Основні риси неокантіанськоїтопографПдосвіду

Ми розглянули неокантіанську спробу опису регіону наукового досвіду та кількох дотичних регіонів, які загалом можна назвати регіонами наукового і культурного досвіду. Тут ми розглядаємо зв’язки і взаємовідношення досвіду науки і архітектоніки розуму.

Цей опис починається в межах кантівського підходу до досвіду, який вже Ланге визначає за фундамент поєднання практичної та теоретичної філософії. Тут досвід розглядають переважно в термінах йоге ролі в пізнанні, однак уже сам термін пізнання переживає певну еволюцію: його статус змінюється з ар­гумента на користь рецептивно-спонтанного синтезу на фундамент плю­ралістичної філософії, що виправдовує лібералізм та строгу науку як істинні вияви людського духу.

Ця інтенція проявилася в філософській позиції марбуржців. Коген інтерпретує досвід як тип конструктивної активності розуму. Предмети досвіду розглядаються не в аспекті їхньої даності, а як іитворн розуму. Він описує досвід в тому його регіоні, де він проявляє себе в конструюванні зовнішнього і внутрішнього світів людини. В цьому регіоні онтологічний вимір «об’єкта» перебуває поза описом. Натомість перед нами з’являється можливість опису гносеологічних суб'єктів і об'єктів, які завдяки взаємній крос-референції умож­ливлюють і апріорне пізнання, і апостеріорне. Кредо Когена: ми знаходимо в речах те апріорі, що самі й заклали.

Завдяки дескрипції досвіду, в працях Когена ни засвідчуємо недостатність і проблематичність регіону «наукового досвіду». Ми описуємо елемент топосу досвіду, який сконструйовано відповідно до діелєктичного процесу обгрун­тування наукової раціональності і підстав для її саморозвитку. Також важли­вим здобутком когенівської дескрипції є засвідчення важливості досвіду досвіду, такого самозвернення досвіду, коли, завдяки трансцендентальній логіці, ми досліджуємо.

Пауль Наторп продовжна опис досвіду з поіицій рефлексії над проблема­ми автономії розуму, вираженими в термінах спонтанності, самоафектації і речі самої по собі. Наторп виводить опис наукового досвіду до тих його ас­пектів, що стосуються точності наукового знання, математичної точності вис­новків науки. Зміст такого досвіду полягає в спонтанності, яка забезпечує пра­вильність наукового розрахунку.

Загалом, марбуржці описували досвід передусім як досвід науки, як досвід в регіоні ідеалізації і формалізації первинного, де зв’язок із чуттєвістю та спо­гляданням постає як щось сконструйоване відповідно до спонтанності розуму. Обмеженість марбурзького підходу в описі досвіду дається взнаки в інтерпретації кантівської речі самої по собі. Річ сама по собі у розумінні мар­буржців граничне поняття, яке обмежує досвід у його творчості. Річ сама по собі є не свідченням про первинність присутності, а раціональним основопо­ложенням, необхідним для автономії розуму.

Разом з тим, завдяки описові марбуржців, стала зрозумілою відкритість і незавершуваність досвіду, яку виражено в постулаті незавершуваності процесу науки. Тут річ сама по собі — питання про істину, нескінченне завданням нау­ки, уявлення про повне остаточного знання про об’єкт. Тут неокантіанці став­лять питання про горизонт досвіду, завдяки чому здобуває своєї цілісності і топографія досвіду як така. Крім того, неокантіанці показали в своєму вченні про гіпотезу, що ми можемо аналізувати досвід поза психологізацією пробле­ми, до чого тяжів, скажімо, Дильтай. Тут відтворюється можливість логіки досвіду, що намагається редукувати будь-які залишки психологізму. Нарешті, очевидним внеском Наторпа й інших марбуржців до топографії досвіду є його визначення в аспекті активності і функціональності досвіду.

Ми бачили також, що баденські неокантіанці піддали реінтерпретації предметність як ключову детермінанту досвіду. Вони описали предметність в її залежності від трансцендентного предмета, що ототожнюють з належним. Досвід продовжують описувати в рамках пізнання, однак саме визначення пізнання здобуває дещо нових обертонів. Пізнання відбувається в судженні, Основний характер якого не в мисленні, а в ствердженні чи запереченні. Фак­тично, моделлю переживання в досвіді певного предмета є судження як чиста форма мислення, що засновано на водінні. Мислення є здійсненням впливу Залежного. Належне як фундамент істинного пізнання є безумовно необхідним І незалежним від буття. Належне має трансцендентний статус, що також озна­чає, що аоно фундує буття. Таким чином, завдяки структуруванню пізнання Відповідно до вимог належного, зміст пізнання набуває буттєвої визначеності. Досвід предмета — це щоразу створення світу відповідно до конститутивних принципів волі. Досвід зумовлено трансцендентними цінностями, які є апрорі ДЛЯ змістів, що описують суще.

На підставі зумовленості досвіду сферою трансцендентного належного, стає зрозумілою продуктивність поділу всіх наук на дві частини: номотетичну (науки природи) та ідеографічну (науки культури). Tpefa зазначити також і дві сфери досвіду: загальноповторювані досвіди й унікаїьні досвіди. Ці типи досвідів мають за відповідники і два типи наук, шо ε раціональними само­свідомими втіленнями цих двох типів досвіду, і два типи предметів, що репре­зентують здатність досвіду, з одного боку, творити предмети наук природи, а з іншого — бути спроможними до рецепції одиничних неповторних подій у світі людини. Перед нами топографія регіону наукового досвіду розпадається на кілька додаткових регіонів. Досвід науки стає досвідами наук, де виникає вже тема не тільки науки, але й культури, її ціннісного виміру. Разом з тим, зумов­леність досвіду цінностями все ще здається такою, що опосередковано розу­мом у вигляді прагнення істини в мисленні, блага у волі та прекрасного у відчутті.

У топографії наукового досвіду роль Касирера— непересічна. Він зво­дить здобутки і недоліки неокантіанської позиції, а також позицій Канта і Гегеля у спробі описати досвіди двох типів наук вже як культурний досвід, де проблематика волі, цінності і належного стає проблемою символічної функції і плюральності форм людського досвіду. Касирер описує науково-культурний досвід і завдяки цьому впритул підступає до регіону безпосереднього досвіду, зберігаючи ідеал множинності форм людського досвіїу. Касирер намагається описати регіон первинного досвіду, що сфокусовано еа безпосередності при­сутності, утримуючи здобутки неокантіанської дескрипції регіону наукового досвіду. В його дескрипції виявлено іній і регіони досвіду, що за джерело ма­ють щось первинне, виявлене у культурних формах Те, як співвідносяться регіони досвіду, що постійно посилаються на первинній досвід, Касирер нама­гається описати в термінах культурних форм. Ці фозми неможливо вивести одну з одної, вони рівноцінні в своєму опрацюванні безпосередньої присут­ності, символізації цієї присутності. Таким чином, Касирер, описуючи регіони культурного, мовного, міфічного досвіду, демаркуваї і межу цих регіонів із первинним досвідом. Цю межу можна назвати «виражальною функцією», що насправді є не так функцією, як принципом культури який полягає в необме­женості (за своїми формами) синтезу духу і життя, тобто синтезу різноманітних виражальних можливостей, притаманних людському духові та рецептивно-спонтанній данності людського життя.

Культурні синтези відбуваються завдяки тому, шо їх засновано на прафе- номенах. Прафеномен— це термін, яким Касирер наиагається описати регіон первинного досвіду, застосовуючи проблематику і термінологію інших регіонів. Прафеномени є втіленням необхідної уваги життя до своєї реальності та піклуванням про джерела нашого досвіду. Прафеномени — це ті першокар- тини, які ми відкриваємо в одночасності себе і навколишнього. Щоправда, Касирер в аналізі первинного досвіду вибудовує ієрархію прафеноменів, чим обмежує свою можливість зрозуміти цей регіон. Вищість Я є, скоріше, відступом від ідеї критичного ідеалізму та тієї інтенцїї, яку і Гьоте, і сам Каси­рер закладали в понятті прафеноменів.

Таким чином, ми розглянули одну з наявних у сучасній філософії деск- рипцій наукового і культурного досвіду. Ця дескрипція мала характер опису лише частини регіонів єдиного топосу досвіду. До того ж, вона потребує інших дескрипцій, які доповнять і її опис, і опис дотичних регіонів досвіду. IIpo це йтиметься в наступних розділах.

3.