати таку руйнівну силу, що практично всі дії потім будуть безсенсовними. Тому як загроза в майбутньому, як прогноз ризики розвивають упереджувальну релевантність (доречність) дії. Центр усвідомлення ризику - не в теперішньому, а в майбутньому. У суспільстві ризику минуле втрачає здатність визначати теперішнє. Його місце посідає майбутнє.

Ризик - мобілізаційна динаміка суспільства, яке повертає в бік змін і воліє радше обирати власне майбутнє, аніж залишати його релігії, традиції чи примхам природи. Модерний капіталізм вбудовується в майбутнє через обчислення можливих прибутків і втрат, а по тому - й ризику як безперервного процесу. Активне ризикування - чільний елемент динамічної економіки та інноваційного суспільства. Ризик є чинником наснаги й змагальності. Навіть більше, позитивне наповнення ризику і є джерелом саме такої енергії, яка створює сучасне економічне багатство^[32].

Дослідники виокремлюють два типи ризику.

Штучні (антропогенні) ризики - результат розвитку наукового знання та модернізації виробництва. Вониг.- иродукт передових промислових технологій та їх подальшого вдосконалення. Специфіка сучасних ризиків у тому, що зумовлені ними небезпеки приховані від сприйняття. Невидимість ризиків живить ілюзію безпечності існування людини і суспільства.

Модернізаційним ризикам властива іманентна^[33] тенденція до глобалізації. Разом із промисловим виробництвом загрози універсалізуються, незалежно від того, де вони виникають. Ризики долають кордони держав і набувають глобального значення. Під цю категорію підпадає більшість ризиків, і юв'язаних із довкіллям. Сучасні ризики, що загрожують жи ттю на планеті, У. Бек характеризує в таких тезах^[34]:

• Ризики, що виникають на найвищому щаблі розвитку продуктивних сил; передовсім радіоактивні, шкідливі та отруйні речовини у повітрі, воді, продуктах харчування. Вони зазвичай невидимі, але спричинюють незворотну руйнацію всього живого. Проте вони відкриті для соціальних дефініцій через ЗМІ та громадсько-політичні позиції.

• Ризики модернізації рано чи пізно заторкують і тих, хто їх продукує або має з них зиск. їм притаманний

ефект бумеранга. Багаті від них теж не захищені. Це стосується не лише ризиків стосовно здоров'я, а й статків. Зростає нерівність між високорозвиненими країнами й слаборозвиненими, а також між високорозвиненими країнами, які втручаються в систему компетенції суверенних держав.

• Ризики модернізації - це великий бізнес, що роз­вивається на основі запитів, які неможливо задовольнити. Цивілізаційні ризики - бездонна бочка потреб, яка постійно самооновлюється.

• Багатством можна володіти, ризики нас наздоганяють, нас наділяє ними саморозвиток цивілізації.

• Соціально визнані ризики - своєрідний політичний детонатор, вони спонукають до політичного усунення причин процесу індустріалізації.

Новим у нинішній ситуації є й те, що в оцінці та регулюванні породжених технікою небезпек щоразу більша роль належить науці. Лише завдяки науці можна виявити загрози та їхній масштаб. Водночас наука тісно пов'язана з найбільш наукомісткими технологіями, які є головною причиною виникнення ризиків і небезпек. Продукування ризиків самою наукою та їхній вияв з її допомогою є новим виміром ризиків. А суспільство ризиків - це суспільство науки, комунікаційних та інформаційних технологій.

Суспільство перебуває під впливом ризиків, зумовлених тим, що заподіяно природі. "Наше суспільство живе після того, як настав кінець природи. Кінець природи вочевидь зовсім не означає, що фізичний світ або фізичні процеси перестали існувати. Він стосується факту, що лише дуже незначна частка нашого навколишнього матеріального середовища бодай залишилася незайманою через людське втручання. Чимало із того, що зазвичай було природним, уже не є суцільно природним, хоч ми й не завжди можемо бути певні, де припиняється перше й починається друге"^[35]. Тому екологічні ризики й небезпеки є найбільш актуальними в сучасному світі.

Сучасні загрози класифікують за такими ознаками: локальні, регіональні та глобальні. Саме глобальні небезпеки завдають такої шкоди екологічній системі Землі, що під загрозою є виживання людства загалом. їх усвідомлюють тільки завдяки науковому знанню і вони не надані в безпосередньому досвіді. Саме наука попереджує про загрозливі можливості.

Серед низки можливих глобальних загроз домінантною є небезпека застосування зброї масового знищення (ядерної, водневої, біологічної чи хімічної). Ядерна епоха розпочинається з трагічних подій 1945 року, коли американці скинули на японські міста Хіросіму й Нагасакі атомні бомби. Проте це не зупинило розробки атомної та водневої зброї. Воднева бомба, яку створили американці (1952) й росіяни (1953), започаткувала тривалу, економічно виснажливу тонну озброєнь. Гї облагороджували аргументацією про можливість мирного використання розщепленого ядра та ядерного синтезу як і іевичерпного джерела енергії. Однак фінансують такі розробки зазвичай військові відомства, які монопольно використовують результати для модернізації озброєнь.

У 60-х роках розпочали перші дослідження ризиків, пов'язаних із освоєнням ядерної енергії. Російський учений Микита Мойсеєв розробив математичну модель ризиків від ядерної війни. На підставі її комп'ютерної імітації дійшли висновку, що за умов ядерної війни людство не має майбутнього. Незважаючи на усвідомлення небезпеки самознищення людства (адже в ядерній війні не буде ні переможців, ні переможених), ядерна зброя повільно почала "розповзатися" планетою. Сьогодні, окрім таких ядерних держав, як США, Росія, Китай, з'явилися нові: Індія, Пакистан і Корея. Ще декілька років, і до 11 их долучиться Іран. Світ загалом є заручником нагромадження ядерних озброєнь і їх можливого застосування.

Не менш небезпечною є й атомна енергетика. Серйозна проблема - безпека експлуатації атомних реакторів у звичних умовах, а особливо в екстремальних. Зокрема це засвідчили катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції в Україні (1986 р.) і Фукусімській - в Японії (2011 р.), де атомна електростанція не витримала руйнівного цунамі, спричиненого землетрусом. Наслідки радіоактивного забруднення довкілля непередбачувані, хоча зрозуміло, що вони довготривалі.

У XXI ст. людство зіткнулося з незнаною досі небезпекою - міжнародним тероризмом. Початком ери міжнародного тероризму вважають 11 вересня 2001 року, коли Аль-Каїда атакувала найпотужнішу державу світу - США. Тоді ж з'ясувалося, що жодна країна не захищена від атак терористів. На думку експертів доповіді "Глобальні зміни світу - 2025", міжнародний тероризм зростатиме. Саме завдяки поширенню новітніх технологій і наукових знань терористичні групи, активні на 2025 рік, матимуть доступ до найнебезпечніших у світі засобів. Особливо загрозливою є потенційна можливість, що терористи заволодіють біологічною або ядерною зброєю, щоб використати їх для масового знищення людей.

Не менша загроза - нерівномірність глобального економічного та соціального розвитку, що породжує дисгармонію у відносинах між державами. Така ситуація призводить до поглиблення соціальної нерівності між країнами так званого "золотого мільярду" і решти світу. За останнє десятиріччя XX ст. соціальна нерівність зросла вдвічі. Соціологічні дослідження, проведені за сприяння OOH (2002), засвідчують, що 20% населення споживають 75% доходів, а 25% - лише 2% доходів, прожитковий мінімум 1 млрд. осіб - долар на день.

Величезною загрозою виживанню людства є нераціональне використання природних ресурсів усередині країн і на міжнародному рівні. Світ зіткнувся з проблемою незворотного виснаження природних ресурсів. Річ у тім, що індустріальне суспільство, орієнтуючись на ідею прогресу, перетворилося на марнотратного споживача енергії та інших допоміжних джерел, не беручи до уваги майбутнього. У промислово розвинених країнах і надалі хижацьки експлуатують земні надра. Якщо так триватиме й далі, то, за прогнозами експертів, 10-мільярдне населення планети 2100 року не матиме можливості користуватися нафтою, газом та іншими корисними копалинами. К. Маєр-Абіх наголошує, що "ми поводимося як орди міжпланетних загарбників, які хотіли б якомога довше і якомога комфортніше жити на цій землі, не вважаючи при цьому її своєю батьківщиною, а поводячись так, начебто збираються податися до наступної планети, споживши тут геть усе або зробивши його непридатним для споживання. В основі такого поводження лежить хибне саморозуміння людини в цілості природи"^[36].

Особливо відчутним є забруднення довкілля та перетворення його на непридатне для життя людини. Забруднення й затруєння ґрунту, води і повітря виявляють повсюди. Швидкими темпами руйнуються різні біотопи^[37], що загрожує існуванню тваринного і рослинного світу. Деградація екологічних систем прогресує, що загрожує існуванню людини на Землі. "Якщо історія людини на цій планеті має закінчитися деструкцією, якщо людина знищує природу, в якій живе, і саму себе, то де ж були допущені помилки? Як вона дійшла до того, щоб розвинути такий вид діяльності, що знищує довкілля, а їй самій загрожує небезпекою?"^[38]

Один із наслідків забруднення довкілля - потоншання озонового захисного шару Землі, який поглинає ультра­фіолетове випромінювання Сонця. Коли 1982 року над Південним полюсом виявили величезну дірку в озоновому шарі, це серйозно занепокоїло світову спільноту. Відомості, отримані від супутників, підтвердили, що над північною півкулею рівень озону також невблаганно зменшується - у деяких регіонах майже на один відсоток щорічно. Що тонший озоновий шар, то більше ультрафіолетові промені бомбардують поверхню Землі й усі організми, які живуть на ній. Оскільки висока інтенсивність ультрафіолетового випромінювання ослаблює імунну систему людини, то, за прогнозами науковців, якщо руйнування озонового шару не припинити, до 2075 року на Землі можуть захворіти на рак шкіри 60 мільйонів осіб.

Коли науковці остаточно підтвердили, що хлорофторвуг- лець, який зазвичай використовують як охолоджувач, безпо­середньо загрожує озоновому шару, тридцять одна країна підпи­сала Монреальську угоду (1987) про виведення хлорофто- ровуглецю з ужитку до 2000 року. Монреальський протокол привернув увагу світової громадськості до проблем біологічного розмаїття й забруднення довкілля. Сьогодні діє понад 170 міжнародних угод, які захищають різні аспекти довкілля.

Одна з найсерйозніших глобальних проблем сьогодення, в екологічному і в соціальному плані, - стрімке зростання кількості населення. У середині XX ст. було лише 2 млрд. жителів планети. За наступні п'ятдесят років чисельність населення зросла втричі. Нині на планеті проживає приблизно 7 мільярдів осіб. Щороку кількість населення планети збільшується на 90 мільйонів. Безпрецедентне зростання чисельності населення в другій половині XX ст. створює величезне навантаження на запаси продовольства, екосистему й біологічне розмаїття. Феномен зростання народонаселення разом із вичерпанням енергоресурсів та забрудненням довкілля становить ядро екологічної кризи. Демографи висловлюють побоювання, що за умови збереження сучасних темпів щорічного приросту населення (приблизно 1,7%), у 2050­2100 рр. якість життя людей на планеті буде загрозливо низькою.

Понад 200 років тому, 1798 р., британський священик Томас Мальтус уперше сформулював принципове питання про відповідність нових параметрів розвитку людства ресурсному потенціалу Землі. Це було своєрідне попередження про брак продовольства в майбутньому, що викличе широкомасштабний голод унаслідок експоненційного зростання кількості населення планети та обмеженої можливості виробництва продовольства. Те, що це попередження небезпідставне, засвідчує статистика. Уже в 2000 р. із 6 млрд. землян голодували 1,2 млрд., не мали чистої води - 1,2 млрд., були неписьменними - 1 млрд.

Аж у 70-х роках XX ст. з'явилося усвідомлення, що існують межі зростання народонаселення Землі, як і межі експлуатації корисних копалин та забруднення довкілля. Найбільше турбують світове співтовариство екологічні проблеми, що стосуються збереження й відновлення довкілля. Йдеться не лише про проблеми виживання самої людини. Згідно з науковими дослідженнями, упродовж усієї історії Землі біологічні системи накопичили таку кількість генетичної інформації, яка призвела до появи саморегулювальних механізмів існування біоти (фауни й флори, що становлять екологічну цілісність) Землі. Руйнуючи ці екологічні системи, людина руйнує й саморегуляцію біоти, що може спричинити катастрофічні наслідки. В епоху HTP людство настільки технічно й технологічно потужне, що спроможне знищити всю планету, покласти край не лише цивілізації, а'й життю на Землі.

Великий обшир глобальних і регіональних проблем сучасності так чи так пов'язаний з екологічними реаліями. Зокрема глобальна соціально-економічна нерівність людей і регіонів є водночас нерівністю екологічною. Багаті країни створюють свій добробут, використовуючи ресурси "світового села", а бідні не мають іншого виходу, окрім як безоглядно й нераціонально використовувати власні природні ресурси, що призводить до подальшого погіршення їхнього економічного й екологічного становища.

Прикладом є генетично модифіковані культури, які ростуть уже у всьому світі на 40 млн. га землі. Більшість із них вирощують у Північній Америці та Китаї. Баланс здобутків і загроз невідомий, однак заборонити їх на глобальному рівні непросто. Річ у тому, що поширена нині інтенсивна агрокультура не має невичерпного потенціалу стійкості. Вона використовує величезну кількість хімічних добрив і засобів боротьби зі шкідниками, які руйнівні для довкілля. Натомість культури, що зазнали біоінженерію!’ обробки, спроможні скоротити використання хімічних забруднювачів довкілля й водночас розв'язати проблему голоду на планеті. Проте вони загрожують не лише довкіллю, а життю людини.

Тому XX ст. уже увійшло в історію людства як сторіччя глобальних екологічних проблем. Екологічні проблеми - це суперечності, що виникають у процесі взаємодії суспільства та природи внаслідок неконтрольованого антропогенного впливу. Екологічні проблеми зумовлені людською діяльністю, в процесі якої людина свідомо чи несвідомо порушувала наявні пропорції та рівновагу, що їх згодом відновлювала природа. Діяльність людини була локальною, відповідно, диспропорції та дисбаланс, які виникали в природі, теж були локальними. Тому екологічні проблеми не загрожували життю людини.

У XX ст. завдяки техніці та технології діяльність людини набула планетарних масштабів, а її наслідки - глобальних. "Підкорення природи, що мало на меті щастя людей, своїми надмірними успіхами, які поширюються й на природу самої людини, перетворилося на виклик людському буттю як такому. Усе тут нове, безпрецедентне і за своїм проявом, і за своїми масштабами. У досвіді попередніх поколінь, якому відповідала вся мудрість щодо належної поведінки, ми не знайдемо чогось подібного до того, що здатна сьогодні зробити людина і що в змозі вона ще зробити, разу раз вдосконалюючи цю здатність"^[39]. Проте екологічні проблеми стали фактом масової свідомості лише наприкінці 60-х років, у зв'язку з наростанням екологічних проблем, які заполонили Західну Європу, Японію та Америку. Ось кілька прикладів. У Японії в 70-х роках на вулицях великих міст встановлювали автомати з чистим повітрям. У Німеччині ріка Рейн у 80-х роках перетворилася на розчин хімреактивів. Німці сумно жартували: щоб проявити та закріпити фотоплівку, достатньо зачерпнути води з Рейну. Річка була мертвою, і лише у 90-х роках її оживили.

Не менш загрозлива проблема для людства - наступ пустелі, який глобальний і катастрофічний. Картографи-географи зазнали шоку, зіставивши сучасні географічні карти з картами т исячолітньої давнини. З'ясувалося, що нинішні пустелі колись були квітучими землями. Сьогодні пустелі загрожують Землі: на планеті 4 млрд. га пустель, завдяки діяльності людини пустеля збільшується зі швидкістю 4 га/ за хв. і сягає вже

20 відсотків суші.

Наслідком нестримного підкорення природи є глобальна зміна клімату й ризики, пов'язані з цим процесом. За попередні 500 років людство знищило 60 % лісів на планеті, що відчутно і !означилося на біосфері. Ліси - легені планети, що забезпечують свіже повітря, реіулюють клімат, тепло- і водообмін на планеті. Найнебезпечнішим для людства є винищення вологих лісів, особливо тропічних, які зосереджені довкола екватора. Вони - найважливіші джерела біологічного різноманіття на Землі. Від них найбільшою мірою залежить клімат планети. За оцінками експертів, вологі ліси - найвразливіші екосистеми, які неможливо відновити.

Катастрофічні зміни клімату та їхні наслідки наразі не зупинили вирубування лісів. Сьогодні щохвилини у світі зникає

21 га лісів. Україна теж доклала до цього рук. Заліснення у нас становить 14% території, а в Європі - 30%. Карпати тепер "оголені" - через хижацьке вирубування лісів і продаж деревини за кордон. Повені в Закарпатті - результат такої варварської діяльності. Відтепер повені будуть щороку.

Для українців глобальні масштаби діяльності людини та її екологічних наслідків продемонструвала аварія на ЧАЕС. У 80-х роках комуністична пропаганда інформувала лише про екологічні негаразди в капіталістичних та слаборозвинених країнах. Роком прозріння був 1986 р. Космічні фотознімки продемонстрували глобальне радіоактивне забруднення Землі. За інформацією Українського центру соціальних реформ, тільки 15% території країни можна вважати "екологічно або умовно чистими", ще 15% - "помірно забруднені території", решта 70% - "забруднені території".

Приклади засвідчують, що питання виживання людства - надзвичайно важливі. Якщо людство й надалі знищуватиме природу, нарощуватиме ядерний потенціал (не лише зброю, а й атомні електростанції), то екокатастрофа неминуча.

Американський журналіст Едвард Голдсміт у 80-ті роки XX ст. так охарактеризував екологічну ситуацію людства: "Третю світову війну оголошено. Гї ведуть проти природи, і природа відступає. Природний світ вмирає. Він вмирає швидко, настільки швидко, що якщо тенденція не зміниться, природа втратить здатність підтримувати складні форми життя, такі як існування людини. Нам доведеться переглянути свої погляди на сучасний світ. В основі цих поглядів - твердження, що наука, техніка і виробництво зможуть створити рай на землі. Сучасна людина обожнила себе. Проте вона - фальшивий бог. Те, що створено на землі, - не рай, а жах, до якого вона вже не може адаптуватися. Наш світ стає світом для роботів, а не для живих істот"^[40].

Аналізуючи глобалізаційні тенденції через двадцять років, американський журналіст Т. Фрідмен убачає в них не меншу загрозу виживанню людства. За найближчі десять років, якщо до глобалізованого життя долучатиметься дедалі більше людей і якщо ми не навчимося виробляти більший обсяг продукції з менших обсягів сировини, то ризикуємо випалити, висушити, вирубати, випродати й вимостити бетоном усі рештки незайманої природи: ліси, річки, болота - і то з небаченою в людській історії швидкістю.

Щоб розпізнати систему руйнації довкілля в майбутній перспективі, провадять наукові дослідження, які дають змоіу побачити разючий контраст між неймовірно швидкими змінами параметрів довкілля сьогодні та їхньою сталістю впродовж історії Землі.

У середині 70-х років радянський учений М. Будико спрогнозував довгострокове потепління клімату на планеті. Прогноз грунтувався на доволі простій ідеї: вуглекислий газ, який викидає суспільство в атмосферу l,4∙10²⁰ під час спалювання органічного палива, створює "парниковий ефект" через поглинання відбитого від Землі сонячного випромінювання. Сьогодні вже відомо, що парниковий ефект спричинює не лише вуглекислий газ, а й метан і фреони. За попередні 100 років найтеплішими були 80-ті роки, середня температура зросла на 0,4^oC. За його прогнозами, до 2000 р. температура мала підвищитися на l,3⁰C, до 2050 р. - на 3^o-4^oC. На перший погляд, це незначні аномалії, але вони зумовлюють серйозні негативні наслідки. Зокрема збільшуватимуться посушливі роки в посушливих зонах і вологі у вологих. Людство вже зіткнулося з цілком новою проблемою - падіння рівня ґрунтових вод. Це результат викачування підземних вод зі швидкістю, яка перевищує їхнє природне поповнення від дощів і талого снігу.

Фактично, реальна небезпека не в тому, що температура зросте на кілька градусів, а в тому, що вся глобальна кліматична система втратить динамічну рівновагу. Глобальне потепління збільшує кількість довгохвильового (інфрачервоного) випромінювання, що затримується в нижніх шарах атмосфери, і таким чином ослаблює здатність атмосфери підтримувати глобальні температури у порівняно постійному діапазоні, що забезпечує стабільність нинішньої глобальної кліматичної системи. Порушення її рівноваги передовсім позначиться на сільському господарстві, на здоров'ї людей і біосфері загалом.

Незначне підвищення температури за останнє десятиріччя XX ст. зумовило танення полярної криги й льодовиків Арктики та Антарктиди, Аляски і Ґренландії, снігового покриття в Альпах, Андах, на Памірі та в Тибеті^[41]. У березні 2005 р. зникли сніги в Кіліманджаро, які покривали гори впродовж 12 тис. років. Відповідно, підвищується рівень Світового океану, що може спричинити затоплення побережних територій.

Утім, загроза колапсу атмосфери не спонукала до глобальної співпраці. Навпаки, хоч науковці одностайно вважають, що парниковий ефект у XXI ст. може підвищити температуру на планеті до небезпечного рівня, держави не поспішають розв'язувати цю проблему. За минулі 100 років концентрація вуглекислого газу в атмосфері збільшилася на 15-20%. У США промисловість і транспорт споживають кисню більше, ніж його відтворюють на території країни. Водночас США не підписує міжнародної Кіотської (1997) угоди про контроль за викидами двоокису вуглецю в атмосферу.

На думку колишнього віце-президента США Альберта Ґора, неприйнятними є ні вичікування, ні адаптація до змін у довкіллі. Людство має навчитися запобігати руйнівним змінам у кліматично-атмосферній моделі, бо може з'ясуватися, що ефективна адаптація буде неможлива.

Для філософії екологічна проблематика - не прикладна, а суто теоретична. Філософію цікавлять питання трансформації буття людини й довкілля. Річ у тім, що людство розвивалося відповідно до характеристик глобального довкілля, стабільних упродовж усієї історії цивілізації. Тому раптова зміна в глобальних природних режимах матиме руйнівні, а потенційно й катастрофічні наслідки для людської цивілізації. Аналіз причин утрати рівноваги екосистеми Землі та розробка сценаріїв відновлення рівноваги - це проблема майбутнього людства, щоб "майбутнє одного покоління мало можливість безпечно розвинутися і стати теперішнім для наступного покоління"^[42].

У 70-х роках почали розробляти поняттєвий апарат для осмислення глобальних екологічних проблем і їхньої еволюції. Під екологічною проблемою розуміють невідповідність природності життя людини та штучних умов існування, які вона створила. Витоки екологічних проблем - у функціональному розладі між цивілізацією та довкіллям, суспільством і природою. Західноєвропейський раціоналізм убачає розв'язання екологічних проблем в екологічно чистих технологіях. Хоча наука довела, що створення таких технологій проблематичне, можна говорити хіба що про порівняно екологічно чисті технології. Ix запровадження, звісно, послаблює антропогенний тиск на довкілля, але проблеми не зникають.

Не менш важливо з'ясувати сутність екологічної кризи та екологічної катастрофи. Екологічна криза - це глобальна зміна якості довкілля, яка спричинює руйнацію природних умов існування сучасних розвинених форм життя на Землі й динамічної рівноваги біосфери. На відміну від кризових соціальних явищ, екологічна криза загрожує існуванню людини як біологічному виду й загалом життю на Землі. Змінюються біосферні показники довкілля, які були практично стабільними від часу виникнення людини. Екологічна катастрофа (загибель, кінець) - незворотні якісні зміни довкілля, за яких людина не спроможна змінити перебіг процесів у системі "суспільство - природа". Однак необхідно усвідомлювати, що термін "екологічна катастрофа" означає кінець і знищення лише в разі лінійного бачення накопичення, виробничої діяльності та споживання. Наразі людство стурбоване екологічною кризою. Проте науковці застерігають, що в багатьох регіонах планети екологічна криза вже переросла в катастрофу. Дослідження екологічної ситуації в Росії засвідчують, що понад сотня міст є зонами екологічного лиха. Аналогічне можна стверджувати про українські міста в індустріальній зоні - Кривий ріг, Маріуполь, Алчевськ тощо.

У 70-х роках з'явилися численні футурологічні концепції осмислення перспектив розвитку людства, а також їхнє глобальне моделювання. Серед футурологічних концепцій варто виокремити праці американського філософа Елвіна Тофлера, у яких він попереджував про шок від зіткнення з майбутнім. Ми побудували цивілізацію, констатував Е. Тофлер, якої не розуміємо і яка виходить із-під контролю. Як можна жити в такому суспільстві? Навіть якби тільки одна технологія вийшла з-під контролю, то й тоді наші проблеми були б достатньо серйозними. А факт у тому, що й інші соціальні процеси тепер некеровані, попри наші спроби впоратися з ними^[43].

Е. Тофлер одним із перших звернув увагу на ймовірність глобальної екологічної катастрофи. Жодна цивілізація ще ніколи не створювала засобів, спроможних у прямому значенні слова знищити не місто, а всю планету. Усім океанам досі ніколи не загрожувало забруднення, а з території Землі не зникав щодня через людську жадобу чи недогляд один вид тварин або рослин; видобуток корисних копалин ще ніколи так по- варварськи не спотворював планету; засоби для розпилення аерозолів досі ніколи не руйнували шар озону, а теплове забруднення не загрожувало кліматові планети: війна проти природи досягла поворотної межі, і біосфера вже не в змозі протистояти промисловому наступу. Така ситуація - наслідок того, що технократично орієнтована економіка прагнула досягти максимуму матеріального добробуту. Технократам, наголошує Е. Тофлер, притаманна недалекоглядність. Вони переймаються безпосередніми прибутками і їхніми наслідками. Тому для технократа, що в Детройті, що в Києві, економічний ефект - головна мета, а технологія - головний засіб^[44].

Створене глобалізацією світове суспільство є суспільством ризиків, у якому будь-коли може розпочатися процес спіралеподібної руйнації довкілля і людства. Ми стикаємося віч-на-віч із ситуаціями ризику, з якими ніхто впродовж попередньої історії не зіштовхувався. Ризики тісно пов'язані з новаціями, тому цілком закономірно, що найбільше ризиків спричинюють наука й технологія. Водночас їх залучають до протистояння таким ризикам. Глобалізація втягує в гру всілякі інші форми ризику та невизначеності, особливо ті, що пов'язані з глобальною електронною економікою. Очевидно, розв'язання глобальних проблем через відмову від досягнень цивілізації, призупинення науково-технічного та економічного розвитку - безперспективні. Навпаки, використання досягнень HTP і міжнародна співпраця всіх країн може слугувати основою для розв'язання глобальних проблем і запобігання ризикам. Але цього замало. А. Ґор переконаний, що "екологічна рівновага світу залежить не тільки від нашої здатності узгодити вовчі апетити цивілізації на ресурси із крихкою рівновагого земного довкілля; вона залежить не лише від нашої здатності відновити рівновагу між нами, як індивідами, і цивілізацією, яку ми прагнемо створити і підтримувати. Передусім ми повинні відновити рівновагу всередині себе - між тим, ким ми є, і тим, що ми робимо"^[45]. На думку А. Гора, глобальна криза є зовнішнім виявом внутрішньої кризи - духовної.

З 70-х років XX ст. відбувається екологізація та глобалізація мислення передусім західної цивілізації та об'єднання зусиль для розробки стратегії виживання.

Особлива роль у дослідженні глобальних проблем людства належить Римському клубу - міжнародній неурядовій організації, створеній у квітні 1968 р. з ініціативи Ауреліо Печеї (1908-1984), першого президента Римського клубу. Для ефективності роботи організації статутом передбачено, що кількість членів клубу не повинна перевищувати 100 осіб. Члени Римського клубу (авторитетні діячі науки, техніки, економіки, культури із 47 країн світу, зокрема економісти, демографи, соціологи, юристи, бізнесмени тощо) мали періодично збиратися для обговорення глобальних проблем і шляхів їх ефективного розв'язання. Спеціально задекларували відсутність єдиної для всього клубу ідеології. Як наголошував А. Печеї, клуб принципово не прагне до однодумності, до єдиної системи цінностей. Члени організації дотримуються різних світоглядних концепцій, але їх об'єднує турбота про майбутнє людства, зацікавленість розв'язати глобальні проблеми на основі співпраці всіх країн.

На думку А. Печеї, Римський клуб - невидимий коледж, мета якого - глобальне прогнозування перспектив розвитку людства. Завдяки клубу сформувався окремий напрям наукових досліджень - глобалістика, яка вивчає моделі розвитку людства з погляду взаємодії трьох основних сфер людської діяльності: екологічної, соціальної та економічної. Глобалістика досліджує загальні закономірності розвитку людства, конструюючи кількісні моделі керованої життєздатної світобудови в умовах антропологічно розбалансованої Землі. Вона вивчає межові можливості Землі та її біосфери, використовуючи прогностичну методологію.

Члени Римського клубу - автори понад 15 фундаментальних досліджень щодо перспектив розвитку сучасної цивілізації. Усі дослідження є науковим прогнозуванням, тобто алгоритмічно обґрунтованим передбаченням. Члени клубу розробили методологію дослідження складних ієрархічних систем, яка виявляє критичні точки розвитку людства та конструює альтернативні варіанти. Варто пам'ятати, що прогноз - не імператив, а "віртуальна реальність", тобто один із варіантів майбутнього, який може бути реалізований або ні. Усе залежить від програми дій щодо того чи того прогнозу. Песимістичний прогноз лише попереджує про можливі загрози. Нобелівський лауреат Деніс Габор, член Римського клубу, вважав, що майбутнє нереально передбачити, але його можна сконструювати. Майбутнє може стати реальністю за допомогою методів "соціальної інженерії".

Першу доповідь Римському клубу підготували американські професори Донела та Деніс Медовзи у співпраці з Джеєм Форестером у вигляді математичної моделі світового розвитку "Світова динаміка" (1971). Модель побудовано на екстраполяції в майбутнє п'яти чинників: зростання чисельності народонаселення, індустріалізація, забруднення довкілля, виробництво продуктів харчування та видобуток природних ресурсів. Результати дослідження оприлюднено для широкого загалу в книзі "Межі зростання" (1972). Вона репрезентує два можливі сценарії майбутнього:

• Якщо нинішні світові тенденції зростання наро­донаселення, обсягів виробництва, виснаження ресурсів та забруднення довкілля не зміняться, то впродовж наступних 100 років буде досягнуто фізичну межу зростання на планеті, що зумовить різке й неконтрольоване зменшення кількості населення та економічний занепад.

• Існує можливість змінити ці тенденції фізичного зростання і перейти до стану економічної та екологічної стабільності суспільства, що стало розвиватиметься і в майбутньому. Це дасть змогу задовольнити базові матеріальні потреби всіх людей на Землі, а кожна людина отримає рівні можливості для реалізації свого людського потенціалу.

Праця "Межі зростання" мала широкий міжнародний резонанс, оскільки вперше на такому рівні привернула увагу суспільства до необхідності обмежити матеріальне виробництво, а отже - і споживання людства. Ці висновки назвали "концепцією нульового зростання".

Автори другої доповіді Римському клубу "Людство на роздоріжжі" (1974) - Михайло Месарович та Едуард Пестель у комп'ютерній глобальній моделі врахували специфіку соціально-економічного та політичного розвитку регіонів. Вони висунули ідею "обмеженого зростання", вважаючи, що прогрес у його традиційному розумінні несумісний із природними засадами людського існування.

Незважаючи на песимістичність їхнього прогнозу, його обговорення позитивно вплинуло на світогляд людства. Завдяки цьому та іншим дослідженням проведено і зафіксовано принципову відмінність між поняттями зростання та розвиток. Під зростанням розуміють збільшення обсягів виробництва за кількісними параметрами, під розвитком - зміну якості завдяки розширенню або реалізації потенційних можливостей. Людство має усвідомити, що наша планета еволюціонує в часі без зростання. Тому людське суспільство, що є підсистемою Землі, яка обмежена за фізичними параметрами і не збільшується, повинно адаптуватися до аналогічної парадигми розвитку. Тож, хоча існують межі для зростання, не існує меж для розвитку, що відбувається на сталій основі.

Наступні доповіді Римському клубу репрезентують стратегії виживання, у яких обґрунтовано потребу в духовній революції людства. Унаслідок трансформації масової свідомості виникне нова культура "гармонійного глобалізму". Пошуки шляхів утвердження глобально орієнтованого мислення розглянут о в доповіді Римському клубу "Цілі для людства" (1977) під керівництвом американського філософа і соціолога Ервіна Ласло. У доповіді проаналізовано "атлас цілей" для різних регіонів світу та глобального рівня. Головними цілями людства названо безпеку, забезпечення продовольством, оптимальне використання речовинно-енергетичних ресурсів. їх застосували для аналізу внутрішніх меж зростання цивілізації. Такі межі, на думку авторів, зумовлені головними принципами організації суспільства і насамперед недалекоглядними політичними рішеннями, що випливають з вузькокорисливих інтересів. Розв'язання екологічних, демографічних та інших глобальних проблем вимагає виходу за рамки цих "внутрішніх меж", перебудови всієї системи мислення і планування на основі світової солідарності задля досягнення глобальних цілей і більшої відповідальності за наслідки діяльності окремих соціальних груп та індивідів.

Одним із найяскравіших представників глобального руху Заходу був перший президент Римського клубу А. Печеї. У його доповідях "Людські якості" (1977) та "Сто сторінок для майбугнього" (1981) представлено співзвучну з Е. Ласло стратегію виживання людства. На думку А. Печеї, упродовж усієї історії існування людство неодноразово переживало критичні періоди, але вони ніколи не були такими масштабними за наслідками. Безпрецедентність ситуації свідчить про одне - людству нікого звинувачувати в ній, окрім себе. Тож вихід зі скрутного с тановища лише один: оцінивши всебічно те, що відбувається, зваживши всі свої можливості, людство має визначити цілком повий напрям розвитку, щоб відтепер і надалі контролювати все, що відбувається на планеті.

А. Печеї пропонує проект практичних дій, у якому людина і юстає як вихідний пункт, головна мета й засіб діяльності. На думку вченого, потрібен якісний стрибок у людському мисленні, тобто революція в самій людині, її вдосконалення. Така революція призведе до морального й духовного відродження людства, утвердить почуття "глобальної відповідальності". І оловними етапами людської революції є: етичне, філософське, гуманітарне оновлення людської думки і культури загалом; розробка бажаних молодіжних альтернативних проектів майбутнього; рух за інноваційне навчання на широкій суспільній основі.

Духовно-культурні трансформації потребують політико- структурних змін соціальних систем у бік їх більшої керованості. Головні елементи таких змін - трансформація напруженості "Схід-Захід" в активну співпрацю; самоперебудова країн, що розвиваються, з метою їхньої органічної інтеграції у світову систему. Водночас потрібно розробити й ухвалити програму глобальних дій на основі добровільної коаліції націй^[46].

А. Печеї наголошував: ніхто не знає, яка з проблем започаткує незворотну ланцюгову реакцію, що поставить людину на коліна. Ніхто не знає, коли це відбудеться. І цілком можливо, що найближчі роки - подарований людству відтинок часу, щоб отямитися, доки не пізно, і змінити курс. Він обґрунтовує шість провідних цілей^[47], щоб стимулювати відповідальніше ставлення людини до життя, повсякденних справ, політичних дій і наукових досліджень. Кожна з цілей підсумовує основні поняття та факти, які необхідно знати сучасній людині, та окреслює важливі дії, які вона має здійснити, щоб створити відповідні передумови для життя й подальшого розвитку. Запропоновані шість цілей пов'язані із зовнішніми межами планети та внутрішніми межами самої людини, отриманою культурною спадщиною, яку людина зобов'язана передати тим, хто прийде після неї, світовим співтовариством, яке вона має побудувати, еко-середовищем, яке вона повинна захистити за будь-яку ціну і, нарешті, складною та комплексною виробничою системою, реорганізацію якої їй необхідно розпочати.

Перша мета орієнтує людину і людство на бережливе ставлення до природи, її ресурсів, життєвого потенціалу. Загальновідомо, що, збільшивши владу над Природою, людина відразу уявила себе цілковитим господарем Землі. Експлуатуючи її біофізичні ресурси, людина нехтувала те, що вони обмежені. Унаслідок неконтрольованої людської діяльності немилосердно постраждало колись щедре та багате біологічне розмаїття планети, частково знищено її найкращі ґрунти, цілковито використано найбільш доступні мінеральні багатства, а забруднення довкілля можна віднайти всюди, навіть на полюсах і на дні океану. Як наслідок, порушено рівновагу та цикли, необхідні для еволюції життя загалом. Тому треба усвідомити, що існують біофізичні межі, або зовнішні межі не тільки для розширення людської діяльності, а й для присутності людини на планеті.

Друга мета скеровує на усвідомлення внутрішніх спромог людини: цілком очевидно, що фізичні та психологічні можливості особи мають рамки. Прагнучи безпеки, комфоріу і влади, людина виготовила різноманітні пристрої, однак втратила якості, які дають змогу жити в незайманому довкіллі. Що цивілізованішою є людина, то менше вона здатна безпосередньо адаптуватися до довкілля й більше потребує захищати свій організм та здоров'я за допомогою різноманітних медикаментів, зілля та інших штучних засобів.

З іншого боку, безсумнівно, що паралельно з цими процесами зростав культурний рівень людини, розвивалися її інтелектуальні можливості, відповідно до технічного світу, який створила людина. Проте віднедавна рівновагу між прогресом і культурою людини, між прогресом і її біофізичними здібностями порушено, і досить істотно. Тож людина не В ЗМОЗІ ні розумово, ні психічно, ні навіть фізично адаптуватися до технічного світу та стрімких темпів сучасного життя. Отже, розумові, фізичні, моральні та інші здатності людини до пристосування не можна експлуатувати безмірно. Тому техніко- технологічні та соціальні системи треба будувати так, щоб вони відповідали природі людини, враховували її внутрішні межі.

Третя мета стосується культурного спадку. Захист і збереження культурних особливостей народів і націй цілком справедливо проголошено ключовим моментом людського поступу. З одного боку, вражає культурне багатство, яке виплекала людина: мову, традиції усної творчості, писемність, звичаї, музику, танці, мистецтво наслідування, пам'ятники, образотворче мистецтво тощо. На жаль, не менш вражає донині людська здатність знищувати, паплюжити й забувати цю безцінну спадщину. На думку А. Печеї, цінності культури перебувають у кризовому стані. Ix треба негайно рятувати від вандалізму, недбалості та саморуйнації. Бо саме культурні традиції, вважає вчений, зберігають найфундаментальніші стимули віри й любові, гордості й справедливості, почуття прекрасного і прагнення до добра.

Щоб спільними зусиллями людства захистити його культурну спадщину, необхідно використати досягнення всіх наукових дисциплін: археології, епіграфіки, палеографії, філософії, етнології, антропології та передусім історії. Доцільно було б, вважає А. Печеї, здійснити, наприклад, інтернаціоналізацію історичних пам'яток і центрів, які становлять всесвітній інтерес, передати їх під міжнародну юрисдикцію й доручити міжнародним органам (за угодою з тими країнами, на територіях яких вони розміщені) їхню охорону та збереження. Це слугувало б не лише інтересам народів, які витворили ці цінності, а й інтересам усієї світової культури. Показати приклад іншим або принаймні спробувати зробити перший крок у цьому напрямі мають найбагатші на історичні пам'ятки й традиції країни, насамперед країни ЄС. Загальнолюдські вартості повинні стати принципами нового світового економічного ладу.

Четверта мета зосереджена на конституюванні світового співтовариства; на потребі поєднання міждержавних зусиль для вирішення глобальних проблем сучасності; на створенні системи скоординованих між собою географічних і функціональних центрів ухвалення рішень, які охоплюють усі рівні людської організації - від локального до глобального. Сфера міжнародної співпраці вимагає найбільш кардинальних соціальних перетворень і нововведень, адже без них опиниться під загрозою не тільки співіснування, а й просто існування мільярдів людей.

П'ята мета спрямована на оптимальне розселення людей на планеті. Найсерйозніша з проблем, яку найчастіше випускають з поля зору, - організація території Землі та розподілу головних ресурсів таким чином, щоб гідно розмістити 8 мільярдів жителів (враховуючи що до них невдовзі можуть приєднатися ще декілька мільярдів). Однак ця воістину грандіозна справа приречена на неминучий крах, якщо не планувати її на загальнопланетному рівні. А. Печеї переконаний, що єдиний глобальний план людських поселень, який містив би як складову відповідні заходи в національному та регіональному масштабах, є нагальною потребою нашого часу. Звісно, цей план має бути максимально гнучким, але водночас містити кілька обов'язкових для всіх правил охорони довкілля.

Шоста мета орієнтує на створення єдиної економічної системи, відповідної світовому співтовариству, системи фінансування, ресурсозабезпечення й зберігання, територіального розміщення виробництва. Промислово- економічна система вже не відповідає ні духові часу, ні його вимогам. Усі її недоліки, зокрема соціальна несправедливість, нераціональне використання довкілля та його ресурсів, цілковита несумісність із будь-яким справедливим міжнародним економічним ладом, надалі тільки поглиблюватимуться й примножуватимуться. Ще серйозніше занепокоєння викликає той факт, що без істотних реформ нинішнє світове промислове виробництво просто не зможе виконувати свою роль у людській системі майбутнього. Тому світове співтовариство має віднайти шляхи забезпечення високої ефективності й

раціонального економічного управління в усіх без винятку секторах виробництва.

Цілі для людства репрезентують новий гуманізм: почуття глобальності, любов до справедливості, нетерпимість до насильства. Як слушно наголошував А. Печеї, людина опинилася перед дилемою: або вона зміниться як особистість і як людська спільнота, або зникне з території Землі^[48].

Заслуга Римського клубу в тому, що його доповіді підготували ґрунт для співпраці держав на урядовому та міжнародному рівнях щодо розв'язання глобальних проблем. На рубежі XX-XXI ст. дослідження Римського клубу дедалі більше стосуються проблем глобалізації й передумов сталого розвитку людства. У Відні за участю членів Римського клубу обговорювали проблему "Глобалізація, державне управління та сталий розвиток" (1999 р.), а у Москві - "Сталий розвиток для Росії" (2000 р.). Нинішній президент Римського клубу Рікардо Гохляйтер визначив такі головні напрями його діяльності: по-перше, добиватися екологічної рівноваги в умовах глобалізації; по-друге, розвивати господарську конкурентоспроможність; по-третє, боротися за соціальну справедливість; по-четверте, підтримувати правову державу та демократію.

Завдяки доповідям Римського клубу зароджувалося усвідомлення, що людство і саму Землю необхідно рятувати, і негайно, бо згодом буде пізно. У Стокгольмі (1972) проведено першу Конференцію OOH із проблем довкілля, яка вперше визначила спільні дії міжнародних організацій щодо охорони довкілля. На конференції ухвалили Декларацію, яка закріпила право людини на сприятливі умови життя в довкіллі, якість якого дає змогу гідно жити та процвітати.

Глобалізаційні загрози та їхній аналіз засвідчують, що західна цивілізація впродовж XX ст. провадила науково-технологічну експансію, враховуючи лише інтереси людини, і нехтувала можливості Землі. Якщо ми, пише А. Ґор, не знайдемо шляху до кардинальної зміни нашої цивілізації і нашого способу мислення про стосунки між людством і Землею, то наші діти успадкують пустку^[49].

Для розвитку сучасної цивілізації характерні суперечності, які необхідно розв'язати невдовзі. Ідеться про суперечності між наявною і належною моделями розвитку, тобто між моделлю нестійкого розвитку, за якою й далі функціонує суспільство, і моделлю збалансованого розвитку, як взірця бажаного суспільного поступу. Цю суперечність російський академік Аркадій Урсул називає головною на нинішньому етапі розвитку, бо від її розв'язання залежить: бути чи не бути людству. Або людство за інерцією рухатиметься до антропоекологічної катастрофи, або кардинально змінить історію цивілізації в бік виживання.

На думку Е. Ласло, людство не приречене пасивно наближатися до краю прірви. На шляху до неї є роздоріжжя, і іа якому людство має змогу зробити вибір. Щоб змінити біг до прірви, не варто очікувати кризового стану. Дійсність містить чимало альтернатив, які можна і треба виявити, проаналізувати й вибрати найоптимальніший шлях розвитку.

Питання для самоконтролю

1. З якими глобальними проблеми людство увійшло в XXI cm. ?

2. Розкрийте зміст концепту "суспільство ризику".

.3. У чому відмінність між антропогенними й природними ризиками ?

4. Охарактеризуйте глобальні екологічні проблеми людства.

5. Якімегаризики спричинені науково-технологічною революцією?

6. Дайте визначення понять "екологічна криза” та “екологічна ка­тастрофа".

7. Яка роль Римського клубу в осмисленні глобальних проблем людст­ва?

8. Викладіть основні ідеї гуманістичного маніфесту А. Печеї.

Література

1. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. M,: Прогресс- Традиция, 2000. 384 с.

2. Браун А. Виклики нового століття // У кн.: Стан світу 2000. K.: Інтелсфера, 2000. С. 3-22.

3. Ґіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя. K.: Альтерпрес, 2004.100 с.

4. Top А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. K.: Інтелсфера,

2001. 404 с. '

5. Аасло Э. Век бифуркации: постижение изменяющегося мира // Путь, 1995. № 1. С. 3-129.

6. Печчеи А. Человеческие качества. M.: Прогресс, 1985. 312 с.

7. Фермеерс Е. Очі панди. Філософське есе про довкілля. Львів: Вид- во "Стрім", 2000. 65 с.

8. Фрідмен Т. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. Львів: Б.в., 2002. 624 с.

9. Толстоухов А. Глобалізація. Влада. Еко-майбутнє. K.: Парапан,

2003. 308 с. '

10. Тоффлер Э. Шок будущего. M.: ООО "Издательство" ACT, 2003. 557 с.