§ 2. Комунікативний вимір права Ю. Ґабермаса

Життя і творчість мислителя. Юрген Ґабермас народився у 1929 році в Дюссельдорфі. Навчався в університетах Гьоттінгена, Цюріха і Бонна. У 1961 в Марбурзі Ґабермас захищає докторську дисертацію за темою «Структурна зміна громадськості.

Серед найбільш значущих здобутків у творчості Ґабермаса можна виділити такі праці: «До реконструкції історичного матеріалізму»

(1967 р.), «Пізнання й інтерес» (1968 р. ), «До логіки соціальних на- ук»(1970 р.), двотомна «Теорія комунікативної дії» (1981 р.), «Філософ­ський дискурс модерну» (1985 р.), «Запізніла революція» (1990 р.), «Фа­ктичність і значимість. Нариси про теорію дискурсу права і демократи­чну правову державу» (1992 р.).

Думки:

• Вічно прекрасне дозволяє побачити себе лише в одіяннях часу, які приховують його від нас.

• Соціальна держава - це мирне співіснування демократії і капіта­лізму.

• Соціальна модернізація може не пережити культурного модерну, з якого вона виникла, вона скоріше за все не встоїть і перед «махровим» анархізмом, під знаком якого розпочинається постмодерн.

Філософське осмислення правової реальності. У своїй праці «Фактичність і значущість» Ґабермас намагається дослідити роль і зна­чення права і правових інститутів у сучасному західному суспільстві. При цьому право він визначає як «сучасне право законів, які претенду­ють на систематичне обґрунтування й обов'язкову інтерпретацію та ви­конання своїх положень»^[73]. На думку німецького філософа, в сучасних західних суспільствах право виконує, насамперед, функцію соціальної інтеграції індивідів у суспільство.

Роль права у державах, які на сьогодні мають статус розвинених, настільки велика, тому що там «фактичність і значимість, тобто єдналь­на сила раціонально мотивованих переконань індивідів і сила примусу зовнішніх санкцій [...] розходяться одне з одним»^[74]. В цій ситуації саме правові норми, на думку Ґабермаса, вказують нам єдино правильний шлях до подолання цього розриву між комунікацією індивідів та їх стратегічними діями. Саме право регулює ці два важливих моменти в поведінці індивідів.

Ґабермас виділяє три таких складових права:

(1) принцип дискурсу;

(2) принципи моралі і демократії;

(3) результат політичного дискурсу, що складається із законів і ре­гулюючих положень.

Намагаючись створити свою власну теорію справедливості, Ґабер- мас прагне видозмінити запропонований І. Кантом принцип щодо необ­хідності обґрунтування у загальному вигляді усіх норм. Так виникає йо-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА го знаменитий принцип дискурсу. «Дійсними є в точності ті норми дії, які могли б дати можливість всім зацікавленим особам взяти участь в раціональному дискурсі»^[75].

Для Ґабермаса важливою є громадська аргументативна практика, тобто комплексні «умови визнання», яких повинні дотримуватися всі учасники політичного процесу, адже саме їх думки і волевиявлення сто­совно практичних питань й утворюють політичний дискурс. Дійсними є тільки ті принципи, які визнаються вільно, є інтерсуб'єктивними в рам­ках даного політичного дискурсу.

Аби краще обґрунтувати сутність принципу дискурсу, Ґабермас до­датково прояснює і принципи моралі, і принципи демократії. Так, прин­цип моралі, на його думку, випливає з того, що зміст дискурсу визначає тільки ті норми, які враховують в рівній мірі інтереси всіх членів суспі­льства. Принцип демократії означає спеціфізацію тих норм, які «обме­жуються рамками певних товариств і при обґрунтуванні яких беруться до уваги не тільки моральні, але також етичні і прагматичні підстави. У результаті ми отримуємо принцип демократії, який розуміється як «прийняття рішень за допомогою створення легітимних законів».

Тільки ті правові норми є легітимними, які прийняті за допомогою дискурсивного процесу законотворення і кодифіковані як правові. Для прийняття таких норм необхідна згода всіх громадян. При цьому кож­ному повинна бути гарантована можливість права голосу в процесі прийняття таких законів. Ґабермас стверджує, що принципи демократії створюють систему основних прав для захисту особистої та політичної автономії особистості - це право на свободу і право на участь в демок­ратичних процедурах суспільства. Тому основні права особистості і де­мократія мають однаково первородний характер^[76]. Однак принципи де­мократії і система прав є незалежними по відношенню до принципів моралі, хоча обидва вони і виводяться з принципу дискурсу.

Особливістю політичної теорії Ґабермаса є те, що він висуває на пе­рше місце права особистості на основні свободи, відсуваючи на другий план ідею справедливого розподілу суспільних благ. Теорія розподілу в філософії Ґабермаса має формальний характер, а ідеал рівності в ієрар­хії цінностей знаходиться значно нижче ідеалу свободи.

Ґабермас не поділяє думку Канта про те, що політичні права мають отримувати своє обґрунтування в моралі. На думку Ґабермаса, переду­мови моральних норм можуть негативно позначитись на формуванні політичної автономії людей: «Ідея процесу формування політичної волі

громадян не може зводитися до моральної участі окремих громадян у цьому процесі.

Таким чином, у своїй праці «Фактичність і значимість» Ґабермас представляє власне обґрунтування права, демократії і свободи за допо­могою вчення про дискурс. В основу делібератівної (від лат. «Deliberatio» - обговорення) моделі демократії Ґабермаса покладено ідею комунікативного походження думок і воль індивідів.

Під нормативною моделлю делібератівної демократії Ґабермас ро­зуміє процес пошуку і формування думок і воль громадян держави: ле­гітимним є не те рішення, яке нібито виражає вже сформовану волю на­роду, а те, «в обговоренні якого взяла участь найбільша кількість грома­дян. Політична комунікація сама повинна раціонально формувати волю її учасників, а не просто відбивати їх дополітичні пристрасті.

Для найкращого обґрунтування делібератівної моделі демократії, Ґа- бермас формулює чотири основні принципи сучасної правової держави:

(1) принцип народного суверенітету;

(2) принцип надання кожному індивіду правової держави всеосяж­ної індивідуального правового захисту;

(3) принцип законності діяльності уряду держави;

(4) принцип розмежування держави і суспільства.

У ході роздумів Ґабермас рішуче відмежовує свою делібератівну модель демократії від моделей «класичного» лібералізму і республікані­зму. Недоліком ліберальної моделі демократії є те, що суб'єкти політики розглядаються як стратегічно передбачувані актори, які прагнуть до до­сягнення своїх власних інтересів, і політичний дискурс «тоне» в цьому процесі координації окремих приватних прагнень. Республіканська ж модель демократії має той недолік, що вона є «занадто ідеалістичною» і ставить демократичний процес в залежність від чеснот громадян, які повинні прагнути загального блага.

У своїй власній «теорії демократії» Ґабермас намагається скомбіну­вати ідеї лібералів і республіканців - захист суб'єктивних прав з прин- ципом широкого громадського обговорення державних питань, поєдна­ти суб'єктивні свободи громадян з процесом формування політичної во­лі громадян. На його думку, теорія дискурсу враховує «вищий щабель інтерсуб'єктивності» процесів взаєморозуміння в суспільстві. Таким чи­ном, Ґабермас пропонує новий розгляд співвідношення громадянського суспільства і держави, а дискурсивна демократія у нього виявляється не просто «верховенством думки народу», а скоріше можливістю «влади розуму народу», що виявляється у спілкуванні, комунікативних актах, в активному обміні думками між людьми.

Розуміння нової політики, що народжується у дискурсі, в обгово­ренні, представлене філософом у праці «Фактичність і значимість», в якій Ґабермас досліджує суперечність між ідеями модерну (зокрема що­до консенсусу індивідів з метою прийняття рішень) і реальною практи­кою капіталістичного суспільства, що демонструє кричущу нерівність людей у суспільстві. Надзвичайно важливою у цих умовах є роль права.

У філософії права Ґабермаса центральне місце займає процедура дискурсу та комунікативної дії - саме процедура демократичного обмі­ну думками здатна привести нас до прийняття стратегічно важливих пи­тань, що враховують максимально широкий спектр бажань і прагнень індивідів.

Дискурсивно-етична теорія суспільства Ґабермаса охоплює, таким чином, інтереси усіх верств населення й уникає двох небезпечних мо­ментів - панування політики над усіма іншими сферами суспільства і зведення політичної деліберації до пошуку лише стратегічного балансу між приватними інтересами громадян.

Ґабермас у своїй дискурсивній теорії свободи намагається довести, що легітимними стають тільки ті норми права, які виробляються всіма учасниками процесу дискурсу в результаті консенсусу: «Згідно з прин­ципом дискурсу, загальнозначуще значення повинні отримувати тільки ті норми, які створюються в процесі згоди всіх потенційних учасників політичного процесу, і тільки в тому випадку, якщо ці учасники беруть участь у раціональних дискурсах»^[78].

В основі демократичного процесу лежить нормативна концептуалі- зація держави і суспільства, що виникла в Західній Європі в епоху Ново­го часу і зміцнилася в процесі розвитку капіталізму як форми господарю­вання. Формування колективної волі громадян сприяє демократичним процесам і політичній самоорганізації суспільства. Так з'являються трак­тування поняття політики, спрямовані проти державної бюрократії. На

думку республіканців, пише Ґабермас, відділення державного апарату від суспільства неможливо усунути, тому воно має бути доповнене демокра­тичними процедурами прийняття рішень в державі. І тут дуже важливо уникнути абсолютно ілюзорних очікувань того, що в державі можливе формування якоїсь «колективно дієздатної» сукупності громадян.

Тому республіканці орієнтуються не створення такої сукупності громадян, а на досягнення успішного балансу державних рішень. Лібе­рали ж концентрують свою увагу, в основному, на правове нормування економічних норм у державі. Ґабермас переконаний, що його теорія дискурсу виходить на більш високий щабель розгляду інтерсуб'єктивно- сті процесів взаєморозуміння і взаємної згоди в суспільстві. Ці процеси інституціалізуються у формі засідань і рішень парламенту, але вони від­буваються також і у широкому колі політичної громадськості під час обміну думками.

Таким чином, інтегративна влада на засадах солідарності розвива­ється вже не лише з комунікативної дії, але і за допомогою правових процедур демократичного формування громадської думки. Так влада солідарності знаходить своє визнання в суспільстві і може протистояти двом іншим видам влади - грошам і державній бюрократії.

Створення дискурсивних норм протікає в сферах моралі, права і по­літики, відповідно Ґабермас розрізняє і специфічні форми дискурсу або ж моральні, правові та демократичні аспекти дискурсу. Пошук консен­сусу в моральному аспекті дискурсу базується на «моральних підста­вах», а принцип демократії пов'язаний з ідеєю рівної участі всіх грома­дян в дискурсивних практиках^[79].

Принцип демократії пов'язаний найтіснішим чином з правовими нормами держави: він спрямовує і коригує створення правових норм в суспільстві, а також визначає процедури прийняття та легітимації цих норм. Філософ наголошує, що мораль займається тільки лише питання­ми справедливості, тоді як політика і право мають справу з більш широ­ким колом суспільно значущих проблем. Розмірковує він і над зміц­ненням солідарності в суспільстві. Його проект ідеального суспільства заснований на стратегії балансу, на мистецтві компромісу, на політиці домовленостей.

Висновок. У філософії права Ґабермаса центральне місце займає процедура дискурсу та комунікативної дії. Філософ протиставляє ін­струментальній дії дію комунікативну. Перша асоціюється в нього із сферою економічної ефективності, друга - із взаємодією двох чи більше

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА індивідів, що регулюється з допомогою загальнообов’язкових норм. При цьому інструментальна дія орієнтована на досягнення успіху (як правило, тимчасового), а комунікативна - на взаєморозуміння і взаємну солідарність індивідів, досягнення консенсусу.