17.1. Мова і знак у структуралізмі

Друга половина XX ст. ознаменувалася більш явним і відчутним впли­вом досягнень науково-технічного прогресу. Вимогою дня став не суб'єкти­візм, а об'єктивність, наукова чіткість і визначеність.

Головні представники філософського структуралізму - К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М. Фуко (останній у певний період своєї творчості визнавав близькість до структуралізму). Структуралістів об'єднує спільна методоло­гічна установка на прийняття структурного аналізу як провідного методу дослідження. Пріоритетним вважається вивчення не змісту, а форми, не елементів, а зв'язків між елементами. Структуралісти переконані, що науко­ве соціально-гуманітарне пізнання повинно спиратися на методи природ­ничих і точних наук, оскільки культурне утворення розглядається як ана­логічний природний об'єкт. Особливість культурного об'єкта в тому, що він має глибинну структуру, створену колективним несвідомим, і є основою тієї чи іншої знаково-символічної системи.

Філософи обґрунтовують структуралістський підхід, поширюючи його на розуміння культури в цілому. Суть філософського структуралізму по­лягає в ідеї про те, що основу культурних об'єктів утворює структу­ра, котра розуміється як сукупність зв'язків і відношень, які об'єдну­ють елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо не спостері­гаються, вони інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їх прояви різнорідні і мінливі.

Структуралісти вважають, що саме культуру влаштовано за принципами організації і функціонування природної мови. Вона сама є мовою в широ­кому значенні - складною, знаково-символічною системою. Її структури, залишаючись здебільшого прихованими від людини, тим не менше спрямо­вують її діяльність, подібно як форми мови організовують повсякденне мовне спілкування.

Першим структуралістом часто називають К. Маркса; на його думку, окрема людина є ансамблем усіх тих суспільних відношень, які вона уособлює. Характеризуючи структуралізм, М. Мерло-Понті говорив, що соціальні феномени є не речами, не ідеями, а структурами. Проте не структуралістські ідеї Маркса відіграли вирішальну роль у розвитку струк­туралізму. Структури Маркса жорстко «прив'язані» до матеріального виробництва. Але вже до середини XX ст. завдяки працям А. Вітгенштейна і М. Гайдеггера у філософії відбувся так званий лінгвістичний по­ворот, згідно з яким вихідним об'єктом філософського аналізу стала мова. З урахуванням цього стає зрозумілим, чому в своїх філософських при­страстях структуралісти стали надавати перевагу мовним структурам.

У цьому зв'язку вирішального значення набули ідеї швейцарського лінг­віста Ф. де Соссюра (1857-1913 pp.). Він розглядав мову як знакову або се-міологічну (від грец. сема - знак) систему. Мова - соціально-культурне явище. Вона не заснована на природному положенні речей. Мовні знаки не схожі на те, що вони повинні визначати. Звідси випливає найбільш фундаментальний закон мови: «один член ніколи сам по собі нічого не означає». Знаки а і b один без одного нічого не можуть означати.

Мовні знаки мають смисл тільки у взаємовідношеннях один з одним і, таким чином, через свої відмінності. Слово набуває смислу в мові завдяки своїй відмінності від інших слів. Важливим є відношення слів одне до одного, а не та матеріальна форма, в якій вони знаходять вираження, на­приклад завдяки письму або роз­мові. Значення лінгвістичного зна­ка визначається його місцем у ре­ченні тексту.

Реконструювання поглядів Соссюра, переконання в тому, що немає більш важливої соціальної складової, ніж мова, наводило на нетривіальну думку: за своєю структурою, внутрішньою впоряд­кованістю явища, які вивчаються, подібні до мови. Саме ця ідея стала лейт­мотивом досліджень таких видатних структуралістів, як Леві-Строс і Лакан.

Філософський структуралізм значною мірою є реакцією на суб'єкти­візм та індивідуалізм екзистенціалізму, ідеї якого (особливо у філософії Ж.-П. Сартра) набули у Франції 50-60-х років XX ст. форми політичного радикалізму і були достатньо популярними. На думку структуралістів, ек­зистенціалізм є крайнім проявом укоріненої в класичній філософії і поезії того, що людський світ будується на самосвідомості суб'єкта. Початок хиб­ному твердженню поклав Р. Декарт, висунувши тезу «Cogito ergo sum» («Мислю, отже, існую»).