Мисленнєві стратегії життя і смерті у філософії Нового часу

Раціоналізм Нового часу змусив поступитися відчуттям та уявленням перед необхідністю діяльності. Вихід за межі старого «дому Буття», тобто за межі птоламеївської картини світу, великі географічні відкриття стави­ли на перше місце проблеми життя, а не смерті.

Прикладом може бути поняття свободи як усвідомленої необхідності у Б Спінози (libera necessitas). Спінозівська концепція свободи споглядаль­на Активність суб'єкта-філософа, мудреця, який витісняє свої афекти- пристрасті афектами-діями, досягається лише на шляху його беззапереч­ного підкорення зовнішній і зовсім непідвладної для нього необхідності. Автор «Етики» виразив таку споглядальність знаменитим поняттям «пізнавальної любові до Бога» (amor Dei intellecualis). Осягнення Бога-суб- станції, а також єдності людського духу як її модуса зі всією природою, що з'являються в результаті важких пізнавальних умов, породжує у філософа, який усвідомлює себе повноцінним учасником життя природи, космосу, почуття глибокого задоволення і навіть щастя.

Рівень усвідомлення своєї причетності до вищого, досконало-до- • стовірного знання піднімає до стану свободи. Страх у такому випадку є ре­зультатом неправильної думки, яка утворює певний стан душі. З нього мо­жуть випливати різного роду незадоволення, смуток (наприклад, смерті), але все це відбувається із нерозуміння і заблудження.

Раціоналістичний пантеїзм Б. Спінози — один із варіантів мисленнєвих стратегій Нового часу, які вирішували в принципі одну глобальну пробле­му — можливості людського розуму в пізнанні дійсності 44. Тому дисонан­сом прозвучав голос Б. Паскаля — не тільки філософа, але й вченого-фізи- ка, механіка, математика. Однак, «вийшовши» з картезіанського раціо­налізму, Б. Паскаль впритул підійшов до екзистенціальної проблематики, сфокусованої в людині, яка є вічною таїною в нескінченності Всесвіту. Істина пізнається не тільки розумом, але і серцем. Людина — велична і нікчемна. «Велич людини в тому, що вона усвідомлює себе нещасною; де­рево себе нещасним не усвідомлює. Усвідомлювати себе нещасним — це нещастя; але усвідомлювати, що ти нещасний — це велич»⁴^.

Постійні сумніви наводять на філософа жах перед нескінченністю, вічна мовчазність якої його лякає. Людина в природі є ніщо порівняно з нескінченністю, все порівняно з небуттям, середина між ніщо і всім; вона нескінченно далека від осягнення крайнощів, а мета і начала речей надійно приховані від неї непроникливою таїною⁴^. Вона не здатна зро­зуміти небуття, з якого вилучена, і нескінченність, якою вона погли­нається. їй залишається тільки вловлювати якусь видимість речей проміжних, назавжди втративши можливість їх пізнати.

Людина безсила перед нескінченністю, адже термін її життя — мить. Вся гідність людини — в мисленні, яке є основою моралі й осягненням Бо­га. Християнська релігія «виліковує» від усіляких страхів, у тому числі й від страху смерті, небуття. Адже людина постійно сумнівається в можливостях свого пізнання, що й породжує страх. «Я бачу простори всесвіту, які ляка­ють мене своїм оточенням, я розумію, що перебуваю в якомусь куточку цих просторів, але не знаю, ні чому я опинився саме тут, а не в іншому місці, ні чому короткий термін, відпущений мені для життя, назначений мені в цій, а не в іншій точці цілої вічності, яка була до мене і буде потім. Скрізь я бачу тільки нескінченність, яка обіймає мене як атом, як тінь, ко­тра існує лише як одна незворотна мить. Я знаю лише те, що скоро пови­нен померти; але найбільш для мене невідоме — це смерть, уникнути якої мені ніяк не випаде»⁴^.

Ніхто не знає, звідки він прийшов і куди йде, але кожний, залежно від рівня віри і знань, переконаний, що назавжди потрапляє або в небуття, або в руки розгніваного Бога, але не знаючи, котра з цих доль чекає. Що ж в такому випадку робити? Повірити в Бога! Внаслідок такого вибору «ви бу­дете вірним, чесним, сумирним, вдячним, доброзичливим, щирим і надійним другом... Звичайно, ви позбавляєтесь мерзенних задоволень, слави, насолод, але невже не буде у вас іиших?»^. У цьому випадку люди­на виграє «вічне життя в нескінченному блаженстві». Це вирішує всі сумніви, в тому числі щодо страху перед смертю. Її немає, оскільки в ре­зультаті вибору на користь релігії життя стає нескінченним, нехай і у іншій формі. Якщо ж ми виберемо не віру, а безвір'я, тобто позицію, згідно з якою Бога немає (отже, і душі), то людина програє, і програш цей - небуття.

Усі міркування «Думок» Б. Паскаля проникнуті постійними екзис- тенційними тривогами щодо можливості подальшого перебування в нескінченному світі, визначення свого призначення і мети в ньому.

Екзистенційні переживання Б. Паскаля залишилися в той час не­помітними. Наступала епоха Просвітництва, в якому всі сподівання пов'язувалися з розумом і його можливостями. Смерть як така стає при­крим, але все ж таки неминучим фактом, без якого не може здійснювати­ся процес життя. Людська свідомість розуміється мислителями того часу як пуста посудина, в яку досвід «вливає» зміст життя, в тому числі й осмис­лення смерті. Або, як у Д. Локка, як tabula rasa («чиста дошка»), на якій за­карбовуються знання, почерпнуті із практики життя і пізнання. Психо­логічні нюанси, звичайно, залежали від світоглядної орієнтації, яка все більше і більше схилялася до авторитету науки і розуму (ratio). Однак деїсти, на відміну від християн, заперечували первісний гріх (зло) людсь­кої природи, за який і наступає розплата — смерть. Навпаки, вважали во­ни, людина від природи добра і тільки середовище перебування, недоско­налі суспільні відносини штовхають її в обійми відомої тези: «Людина лю­дині вовк». Це означає, що смерть не є карою, можна не боятися ні смерті, ні пекельних мук, оскільки «Бог — не персоніфікована істота у старо­завітному розумінні, а, скоріше, годинникар, який колись створив годи- ник-механізм — Всесвіт, завів пружину нашого світу і, закінчивши робо­ту... забув про неї»52.

Заперечували святу Трійцю і пантеїсти, для яких Бог був «розчинений» в кожній частині світу. Якщо додати філософський ідеалізм XVIII—XIX ст.

Дух — ось що є предметом вивчення. Він є силою, перед якою відсту­пають будь-які інші властивості людини, особливо тілесні. Людина, ствер­джує в цей час Г.В.Ф. Гегель, народжується двічі: перший раз — фізично, другий — духовно, причому останнє народження і є справжнім. Діяльність фізичного організму, яка стала звичкою, рухається до абстрактного запе­речення живої одиничності — до смерті. В смерті індивіда рід людський приходить до абстрактного здійснення і заперечення одиничності, як і сам рід (людський) в свою чергу стає виключеним живою одиничністю. Люди­на постійно відчуває свою належність до природи, що й знаходить свою реалізацію в смерті — природному явищі. Тому істинне здійснення рід (і людина) знаходить у мисленні, яке є однорідною з духом стихією^. Отже, не життя як природний процес або смерть — його логічне продовження, цікавлять філософію, а дух — сутністю якого є свобода.

Філософський плюралізм XIX століття демонструє поліфонію СВІТО­ГЛЯДНИХ самовизначень — від раціоналістичних побудов глобальних моде­лей суспільного буття до романтичного епатажу і релігійної екзальтова­ності. Так, французька актриса Сара Бернар спала в домовині, очевидно, не через те, що вона найбільш зручне ложе для відпочинку, а для більш сильного ефекту дії на публіку, яка повинна побачити її ставлення до май­бутнього небуття як звичайного явища, яке «вплетене» в логіку буденного життя.

3.2,7,