Філософські ідеї в українській культурі Польсько- Литовської доби (XV - поч. XVII ст.)

Кінець XV - початок XVI століття характеризується зміною як політичних, так і філософських орієнтирів. У 1452 р. Волинь стає провінцією Польсько-Литовськї держави, 1471 р. такою ж провінцією стає Київ та прилеглі до нього території.

Київська Русь втрачає незалежність.

Польсько-Литовська держава, як відомо, була державою європейською, такою, що перебувала не під впливом східного «візан- тизму», а під впливом західноєвропейської культури, а тому після приєднання до неї в Україну починають проникати ідеї західноєвропейської філософії, передусім філософії Відродження.

Цьому сприяли мислителі українського походження, які навчались, а інколи навіть і викладали у західних університетах. Це - Юрій Котермак-Дрогобич (бл. 1450-1494), Лукаш із Нового Міста (? - бл. 1542), Павло Русин (?-1517) й ін. В Україну були занесені ідеї, які не були типовими ні для Візантії, ні для Київської Русі - ідея суспільної рівності, суспільної домовленості, природного права тощо. Найбільш сповна ці ідеї розроблені у творах Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566), а також у так званому «Апокрисисі» Христофора Філалета (? - після 1650).

Однак серед мислителів того часу знайшлися і противники поширенню західноєвропейських філософських ідей. Ситуація загострювалася ще й тим, що Польсько-Литовську державу ототожнювали з католицизмом, а Київська Русь була державою православною. Тому цей протест був ще й опором проти експансій католицької церкви та «унії» (об’єднання православної та католицької церков). Особливо відзначився ортодоксальним візантизмом так званий Острозький культурно-освітній центр, заснований у 1576 році князем Констянтином Острозьким, що включав у себе першу в Східній Європі школу-колегію^[196], науково-літературний гурток і, знову ж таки, першу у східній Європі типографію, якою керував знаменитий «першодрукар» Іван Федоров.

У різний час із Острозьким культурним центром була пов’язана творчість таких відомих в Україні мислителів, як Кирило Лукаріс (1572-1638), Клірик Острозький (роки життя невідомі), Василь Суразький (сер. XVI ст. - між 1604-1608), Іван Княгиницький (? - 1621/22), Стефан Зизаній (бл. 1555-1600), Мелетій Смотрицький (бл. 1575- 1633), Захарія Копистенський (бл. 1590-1627) і, чи не найвизначнішого із них Івана Вишенського (бл. 1550 - бл. 1620). Дані мислителі прославилися своїми полемічними творами, спрямованими проти західноєвропейських ідей.

Своєрідним «оплотом» візантизму стали також православні братства - організації, що виникли в останню чверть XVI - на поч. XVII ст. для боротьби проти покатоличення, серед яких найві- домішими було Львівське Успенське братство, до якого належали Кирило Транквіліон-Ставровецький (? - не пізніше 1646), Пам- во Беринда (ймов. 1555/60-1632) та ін., та Київське братство, представлене іменами Калістра Саковича (1578-1647), Хоми Єв- левича (? - не пізніше 1647) й ін. Свої ідеї ці мислителі черпали у представників візантійської патристики - Василія Кесарійського, Йоанна Златоуста, Григорія Ніського, Йоанна Дамаскіна, Івана, екзарха Болгарського, Теофілакта Болгарського, а також у перекладених творах надзвичайно популярного в той час візантійського філософа Псевдо-Діонісія Ареопаґіта^[197]. На відміну від європейських гуманістичних ідей рівності та природного права ці мислителі, як і Псевдо-Діонісій, розвивали вчення про нерівність та ієрархію, яка притаманна як божественній сфері, так і сфері людського буття. Значний вплив на українських філософів візантійського спрямування мали також ідеї візантійського ісихазму (священного мовчання), які Україна отримала завдяки перекладам творів Григорія Палами. Отже, в XV - на поч. XVI ст. в Україні виникло протиборство традиційних візантійських та західноєвропейських ідей завдяки перебуванню України у складі Польсько-Литовської держави. Цей конфлікт до певної міри зберігся й до наших днів.

Роки життя провідних українських філософів Польско- Литовської доби