Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури

Попередній розгляд, присвячений проблемам філософії історії, логічно підвів нас до усвідомлення того, що існує відмінність між природними, стихійними, довільними проява­ми людини та нормативно врегульованими 1 регламентовани­ми соціальними структурами.

' Людина, вступаючи у соціальне життя, повинна навчитися приводити

• перше та друге у певну злагодженість або, хоча б, узгодженість.

Фактично все те, що ми називаємо людським початком буття, постає перед нами як збалансування та певне протис­тояння стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Ясно, що цей момент постає принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого до­сить виразного виявлення у проблемі культури.

Сталося так, що у ст. ця проблема раптом постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. З чим це пов’язано, чому це так? Перш за все, це зумовлено значним ускладненням соціальних та історичних процесів у ХХ ст., коли, за словами М.Шелера, людина остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підставидля самопізнання та самовизначення. За цих об­ставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало роз­глядатися в якості основилюдського способу буття та провідного людиноутворюючого чинника. Звідси випливало, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включен­ня в процес творення та використання культури.

Загострений інтерес до культури почав ви_явл_ятися ще на початку ХХ ст., і вже у ше- стидесяті роки спеціальні дослідження нараховували та аналізували біля трьохсот визна­чень культури, що свідчило про надзвичайну складність явища культури та про його ба- гатоаспектність, численні зв'язки із різними сторонами та сферами суспільного життя. Наприкінці ХХ ст. гострі сперечання навколо поняття культури поступово вщухли, проте це не значить, що воно перестало цікавити науку; скоріше, навпаки, наука вже не ставить під сумнів значущість культури для людини та суспільної історії, а тому її інтерес посту­пово пересунувся в бік деталізацій та поглиблень окремих напрямів її дослідження.

Ознаками культури є:

те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність ("друга природа", створена людиною)

способи, технології, методи творення культурних явищ (культу- ротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури

сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінно­стей

те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились максимально повно, досконало та виразно способи збереження, розподілу та використання культурних цінно­стей

Перш за все культура постає як те, що пройшло через людсь­ку перетворюючу діяльність, або, як це інколи визначають, - як "друга природа ”, створена людиною. За цією ознакою культура ок­реслюється як світ артефактів - штучних речей та явищ, що про­тистоять недоторканій природі. Відповідно, за межами людсь­кої діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Слід сказати, що саме слово “культура” в своєму початковому значенні фіксує цей момент, бо воно позначало оброблення землі; по сьо­годнішній день це значення збереглось. Наприклад, в сільсько­му господарстві існує інструмент під назвою “культиватор”; відо­мий також термін “сільськогосподарські культури”.

• Отже, якщо ми цікавимося культурою, наша увага повинна бути спрямованою на те, до чого доторкнулася рука людини, а там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську діяльність (або діяльність якихось інших істот, споріднених нам за способом буття).

В одному із фантастичних оповідань Ст.Лема змальований випадок, коли на якійсь віддаленій планеті астронавти знайшли виготовлений із каменю профіль обличчя, схо­жого на людське.

Названа перша ознака культури є важливою, проте не дуже функціональною, ос­кільки вона орієнтує нас при вивченні культури звертатися до такого обсягу явищ та процесів, які ми ніколи не зможемо не те, щоби вивчити, а й зафіксувати. Отже, перша ознака культури є необхідною, проте занадто широкою. Дослідники культури давно дійшли висновку, що зовсім не обов’язково фіксувати всі предмети людської діяль­ності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, ме­тоди творення культурних явищ постають відмичкою до їх кращого і не зовнішнього осмислення. До того ж, коли ми звертаємося саме до способів культурної діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури більш виправдано: так, наприк­лад, при наявності сучасних технологій лиття сталі запровадження в сімдесятих роках ХХ ст. у Китаї її виготовлення за допомогою примітивних домашніх плавильних пічей було, безумовно, явищем некультурним.

Друга ознака культури - способи культуротворчоїлюдської діяльності - вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при цьому технологія розуміється в і іаішп ірії юму плані - як всі основні та необхідні моменти продукування предметів культури.

розвиток культури, =>про культури передові та відсталі, =>ефективні та неефективні, =>індустріальні та доіндустріальні, =>розвинені та примітивні.

• Ця ознака дозволяє враховувати також і те, яким саме чином вклю­чаються люди у культуротворчий процес, чи постають вони при цьо- муяк активні діячі, чияк прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або

¹жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не лише ха­рактеристики технології, а й характеристики соціальної системи в аспекті її культурності. Коли в сучасному суспільстві намагаються, наприклад, оперти культуру на окремих ентузіастів своєї справи, то при цьому не варто очікувати її розквіту.

Але і друга ознака культури не може завершити розгляд її сут­тєвих характеристик; справа у тому, що й найкращі технології можуть використовуватись не лише для виявлення внутрішніх можливостей людини, не лише для її збагачення та позитивного утвердження людини у людському способі буття, а й проти всього цього, - для руйнування як людини, так і культури. Тому варто з’єднати попередні ознаки культури із наступною: культура, як сфера, де виявляються особливості та потенції людини як люди­ни, постає сукупністю людських соціально-історичних та куль­турних цінностей. Тобто вона постає в окресленнях того, що .'для людини набуває буттєвої значущості, поза чим людина не може розглядати себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту. Саме на основі даної ознаки в суспільстві розгортається боротьба *між старим та новим, ♦ між консервативними та інно­ваційними тенденціями, ♦ між справжньою культурою та псевдо­культурою (зараз для позначення останньої використовується термін "попса"),♦ між культурою та антикультурою, гуманістич­ною культурою та культурою людиноненависницькою ї т. ш.

· В загальному плані ясно, що справжні культурні цінності орієнту­ють розвиток культури в бік збагачення людини та її проявів, але за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно склад­но виявити, що саме реально відповідає таким цінностям.

Досить часто в історії трапляється так, що культурні новації сприймаються з обу­ренням, з гнівом, оцінюються як руйнівні та негативні у відношенні до людського жит­тєвого самоствердження, але минає час, і такі оцінки міняються на прямо протилежні. Так само складно оцінювати ті культурні явища, які супроводжувались певним прини­женням людини або й людськими жертвами; наприклад, велика кількість архітектур­них пам'яток імператорського Риму зводилась рабами, яким участь у такого роду діян­нях часто вартувала життя; як ми повинні їх оцінювати?

Певною мірою прояснити означені проблеми оцінки куль­турних явищ допомагає наступна ознака культури - до куль­тури у власному смислі слова або до справжніх здобутків куль­тури відносять лише те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились із максимальним сту­пенем повноти, досконалості та виразності. Тут вже йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення і людської діяльності, і самої людини на певну, за даних обста­вин для неї - граничну межу своїх можливостей як інтелекту­ального, так і матеріально-діяльного планів.

За цією ознакою культура вже не підлягає ніяким порівнянням та оцінкам у плані прогресу чи регресу: тут досягається максимально можливе на даний момент, за да­них обставин, і тому всі такого роду досягнення стають вічними та незрівнянними. Тому цю ознаку культури врешті можна вважати вирішальною, оскільки в усьому створено­му людьми ми, коли підходимо до нього з позиції культурного творення, шукаємо саме цього - неперевершеного, виразного, незамінного. В ракурсі цієї ознаки ми можемо зрозуміти, чому ніякі відновлення чи відбудови ніколи не зможуть компенсувати справжніх культурних втрат; в кращому випадку вони можуть сприяти актуалізації культурно-історичної пам’яті, бути повчальними, проте - лише макетами чи муляжами дійсних культурних творів.

При цьому ми також повинні проникнутись усвідомленням і того, чому творців куль­тури треба шанувати і берегти тоді, коли вони ще живуть, а не тоді, коли померли.

В цьому пункті нашого розгляду відкривається доречність долучення до філософського аналізу культури ще однієї її сут­тєвої ознаки: в культуру включаються також способи збере­ження, розподілу та використання культурних цінностей. Ясно, що поза цим не може бути і мови про нормальний культурно- історичний процес; використання культури також повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує безліч проблем: з одного боку, все це - зберігання, викорис­тання, розподіл культурних цінностей - постає економічно досить обтяжливим, а, з іншого боку, не завжди можна над­ійно визначити, що саме із сучасного суспільного процесу варто виділяти в якості культурних досягнень, зберігати та належним чином використовувати.

Безумовно виправданими постають зусилля цілої низки країн, спрямовані на те, щоби зробити культурні явища максимально

доступними для всіх бажаючих; проте при цьому майже автома­тично загострюється проблема збереження культури.

Врешті-решт, проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО (гуманітарним відділом ООН) в якості однієї із глобальних проблем сучасної цивілізації.

• Отже, як бачдляо, явище культури справді постає з одного боку склад­ним, а, з іншого боку, важливим для суспільства і людини; в ньому кон­центруються своєрідні кристалізації людськості, через що культура справді виявляється як одна із важливіших сфер людського буття.

Розгляд суттєвих ознак культури доречно завершити ок­ресленням ще деяких особливостей сучасних проявів культу­ри, пов’язаних із даними ознаками. Не можна не враховува­ти того, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. європейська культура все більше і більше виявляє себе як некласична за провідними тенденціями. Некласична культура має риси, спо­ріднені із рисами некласичної філософії.

Яскравим проявом некласичної культури у ХХ ст. постає так зва­на "масова культура", яка бачить свою місію не в тому, щоб лю­' дину підносити до якихось вищих рівнів діяльності та світосприй-

• няття, а в максимально вільних виявленнях людських стихійних та спонтанних бажань, уподобань та імпульсів.

Всі ці тенденції в кінці ХХ ст. знайшли своє концентроване відображення у явищі мистецького постмодерну, який: а) порушуючи класичні норми художньої творчості, змішує всі жанри і форми мистецтва; 6) експериментує із шедеврами світового мистецтва; в) інколи більше цінує самий "акт у мистецтві", ніж його результати. Досить велика кількість діячів мистецтва та культури не приймає ні масової культури, ні постмодерну в мистецтві, вважаючи їх виявленням тенденцій до деградації як людини, так і культури. Проте дослідження цих явищ засвідчує, що авангардове (передове) мистецтво та некласична культура перебувають в органічних зв’язках із класикою, інколи досить вдало використовуючи їх досяг­нення і справді розкриваючи нові обрії людських самовиявлень. Проте, справді,

некласичну культуру важко назвати життєствердною; скоріше за все ми маємо тут справу із певним періодом переоцінки цінностей, внаслідок якої культура повинна знову повернутись до потреб людського позитивного життєвого утвердження.

• Сучасні дослідження культури надають великого значення прин­циповому діалогізму культури; це значить, що культура для свого розвитку та нормального функціонування повинна весь час перебувати =>яку внутрішньому, =>так і в зовнішньому діалозі.

Внутрішній діалог значить, що культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення та шукати шляхів у майбутнє, будучи чутливою до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, пев­ної незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсив­них контактів із інши-ми культурами. Адже зрозуміло, що, якщо культура - це виявлення глибин людини, то бажання обмежитися якоюсь однією культурою або культурою в яко­мусь її певному історичному стані дорівнює бажанню обмежи­ти людину якимсь її проявом або станом. Тому культурний діалог є нічим іншим, як розкриттям різноманітних горизонтів та перспектив людського початку буття. Через це деякі філо­софи вважають, що діалогічний характер культури варто виз­нати ще однією її суттєвою ознакою.

19.2.