Антропологічний вимір освітніх практик та інституцій

Освітніми практиками називаються темпорально і змістовно структуровані, просторово визначені процеси навчання й виховання. Ці практики є послідовністю взаємопов'язаних дій вихователя і вихованця, учня і вчителя, викладача і студента.

Філософсько-антропологічне визначення педагогічного зв 'язку (за Г. Нолем)

Педагогічний зв'язок — це інтенсивні, глибоко особистісні взаємини між дорослою освіченою людиною та дитиною, що ґрунтуються на духовно- душевній основі, внаслідок чого формується воля до освіти.

Цей зв'язок є також міжпоколінним, тобто зв'язком між генерацією дорослих і підростаючим поколінням, отже, має не тільки індивідуально-особистісне, а й суспільно-історичне значення.

Цей зв'язок є діалогічним, отже, стосунки між вихователем і вихованцем будуються за принципом діалогу.

біологічно (природний розподіл за віком) і соціокультурно (відмінності між тими, хто вже певною мірою засвоїв культурно- історичну спадщину і тими, хто тільки приступає до цього і потребує допомоги). За певних обставин (наприклад, за умов радикальних соціокультурних зрушень) ці ролі можуть змінюватися. Зокрема, в імміграції діти можуть виступати вихователями своїх батьків, змінюючи розподіл ролей у родинному вихованні. Педагогічна рольова реальність структурується через визнання авторитета (професійного, особистісного, організаційного) вчителя і визнання самоцінності учня, який криє у собі потенціал як оновлення суспільства, так і продовження культурних традицій. На цих засадах ґрунтується демократична за своєю сутністю педагогіка співробітництва, оскільки розподіл ролей тут здійснюється за принципом партнерства.

Якщо ж у педагогічній реальності домінуватиме лише авторитет, то усі представлені в її полі освітні й виховні практики, будуть мати авторитарний стиль, а роль учня та вихованця перетвориться на роль підлеглого, що негативно впливатиме на розвиток особистості дитини. Так само негативно впливають на розвиток особистості відсутність педагогічного авторитету, коли навчання й виховання здійснюються несистематично, без чіткої організації і кваліфікованої педагогічної допомоги. Філософсько-педагогічна антропологія виходить із закладеною біологічно і розвинутої у процесі суспільно-історичної еволюції здатності людини до виховання й навчання. Отже, самоосвіта й самовиховання є життєвою потребою кожної людини. Це положення покладено в основу філософсько-антропологічного обґрунтування педагогіки співробітництва. З позиції філософсько-педагогічної антропології, становлення суспільства знань є закономірним етапом антропосоціогенези.

Отже, антропологічна перспектива дає змогу розкрити людиновимірність освітніх інституцій. Так, у проблемному полі філософсько-педагогічної антропології значне місце займає “антропологія школи” (Т. Баллауф, М. Й. Лангефельд, Г. Ноль, Т. Літт, Л. Дункер). Школа тут розглядається як “місце освіти” (Баллауф), “Шлях дитини” (Лангефельд), “перевалочний пункт між старим і новим” (Дункер). Ці метафори показують, що філософсько-педагогічна антропологія розглядає освітні інституції у специфічному аспекті, тобто у контексті проблем людського буття. Основними положеннями сучасної антропології школи є такі:

1. Школа є тим антропологічно визначеним місцем, де реалізується єдність індивіда, культури і суспільства.

2. Школа є віссю змін у культурі і суспільстві, бо нею вирішується, що слід зберігати і що слід оновлювати.

3. Обов'язкове шкільне навчання є своєрідним суспільним мораторієм на дитинство і юність. Школа розглядає підростаюче покоління як носіїв ще не сформованого культурного і соціального потенціалу. Отже, підростаюче покоління є гарантом послідовності і безперервності суспільного розвитку, разом з цим воно також ініціює і здійснює його оновлення.

4. Школа є інституцією, де реалізується ідея самовизначення людини, її гуманістичне призначення і покликання.

Школа у її широкому філософсько-антропологічному значенні є тією інституцією, де людина реалізує свою відкритість світові. В ній дитина навчається відчувати себе вільною, жити і діяти у світі, змінювати цей світ, нести відповідальність за себе, свої вчинки і світ загалом. Школа навчає людину бути представником не тільки певної нації, культури, суспільства, а й усього людства загалом. Адже ті знання і норми поведінки, що дитина засвоює у школі, є цивілізаційним здобутком усього людства. Це саме стосується також і антропологічних засад ідеї університету.

Висновки

Антропологічний вимір освіти й виховання розкриває їхню гуманістичну сутність, орієнтує педагогічну теорію і практику на визнання самоцінності кожної людини, особливо дитини, реалізація творчого потенціалу якої залежить не в останню чергу від людських якостей вчителів і вихователів, від освітньої спільності у її широкому розумінні.

Людиновимірність освітньо-педагогічної діяльності є важливою передумовою стійкого розвитку суспільства, сприяє його здатності до самооновлення.

Укоріненість освіти й виховання у людському бутті, модусом якого є буття дитини, дає підстави розглядати принцип дитиноцентризму як такий, що має визначати ефективність різних педагогічних систем, задавати напрям реформування освіти.