Філософія культури

Культура - це все, що створила людина, всі її надбання.

Стіл, стілець, книга, будинок, мистецький твір тощо - все це можна назвати словом «культура», постільки воно створене люди­ною.

Філософська дисципліна, що вивчає культуру, називається філосо­фією культури. Вона почала інтенсивно розвиватися наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. завдяки працям Шпенґлера, Ріккерта, Кассі- рера, Шелера, Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975) та інших. Вперше термін «філософія культури» («культурфілософія») ввів у фі­лософський обіг на поч. ХІХ ст. Адам Мюллер (1779-1829). Різнома­нітні проблеми філософії культури можна звести до наступних:

1) В чому полягає сутність культури?

2) Як співвідносяться між собою поняття «культура» і «цивілізація»?

2) Які в сучасній філософії існують підходи до розуміння культури?

3)З яких частин (елементів) складається культура, як відбуваються зміни культури і що є їх джерелом?

4) Які є типи культури?

Саме про це і йтиме мова в ході викладу основ філософії культури.

1.1. Сутність культури

Єдиного визначення культури в сучасній філософії не існує. Тобто, нібито ми й уявляємо, про що йдеться, але точне визначення цій створеній людиною «другій природі» дати надзвичайно важко. За підрахунками американських культурологів Альфреда Кребера та Клайда Клакхона, з 1871 по 1919 рік було дано 7 визначень культури, а з 1920 по 1950 р. у різних авторів вони нарахували вже 157 визначень даного поняття^[266]. Згодом, у другому виданні своєї книги, вони нарахували їх близько 200. Девід Каплан та Ро­берт Меннерс нараховують їх ще більше^[267]. Зрештою, російський дослідник Лев Кертман у книзі «Історія країн Європи і Америки» подає свідчення про 400 визначень^[268]. Нині, відомо, що таких визначень існує близько 500.

Саме слово «культура» походить від лат. «cultura», що спочатку означало обробіток землі, вирощування різних «культур»^[269]. Однак згодом давньоримський мислитель Ціцерон у своїх листах, які прийнято називати «Тускуланськими бесідами» (45 р. до н.е.), вжив свій знаменитий вислів «cultura animi autem philosophia est» («філософія є вирощуванням душі»), звідки власне й бере початок трансформація смислу слова «культура». У цьому висловлюванні йшлося про те, що так само, як за допомогою лопати чи сапи ми обробляємо землю, вирощуємо рослини, так само за допомогою філософії обробляємо, плекаємо й вирощуємо власну душу. Після цього «культурою» традиційно почали називати духовний само­розвиток людини, «обробіток» власної душі.

У періоди Середньовіччя та Відродження термін «культура» тіс­но поєднується з іншим латинським словом «cult» («вшанування»). Тобто культура характеризується не тільки саморозвитком, само­вдосконаленням людської душі, але й її ставленням до Бога, схи­лянням перед ним. Культура - це вже не лише освіта, але й ввесь духовний світ людини, ознаменований вірою в Бога. Саме так її ро­зумів, зокрема, Пуффендорф.

У добу Нового часу поняття «культура» мало подвійний смисл. Йоганн Ґотфрід Гердер (1744-1803), наприклад, з одного боку, вживав слово «культура», як синонім «освіти»: «Народжені майже без інстинктів, - писав він, - ми тільки шляхом вправ на протязі всього свого життя виховуємося до рівня людяності... Ми можемо при бажанні цьому другому народженню людини, що відбувається протягом усього його життя, дати назву, пов’язану або з обробітком землі «культура», або з образом світла «просвіт- ництво»^[270], а з іншого боку, розумів културу, як пов’язані між со­бою складові частини, такі як мова, наука, ремесло, мистецтво, сім’я, держава, релігія.

На думку Кребера і Клахона перша спроба дати суто наукове визначення культурі належить англійському вченому Едварду Тайлору (1832-1917). На його думку, культура - це «сукупність знань, мистецтва, моралі, права, звичаїв та інших особливостей, притаманних людині як члену суспільства»^[271].

Культура - це «сукупність змінених або наново створених фак­тів разом із необхідними для цього засобами, як засобами уяви, так і речовими засобами» (Ґелен).

Культура - це «успадковані винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї і цінності» (Малиновський).

Культура - це «мова, вірування, естетичні смаки, професійна майстерність і різноманітні звичаї» (Радкліфф-Браун).

Культура - це «загальноприйнятий спосіб мислення» (Юнґ).

Таким чином, як бачимо єдиного визначення культури на сьо­годні не існує.

1.2. Культура і цивілізація

Поняття «культура» у минулому часто ототожнювали з іншим поняттям - «цивілізація» (від лат. civilits - «громадянський», «державний»).

Лише у XVIII ст. ці поняття стали трактуватися по різному. Зараз під цивілізацією розуміють не всю культуру в цілому, а лише певний рівень розвитку культури, до якого перейшли або переходять різні народи. Адам Фергюсон (1Ί29-1816) став пер­шим, хто поділив всю історію людства на три періоди: дикість, для якої притаманне стадне життя, збиральництво, використання природного житла, оперування примітивними кам’яними знаряд­дями праці; варварство, що характеризується родовою організаці­єю життя, використанням вогню, прирученням тварин, початком елементарного землеробства, будівництвом жител і виготовлення глиняного посуду; цивілізація, що характеризується виникненням міст, обробкою та використання металів, виникненням письма, держави та публічних органів влади^[272].

Англійський історик Вір Ґордон Чайлд (1892-1957) розгля­дав цивілізацію як певний період в історії людства, що відповідає десяти ознакам: 1) Розвиток міст; 2) Монументальні споруди; 3) Податки, данина; 4) Інтенсивна економіка; 5) Виокремлення ре­месла; 6) Виникнення писемності; 7) Початок зародження наук; 8) Розвиток мистецтва; 9) Виникнення привілейованих класів сус­пільства; 10) Формування держави.

Виникнення цивілізації пов’язують із неолітичною революці­єю - змінами, які полягали у переході від збиральництва та мис­ливства до землеробства й скотарства; від кочового способу життя до осілого, а також переходом від обробки каменю до об­робки заліза. Різні народи в різний час переходили до цивілізації. Цей процес почався за XII-VIII тисячоліть до н.е. Монументальна архітектура втілювалась у гігантських будівлях із монолітного каменю та у курганах, міста являли собою населені пункти, де люди займалися переважно ремеслом, торгівлею, будівництвом фортифікаційних укріплень. Однак чи не найголовнішою із цих ознак є виникнення писемності - ще однієї знаково-символічної системи, яка надала культурі нового механізму передачі історич­ного досвіду, адже стоси книг, які зберігаються у книгосховищах, і є однією з найважливіших умов збереження й відтворення куль­турних надбань людства.

Час завершення періоду давніх цивілізацій досить невизначе- ний. Це пов’язано з неоднаковим культурним розвитком різних народів світу. Так, якщо давньоєгипетська цивілізація занепала ще у І тисячолітті до н. е., то цивілізації Північної та Південної Америки проіснували аж до XVI-XVII століть.

1.3. Філософські підходи до розуміння культури

1. Розуміння культури у філософії Геґеля, Маркса та неомарк- систів. Філософія культури, по суті, почалася з виявлення певних закономірностей, що існують у культурі, її внутрішньої логіки. Чи не вперше їх спробував виділити Геґель, який не займався спеці­ально філософією культури, однак у його працях містяться цінні для розуміння культури та її розвитку ідеї^[273].

Як ви знаєте, вся дійсність, за Геґелем, є Дух, що саморозвива- ється. Культура є одним із моментів цього саморозвитку, що реа­лізується в історії, науці, техніці, релігії, мистецтві та в державно­му житті.

Для саморозвитку Духу, а, отже, й для саморозвитку культури потрібна свобода.

Закономірності розвитку світової культури, її внутрішня логіка не залежить від зусиль окремих людей (митців, художників, пись­менників), тобто творців культури, які є всього лише слухняними знаряддями у руках Духу.

Подібних поглядів на розвиток культури дотримувався і Маркс, однак для нього культура була не моментом розвитку Духу, а моментом розвитку матерії, тобто на місце гегелівського Духу він поставив матерію. Таким чином, культура, за Марксом була повністю обумовлена матеріальними чинниками, зокрема еконо­мічними, виступала, як «надбудова» над ними. Маркс, як ми зна­ємо, писав і про явище відчуження людини у суспільстві ХІХ ст. Серед основних форм відчуження Маркс вказує на відчуження простої людини (робітника) від культури й духовних цінностей, які узурповані «обраними».

Російський марксизм, який побутував у Радянському Союзі в ХХ ст., спробував подолати цю форму і віддати культуру «ма­сам», однак якщо у часи Маркса у «простих» людей не було фі­нансової змоги піти до театру, то у ХХ столітті у них не виявило­ся такого бажання. Окрім того «культура мас» дійшла до таких примітивних і потворних форм, які Марксу й не снилися. Висока культура так і залишилася прерогативою «обраних».

Західноєвропейський марксизм розвивав теорію відчуження, Фромм, наприклад, пише про відчуження людини від природи та два способи його подолання: любов, коли людина прагне розчини­тися у природі, і руйнування, коли людина намагається оволодіти природою шляхом її знищення. Фромм доводить, що ці два способи відобразилися в культурі, зокрема у мистецтві. Наприклад, футуризм - мистецький напрям, який закликає руйнувати музеї і бібліотеки, щоб розчистити місце для нової культури, - яскравий доказ відображення в мистецтві способу руйнування.

Своєрідним маніфестом, що визначив суть філософії культури Франкфуртської школи, стала невелика стаття Герберта Маркузе «До феноменології історичного матеріалізму»^[274], у якій він поділяє культуру на справжню, «істинну», якою, по суті, є висока культура (насамперед, музика та література), і несправжню, «неістинну», якою виступає примітивна масова культура. Роль філософії полягає в тому, щоб за товстим прошарком неістинної культури, створеної для того, щоб зробити людину «одномірною» і слухняною, виявити справжню культуру.

2. Антропологічні концепції культури. На противагу Геґелю та марксизму, які досить часто анівелюють роль людини-творця у культурі, існують інші концепції, згідно з якими творцем культу­ри вважається не якийсь там Дух, а людина і тільки вона. Антро­пологічні підходи можна поділити на:

а) еволюціоністські концепції культури, за якими в основі розвитку культури лежить еволюція людини (Тайлор, Джеймс Фрезер (1854­1941), Юліус Ліпперт (1839-1909) та ін.). До цієї групи можна від­нести й неоеволюціоністську концепцію Леслі Вайта (1900-1975);

б) нееволюціоністські концепції культури, які знаходять у культурі різних народів (як примітивних, так і сучасних) спільні структури мислення, спільні уявлення, спільні моральні принципи тощо (Франц Боас (1858-1942) та ін.);

в) психологічні концепції культури (Марґарет Мід (1901-1978), Джон Доллард (1900-1980), Чайлд), які досліджували пізнання, від­чуття, мислення людей в умовах різного культурного оточення;

г) соціологічні концепції культури (Малиновський, Радкліфф-Бра- ун, які розглядають культуру як сукупність соціальних інститутів.

3. Концепції культури Шопенґауера та Ніцше. Шопенґауер вважав, що дійсність - це ірраціональна, сліпа воля, а культура ґрунтується на здатності людини протистояти цій темній ірраціо­нальній волі, - вона є прагненням до вищого, піднесеного.

Ніцше, вивчаючи античну культуру, виявляє в ній окрім висо­кого, раціонального і піднесеного начала (апполонійського) не­стримне, агресивне, ірраціональне начало (діонісійське), пов’я­зане, безсумнівно, із дією притаманної світу та людині - сліпої, хаотичної й ірраціональної волі.

4. Психоаналітична концепція культури. Фройд стверджував, що духовність людини - окрім свідомості та несвідомої сфери - містить «надсвідому» інстанцію, що являє собою різні культурні принципи, заборони, обмеження, правила, що засвоюються люди­ною й людством упродовж життя і стають неусвідомленими. Ці культурні обмеження в несвідомій сфері вступають у конфлікт з іншим змістом несвідомого - інстинктами, насамперед сексуаль­ним і агресивним, - і людина змушена переводити енергію ін­стинктів у культуротворчу діяльність (мистецтво і т. ін.), тобто сублімувати. Саме сублімацію покладено в основу культури. По­слідовник Фройда Юнг вважав, що зміст людського несвідомого сформувався під впливом колективного психічного досвіду на зорі людства, про що свідчить наявність типових образів у глибинах людського несвідомого (архетипів колективного несвідомого), які дивовижним чином співпадають із універсаль­ними культурними образами, символами і міфами. Саме архетипи покладені в основу функціонування людської психіки і культури в цілому.

5. Неокантіанські концепції культури:

а) символічною концепцією називають погляди на культуру Кассірера, представника Марбурзької школи неокантіанства, який вважав, що дане людині апріорно від природи уміння формувати символи, про що писав Кант, є чи не найважливішою властивістю людини, що відрізняє її від усіх інших істот. «У людини між системою рецепторів і ефекторов^[275], котрі є в усіх видів тварин, є й третя ланка, яку можна назвати символічною системою. Це нове надбання цілком перетворило людське життя»^[276], - писав він. Для Кассірера вся культура - це продукт символічної діяльності людини. Аналогічних поглядів дотримувались і представники когнітивної концепції культури (Ворд Ґуденаф (нар. 1919), Дже­ром Брунер (нар. 1915) та ін.);

б) ціннісна концепція культури. Найважливішим досягненням Канта, на думку представників цієї концепції, було відкриття ап­ріорних структур, за допомогою яких людина може здійснювати ціннісні судження. На основі ціннісних суджень формуються цінності, які покладено в основу культури. Як вважав Ріккерт, представник Баденьскої школи, цінності для людини повинна встановлювати філософія, а культура полягає у єдності моралі, науки й мистецтва, які втілюють три головні цінності: істину, добро, красу. Ця тріада також запозичена з філософії Канта і праць Ляйбніцевсько-Вольфіанської школи.

На думку Сорокіна, видатного американського філософа, 277

культуролога і соціолога, суспільство створює «культурні надсистеми», які виражають одну головну цінність, а, отже, цін­ність є фундаментом культури. Сорокін розглядає три головні надсистеми: 1) ідеаціональна - базується на уявленнях про Бога. характерна для середньовічної західноєвропейської культури, а також культури Індії та Греції в класичний період; 2) ідеалістич­на - ґрунтується на уявленнях про надчуттєву реальність (давньо­грецька культура VI-V ст. до н.е., західноєвропейська культури XIII-XIV ст.; 3) чуттєва (XIV-XX ст.) - намагається звільнитися від релігії та моралі, не вірить у надчуттєве. Домінування остан- ньої^{[277] [278] (культури фермерів, робітників, домогосподарок, злочин­ців і божевільних) культури, яка прагне звільнитися від релігії, моралі й інших цінностей ідеалістичної культури - ознака її занепаду.}

6. Ігрова концепція культури. Її засновником є нідерландський історик Гайзінґа, автор знаменитої книги «Homo ludens» («Люди­на, яка грається»)^[279].

Для Гайзінґи гра - це система правил, якої повинні дотримува­тися всі люди. Хоча правила досить часто є умовними, людина на­стільки глибоко проникається ними, що починає сприймати всер­йоз. Уся культурна творчість - поезія, музика, людська думка, і по­ведінка, мораль і навіть філософія - це гра. Роль гри на різних істо­ричних етапах і в різних історичних культурах була різною; ігрове начало в культурі то підсилювалося, то послаблювалося.

Ігрову концепцію культури розвивали також Ортеґа-і-Ґассет та Ейген Фінк (1905-1975). Ортеґа-і-Ґассет критикує масову куль­туру, протиставляючи її «справжній» живій культурі, яка насправді є грою, оскільки вона спонтанна і непов’язана з матеріальними інтересами, на відміну від масової культури. Фінк автор вислову: «Людське життя складається з п’яти стихій: смерть, праця, влада, любов, гра»^[280].

7. Концепція культури Шпенґлера та Тойнбі. Освальд Шпенґ­лер^[281] (1880-1936) у розвитку культури вбачав постійний конфлікт людини та цивілізації. Цивілізація, на його думку, має такі ознаки: розвиток техніки, скупчення людей у великих містах, деградація мистецтва, перетворення людей у сіру масу, падіння зацікавленості духовними цінностями, моральний занепад суспільства, поширення псевдокультури, нівеляція індивідуальних людських особливостей. З погляду Шпенглера, цивілізація вбиває культуру. Культура проходить чотири цикли розвитку: 1) міфосимволічна рання культура; 2) метафі­зична релігійна культура; 3) висока культура; 4) закостеніла культура, що переходить в цивілізацію. За Шпенглером, цей цикл триває близь­ко тисячі років і розгортається не тільки в Європі, але й у всьому світі.

Тойнбі також аналізує повоєнну культуру ХХ століття, засвід­чуючи її занепад, який він, подібно Шпенглеру, аналізує за таки­ми «симптомами», як перетворення людей в сіру масу, поширен­ня псевдокультури, нівеляція індивідуальних людських особли­востей. Для Тойнбі світова культура - це не монолог одного єдиного початку, будь то світовий дух чи матерія, - він розкриває діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Викли­ку й Відповіді». Світ культури він розглядає як відповідь на ви­клики природи, суспільства і внутрішньої безкінечності самої людини. На відміну від Шпенглера, Тойнбі допускає різні варіан­ти розвитку культур, адже на один і той самий виклик можливі різні відповіді.

Про занепад західноєвропейської культури стверджує і Алберт Швейцер (1875-1965), хоча у своїх працях він досить часто полемізує з Шпенглером і Тойнбі. На його думку, причинами зане­паду культури є націоналізм, що розвивається із ХІХ ст., роз­різненість людей, неспівпадання темпів матеріальної і духовної культури.

8. Структуралізм, постструктуалізм і постмодернізм у до­слідженні культури. Структуралізм і постструктуалізм викорис­товують поняття «структура», під яким розуміють універсальне культурне утворення. Леві-Стросу належать блискучі досліджен­ня культури на основі універсальних структур. Фактично він ви­користовує кантівське поняття структури, хоча, з його погляду, структури знаходяться не в людській голові, а в культурі. На дум­ку Лакана, ці структури продукує людська підсвідомість. Таким чином, структуралізм певною мірою спирається не тільки на нео- кантіанство, але й на психоаналіз.

Постструктуаліст Фуко використовує поняття «епістеми», або «історичного апріорі», що близьке до поняття структури, хоча, з іншого боку, він допускає й описує культурні явища, які не по­трапляють у структуру, а, отже, поза ними існує ще й «культур - ний хаос». Зрештою, філософія постмодернізму розглядає культу­ру як суцільний «хаос» - хаос текстів, думок, почуттів.

1.4. Структура і динаміка культури

Філософія культури намагається певним чином впорядкувати все розмаїття культури, виділити її головні складові частини. Думки філософів із цього приводу розходяться, однак у найза- гальнішому вигляді можна виділити наступні частини культури:

1. Побут - до нього відноситься система різноманітних пред­метів, засобів, процедур та ідей, пов’язаних із життєдіяльністю людини (харчування, одяг) та трудовою активністю (знаряддя праці, способи ведення домашнього господарства тощо).

2. Екологія - історичний тип відношення суспільства до при­родного середовища, особливості використання «другою приро­дою», тобто культурою «першої» природи.

3. Економіка - система цінностей, норм, способів діяльності, що регулюють обмін продукцією, економічну поведінку й еконо­мічні відносини в суспільстві.

4. Мораль - система правил і норм регулювання міжособових відносин між людьми та людської поведінки.

5. Наука - спосіб отримання нових знань за допомогою раціо­нальних та експериментальних методів пізнання.

6. Мистецтво - діяльність людини, спрямована на створення духовних надбань і цінностей, а також на способи та результат цієї діяльності.

7. Релігія - сукупність різних переконань людей, пов’язаних із надприродним світом, що сприймається без доказів на віру.

8. Освіта - сукупність загальних способів передачі досвіду, знань, умінь та навичок, формування визначених соціальних норм поведінки.

9. Право - сукупність усіх правил, норм, заборон, а також зви­чок і традицій, що регулюють життя людей у державі.

10. Політика - це знання і вміння здійснювати й здобувати державну владу.

Однак, найвидатнішим досягненням людства є філософія. Як уже зазаначалося, вона, з одного боку, є коротким узагальненням усіх здобутків культури, а, з іншого, - силою, що може змінити всю національну чи світову культуру, повести її за собою.

Культура не є чимось сталим, - вона постійно змінюється.

На питання, чи існує культурний прогрес, знову ж таки є різні відповіді. Ті, хто схиляються до марксистських чи то еволюціо­ністських концепцій стверджують, що культура розвивається й прогресує. З ними не погоджуються представники постмодерніз­му; а дехто з філософів говорить про циклічний розвиток культу­ри, періоди прогресу і регресу, що змінюють один одного.

Різними також є думки і щодо джерел культурних змін. Наприк­лад, за Арістотелем ним є Першодвигун, що дав поштовх само­розвитку всього існуючого. У Середньовіччі джерелом культур­них змін вважали Бога.

Серед найголовніших джерел культурних змін можна виділити внутрішній саморозвиток певної національної культури, а також її взаємодію з іншими культурами. Наприклад українська культу­ра рухалась вперед протягом століть внаслідок діяльності її видатних представників (Шевченка, Костомарова, Куліша та ін.), які розвивався українську культуру «із середини», але водночас генезис української культури супроводжувався засвоєнням і переосмисленням досвіду інших культур (польської, німецької тощо).

1.5. Типи культур

Термін «культура» можна вживати у широкому смислі, позна­чаючи ним усі надбання людства, а можна - у вузькому, розгляда­ючи національні культури чи культури певного історичного пері­оду. Культури можна типологізувати за різними ознаками. Існує чимало способів поділу культур на різні типи, які можна звести до так званої діахронічної та синхронічної типологій. Застосовую­чи діахронічну типологію, ми виділяємо історичні типи культур, проводимо типологію в історичному плані, а при синхронічній - ми класифікуємо одночасно існуючі культури.

Однією з найдавніших діахронічних типологій є типологія, що представлена в книзі пророка Данила Старого Заповіту, де автор виділяє п’ять царств: «золоте» (Ассірійсько-Вавилонське), «мід­не» (Персицьке), «залізне» (Македонське), «глиняно-залізне» (Римське) і останнє - Царство Небесне, «що навіки не зруйнуєть­ся... Воно потовче й покінчить усі ті царства, а само буде стояти навіки.» (Дан. 2: 44). Аврелій Авґустін, посилаючись на Біблію виділяє десять типів культур: 1) ассірійсько-вавилонська культу­ра, 2) римська культура, 3) культура до Різдва Христового, 4) культура після Різдва Христового, 5) дитинство людства, 6) юність людства, 7) зрілість людства, 8) похилий вік людства, 9) старість людства, 10) відновлення і блаженство обраних у Граді Божому. Серед інших діахронічних типологій була популярна та­кож типологія Жана Боссюе (1627-1704), який виділив у історії розвитку культури давню культуру і нову культуру. До давньої культури відніс такі періоди: епохи Адама, Ноя, Авраама, Мой- сея, взяття Трої, епоху царя Соломона, Ромула, звільнення євреїв із вавилонського полону, знищення Карфаґену римлянами; народ­ження Ісуса Христа, епоху Карла Великого. Після цього, на його думку, почалася епоха нової культури. Кант розподіляв культуру на два періоди: 1) природний стан, що характеризувався хаотич­ною людською поведінкою, 2) моральний стан, або цивілізація, що характеризується впорядкованими стосунками між людьми, на основі суспільної домовленості. Подібні періодизації ми зустріча­ємо також у Локка, Руссо, Гоббса. Геґель всю історію культури ділив на три періоди: Стародавній Схід, Стародавня Греція, Німеччина, де він жив. Маркс виділяв такі періоди: первісна куль­тура, рабовласницька культура, феодальна культура, буржуазна культура (або капіталістична), комуністична культура, яка нібито мала настати в майбутньому. Зрештою, філософи-постмодерністи дотримуються відомої потрійної схеми: класична культура, некла- сична культура, постнекласична культура.

Ймовірно, одна з перших синхронічних типологій представле­на у творах давньогрецького історика Геродота (V ст. до н.е.), який поділив культуру на дві частини - варварську й еллінську. Друга ототожнювалась із високою культурою Давньої Греції; пер­ша - це культура всіх інших народів, яка є нижчою. Ця типологія неодноразово відтворювалася, щоправда, змінювались уявлення про варварів та еллінів (наприклад, еллінами вважали себе маке­донці за часів Александра, хоча греки їх такими не вважали). Се­ред інших синхронічних типологій переважно зустрічаються ти­пології за країнами, етносами чи народами (наприклад, «укра­їнська культура», «англо-американська культура», «культура арабського світу» тощо. Популярним є також поділ усієї світової культури на західну і східну, причому мова йде не тільки про гео­графічну основу, але й про суттєві культурні відмінності між Індією, Китаєм, Кореєю, Японією, мусульманським сходом та Західною Європою. Існує також синхронна типологія за релігійною ознакою (християнська культура, мусульманська культура тощо). Тойнбі розглядає такі поняття як традиційна і модерна культури: традиційна - це інертна культура, зорієнтована більше на традиції, ніж на інновації, а модерна, навпаки, - на новизну, а не традиції. Однак найбільшого значення в наш час набуває поділ всієї культури на елітарну, народну і масову.

Культура значима як для пересічної людини, так і для духов- норозвиненої особистості, хоча для розвиненої її значення інше, ніж для людини пересічної. Завдяки цьому у філософії культури, починаючи з Ніцше, існує поділ всієї культури на високу (елітар­ну) та масову культуру. Сюди можна додати ще й народну культу­ру. Спробуємо в найголовніших рисах окреслити означені типи культур:

Висока (елітарна) культура - це високохудожня, високопрофе- сійна культура, яку використовують вибрані люди. Ніцше вперше ввів у філософію уявлення про «аристократів духу» - високороз- винених і сильних людей, і це започаткувало елітаристські концепції не тільки у соціальній філософії, аксіології, але й у філософії куль­тури. Елітарна культура - це і є культура, яка витворюється цими аристократами^[282], на рівні мови, мистецтва чи іншого виробництва вона. До неї традиційно відносять класичну музику, класичний рок, інтелектуальну літературу, високохудожні картини, фільми з гли­боким змістом тощо. Елітарна культура найчастіше не ставить за мету прибуток від продажу культурного продукту^[283].

Народна (фольклорна) культура - це культура, що створюєть­ся народом і передається з покоління в покоління. До неї відно­сять казки, пісні, народні танці, способи будівництва, особливості побуту тощо. Народна культура відображає характерні особли­вості тієї чи іншої нації.

Масова культура («кітч»^[284]) - це примітивна культура, спрямо­вана на масового споживача з метою отримати матеріальну користь від продажу книг, продукту. До масової культури відносяться

детективи, серіали, дешеві картини, бульварна преса, музична «попса» тощо^[285].

Філософія культури намагається вирішити проблему участі та функцій масової й елітарної культури в суспільстві. Зокрема Шпен- ґлер і Маркузе вважали, що масова культура є засобом маніпулюван­ня свідомістю людей, і лише культура елітарна є показником незалеж­ності особистості. Ортеґа-і-Ґассет розглядав елітарне мистецтво як фермент для виділення «обраних» із маси. В цілому у більшості філософських учень ХХ ст. масова культура розглядається як явище необов’язкове і таке, що суперечить природі особистості. Однак у постмодерністів існує ідея «подвійного кодування», тобто вони закликають створювати такі культурні продукти, які будуть одночас­но цікавими і масам, і еліті. Це гасло найвідвертіше сформулював постмодерніст Леслі Фідлер (1917-2003) у своїй статті «Пере­тинайте рівчаки, засипайте кордони»^[286], а реалізував на практиці Умберто Еко у своєму романі «Ім’я троянди», творі, що склада­ється з кількох пластів, зорієнтованих на різні інтелектуальні ка­тегорії читачів.

Окрім поділу на елітарну, масову та народну, культуру ділять також на офіційну і субкультуру.

Офіційна культура - це культура, яка легалізована, легітимізо­вана в тому чи іншому суспільстві, визнана владою.

Альтернативна, або субкультура, - це культура, яка протисто­їть офіційній і не визнається владою та суспільством. Тривалий час альтернативною культурою були джаз, рок, авангардні напрями в мистецтві й ін. До альтернативної відносять також молодіжну суб­культуру - окремий прошарок культури, що протистоїть офіціозу й твориться і сприймається молоддю. Молодіжна субкультура, як продукт людської діяльності, передбачає також специфічну мову, мистецтво, спосіб життя.

2.