Християнство та антична філософія

Християни змогли використовувати грецьке сло­во philosophia для позначення досконалого христи­янського життя, тобто чернецтва, оскільки слово philosophia позначала саме спосіб життя і, таким чи­ном, «християнські філософи» неминуче привносили у християнство практики та настанови, успадковані від профанної філософії.

Поза будь-якими сумнівами, християнство є спо­собом життя. А отже, те, що воно подає себе як філо­софія, не становить жодної проблеми. Проте, роблячи це, воно приймає певні цінності та певні практики, притаманні античній філософії. Чи було це легітим­ним? Чи відповідала ця еволюція основоположному духові християнства? На це складне запитання ми не можемо дати жодної чіткої та вичерпної відповіді, ос­кільки для цього потрібно було б насамперед ретель­но дослідити, чим було первісне християнство, а це виходить за межі нашої компетенції та предмету цієї книги.

Передусім, і це найважливіше, не потрібно забу­вати, що хоча християнська духовність запозичила у античної філософії деякі духовні вправи, останні знаходять своє місце у ширшому колі специфічно християнських практик. Все чернече життя завжди передбачає надію на Божу благодать, а також осново­положну спрямованість на смирення, що часто прояв­ляється у тілесних настановах, які виражають поко­ру та почуття провини, наприклад, заклякання перед усією братією. Відмова від власної волі реалізується в абсолютній покорі наказам настоятеля. Вправлян­ня у смерті пов’язане зі згадкою про смерть Христа,

аскеза розуміється як співучасть у його Страстях. Так само чернець бачить Христа у кожній людині^[665]: «Тобі не соромно впадати у гнів і грубо розмовляти із бра­том твоїм! Чи ти не знаєш, що це Христос, і що саме Христу ти завдаєш болю?». А отже, практика чеснот набуває зовсім іншого значення.

Втім, «християнські філософи» намагалася надати християнського звучання використовуваним ними темам профанної філософії, створюючи враження, що вправи, які вони радили, вже рекомендувались у Старому чи Новому Завітах. Наприклад, з того, що у «Второзаконні» вжито вислів «вважайте добре»*, Ва­силий робить висновок, що ця біблійна книга радить філософську вправу «уваги до себе». Ця увага до себе буде також названа «пильнуванням серця», з огляду на текст «Приповідок»: «Більш ніж щось інше, пиль­нуй своє серце»^[666]. Якщо у ІІ-му посланні до Корінтян міститься заклик «Досліджуйте самих себе»^[667], то в ньому вбачають запрошення аналізувати сумління, а якщо у 1-му посланні до Корінтян знаходять слова «Щодня я наражаюся на смерть»^[668], то в них вбачають модель вправляння у смерті. Так чи інакше є очевид­ним, що ці посилання на тексти Святого Письма не перешкоджають тому, що «християнські філософи», як ми бачили, говорячи про духовні вправи, описують їх, використовуючи словник та концепти профанної філософії.

ють надати, не враховуючи намір автора. Втім, багато модерних філософів використовують такий спосіб ін­терпретації для пояснення текстів античності. Як би там не було, саме завдяки цій процедурі Отці Церкви змогли, наприклад, тлумачити євангельські вирази, такі як «царство небесне» або «царство Боже» як такі, що позначують частини філософії. Ми зустрічаємося з цим вже у перших рядках «Практичного трактату» Евагрія Понтійського. Він пише наступне:

Християнство є вченням Христа, нашого Спасите­ля; воно складається з практики, фізики та теології'.

Ми бачимо тут перераховані у належному порядку три частини філософії, визнані у Платонівській школі щонайменше після Плутарха^{[669] [670], які відповідають трьом етапам духовного поступу. А відтак ми зі здивуван­ням дізнаємося, що Христос запропонував практику, фізику та теологію. Звичайно, кінець кінцем можна погодитись, що ці три частини філософії можна роз­пізнати у моральних порадах та повчаннях про кінець світу та про Бога.}

Але ми ще більше здивуємося детальнішому виз­наченню Евагрієм трьох частин філософії. Здається, що для нього фізика є царством небесним, а теоло­гія - царством Божим^[671]. Ми зі здивуванням зустрічає­мо тут євангельське поняття царювання Божого, яке визначається двома синонімічними виразами: царс­тво небесне та царство Боже. Це поняття походить з юдаїзму, де воно відповідало прийдешньому царюван­ню Бога та Закону Божого над усіма народами Землі. А згідно з посланням Icyca, царство Боже вже настає і є невідворотнім, оскільки починає реалізуватися не згідно з буквою, а згідно з духом - через навернення, покаяння, любов до ближнього, виконання волі Бога. Ототожнювати поняття царства Божого і царства не­бесного з частинами філософії, такими як фізика та теологія, означає надавати цим поняттям справді не­сподіваного сенсу.

Після свого навернення Августин Гіппонійський у книзі «Про істинну релігію» зіставляє платонізм та християнство. Для нього сутність платонівського вчення та сутність християнської доктрини перети­наються. Платонівська логіка навчає тому, що чуттєві образи наповнюють нашу душу помилками та хибни­ми враженнями, тому для того, щоб душа могла від­крити божественну реальність, потрібно лікувати її від цієї хвороби. Фізика вчить нас, що всі чуттєві речі народжуються, вмирають та зникають, існуючи тіль­ки завдяки правдивому буттю Бога, який їх створив. А отже, відвертаючись від чуттєвих речей, душа може зосередити свій погляд на нерухомій Формі, яка надає форми усім речам, та на «завжди однаковій та в усьому подібній самій собі» Красі, «яку ні простір не ділить, ні час не змінює». Етика дає змогу відкрити, що тільки раціональна та інтелектуальна душа здатна насолод­жуватися спогляданням вічності Бога та знаходити в ньому вічне життя¹. Такою для Августина є сутність платонізму, такою є також сутність християнства, як стверджує Августин, цитуючи деякі уривки з Ново­го Завіту, в яких протиставляються світ видимий та невидимий, дух та плоть.

¹ Августин, Про істинну релігію, III, 3 (Bibliotheque augustinienne, Oeuvres de saint Augustin, 8, 1 serie : Opuscules. VIL La Foi chretienne / Ed. et trad. Pegon. - Paris, 1951). будь-яких філософських дискусій», «повернутись до самих себе та дивитися в напрямку своєї батьківщи­ни» тому, що Бог, втілившись, спустив до людського тіла авторитет божественного Розуму^[673]. У цій Авгус- тиновій перспективі християнство має той самий зміст, що й платонізм: йдеться про те, щоб відверну­тися від чуттєвого світу, щоб мати змогу споглядати Бога та духовну реальність, але тільки християнство змогло змусити народні маси прийняти цей спосіб. Ніцше^[674] міг би спертися на Августина задля підтверд­ження своєї формули: «Християнство є платонізмом для народу».

Отже, потрібно визнати, що під впливом античної філософії певні цінності, які були вторинними і май­же непомітними у християнстві, перемістилися на перший план. Євангельську ідею настання царства Божого замінив філософський ідеал єднання з Богом, обожнення, що досягається за допомогою аскези та споглядання. Подекуди християнське життя стає не стільки життям людини, скільки життям душі, воно стає життям згідно з розумом, аналогічним життю профанних філософів, точніше, навіть життям згід­но з Духом, аналогічним життю платоніків: відтепер йдеться про те, щоб відсторонитися від тіла і повер­нутися до умосяжної та трансцедентної реальності, а також, якщо це можливо, досягнути її в якомусь містичному досвіді. В будь-якому разі, увага до себе, пошук безпристрасності, мир душі, безтурботність і особливо відсторонення від тіла стають головними цілями духовного життя. Дорофей з Гази^[675] без вагань

стверджує, що мир душі є настільки важливим, що потрібно, у разі необхідності, відмовитися від будь- якої справи, яку робиш, щоб його не втратити. Саме цю духовність, відчутно позначену способом життя античних філософських шкіл, успадкував христи­янський спосіб життя середньовіччя та Нового часу.