Приклад прагматичної топографіїдосвіду унаочнив потребу з’ясувати ті взаємовідношення, які мають досвід як тема і мова як засіб його самовиражен­ня.

Для з’ясування цього питання, а також окреслення границі між топосами досвіду і мови слід провести огляд тих уявлень про досвід, які — коли імпліцитно, коли експліцитно — мали аналітики мови.

Слід одразу зазначити, що аналітична філософія не є філософською шко­лою або чітко визначеною філософською позицією. Аналітична філософія є, радше, агломератом філософських позицій, які поєднано однією визначаль­ною рисою— переконанням у тому, шо аналіз філософських проблем має відбуватися переважно засобами мовного аналізу. Таким чином, говорити про певну спільну мовно-аналітичну топографію досвіду було б необережно. В цьому розділі ми спробуємо подивитися на кілька філософських позицій, для яких топографія досвіду була значушою темою і чиї знахідки відіграли важли­ву роль для подальшого саморозуміння досвіду, про перші наслідки якого ми згадували у попередньому розділі.

Для аналітичної філософії згадане поєднувальне переконання постало на підставі праць Готлоба Фреге (1848—1925), ранніх творів Людвига Вітгенштай- на (1889—1951), натхненної праці Бертрана Расела (1872—1970) та Джорджа Едварда Мура (1873—1958). В усталеній історико-філософській традиції, на­приклад в творах Ернста Тугендгата і Майкла Даміта, за джерело аналітичної філософії визнано теорії поняттєпису і значення Готлоба Фреге. У 1879 р. Фреге видав книгу «Поняттєпис. Арифметично утворена формальна мова чистої думки», де зазначав: «Якщо завдання філософії — зруйнувати пануван­ня слів над людським духом..., то мій поняттєпис (Begriffsschrifi) буде створено саме для того, аби бути в цьому придатним знаряддям для філософів» [237, с. 2]. У Фреге мова ше знаряддя та засіб мислення, чиї похибки пов’язано значною мірою зі структурно зумовленими незрозумілостями звичайної мови. Однак у нього ми повною мірою вже бачимо мовно-аналітичний підхід: Фреге все життя намагався створити ідеальну мову, за допомогою якої можна було б порозумітися щодо будь-яких наукових побудов.

Проте ідеальна мова була лише одним з регулятивів еволюції аналітичної мови. Внутрішню опозицію у розвитку аналітичної мови постійно репрезенту­вала тема повсякденної, чи нормальної, мови. Філософи, які дотримувалися цієї думки, вважали, що логіка є завузькою для фундування ідеальної мови. До них належали Джордж Едвард Myp (1873—3958), Джон Лонгшоу Остин (1911 —1960) та Джон Роджерс Сьорл (нар. 1932). До розвитку цього спряму­вання впродовж двох останніх десятиліть своєї творчості долучався і Людвиг Вітгенштайн. Myp запропонував зосередитися на аналізі понять повсякденної мови, а Остин і Сьорл розвинули інтенцїі філософії Мура і започаткували теорію мовленнєвих актів. Цю теорію було засновано на проблематнзації аналізу і критичного опису повсякденної мови в її звичайному застосуванні. Таким чином, в аналітичній філософії мови ця лінія отримала назву «філософія звичайної мови».

Філософія ідеальної мови та філософія повсякденної мови разом становили магістральний напрям аналітичної філософії. Як уже зазначалося, аналітичну філософію мови утримувало в єдності переконання в тому, що філософське дослідження мови є першою філософією, началом справжніх конкретних філософських дисциплін.

Згідно з усталеним історико-філософським поділом, аналітичний рух мав чотири фази розвитку [227, с. 5; 435, с.47]. Ці фази поділялися відповідно до домінування однієї або кількох позицій, що окреслювали проблематику і спе­цифіку методології аналітичної філософії мови. Так, перша фаза відбулася в першій третині XX століття. Тут панівними позиціями були рання філософія Вітгенштайна, аналіз повсякденної мови Мура і логічний атомізм Расела. В цей час вже почали застосувати аналітичні методи до конкретних філософських проблем.

Друга фаза розвитку аналітичної філософії мови припадає на 1930—40-ві роки XX століття. Для цього періоду характерне панування логічного пози­тивізму, чи, як його називали на Британських островах, логічного емпіризму. Логічний позитивізм став помітним явищем у філософському житті Заходу завдяки роботі Віденського гуртка, до якого належали Мориц Шлік (1882— 1936), Рудольф Карнап (1891—1970), Фридрнх Вайсман (1896—1959), Герберт Файгль (1902—1988) та Ото Нойрат(1882—1945). Логічний позитивізм постав завдяки впливові британської філософії мови, розвиткові континентальної математичної логіки та увазі до австрійського емпіричного позитивізму Рихар­да Авенариуса (1843—1896) та Ернста Maxa (1838—1916). Логічний пози­тивізм мав свою власну версію в університетах Британії, де його під назвою «логічного емпіризму» розвивав Альфред Джулс Аєр (1910—1989) з учнями. В цій фазі особливо помітною стає критика аналітичних філософів осереддя західної філософії, тобто метафізики та епістемології. Аналітичний аналіз вия­вив неемпірнчну природу «метафізичних виразів», що зробило їх непридатни­ми для верифікації.

Третю фазу можна схарактеризувати двома основними напрямами, «лінгвістичним аналізом» та «лінгвістичним феноменалізмом», які з’явилися в середині 40-х років XX століття. В цей час помітну вагу мала «кембріджська школа» лінгвістичного аналізу, до якої належали Людвиг Вітгенштайн, Ґаріет Аискомб (1919—2001), Ричард Рис (нар. 1924) та Ніколаус Малколм (нар. 1935). Чималий вплив на філософію справила також «оксфордська школа зви­чайної мови», позицію якої представили в своїх Гілберт Райл (1900—1976), Джон Остин, Пітер Стросон (1919—2006) та Майкл Даміт (нар. 1925). Обидві школн так чи інакше відмовлялися від ідеї «конструктивної ідеальної мови» на користь концепції «лінгвістичного аналізу».

В Оксфорді ідеї Вітгенштайна сприйняли в контексті попередніх творів Мура. Ґілберт Райл так само бачив можливість розв’язувати філософські проб­леми через аналіз нормальної повсякденної мови та мовний аналіз понять. Аналітична філософія мови є інтелектуальною терапією «хворої мови філо­софії» засобами звичайної здорової мови. Мовна аналітична діагностика пока­зує, що проблемну філософії виникли через «категоріальну похибку», коли для виразів обирають несумірну описуваному стану справ синтаксичну форму. В основі лінгвістичного аналізу оксфордців лежить концепція аналізу понять Мура та граматично-логічний аналіз речень.

Нарешті, четверта фаза аналітичної філософії визначена поширенням ідей оксфордської філософії звичайної мови, але вже у нових умовах. Джон Остин, професор з Оксфорду, у п’ятдесяті роки запропонував теорію мовленнєвих актів, яку розвивали Джон Сьорл, Пітер Стросон та багато інших філософів, лінгвістів і логіків. Остин виходив з того факту, що мова-мовлення завжди має характер діяння і завжди відбувається в конкретній ситуації. Пізнання відбувається у своєрідних мовленнєвих актах (перформативних мовленнєвих актах; performative utterances), тобто виразах, які є актами або в певному кон­тексті створюють стан справ самим фактом свого виразу.

На цю фазу припадає пік творчості цілої плеяди філософів і лінгвістів, до яких зараховують Ноама Хомського (нар. 1928), Нелсона Гудмена (1906— 1998), Вольфганга Штегмюлера (1923—1991), Дейвіда Л’юїса (1941—2001), Сола Кріпке (нар. 1940) та багатьох інших. їхня позиція сформувалася під впливом оксфордської школи, хоча і не наслідувала більшості потрібних ознак. Для позиції цих інтелектуалів властивим було повернення до класичних та навіть метафізичних питань філософії, щодо яких вони застосовували мовно- аналітичний метод, лінгвістичний аналіз і засоби математичної логіки.

Розмаїття підходів, питань і відповідей в межах аналітичної філософії мо­ви робить її надзвичайно складним предметом аналізу з погляду віднаходження топографії поняття досвіду. Однак, відповідно до завдань нашого дослідження, може бути достатньо загальної експозиції характерних рис, які давалися взнаки в окремих позиціях аналітичної філософії та великою мірою впливали на інші філософські позиції кінця XIX — початку XX століття.

4.1.