Тема: «Розкол християнства. Православ’я, католицизм, протестантизм»

Мета заняття: обгрунтувати положення про те, що християнська церква за своєю суттю є єдина. Але вплив зовнішніх факторів, а саме, політичних та економічних, порушують цю єдність і створюють умови до розколу єдиної християнської церкви.

Ключові поняття і категорії: схізма, анафема, цезарепапізм, єресь, православ’я, католицизм, символ віри.

Знати: передумови, що сприяли розколу єдиної християнської церкви; наслідки розколу і територіальне розташування утворених церков.

Вміти: виявляти догматичні, обрядові особливості православ’я, католицизму, протестантизму;провести порівняння трьох християнських течій, виявляючи спільність і розбіжність у догматиці й обрядовості; виділяти у релігійно-філософській, канонічній літературі зміст і суть кожної з християнських течій.

Розуміти: основні концептуальні засади філософсько-теологічних конструкцій православ’я, релігійно-філософські принципи католицизму, протестантську філософію.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

І. Розкол єдиної християнської церкви:

- соціальні, економічні передумови, що сприяли розколу;

- формування різних типів взаємовідносин між церквою і державою на Сході і Заході Римської імперії;

- особливості соціально-економічного і політичного становища церкви на заході і сході Римської імперії;

- розкол єдиної християнської церкви; наслідки розколу для церкви.

ІІ. Вселенське православ’я. Віровчення, культ, обряди:

- дати визначення терміну “православ’я”;

- що дає підстави представникам цієї конфесії називатися саме православними;

- визначити, що є базою віровчення православної церкви;

- окреслити догматику православної церкви;

- визначити, що є центром православного культу;

- охарактеризувати основні християнські таїнства;

- вказати на особливість побудови православного храму;

- якими є обов’язки християнина?

- що є плодом Духа Святого?

- що відносимо до християнських чеснот?

- які є смертні гріхи?

- чим досягається спасіння у православ’ї?

- охарактеризувати основні православні пости.

- визначити основні православні свята. Охарактеризувати їх;

- окреслити структуру релігійних організацій у православ’ї.

ІІІ. Католицизм:

- визначити, що означає термін «католікос»;

- виявити особливість католицизму у догматиці поряд із загальними положеннями християнської релігії;

- довести, що католицький культ і обрядовість відрізняються від православного;

- охарактеризувати основні католицькі свята;

- сучасний католицизм. Соціальна доктрина католицької церкви.

IV. Протестантизм:

- проаналізувати причини виникнення протестантизму;

- що є основними вимогами протестантизму;

- що відрізняє протестантизм від православ’я, католицизму?

- окреслити основну доктрину протестантського вчення;

- охарактеризувати течії протестантизму: лютеранство, кальвінізм, баптизм; п’ятидесятники; Свідки Єгови. Виявити їх особливості.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЛОГІЧНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Дайте детальний опис 12-ти християнським святам.

запитання для контролю і самоконтролю

1. Чи був протестантизм єрессю?

2. Представники якого духовенства можуть бути єпископами, митрополитами та патріархами (архієреями)?

3. Назвіть спільні догматичні та віросповідні засади в усіх протестантських течіях.

4. Чому католицизм називають “римським” або “латинським” віровченням?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Аляєв Г. Є. Лекції з релігієзнавства. Навчальний посібник. – К., 1996. – С.83-106.

2. Головащенко С. Історія християнства: Курс лекцій. Навч. посібник. - К., 1999.

3. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. – Релігієзнавство. – К., 1995.

4. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. – К., 2000. – С.238-254, 298-300, 301-307.

5. Павлов С. В., Мезенцев К.В. Географія релігій. – К., 1989. – С. 90-136.

6. Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. д-ра філос. наук, проф. М.Ф.Рибачука. – К., 1997. – С.61-64.

7. Релігієзнавство: Підручник / За ред. О.П.Сидоренка. - К., 2007. - С.178-211.

8. Степовик Д. Релігії, культи і секти світу. – К., 1997. – С. 30-34; 44-48; 55-82.

Додаткова література

1. Косуха Л. – Протестантизм // Людина і світ. - 1993. - № 8-9.

2. Моральне богослов’я. Святі тайне. – Львів, 1995.

3. Нікітенко М. Велика схізма 1054р.// Людина і світ. – 2001. - № 2-3.

4. Хома І. Нарис історії Вселенської церкви. – Львів, 1995.

Інтернет сайти

Православ'я:

http://www.wco.ru/biblio/(Бібліотека православного християнина)

http://infobusiness.com.ua/forum/news/read.php3?num=1&id=16&loc=0&thread=16 («Мир» - православний огляд)

http://www.wco.ru/biblio/worlden

d/Antil/main.htm (Слова Святих Отців про Антихриста)

http://goa.goarch.org/acces/actiont

ime/faith

http://www.nauticjm.net.www/bal

ouris/orthodox.html

http://www.theologic.com/links.

html

http://www.kuraev.ru:8101/

Католицизм:

http://www.cs.cmu.edu/web/people/spoc/catholic.html

http://www.knight.org/advent

Протестантизм:

alt.christnet.evangelical

alt.religion.christian.anabaptist.brethren

alt.religion.christian.boston.church

alt.religion.christian.calvary.chapel

alt.religion.christian.last-days

Англіканство:

http://www.ai.nuit.edu/people/mib/anglican/anglican.html

http://www.anglican.org.uk/

http://www.ecusaanglican.org/

Методичні поради

У перші віки свого існування християнська Церква зазнавала гонінь і переслідувань – спочатку від правовірних іудеїв, а згодом і від римської влади. Остання вбачала в християнстві марновірство, яке завдавало шкоди державному ладу. Гоніння, випробувані християнством у перші століття його існування, наклали глибокий відбиток на його світогляд і дух. Особи, що перетерпіли за свою віру тюремне ув'язнення і катування (сповідники) або мученики, стали шануватися в християнстві як святі. Взагалі ідеал мученика стає в християнській етиці центральним.

У IV столітті становище християнської церкви радикально змінюється. Із пригнобленої і забороненої вона стає спочатку рівноправною з іншими релігіями, а згодом навіть пануючою.

Після територіального розподілу Римської імперії на Східну і Західну (395 р.) формуються різні типи взаємовідносин між церквою і державою. На Сході – це союз Церкви з державою, з тенденцією до переваги світської влади, яка інколи перебирає функції Церкви – так званий цезарепапізм. На Заході – це теократія, тобто, панування релігії, Церкви не тільки в своїй сфері, а й у світських справах. Така ситуація обумовлювалась, з одного боку, різним станом світської влади (порівняно сильної на Сході і занепадаючої в умовах варварських навал на Заході), а з другого, історико-культурними та етнічними особливостями (філософський геній греків та юридичний геній римлян).

1054 р. стався великий розкол (схізма) єдиної християнської Церкви. Ця подія відбулася шляхом накладення взаємних анафем (відлучення від Церкви) з боку Папи Римського і константинопольського патріарха, формально знятих тільки 1965р. В основі цього поділу лежав конфлікт візантійської теології священної держави – підлеглого стосовно монарха положення церковних ієрархів – і латинської теології універсального папства, які намагалися підкорити собі світську владу.

Наслідком цього розколу стало утворення двох основних течій в християнстві: католицизму і православ’я.

Православні і католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві виникненням двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленням від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході.

Після схизми (розколу) римська церква стала католицькою (з грец. Вселенська, всеохоплююча), а константинопольська александрійська, антиохійська і єрусалимська ортодоксальними, тобто, православними.

Розглянемо одну з найрозповсюдженіших гілок християнства, а саме, православ’я.

Православ'я – один із трьох основних напрямів християнства – історично склалося, сформувалося як його східна гілка. Воно поширено основним чином у країнах Східної Європи, Близького Сходу, на Балканах. Назва "православ'я" від грецького слова "ортодоксія".

Ортодоксія – (правильна думка) в релігії правовір’я, прихильність, слідування традицій, вченню єдиної Церкви.

Уперше термін «православ’я» зустрічається у християнських письменників II століття. Богословські основи православ'я сформувалися у Візантії, де воно було пануючою релігією в IV – XI століттях. Православне віровчення базується на двох основах: Священному Писанні – Біблії, пояснюючи, що «усе Писання Богом натхнене» та Священному Переданні. В Священне Писання традиційно входять: Біблія, літургійна і богослужебна діяльність церкви, послання, а також постанови і діяння семи Вселенських Соборів, які визнає православна церква, а також праці найбільших церковних авторитетів, таких, як Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Дамаскін, Іоанн Златоуст). На долю цих отців церкви випало формування основних положень віровчення. У Священне Предання входять житія святих, що розділяються на апостолів, пророків, мучеників, преподобних, а також праведників.

Основним розділом у православному християнському вчені є його догматична основа, яка зводиться до наступних положень.

Найважливіші положення православного віровчення (догмати) викладені в Символі Віри, прийнятому на Першому Вселенському соборі. Символ Віри складається з 12 членів. Символ Віри православ`я зобов`язує вірити в єдиного Бога, що виступає завжди в трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий (Трійця). Бог-Отець вважається творцем людини, природи і ангелів. Богом-Сином вважається Ісус Христос. Зверніть особливу увагу на догматичну особливість православ’я – Бог-Дух Святий сходить тільки від Бога-Отця – це і є основна догматична відмінність православ`я від католицизму.

Одне з основних місць займає догмат про воскресіння Христа, яке церква оголосила провіщенням прийдешнього загального воскресіння з мертвих.

Православні вірять:

- у первородний гріх, що вчинили перші люди Адам та Єва;

- в Ісуса Христа-Бога-Сина, що втілився, тобто, прийняв людський вигляд, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії, і добровільно приніс себе у жертву за гріхи людства;

- у безсмертя душі;

- в існування пекла і раю.

Християнське вчення розглядає земне життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів.

Основним складником православ’я як вчення є віра в надприродні сили. Православ’я має у своєму пантеоні надприродні істоти, яким поклоняються віруючі, це: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила та його протилежність – це не менш могутній Люцифер, диявол.

Бог і диявол – стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Крім того існують інші духовні сутності – безліч ангелів, чортів, образи святих, яким даровано раювання за виняткові заслуги перед Богом.

Серед культових особливостей православ’я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ Христа і очисної сили води.

Важливе місце в православ'ї займають обряди – таїнства, під час яких, за вченням церкви, на віруючим сходить особлива Божа благодать. Церква визнає сім таїнств.

Хрещення – таїнство, у якому віруючого тричі занурюють, або обливають водою з призиванням Бога-Отця і Сина і Святого Духа.

Як вчать богослови, з допомогою таїнства хрещення людині прощається первородний гріх (а якщо хреститься доросла людина, то й гріхи, що вона зробила до моменту хрещення). Саме після здійснення таїнства хрещення людина стає християнином. За традицією людина у хрещенні одержує ім’я святого, котрому присвячений день. Зауважте, що таїнство хрещення здійснюється тільки священиком.

Таїнство миропомазання у православній Церкві відбувається одразу після хрещення і складає один обряд. В цьому відмітьте відмінність православного обряду від католицького. Вважається, що в цьому таїнстві людині « невидимо подаються дари Святого Духа, з допомогою яких вона росте і зміцнюються в духовному житті». Таїнство миропомазання допомагає людині залишатися справжнім християнином.

Таїнство причастя (або свята євхаристія) за християнським віровченням, було встановлено самим Ісусом Христом на Таємній Вечері. Віруючі причащаються хлібом і вином, вкушаючи Тіло і Кров Христову для Вічного Життя.

Таїнство покаяння або сповіді – це визнання гріхів своїх перед священиком, що відпускає їх від імені Ісуса Христа.

Таїнство священства відбувається через єпископське рукоположення при посвяті тієї або іншої особи в сан священнослужителя. Рукоположення відбувається на основі спеціального обряду хіротонії. Право здійснення цього таїнства належить тільки єпископові. Вважається, що в момент накладання рук єпископа на голову майбутнього священика передається божественна благодать.

У таїнстві шлюбу, що відбувається в храмі при вінчанні, благословляється подружній союз нареченого і нареченої. На майбутнє подружжя сходить Божа благодать, що забезпечує нерозривний символічний союз, заснований на любові, вірності.

Таїнство єлеосвячення (соборування) здійснюється над хворою людиною. За вченням Церкви хвора людина очищується від забутих або неусвідомлених гріхів і одержує Божу благодать, що зціляє немочі духовні та тілесні.

Важливим елементом християнської культури є Богослужіння – сукупність церемоній та обрядових дій звернених до Бога з метою отримати від нього милості. Богослужіння в православ'ї отримує назву – Божественна літургія.

У християнстві існують цикли богослужінь:

- річне богослужіння: літургія Іоана Златоуста, крім страсної п’ятниці;

- тижневе богослужіння:

неділя - воскресіння Ісуса Христа

понеділок - ангелам Бога

вівторок - пророкам

середа - зраді Ісуса Христа

четвер - святим

п’ятниця - розп'яттю Ісуса Христа

субота-всім святим християнської церкви Зверніть увагу, що у православ’ї богослужіння отримало назву Божественна літургія (літургія – з грецької – «спільна справа»).

Літургія – є основним урочистим обрядом Православної церкви, суть якого зводиться до містичного споживання тіла і крові Ісуса Христа (причастя).

Другим елементом є молитва, її називають «їжею і життям душі». Православні розглядають молитву як «бесіду з Богом». Божественну літургію східного обряду зредагував і оформив архиєпископ Констаниполя Іван Золотоустий (Златоуст) у IV ст. після Р.Х. Іншу Божественну літургію склав раніше Василь Великий - вчений і богослов у IV ст. Його літургія довша і служиться тільки 10 разів на рік.

Богослужіння проводиться тільки у храмі. Всі православні храми зорієнтовані із заходу на схід. Храм має свою будову. Він поділяється на три частини: притвор, власне храм і вівтар. Вівтар відгороджений від власне храму іконостасом. Іконостас – це стіна, на якій у визначеному порядку намальовані ікони. Іконостас має троє дверей. Царські двері розташовані посередині, через них можуть проходити тільки священнослужителі у певні моменти богослужіння. У вівтарі знаходяться жертовник і престол. На ньому відбувається проскомідія – приготування хліба й вина для причастя.

Власне храм – це місце, де знаходяться віруючі під час богослужіння. Зазначте, що православні визнають ікони, тому у православних храмах на стінах висять ікони, перед якими стоять свічки. Посередині храму стоїть спеціальний стіл – тетрапод або аналой, на якому стоїть ікона.

Притвор – третя частина храму, що служив для перебування там людей, готових прийняти хрещення.

Невід’ємною частиною культової практики православ’я є свята. До основних відносять 12 свят:

1. Різдво Ісуса Христа (день народження Ісуса Христа);

2. Хрещення Господнє або Богоявлення (в пам'ять Хрещення Ісуса Христа в ріці Йордан пророком Іваном Хрестителем, 19-го січня);

3. Стрітення Господнє (представлення батьками Ісуса Христа Богові;15 лютого);

4. Благовіщення (сповіщення Діві Марії архангелом Гавриїлом про народження Сина Божого Ісуса Христа; 7 квітня);

5. Вхід Господень в Ієрусалим або Вербна неділя;

6. Великдень(Пасха, Воскресіння Ісуса Христа);

7. Вознесіння Господнє (в пам'ять про вшестя Ісуса Христа на Небо у сороковий день після Великодня);

8. Трійця або П'ятидесятниця (пам'ять про зішестя Святого Духа на Апостолів у 50-й день після воскресіння Христа).

9. Переображення Господне (перетворення Ісуса Христа в присутності апостолів на Божу подобу,19 серпня);

10. Успенія Богородиці або перша Пречиста (День смерті Діви Марії, 28-е серпня);

11. Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього (присвячений вшануванню Христа, 27 вересня);

12. Введення у храм Присвятої Богородиці (в пам'ять відвідування храму Дівою Марією, 4-е грудня);

До православного культу відносимо чотири благородних пости:

1. весняний (великий) піст перед Пасхою (починається з понеділка, після Сиропусної (масляної) неділі і триває 7 тижнів аж до Великодня;

2. зимовий піст перед святом Різдва Христового (за 40 днів до свята Різдва Христового);

3. літній або Петрів піст (апостольський), що починається через тиждень після свята Трійці і закінчується перед святом апостолів Петра і Павла;

4. Успенський піст, що починається 14 серпня і закінчується в день свята Успенія Божої Матері 28 серпня;

Зазначте такий цікавий факт, що загальна кількість пісних днів у православних налічує не менше 250 днів на рік.

Крім загальноприйнятих великих постів існують одноденні пости:

середа (спогад про Іудину зраду Ісуса Христа);

п’ятниця (спогад про розп’яття Ісуса Христа);

Хрещенський святвечір (18січня);

День відсікання голови Іванові Предтечі (11 вересня);

День Воздвиження Чесного Хреста Господнього (27 вересня).

Розглядаючи питання, яке стосується структури релігійних організацій, зазначте, що особливістю православної Церкви є її устрій.

Першою такою особливістю є те, що православ’я не має єдиного центру, як католицизм, а представляє сукупність автокефальних (незалежних) Церков. Їх нараховується 15.

Православне духовенство має свою ієрархічну структуру:

• клір - назва священнослужителів ( єпископи, диякони, пресвітери)

• псаломники – найнижчі служителі у православній церкві, так званий церковнослужитель, обов'язком якого є читання, спів і ведення церковного діловодства.

Священнослужителі мають духовний сан і відповідну ієрархію :

• ієреї – середнє духовенство (священики), які обслуговують віруючих;

• архієреї – вище духовенство.

У християнстві священство має здійснюватись лише чоловіками і має три ступені:

Диякон – священнослужитель першого ступеня. Бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно.

Пресвітер (священик) - може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств, крім священства.

Єпископ – священнослужитель вищої категорії здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і присвітера.

Ще однією особливістю православного духовенства є те, що воно поділяється на чорне (чернецтво, люди, які прийняли чернечі обітниці безшлюбності, посуху) і біле (священики, які одружилися, перш ніж прийняти сан).

До «чорного» духовенства відносяться: патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ, архіємандрит, ігумен, ієромонах, архідиякон, ієродиякон. Перших чотири сани (архієреї) – вищі в церковній ієрархії. Усі названі сани пов’язані із посіданням певних посад, іноді можуть даватися за особливі заслуги. Так, наприклад, митрополити очолюють головні єпархії, адміністративно-територіальні церковні округи; архієпископи – великі або важливі єпархії; єпископи – інші єпархії. Архімандрити є настоятелями великих монастирів і ректорами духовних навчальних установ. Ігумени очолюють інші монастирі. Ієромонахи – ченці, що мають сан священика. Архидиякон – старший диякон-монах у монастирі. Ієродиякон – чернець у сані диякона.

До «білого» духовенства відносяться такі сани: протопросвітер, протоієрей, священик (ієрей), протодиякони і диякони. Зазначте, що у православних священиків називають «отцями», «батюшка», письмово – «Ваше преподобіє». До архієреїв звертаються зі словом «владико»; письмово, до єпископів – «Ваше Преосвященство», до архієпископів і митрополитів – «Ваше Високопреосвященство», до патріарха – «Ваша Святість»

Обговорюючи наступне питання, а саме, західний напрям християнства – католицизм, необхідно в першу чергу виділити особливість і відмінність як догматичну, так і обрядову католицизму від православ’я.

Католицизм, що остаточно сформувався як віровчення і церковна організація після поділу єдиної християнської церкви у 1054 р., нині є найпоширенішим напрямом у християнстві. Основою всієї діяльності західної церкви стало намагання об`єднати християн під владою папи і забезпечити вірність йому. Він об'єднує 850 млн. віруючих, які проживають у країнах Європи, Азії, Африки, Америки.

Грецьке слово «католікос» – означає «загальний», «вселенський».

Завдячуючи своїй ієрархічній організації, католицизм демонструє дивовижну сталість своєї доктрини (догматів, традицій), незважаючи на певні незначні національні особливості. У питаннях віровчення католицизм, цілком природно, має багато спільного з православ'ям. Ця спільність проявляється в першу чергу в тому, що віровчення грунтується на двох основних джерелах – Святому Письмі (Біблії) і переказі Отців церкви; їх єднає віра у Святу Трійцю, у рятівну силу церкви, існування безсмертної душі, у потойбічне життя тощо. Є багато спільних рис і в обрядовості.

Водночас католицизм має ряд особливостей у віровченні, культі і структурі релігійної організації.

Так, право тлумачити Біблію у католицизмі визначається за віронавчальною владою церкви на чолі з Римським Папою. До джерел віровчення католицизму, окрім вищеназваних, належать постанови соборів католицької церкви, настанови, повчання, енцикліки римських пап. Одним із найважливіших віросповідних документів є «Сповідання католицької віри», прийняте Тридентським собором (1545 - 1563 рр.). Нікео-Константинопольський Символ віри та постанови перших семи Вселенських соборів католицизм доповнив 589р. додатком про сходження Святого Духа «і від Сина», що остаточно затвердив Папа Бенедикт III у 1014 р., піднісши його в ранг догмата. Цей догмат отримав назву «філіокве». Західні християни вважають, що Святий Дух походить і від Бога-Отця і Бога-Сина. Пригадайте, що православні визнають сходження Духа Святого тільки від Бога-Отця. З історії Великого Розколу відомо, що догмат про «філіокве» був вдало використаний константинопольським патріархом для звинувачення Папи Римського в єретичному перейменуванні Символу віри. З того часу цей догмат стає одним з основних відмінностей між Східною і Західною Церквами. Це основна канонічна розбіжність між двома гілками християнства.

Догмат про чистилище був прийнятий на Флорентійському соборі 1439 р. Згідно з цим догматом, католики вірять в існування крім раю і пекла ще й чистилища – особливого місця (стану), де душі померлих «грішників», перші ж попасти до раю, горять у вогні, завдяки чому очищуються від гріхів, після чого дістають право на переселення в рай. Саме «горіння» в чистилищі тлумачиться неоднозначно. Одні богослови розглядають його як символ мук, совісті і розкаяння, інші вважають його реальним. Рідні і близькі померлого своїми «добрими справами» в його пам’ять (молитвами, месами, матеріальними пожертвуваннями на користь церкви) можуть полегшити муки душі покійного і скоротити термін її перебування в чистилищі. Соціальна функція догмата про чистилище у наступному: укорінити у свідомості віруючих додаткові надії на рай після смерті і, таким чином, залучити до католицизму якомога більше людей.

Особливе місце в католицизмі посідає шанування Богородиці – Матері Ісуса Христа Діви Марії. Був прийнятий догмат про непорочне зачаття Діви Марії, вільної від первородного гріха (1854р.), догмат про тілесне вознесіння Богородиці (Діви Марії) на небо (1950р.), подібно до вознесіння Ісуса Христа. Зауважте, що православна Церква завжди віддавала особливу шану Божій Матері, але ніколи не приймала догмат про непорочне зачаття.

На І Ватиканському соборі (1869 – 1870 рр.) затверджено догмат про непогрішимість (безпомилковість учительства) папи, коли він виступає з питань віри і моралі зі своєї кафедри, оскільки Папа Римський — намісник Христа на Землі та наступник апостола Петра.

Крім догматичних, існують канонічні відмінності. Розглянемо деякі з них.

У католицькому духівництві існує принцип целібату – обов’язкової безшлюбності (встановлений Папою Григорієм VII), утвердився в ХІІІ ст. Завдяки його введенню католицька церква намагалася зберегти свою земельну власність, не допустити її поділу між спадкоємцями. На відміну від православних, які мають біле, одружене духовенство.

На відміну від православних, що допускають розлучення й повторне одруження, католики вважають таїнство шлюбу непорушним.

Таїнство хрещення в католицизмі здійснюється шляхом окроплення, у православ’ї – шляхом занурення у купель. Хрещення у католицизмі відбувається у два етапи :

Перший етап: надається ім'я і кроплять водою;

Другий етап: миропомазання або конфірмація – здійснюється не одночасно з хрещенням, а у 7-12 років обов'язково єпископом.

Існують відмінності у проведенні таїнства євхаристії. Пригадайте, що у православ’ї використовується квасне тісто у вигляді просфори і символізує тіло Христа. До причастя використовують вино, яким причащаються і духівництво, і миряни. У католицизмі використовується прісне тісто облатка у формі плоского коржа.

Католики, на відміну від православних, які визнають тільки перших сім Вселенських соборів, визнають рішення XXI Вселенського собору.

У католицизмі визнавалася практика індульгенцій – відпущення гріхів, що проводяться церквою.

Характерним є вшанування різних реліквій, культ мучеників, святих і блаженних. Сьогодні у католиків нараховується більше, як 20 тис. святих і 200 тис. блаженних.

Основу обрядовості складає божественна Меса (те, що літургія у православних). Центральним моментом як меси, так і літургії – причастя віруючих.

Католицька меса коротша від літургії. Використовується спів усіх присутніх, гра на органі. Зверніть увагу на таку особливість щодо внутрішньої будови католицького храму (костьолу). На відміну від православного храму, де святе місце – вівтар відгороджений від власне храму іконостасом, у католицьких храмах іконостасів немає. В оформленні православного храму переважають ікони, у католицьких храмах – скульптури.

Основні християнські свята католиків збігаються з православними і протестантськими, зокрема, свята пов’язані з особою Ісуса Христа - Різдво, Воскресіння, Свята Трійця. Католики не святкують цілий ряд свят, що святкує православна церква: Стрітення, Преображення, Здвиження Чесного Хреста. Має свої свята: Святого Тіла Христового, святого Серця Ісуса Христа, свято Непорочного Зачаття.

Розгляньте структуру католицької церкви.

Так, якщо православ’я в організаційному плані являє собою сукупність автокефальних церков, що об’єднанні спільною догматикою, культом, то католицька церква являє собою єдину організацію на чолі з Папою Римським. Католицизм є єдиною релігією, що не лише має централізовану систему управління, а й власну суверенну державу – Ватикан. Згідно з Конституцією Ватикану йому належить найвища законодавча, виконавча і судова влада. Папа стоїть на чолі Римської Курії (комплекс органів ), управління церквою), яка займається одночасно справами держави Ватикану і церкви.

У Католицькій Церкві створено численні релігійні організації – монаші ордени. Першим таким орденом був орден бенедиктійців. Зараз нараховується близько 140 орденів, що спеціалізуються на місіонерській діяльності і благочинності.

Сучасний католицизм дуже складний за структурою і формами існування. Організаційно церква представляє собою чітку ієрархію священиків і єпископів на чолі з Папою.

Католицька ієрархія має три ступені священства: дияконів, священиків і єпископів. При цьому єпархіями управляють єпископи, провінціями – архієпископи, радники і помічники Папи мають титули кардиналів.

Папа Римський обирається з ХІІ ст. на конклаві (спеціальних закритих зборах). Разом з Папою Римським діють збори кардиналів – Свята Колегія. На сьогоднішній день в католицизмі налічується приблизно 200 кардиналів з більше як 50 країн, з яких 120 мають право голосу при виборі Папи. Існує в церковній організації Католицької церкви і свій репресивний апарат – це була Свята Інквізиція.

Існують відмінності є і у верхньому одязі священиків: щоденний одяг католицького священика - довга чорна сутана; у єпископа сутана бузкового кольору; у кардинала пурпурного; у папи-білого.

Наочною ознакою папської влади з Х ст. служила тіара. Це головний убір. Згодом на тіарі з’явилися три корони, що символізує духовну і світську владу папи, владу над усім світом.

Важливою особливістю є те, що католицьке духовенство вдається до таких засобів, як відлучення від церкви, що ставить людину поза церквою.

Зверніть увагу на такий момент, що наука виділяє три основні етапи у розвитку європейської культурної свідомості, або три духовні ситуації в історії Європи: премодерн, модерн і постмодерн. Зрозуміло, що епохальних змін своїх парадигм зазнавала і релігії.

Перший етап в історії християнства – премодерн розпочинається IV-V ст. – часу перших Вселенських Соборів і діяльності Отців Церкви. Він знайшов своє відображення у католицизмі і православ’ї. Для премодерну характерно:

- ідея Божого провидіння. Все наявне у світі є нижчим, похідним від Бога;

- розуміння Бога як абсолютного центру буття, що відкривається людині через її серце і душу, а не через розум. Відтак істину християнам слід шукати не в науковому пізнанні, а в Об’явленні;

- авторитет релігії є вищим від авторитету науки, розуму, раціональності;

- людина виступає привілейованим посланцем Бога на Землі, і його вірного слуги;

- премодерн у християнському просторі знаходив своє вираження у монотеоцентризмі. Релігійними виявами його були православ’я і католицизм. При цьому католицизм не зупинився на вихідному християнстві, у той час як православ’я посьогодні застрягло на етапі премодерну.

Етап модерну починається з XVI-XVII ст. – доби Реформації, тобто, з часу появи протестантизму.

Модерн знаходить свої чітко визначені принципи:

- ідею теоцентризму (домінуючу у світогляді премодерну) доповнив її так, що через можливість вільного вивчення біблійних текстів призвів до домінування з часом ідеї раціоцентризму, віри у автономний розум. Це позначилось на розвитку науково-технічного суспільства, зокрема, в країнах Заходу.

- нове релігійне осмислення дійсності, яке стає притаманне саме протестантизму. Усуваються відмінності між релігією і мораллю, теологія зводиться до моралі;

- Біблія, перекладена національними мовами, стала об’єктом раціонального осмислення. Світ з доби модерну не усвідомлюється як творіння Бога, а просто як природа, що постає об’єктом пізнання;

- приземлив людину, подав її як частину природного буття, господаря власної долі. Вона одержала право на його пізнання і корегування свого існування в ньому;

- людина перетворюється із слуги Божого в господаря власного існування;

- зацікавленням протестантів одержанням наукових знань і практичним втіленням їх у життєдіяльність.

У кінцевому своєму розвитку модерн занепадає, що призводить до зміни у духовній ситуації – настання етапу постмодерну. Основною ознакою постмодерного мислення є плюралізм. Згідно постмодерних міркувань, абсолютної істини як такої не існує, бо судження кожного є для нього єдино істинними і кожний має право на власну думку. Тому треба проявляти терпеливість до інакомислячих й інаковіруючих, до їх способу життя і моральних норм. Часові межі переходу – середина 50-х років минулого століття.

Постмодерн виявляє себе на суспільному рівні функціонування релігії:

- відбувається процес творення самобутніх богословських вчень;

- відбувається десакралізація «священних книг», вони постають як культурно-історичні пам’ятки, а не як неортодоксальні святині;

- в очах віруючих священнослужителі і Церква як релігійна організація втрачають свій колишній авторитет, віруючі не визнають у них якихось ознак благодаті, ставляться до них як до звичайних людей;

- церква відсторонюється від її природньої затурбованості спасінням віруючих, релігія йде не в свої сфери життя (політику, комерцію, світську освіту) внаслідок чого відбувається розмивання власне релігійного; на релігію переносять всі свої проблеми, вона втрачає свою сакральність;

Особливістю релігійного постмодерну є те, що він не тільки створює умови для появи нових релігій, але й започатковує процес міжконфесійної синкретизації.

Розглядаючи наступне питання, а, саме, протестантизм, з’ясуйте умови його виникнення, особливість віровчення і культ протестантських віросповідань.

Зверніть вагу, що виникнення протестантизму, третього напряму у християнстві, пов'язують, із широким релігійним, соціально-політичним рухом XVI-XVII ст. у Західній Європі, яке отримав назву Реформації (від лат. reformatio – перетворення, виправлення).

Католицька церква часів Відродження, будучи монопольною, зіткнулась із багатьма проблемами: розпуста частини священиків, компроміси деяких єпископів з політичною владою, торгівля індульгенціями стала джерелом фінансових махінацій. Усе це не могло не викликати протесту у рядового християнина, пройнятого духом Євангелії. Реформа, спрямована на чистоту Церкви, була вкрай необхідною. Реформація проходила під гаслами виправлення католицького віровчення, культу й організації в дусі первісних євангельських ідеалів.

Попередниками Реформації були професор Оксфордського університету Джон Вікліф і професор Празького університету Ян Гус (1369 – 1415). Перший виступив проти поборів Пап із Англії, висловив сумнів у праві церкви відпускати гріхи і видавати індульгенції. Він дотримувався позиції, що беззаперечним авторитетом є лише Біблія. Подібної точки зору дотримувався і Ян Гус, вимагаючи відмови церкви від багатства, позбавлення духовенства всіх привілеїв (зокрема, причащання вином), заборони торгівлі індульгенціями.

Початком Реформації вважається 1517 р., коли проти офіційної церкви виступив монах і богослов Мартін Лютер (1483 – 1546). Саме він є автором відомих «95 тез», з якими він виступив проти практики торгівлі індульгенціями (відпущення гріхів за гроші), що суперечила основам християнської моралі. Діяльність Лютера дала поштовх до початку Селянської війни в Німеччині (1524 – 1525) під проводом Томаса Мюнцера (1430 – 1525).

Реформаційний рух швидко перейшов межі Німеччини і набув поширення в Австрії, Швейцарії, Скандинавії, Прибалтиці, Польщі, Франції, Великій Британії, висунувши із свого середовища талановитих лідерів, найвідомішими серед яких були Жан Кальвін (1509 – 1564), Цвінглі (1484 – 1531). Навколо вчителів почали швидко виникати школи, згуртовуватись послідовники, створивши всі умови для появи автономних церков. Основні догматичні вимоги сформульовані у формулі «тільки віра, тільки Писання, тільки милосердя Боже». Основна догматика протестантизму зводиться до наступних положень:

- догмат про виправдання єдиною вірою. Ні добрі справи, ні заслуги перед Церквою не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху людині може допомогти лише релігійна віра в спокутну жертву Христа;

- догмат про милосердя Боже. Господь, будучи турботливим і милосердним, готовий зрозуміти і простити кожного, незважаючи на ступінь гріховності;

- визнання абсолютного авторитету Біблії як єдиного джерела віри у Бога.

Протестантизм сформулював нові принципи віровчення:

1. Принцип «загального священства». Він реалізується в усуненні привілейованого становища духівництва як посередника між Богом і людьми. Протестанти проголошували право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але й тлумачити Біблію.

2. Принцип спрощення Церкви. У протестантизмі скасовані всі зовнішні і внутрішні прикраси й ікони, пишність богослужіння.

Протестантизм виступає за спрощення та здешевлення культу, відкидає молитву за померлих, поклоніння Богородиці і святим, почитання мощів, ікон та інших реліквій. На перший план богослужіння висувається проповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співу молитовних гімнів і читання Нового Заповіту. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян – тобто, кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників.

3. Принцип «мирського аскетизму», відповідно до якого віруючий у протестантизмі – це людина, що усвідомлює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (а порятунок – це дар Божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ, оскільки за мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто, всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу.

Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: перший – ранній (XVI ст.), пов'язаний із появою лютеранства, кальвінізму й англіканства, другий – пізній, або постреформаційний (кінець XIX – початок XX ст.), пов'язаний з виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів, адвентистів, свідків Єгови, п'ятидесятників.

Стосовно таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію. Вбрання церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Відкинуто поклоніння іконам, мощам, святим. Таким чином, підсумовуючи вище сказане, можемо наголосити, що протестантизм сформував нові принципи віровчення.

Зводяться вони до наступного:

1) спасіння особистою вірою;

2) священство усіх віруючих;

3) непорушний авторитет Біблії;

4) заперечення верховної влади Римського папи;

5) невизнання культу святих;

6) скасування чернецтва;

7) скорочення кількості релігійних свят;

8) церква визнає зверхність державної влади.

Три ранні напрями протестантизму – англіканство, лютеранство, кальвінізм.

Англіканство – державна церква Англії, виникла всередині ХVI ст., коли англійський король Генрі VIII, який вступив у конфлікт з папством, заклав основи самостійної національної церковної організації. Це в свою чергу свідчило, що з усіх течій протестантизму англіканство виділяється найбільшою близькістю до католицизму. Ця близкість простежується у церковній ієрархії, і існування трьох ступенів священства (диякон, священик, єпископ, крім того до перших двох ступенів стали допускати й жінок). Авторитетом є Біблія (Новий і Старий Заповіт). Англіканство визнає католицьке філіокве, заперечує зверхність папи, спасіння відбувається особистою вірою, англіканське богослужіння проводиться національною мовою, зберігаючи стару католицьку месу зі складною обрядовістю та урочистістю. Заперечується вчення про перевтілення на богослужінні хліба і вина на тіло і кров Христа, а також чистилища, безшлюбність (целібат), чернецтво.

Характерною особливості віровчення і культу є поєднання католицького догмату про спасенну місію церкви з протестантським вченням про спасіння особистою вірою.

Першим єпископом Церкви є архієпископ Кентерберійський, він же вважається фактичним главою, в той час як король – лише номінальний глава Церкви.

Лютеранство – одна з основних і найбільша за послідовниками течія протестантизму. Ця течія названа в честь її засновника Мартіна Лютера. Доктринальне положення лютеранства зафіксоване у «Книзі згоди». Лютерани, як і більшість християн, сприймають вчення про Святу Трійцю, божественну і людську природу Ісуса Христа. В лютеранській церкві, що названа так на честь засновника Мартіна Лютера, зберігся єпископат, признається 2 таїнства: хрещення та причастя, в храмах нема ікон та розп`ять. Центральне місце в богослужінні займає проповідь.

Характерними особливостями віровчення і культу є:

- спасіння особистою вірою;

- шляхи спасіння треба шукати в земному житті, а не у втечі від світу;

- рівність усіх віруючих перед Богом;

- визнання двох таїнств – хрещення і причастя;

- заперечення догмату про перевтілення хліба і вина у тіло і кров Ісуса Христа;

- особисте тлумачення Святого Письма;

- визнання священною, крім Біблії, “Книги згоди”, що включає в себе Великий і Малий катехизис Лютера;

- богослужіння проводиться національною мовою;

- заперечується існування чистилища, молитви за померлих;

- заперечується духовенство як посередник між Богом і людиною.

- використовуються свічки, релігійні картини. В церквах є вівтарі, хрест як символ церкви.

В Україні Лютеранська церква заснована 1994р. Нині існує понад 50 лютеранських громад.

Кальвінізм – одна з основних течій протестантизму. Виникає в 30-х роках XVI ст. у Франції. Засновник Жан Кальвін. В основі кальвіністського вчення лежить інтерпретація Біблії. Священне Писання розглядається як слово Боже. Відкинуто всі зовнішні атрибути культу – вівтар, ікони, свічки, хрест. Проповідь – центральний момент богослужіння, включає спів псалмів та молитов.

Характерними особливостями віровчення і культу є:

- догмат про абсолютне приречення, тобто, визначення Богом долі людей ще до їх народження;

- спасіння особистою вірою;

- свідчення богообраності людей;

- відмова від визнання статуй, ікон, мощів святих, релігійних картин, хрест не є церковним символом;

- згідно з вченням кальвіністів, Бог ніколи не вимагав любити ближнього свого більше, ніж самого себе;

На сучасний день кальвінізм відомий у трьох формах: реформаторство, пресвітеріанство і конгрегаціонізм.

В Україні кальвінізм існує у вигляді Реформаторства і розповсюджений переважно в Закарпатті.

До пізніших течій протестантизму можна зарахувати баптизм, адвентизм (від “пришестя”), п`ятидесятництво тощо.

Постреформаційні протестантські течії:

Баптизм – одна з численних течій протестантизму, яка відокремилася від кальвінізму. Засновник Джон Сміт.

Баптизм підтримує більшість основних положень ортодоксального протестантизму:

- визнають доктрину про Божественну Трійцю, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа та його другий прихід;

- віра – основний критерій спасіння;

- визнають загальне священство;

- заперечують посередництво між Богом і людиною;

- єдиним джерелом віри визнають Біблію.

Особливістю баптизму є так зване свідоме хрещення (баптизм в перекладі означає «хрещення водою»). Наголошується, що хреститися треба свідомо і тільки тих людей, які свідомо віддають себе Христові. Хрещення здійснювалось скропленням, а з 1640р. ввійшло в практику хрещення – зануренням у воду.

- основним обрядом є причастя, яке відбувається раз у місяць і називається «хлібопереломленням »;

- хрещення і причастя – це обряди. Хрещення розглядається як свідотство віри людини, а причастя як згадування про останню трапезу, муки Ісуса Христа;

- практикують обряди шлюбу і погребіння;

- особлива увага надається проповідям;

- проголошують свободу совісті, відокремлення церкви від держави;

- більшість баптистських церков є незалежними;

Характерними особливостями віровчення і культу є:

- єдиним джерелом віровчення є Біблія (насамперед Новий Завіт);

- морально-повчальна тематика проповідей;

- віра в особисте спасіння, згідно з "викупною жерт­вою Ісуса Христа" і "обрання" віруючих Богом до спасіння;

- визнання загального священства і можливість спіл­кування з Богом через молитву;

- визнання християнських свят: Різдво, Благовіщення, Великдень, Трійця, Вознесіння, а також власні свята – День жнив і День єдності.

- обряд хрещення ("заново народжені"), та хлібопереломлення (причастя) як спогад про Тайну вечерю;

- церковними общинами керують виборні пресвітери та церковні ради.

В Україні баптизм поширився в другий половині XIX ст.

П'ятидесятники – течія протестантизму, яка виникла наприкінці XIX ст. В основі вчення покладено біблійний сюжет про сходження Духа Святого на апостолів Христа. Більшість догматів є водночас елементами культу. Основна ідея – безпосереднє спілкування віруючого з Богом унаслідок хрещення Святим Духом, після чого вони одержують особливі духовні дари.

Характерні особливості віровчення і культу:

1. Можливість отримати хрещення Святим Духом, а через нього - плодів і дарів Духа будь-якою людиною в її повсяк­денному житті.

2. Із дев’яти дарів перше місце займають глосолалії – говоріння з Богом “незнайомою” (“іншою”) мовою під час сходження на віруючого Духа Святого та зцілення вірою.

3. Хрещення Святим Духом та отримання дарів досягається під час безпосереднього (глосолалії) спілкування з Богом.

4. Дотримання обряду водного хрещення та хлібопере-ломлення (причастя).

5.Віра в друге пришестя Христа та настання тисячолітнього Царства Божого.

6. Поділяються на тринітаріїв та унітаріїв від звернен­ня під час водного хрещення: "В ім'я Отця, Сина і Святого Духа" чи лише "в ім'я Ісуса Христа".

Свідки Єгови – течія пізнього протестантизму, що виникає в США, відокремившись від адвентизму наприкінці XIX ст. Її заснував Ую Руссель. 1884р. в штаті Пенсільванія було зареєстровано керівний орган нової організації – «Товариство Вартової Башти, Біблії і Брошур», яка 1931р. була перейменована в теперішню назву «Товариство Свідків Єгови».

Визнають одного Бога – Єгова. Ісус Христос є першим творінням Бога, Дух Святий не є іпостасією Бога, а розглядають його як діючу силу.

Основними догматами є :

• вчення про швидкий кінець світу. Кінець світу очікувався 1914, 1920, 1975, 1984-х рр.

• друге пришестя Ісуса Христа, після чого наступить на землі Царство Боже;

• відкидають загальнохристиянські доктрини про безсмертя душі. Людина після смерті залишається в могилі до всезагального воскресіння і після Страшного Суду грішники будуть знищені;

• заперечення догмату про Трійцю, хоча визнають усі три її іпостасі;

• визнають, що Христос спокутував лише частину людських гріхів, чим очистив людину від первородного гріха, а тепер вона сама повинна заслужити своє спасіння;

• вірять в ангелів і демонів на чолі із Сатаною;

Обрядовість відрізняється від класичних протестантських наступними положеннями:

• «вечеря згадувань» про смерть Ісуса Христа здійснюється тільки один раз у рік (в кінці березня, початок квітня);

• в неділю влаштовують читання молитов, вивчення Біблії;

• хрещення відбувається повним занурюванням у воду. Хрещення розглядається як символ посвячення, а не як таїнство;

• держава розглядається як зброя сатани, тому забороняється служити в армії, брати участь у виборах, займати державні посади, проливати кров. Досить агресивне відношення до католицизму. Жінки не мають переваг перед чоловіками, вони не мають права проводити релігійні збори, здійснювати обряди. Дозволяється розлучення при умові прелюбодіяння.

Зверніть увагу, що серед характерних ознак віровчення Свідків Єгови є зображення всесвітньої історії як боротьби Бога Єгови і Сатани за панування над світом. Остаточне вирішення суперечливих проблем "всесвітнього суверенітету", нищення "іс­нуючої злої сили речей", виправдання імені Єгови, якого зневажив Сатана, відбудеться в Армагедоні – всесвітній божественній війні ще за життя нинішнього покоління. Ду­ховне воїнство Єгови очолить Христос, який переможе сили зла (Сатану), і тілесно воскреснуть всі мертві – вони стануть "свідками Єгови". До того часу завершиться воскресіння 144 000 членів тіла Христа.

Адвентисти (в перекладі означає: пришестя). Течія протестантизму, що виникла у 30-х рр. ХІХ ст. у США. Засновник Вільям Міллер.

Характерними особливостями віровчення і культу є:

• віра в близьке пришестя Христа. Друге пришестя Спасителя буде супроводжуватися воскресінням праведників, після тисячолітнього царства Христа воскреснуть і неправедні;

• Біблія, окрім творів пророків – єдине джерело віровчення;

• заперечують рай і пекло, безсмертя душі;

• проводиться водне хрещення дорослих, перед хлібопереломленням (причастям) – здійснення обряду омивання ніг;

• три-чотириразове богослужіння на тиждень у Будинках молитви.

Тема 5: «Дохристиянські вірування українського народу. Особливість київського християнства»

Мета заняття: довести, що утвердження християнства в Україні досить складний процес, який пройшов у своєму розвитку кілька важливих етапів. Але християнство на українських землях – це не тільки потреба соціально-політична, економічна, але й це крок до європеїзації колишньої Київської Русі. Обґрунтовуючи специфічність сформованого християнства в Україні, довести його не ідентичність.

Ключові поняття: Київське християнство, універсалізм, паулінізм, софійний характер, патріотизм, євангелізм, менталітет.

Знати: причини християнізації Київської Русі; особливі риси Київського християнства.

Вміти: розрізняти позитивні і негативні наслідки християнізаці; пояснити україно-християнське світосприйняття; знаходити аналогії між східним (візантійським) і Київським християнством.

Розуміти: що ментальність українського народу позначилась на виборі саме Християнства; що існує суттєва розбіжність у сприйнятті Бога між західним і східним типом християнства.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

І.Дохристиянські вірування українського народу:

- виділити три типи уявлень про надприродне і охарактеризувати їх;

- визначити, як теїстичний тип вірування трансформується на слов’янському ґрунті;

- яка форма вірувань зароджується і набуває релігійних ознак на українському ґрунті;

Спираючись на матеріал першоджерел (див. «Самостійна робота» завд. №1) з’ясуйте:

• в чому полягає натуралістичність язичницьких вірувань;

• чому дохристиянська віра отримує назву “поганська”;

• яким найголовнішим богам (силам природи) поклонялись наші предки? Чому?

• що собою являє пантеон слов’янських богів. В чому полягають їх функції;

• в чому ви бачите прогресивність прийняття християнства;

• в чому полягає характер Українського православ’я?

ІІ. Прийняття християнства Україною. Причини хрещення.

- окресліть соціально-політичне становище Київської Русі напередодні прийняття християнства;

- з’ясуйте історичні, культурно-психологічні, географічні, економічні фактори, що сприяли поширенню і прийняттю християнства;

- прокоментуйте літописні оповідання, які підтверджують розповсюдження християнства;

- охарактеризуйте християнську спадщину князів до Володимира Великого;

- окресліть основні версії, за якими Володимир приймає хрещення і християнську віру;

- визначіть місця і обставини часу хрещення Володимиром.

ІІІ. Київське християнство, його специфіка, писемні джерела:

- теоретики Київського християнства і їх твори;

- формулювання суті Київського християнства за вченням теоретиків;

- особливі риси Київського християнства: універсалізм, паулінізм;

- євангельсько-патріотична концепція, християно-язичницький синкретизм;

- софійний характер Київського християнства.

- розбіжності між сприйняттям Бога в східному і західному типах християнства;

- шляхи пізнання Бога.

Завдання для самостійного логічного опрацювання

Завдання 1. Законспектувати працю митрополита Іларіона “Дохристиянські вірування українського народу”, давши відповіді на наступні запитання:

• в чому полягає натуралістичність язичницьких вірувань;

• чому дохристиянська віра отримує назву “поганська”;

• яким найголовнішим богам (силам природи) поклонялись наші предки? Чому?

• що собою являє пантеон слов’янських богів. В чому полягають їх функції;

• в чому ви бачите прогресивність прийняття християнства;

• в чому полягає характер Українського православ’я?

Наші початкові вірування

Початкові вірування були найтісніше пов’язані з життям, з природою довкілля, бо це вимагалося господарським побутом, - це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зі своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі з своїм довкіллям за своє існування, на певному ставленні до цього довкілля, - до сонця, води, землі, дерев і т. ін., а особливо до звірини. Первісна віра була практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов’язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніше хліборобська, як частина життя людини, коли її віра і життя були нерозривно пов’язані сотнями ниток.

Давня віра була вірою анімістичною (лат. Animus-душа, живе), цебто, людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, релігія була одухотворенням усього довкілля.

Звичайно, стародавня поганська віра не мала послідовної глибокої системи, не мала якихось своїх непохитних догматів, а тому з бігом часу легко змінювалася, як змінювалась і географічно, в різних місцевостях. Але основне в ній трималося незмінно: природа жива, нею керують різні боги, що шкодять або допомагають людині, але шкідливих богів можна вмилостивити.

Ця давня дохристиянська віра звичайно зветься поганством. Слово “поганий” латинське (paganus) спочатку визначало тільки мешканець пага – pagus села, “селянин”. Бо християнство ширилось найперше по великих містах, а села, паги, позоставалися при своїй старій вірі, тому скоро слово “селянин – paganus” стало одночасно визначати й нехрещеного, цебто, нехристиянина, а ще пізніше – кепський, недобрий. Слово “поганий” часто вживається вже в наших найперших писаних пам’ятках ХІ ст., і завжди визначає нехристиянина, нехриста, якої б віри він не був. Кожен, чи грек, чи римлянин, що говорив іншою мовою, звався варваром, наше старе “язичник”, а що варвари звичайно були нехрещені, тому скоро “язичник” стало визначати нехристиянина.

Небесні світила

Первісна людина рано зрозуміла, що сонце було головним двигуном і джерелом усього життя на землі, - воно давало тепло і світло, а без сонця на землю приходить ніч та зима, а з ними і смерть.

Людина і природа усім своїм життям залежала від сонця: без нього нема на землі життя. Ось чому в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, пізніше перетворюється на окремого бога.

СОНЦЕ – то тепло і світло, а його проміння вогненні, цебто, вогонь походить від сонця. Вогонь, вірили, був виявом сонячного бога землі, послом неба на землю. У деяких народів вогонь став окремим, ясно означеним богом, але в нас він таким не став, хоч стародавні пам’ятки часто звуть його Сварожичем, цебто, сином бога Неба Сварога.

Не вільно плювати на вогонь, бо він Святий, а то на язиці висипле “вогник”. При вогні не прийнято говорити непристойного, бо вогонь Святий. Не прийнято вимітати піч нечистим віником. Запалюючи вогонь у печі, господиня хрестить його і ставить горщик води, - жертва вогню. Як засвітять лампу, хрестяться всі.

ЗЕМЛЯ – наша мати, вона родить нам усе, що потрібне для життя, тому й шанування й обожнювання її (наприклад, у греків Гея) пішло з дуже давнього часу.

Земля здавна має епітети шани: Божа, праведна, Свята. Наші єретики, так звані стригольники (стрижі), в ХІУ ст. навчали, щоб люди каялися Святій землі, а не священикові. Земля буває найвірнішим свідком, тому в Україні ще й тепер при найвищій клятві, на доказ правди, їдять землю або цілують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова.

ВОДА – як окрема стихія, плодюча й родюча, вода була, як море, озеро, річка, копанка, джерело, криничка, колодязь і т. ін,- у нас це звалося “дунаєм”, бо “дунай” – вода взагалі (dhuni, don). У “Слові о полку Ігоревім” слово дунай – це річка взагалі, вода: “На дунай Ярославнин голос слишится”, “Дівиці поють на дунаї”.

ВІТЕР - звертав на себе завжди велику увагу, особливо людей приморських, впливав на життя людини, чому й постало в нас окреме божество, – Стрибог, бог вітру.

Релігійна термінологія

Слово БОГ формою зосталося в нас незмінним, і не було замінено новим грецьким theos. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу, із персько-іранського світу.

Стародавні назви богів

Для більшості назв богів були в нас свої імена, але старші і головніші боги мають назви стародавні, тепер для нас не завжди зрозумілі, наприклад Сварог, Хорс.

Володимирові боги

У всій розлогій Руській Державі за історичного часу головні боги були однакові, як у Києві, так і по всіх інших містах: у Ростові, Новгороді, Володимирі та ін. Боги ці ввійшли і в прадержавне життя, і, наприклад, у разі потреби у Києві присягали Перунові. “Володимирові боги” мали ціль політичного об’єднання племен Русі. Це були виключно княжо-дружинні військові боги, а на чолі їх стояв божок Перун. Перше Перун не був богом повселюдним, але, ставши самовладцем, князь Володимир вивів своїх богів із укриття і поставив їх у Києві на холмі, “вне Двора Теремного”. На чолі цих богів був Перун як головний Володимирів бог, і його він оточив іншими богами подібних народів: як князь стоїть на чолі всіх племен, так і його бог має бути головним богом для всіх підвладних племен. Під 980р. Початковий Літопис розповідає, що князь Київський Володимир, почавши княжити, поставив у Києві на холмі поза своєю палатою ідоли богів: “Перуна і Хорса, Даждьбога і Стрибога, Симарегла і Мокоші”, – це вже Київський Олімп.

ГОЛОВНІ ДОХРИСТИЯНСЬКІ БОГИ

Сварог

У науці остаточно не встановлено, чи слов’яни мали розуміння Єдиного Бога, бо всі свідчення говорять про них як про многобожників.

Можливо, що на початку єдиним головним богом був у нас Сварог, бог Неба. Він був основою всього, це прабог, владика світу. Сварог – бог сонця і вогню, і вже від нього пішли всі інші боги, Сварожичі. Даждьбог, бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, світом правлять його діти, Сварожичі. Слово “Сварог” зв’язують з індійським svar, svarga – небо, сонце, сонячне, світло (правда, В. Ягич виводив його від слов’янського “варити” ).

У науковій літературі Сварог – це бог вогню, тому він опікун ковальства і ковалів, а також опікун ремесла, шлюбу і родинного щастя. У грецькій міфології йому відповідні боги Гефест і Прометей.

Щодо ковальства, то в християнстві покровителем ковальства замість Сварога, стали Святі Кузьма і Дем’ян (пам’ять 1-14листопада).

Перун

В Х ст. у нашій українській міфології перше місце займає вже не Сварог, а Перун, відомий і іншим слов’янським народам, а також литовцям (у них Perkunas). Перун – головний бог грому і блискавки, володар Неба. Він творча сила, що оживляє все, податель дощу. Пізніше це бог-воїн, покровитель війська. Військо, на доказ вірності договору, клянеться завжди Перуном у Києві. День Перуна – четвер.

Даждьбог

Богом сонця у нас був Даждьбог, син Сварогів, син Неба. Походження назви Даждьбог – своє, народне; це слово складне, зложене з приказкового способу даждь цебто дай, і бог, багатство, разом – податель добра, багатства, бог – подавець, дарівник.

Друга назва для бога сонця була Хорс. Назва бога походить від кореня “хоро”, що означає коло, солярний знак сонця. Богу сонця Хорсу присвячені два великі свята язичників. Це день літнього і зимового сонцестояння.

Велес чи Волос

Одним з важливіших богів був у нас і бог Велес, “скотій бог”, цебто, бог достатку, як пояснює його наш Початковий Літопис. Слово “скот” в давнину означало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, ніби латинський Меркурій.

Стрибог

Стрибог був богом вітру.

Мокоша

Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень. “Ма” означає мати, кош – кошик. Богиня – мати хорошого врожаю. Атрибутом її є ріг достатку. В Україні Мокоша вважалася ще й покровителькою пологів та породіль.

Лада й Ладо

Зате ясніша друга богиня нашого Олімпу Лада, яка відома і в чоловічій формі Лад або Ладо. Це були боги вірного подружжя, боги любові і веселощів, богиня щастя і весни. Слово “лада” означає вірна дружина, любка, полюбовниця, а “лад” чи “ладо” – вірний чоловік.

Лель – Полель

Лель – Полель, син Лади – дохристиянський бог любові взагалі і бог побрання.

Ярило

З дуже давнього часу відомий і бог Ярило, бог любові і пристрасті, сили та хоробрості. Божка цього звичайно вважають богом літнього розцвіту творчих сил природи, весінньої плодючості.

Купайло

Широко знаний був і божок Купайло, що в літі мав гучне Свято. Це був бог плодючості, земних плодів, радості, згоди та любові, чому він і в’яжеться з Ярилом.

Характер Українського Православ’я

Така була вдача і суспільне життя наших предків ще в дохристиянські часи. Як бачимо, наші предки стояли на досить високому на той час ступені культурного розвитку, мали власну культуру – культуру українську. А тому легко сталося, що християнство, коли воно було рано занесене в Україну й офіційно запроваджене 988 (чи 990) року, дало тут глибоку християнізацію народу.

Ця глибока християнізація народу вилилася тут, як про це свідчать навіть чужинці в своїх писаннях, у великій побожності та моральності цих основних підвладних духові християнської культури.

Усе це ясно свідчить, що Нова Наука, Християнство, впала в Україні на добрий попередній грунт і дала щедрий врожай: створила окрему українську, головно культуру народну. І все вищеподане ясно свідчить теж, що Християнство на землях України – Русі появилося дуже і дуже рано, коли вже в 1X-X ст., як свідчать і араби, і греки, український народ стояв на такому високому ступені свого морального чеснотного життя. Оповідання про побут і проповідь Апостола Андрея Первозванного в середині 1 ст. десь там на Дніпрі, де був закладений Київ, держалося і держиться в Україні сильно і глибоко, завжди свіже і рідне, а тому вважаємо, що Християнство дуже рано почало розвиватися в нас; власне багато найдавніших рис з характеру українців свідчать, що Християнство старе в Україні, і дуже рано прищепилося в ній, творячи власну окрему культуру.

Характер українського двовір’я сильно допоміг, щоб легше приходило й сприймалося Християнство, - у Християнстві було багато такого, що не відкидало цілком попереднього, але доповнювало та освячувало його. Християнство принесло найважливіше: розуміння єдинобожжя, Віру в Єдиного Бога, Творця і Опікуне людства і всесвіту. Дохристиянські руси – українці сприйняли це легко ще задовго до свого офіційного Охрещення, і воно – основа нашої народної української культури.

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1994. – 424с.

запитання для контролю і самоконтролю

1. Як демоністичний тип вірування у надприродне виявляється на слов’янському ґрунті?

2.У чому полягає універсальність Київського християнства?

3. Хто були перші митрополити-русичі, які очолювали митрополичу кафедру?

4. Що таке “Софія”?

5. Митрополит Іларіон в “Слові про закон і благодать” створює власну патріотичну концепцію. В чому полягає зміст цієї концепції?

6.У чому проявляється відмінність західноєвропейського варіанту релігійності від східної, візантійської?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. проф.А.Колодного. – К., 2000. – С.441-455.

2. Аляєв Г.Є. Лекції з релігієзнавства. – К.,1996. – С.108-110.

3. Історія релігії в Україні: Навч. посібн. / проф. А.Колодний, П.Л.Яроцький, Б.О.Лобовик. – К., 1999. – C54-102.

4. Калінін Ю.А.,Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – К.,1995. – С.116-144.

5. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: Навч. посібн. - К., 2004. – С. 376-398.

6. Гудима Р.А. Релігієзнавство. Навч.-метод. посібн. – Тернопіль, 2000. – С.155-160.

7. Кость П. Історія української церкви. – Львів, 1992. – С.15-19.

8. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. – К., 2000. – С.255-264.

9. Нарис історії церкви в Україні. – Рим, 1990. – С.1-30.

10. Огієнко І.І. Українська церква. – К., 1993. – С.24-67.

Додаткова література

1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. К.,1992.

2. Лобовик Б. Праслов’янські вірування // Людина і світ. – 1993. – № 8-9.

3. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К.,1994. – 424с.

4. Моць О. Чому Русь прийняла християнство // Людина і світ. – 1999. - № 1.

5. Пізнаймо правду – вона з’єднає нас. - Дрогобич, 1994. - С.16-19.

6. Шморгун Є. Забуті боги предків // Людина і світ. – 1996. - № 6.

Інтернетсайти

Язичництво:

http://www.chat.ru/~d_astra/

http://www.Cascade.net/arachne.html

http://www.landfield.com/faqs/paganism.faq/

http://www.pagan.net/~jaz/pagan

http://www.arcana.com/shannon/voodoo/voodoo.html (релігія та магія Вуду)

alt.pagan

alt.pagan.druid

alt.religion.goddess

alt.religion.triplegoddess

soc.religion.paganism

Методичні поради

Обговорюючи запропоновану тему, зазначте, що у духовному житті давньої України безумовною найважливішою подією було прийняття християнства. Але при цьому не слід забувати, що давні слов’яни пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. Їхні уявлення про надприродне вписується в загальну схему еволюції релігії. Протягом дохристиянської релігійності у них мали місце основні типи уявлень про надприродне.

До джерел, які містять свідчення про давні вірування східних слов’ян, відносимо: “Велесову книгу” (VI-VIIст.) та “Промову філософа”, яку вмістив Нестор у “Повісті давніх літ” від 986р. Саме в цій праці розрізняють два великих періоди в еволюції язичництва: період культу природи і період творіння кумирів (ідолів), які ідентифікуються нами з політеїстичною релігійністю.

В історії релігійних вірувань можна виділити три типи уявлення про надприродне, це:

– чуттєво-надчуттєвий;

– демоністичний (“демон”– це дух в індоєвропейських мовах);

– теїстичний.

Охарактеризовуючи кожен з цих типів, з’ясовуємо, що перший тип – чуттєво-надчуттєвий був характерний для раннього родового суспільства. Формами вірувань є: фетишизм, тотемізм, анімізм;

другий тип– демоністичний. Пов’язаний з віруваннями, що складаються в розвиненому первісному суспільстві. Для даного типу вірування характерно вірування у духів (від грецького daimon– дух);

третій тип– теїстичний. Для нього було характерно:

– складніше уявлення про богів;

– вірування у надприродне набуває абстрактнішого змісту. Присутня антропоморфність божества, але не стільки зовнішніми рисами, як психологічними якостями;

– боги мають двоїстий характер; поєднюють у собі як надприродні, так і суспільні якості;

– існує ієрархія божеств;

– деміургічна функція, суть якої проявляється в тому, що боги не тільки існують, але й творять світ.

Ці типи вірувань проявили себе і на старослов’янському грунті.

Теїстичний тип представлений пантеоном слов’янських богів.

Пригадайте, що до головного пантеону слав’янських богів належать Перун – згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змальовують його стрільцем. Пізніше з прийняттям християнства, культ Перуна забувався дуже поволі і був перенесений на святих громовиків – Іллю.

Дажбог – назва бога Сонця на Русі.

Волос (Велес) – один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.

Мокоша – богиня річок і родючості.

Лада – одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру.

Сьогодні вчені по-різному інтерпритують “сфери впливу” цих богів.

Давні слов’янські вірування, як і інші язичницькі релігії, базувались на містичному ставленні до природи. Слов`яни обожнювали природні явища і сили природи.

Причину такого ставлення треба пов’язувати перш за все з тим, що у своєму історичному розвитку наших пращурів була відсутність рабовласницьких відносин. Життєрадісне одухотворення природи, шанобливе ставлення до роду, вічевий устрій суспільного життя постійно гуманізували світ і людину у світі. Тому не випадково міфологія східних слов’ян не знала жорстоких богів та різних надприродних сил. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом примітивної міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов`ян відомі нам з фольклорних джерел: пісень, колядок.

Виявляючи особливість вірувань наших пращурів, зазначте, по-перше, те, що віра наших предків розвивалась і ускладнювалася у міру суспільного розвитку. По-друге, ці вірування були дуже близькі до природних форм, зв’язані з життям, з природою всього довкілля. Таким чином, язичництву як вияву міфологічного світогляду був характерний політеїзм.

Звісно, політеїстичному язичництву було ще далеко до образу абстрактної боголюдини. Але вже політеїстичні вірування слов’ян готували грунт для релігійності вищого складу, яким стає християнство.

Поширення християнства у світі має свою складну історію, на яку накладалися різні людські елементи.

Серед факторів, що сприяли поширенню християнства в Україні, слід виділити:

християнську географію України. Географічне положення українських земель знаходиться на перехресті шляхів між Сходом і Заходом, між Північчю і Півднем. Саме це сприяло поширенню християнства на українських землях: з Єрусалиму, Антіохії, Константинополя. Водні шляхи і уклад земель України були сприятливими обставинами поширення Христової благовісті вже у перших сторіччях християнства на землях України;

християнську етнографію України. У цьому випадку, територія, яку займали давні слов’яни, тип клімату, особливість природних умов, сприяли формуванню і відтворенню рис характеру. Сучасною мовою можемо говорити про ментальні риси українського народу. До них відносимо:

- кордоцентризм;

- антеїзм;

-релігійність;

- діалогічність.

Український народ за психологічним типом можемо віднести до інтроверсійного. Схильність до діалогу, відкритість, релігійність,– все це сприяло поширенню християнства на землях України;

християнська політика України.

Чотири основні обставини політичного характеру впливали на розвиток України під кінець десятого століття:

– колонізаторський напір Візантійської імперії на північ через Чорне море і Балкани, щоб здобути собі господарський простір;

– етнічний та політичний рух германських народів і монгольських племен поміж Каспієм і Уралом, що несло переміщення і злиття різних племен;

– воєнно-торговельні поїздки скандинавських норманів-варягів шляхом Дніпра з Балтійського до Середземного моря;

– рух європейських народів, з Заходу на Схід.

Особливо зауважимо, що Україна стала тією ідеальною країною, де дві культури – грецька і латинська, дві форми християнства – латинська і візантійська схрестилися і дали синтез;

християнська економіка України. Без сумніву, економічно-торговельний елемент вплинув на поширення християнства на Україні. Купці грецьких колоній з берегів Чорного моря мандрували з Півдня на Північ до варягів, германські на Схід і навпаки – були не тільки посередниками обміну продуктами, але і носіями нових ідей, а саме релігійних, християнських.

Крім історичних факторів та шляхів християнства на Україні існують легендарні шляхи появи християнства на Україні:

СВ’ЯТОАНДРІЇВСЬКА ЛЕГЕНДА.

Згідно цієї легенди, на початку нашої ери на території Східної Європи розповсюджувачем християнства був апостол Андрій Первозванний. Про це говориться у “Повісті давніх літ”. У літописі зазначається, що першу благовість християнської віри на Землю українську приніс апостол Андрій. Поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору. Цю легенду підтвердив Собор 1621р.

св’ятопавлівська легенда (Болгаро-моравська).

Вона подає новий шлях, так званий болгаро-моравський, яким було прийнято християнство на Україні. Нестор-літописець розповідає про християнську місію братів Кирила і Мефодія між слов’янами в Моравії. Вчителем слов’ян виступає апостол Андронік (учень св.Павла).

візантійська легенда (Богородична).

Вона постала у візантійських церковних колах; у ній ідеться про “хрещення Русі” за царгородського патріарха Фотія в роках 860-их. Початки християнства на Русі мають візантійські начала, за безпосередньою дією Божої Матері.

Cлід зазначити, що Україна-Русь “хрестилась” неодноразово. Підтвердженням цього є те, що князі, які очолювали державу, мали причетність до християнського світу. Детальний аналіз відношень князів до християнства дають нам таку картину.

Кий, за легендою, був охрещеним. Однак, це хрещення не позначалось на процесі християнізації його співвітчизників. Це було приватною справою (у політичному відношенні до Візантії).

За Аскольда іде розповсюдження християнства серед купців у VIII-X ст.

З князем Аскольдом вперше пов’язується офіційний акт введення християнства в Київський державі 860 р.

Олег 882р. захоплює Київ, відновлює поганство, але протягом свого життя еволюціонізує до християнства.

Ігор сприяє дуалістичному, двовірному релігійному життю. Толерантно ставиться до християнства.

Ольга приймає християнство 954р. Намагається утворити церковну ієрархію.

Св’ятослав відмовляється від християнства. Відновлює поганство. Спочатку він лояльно ставиться до християнства, але після невдалого походу на Балкани вдається до терору над християнами.

З Володимиром пов’язується завершальний етап християнізації України-Русі.

Розглядаючи питання щодо введення християнства на Русі, наголосіть, що існують різні точки зору з цього приводу.

Перша – офіційна, згідно якої прийняття християнства східними слов’янами вважається закономірним явищем, розцінюється як подія величезної ваги.

Прихильники другої точки зору вважають, що перехід Володимира до християнства був трагічною помилкою, зрадою традиційної батьківської віри. Стверджується, що Україна-Русь через прийняття християнства засудила себе на духовний застій, на втрату права мати свій спосіб духовного життя.

Як відомо з джерел нова, релігія не одразу утвердилась у Київській Русі і часто зустрічала опір.

Хрещення киян відбувалося 14 серпня 988р. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було затверджено силою державної влади у 988-991р.

Датою хрещення Володимира був 987р. Існує декілька версій, чому український народ, зокрема, Володимир приймає саме християнську віру. Розглянемо їх.

Перша версія – богословська. Князя Володимира вело Боже проведіння. Поширення серед давніх русів істинної православної віри передусім мало своєю причиною божий промисел про спасіння грішної людини.

Друга версія – виходила з примітивності язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії. Про це сповіщає «Повість давніх літ» при описанні подій 987р.

Третя версія – це різноманітні впливи на свідомість майбутнього князя. До них можна віднести діяльність апостола Андрія Первозванного, хрещення княгині Ольги, вплив майбутньої дружини Анни.

Але більшість дослідників вбачають основну причину офіційного визнання введення і поширення християнства як державної релігії – невідповідність старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви. Церква у Візантії, яка існувала в умовах централізованої держави, проповідувала єднання церкви і влади. Такі особливості взаємовідносин відповідали й особливостям давньоруського суспільства. Тому константинопольське православ’я знаходило підтримку в певних панівних колах. Зауважте, що Володимир бере віру християнську, а обряд – східний або грецький.

Хрещення Русі поставило питання про утворення митрополії. До 1036 року резиденцією Київської митрополії був Переяслав. Першим митрополитом був грек Теопемпт. Це вказує на залежність Київської митрополії від Константинополя.

У 1051р. за часів правління Ярослава Мудрого відбувається перша спроба обрати на митрополичу кафедру русича Іларіона. Як наслідок – розрив зв’язків з Римом і Константинополем. Повторна спроба відбувається у 1148р. за великим князем Ізяславом.

Прийняття нової віри вимагало обгрунтування її догматичної основи в переломленні до нового соціального грунту.

Іде процес утворення київського християнства.

До найдавніших вітчизняних джерел слід віднести твори теоретиків київського християнства, якими були:

1. Іларіон. “Слово про закон і благодать”.

2. Клим Смолятич. “Послання до Смоленського пресвітера Фоми”.

3. Нестор. “ Повість давніх літ”.

4. Лука Жидята. “Послання до Братії”.

5. Яков Мних. «Пам’яті Володимира».

6. “Ізборнік 1076р.” Івана.

Саме вони формують і оформлюють те християнство, яке ми називаємо київським.

Найважливішою особливістю стає те, що християнство пропагується не як знання істини, а як життя в істині.

До основних рис київського християнства слід віднести:

- універсалізм;

- паулінізм;

-євангелізм

-патріотична традиція;

- двовір’я;

- софійний характер.

Розглянемо кожну з цих рис конкретніше.

Універсалізм

1. Толерантне відношення до релігійних центрів, щодо Заходу і Сходу.

Проповідниками теорії християнського універсалізму були Іларіон, Клим Смолятич.

2. Схрещення здобутків східного варіанту християнства з західним. Від Візантії запозичили: матеріальну допомогу, що сприяло виробленню власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький обряд.

Були відкинуті візантійські ідеї теократії і цезарепапізму. Від заходу запозичили певні елементи обрядів. Прийняли кирило-мефодіївську спадщину.

Євангелізм зорієнтований на традицію в ранньому християнстві, яка пов’язувалася з діяльністю апостола Павла. Ця традиція визнає:

- всі люди рівні перед Богом;

- Бог є творець не поодиноких людей, а народів;

- кожен християнин несе відповідальність за вчинки всього народу;

Патріотична концепція

Основні її засади були розроблені Іларіоном і обгрунтовані у творі “Слово про Закон і Благодать”. Провідною ідеєю “Слова…” є утвердження патріотизму, любові до Вітчизни. Іларіон розробляє власну патріотичну концепцію, яка будується на таких умовах:

- побороти цезарепапізм;

- побудувати відношення між церквою і державою таким чином, щоб церква була незалежною від світської влади;

Паулінізм

- ідея неподільної церкви;

- єдність і рівність всіх людей у Христі.

Двовір’я

Оскільки тривалий час християнство існувало поряд з язичництвом, то це породило своєрідний релігійний феномен – двовір’я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, поєднанні свят. Цей термін вперше застосував Феодосій Печерський (ХІст.)

Софійний характер

Теоретики київського християнства наголошували на софійному аспекті релігійності.

Доречно зауважити, що релігійність українського народу має свою специфіку.

Ця релігійність являла собою внутрішню, інтуїтивну, містичну забарвленість, що приводила світосприйняття в систему цінностей, а не до комплексу логічних понять.

Така природа релігійності має своє пояснення.

Пригадаймо, що український народ за психологічних типом відноситься до інтроверсійного.

Інтроверсія – це повернення суб’єкту до себе, у світ внутрішніх переживань. Увага зосереджується переважно на фактах і проблемах внутрішнього характеру.

Об’єктивне суб’єктивізується. Українець – це інтровертивна людина з сильним відчуттям власного “Я”.

Крім того, “кордоцентричність” як ментальна риса українського народу посилює суб’єктивне, почуттєво-духовне життя. Таким чином, ця релігійність в силу свого особливого характеру формує таку релігію і розуміння її, як це вимагають психологічні чинники.

Софійний підхід у релігійності асоціювався з постійним потягом до мудрості.

Софійний аспект релігійності передбачає:

– співвідношення Бога і людини;

– орієнтація на людину як “міру всіх речей”;

– спілкування з Богом, яке має діалогічний характер;

– процес пізнання Бога пов’язується з обожненням людини;

– віру як духовний шлях до Бога.

Софійна традиція релігійності, що була розроблена ще у дохристиянський період (Сократ, Парменід, Платон) формує специфічне уявлення і сприйняття Бога.

Збагнути існування Верховного єства (Бога) можна шляхом його об’явлення, які містяться у тому, що Бог творив, говорив, діяв. Розглянемо різні форми об’явлення.

1) Об’явлення як творіння.

Цей шлях лежить через природу з усією її складністю і закономірністю. Природа є частиною його об’явлення. У Біблії читаємо: “Небеса оповідають славу Божу і діло рук його проголошує твердь небес” (Пс. 19,1). Таке об’явлення називається “загальним” або “природним”. Це справа творіння.

2) “Окреме” об’явлення пов’язується з тим, що воно було дане тільки одному народові ізраїльському, через окремо вибраних посланців: пророків у Старому і апостолів у Новому Завіті.

Біблія це об’явлення пояснює і висловлює виразом “Бог говорив”, “Бог казав”.

3) Об’явлення через Христа

Людина влаштована так, що постійно має спрагу до пізнання. Звісно існують певні методи, за якими вона отримує певні знання: емпіричний, науковий, експериментальний. Наукове пізнання досягається обсерваційно та експериментами. Воно діє на підставі фактів. Але коли досліджуємо ділянку віри, першим нашим висновком буде відсутність будь-яких фактів. Бога не можна ані побачити, ані відчути. Та Бог постановив промовити в такий спосіб: прибрав собі тіло, в якому можна було його побачити в образі Ісуса Христа.

Зверніть увагу на процес богопізнання.

Цей процес богопізнання має свою особливість. Першою спробою богопізнання здійснюється через “обожнення” людини. Про це говориться ще в Біблії : “І створив Бог людину по образу і подобію своєму”. Такою часткою божественного у людини є душа. Чим більше людина пізнає своє внутрішнє, свою душу, тим самим вона прилучається до божественного, поступово пізнаючи Бога у собі. Другий шлях передбачає предметніше пояснення.

Бог є трансцендентним, на чуттєвому рівні він виявляє себе як символ, знак, як те, що сприймається органами чуття. Цими символами, знаками виступає слово. Тобто, через Боже слово людина, прилучається до Бога, пізнаючи його. Підтвердження цьому ми знаходимо у Євангелії від Іоанна: «Споконвічно було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово».