Проблема антропогенезу

В нашому самопізнанні найзагадковішою (з точки зору на­уки) вважається проблема антропогенезу (гр. походження люди­ни). Наукові дослідження в цьому напрямку ведуться ще з антич­них часів, однак, незважаючи на всі зусилля вчених (антропологів, геологів, зоологів, мікробіологів, психологів, соціологів, філо­логів та ін.), походження людини в багатьох деталях залишаєть­ся «питанням з питань».

- визначення безпосередніх попередників;

- встановлення основних стадій антропогенезу;

- встановлення рушійних сил прогресивного розвитку;

- визначення місця і часу появи людини на Землі.

Всі ці питання вивчалися протягом століть в міру нагромаджен­ня викопних ре0ток скелетів, знарядь праці та предметів побуту лю­диноподібних істот, що жили в далекому минулому на різних конти­нентах на0ої планети. Матеріали ретельно аналізували і узагальню­вали, внаслідок чого в 20 ст. утвердилася еволюційна концепція по­ходження людини, яку по-різному обстоювали натуралісти і антро­пологи, проте визначити сутність людини вони не змогли.

Однак офіційні біологічні видання (енциклопедії, підручни­ки, довідники) рясніють тривіальними визначеннями, що людина - просто вища тварина, яка відрізняється від сімейства приматів хіба що інтелектом. Можна тільки співчувати авторам цих публі­кацій, які закрили очі на ту 0ироку прірву, що розділяє тварин і людину. Адже людському роду притаманні такі унікальні особли­вості, яких не мають тварини, - любов, сумління, духовність, спра­ведливість, милосердя, гумор, творчість, самосвідомість, оцінка краси, турбота про майбутнє, надія на краще і т.д. Безумовно, ево­люціоністи усвідомлювали духовний феномен людини, однак не наважувалися визнати провідну роль Бога у створенні людини «на свій образ», тобто такої особистості, яка відображає властивості Творця, що в сукупності з унікальними людськими рисами ставить людину на панівну вер0ину природи.

Все ж таки ряд провідних антропологів були виму0ені погоди­тись з існуванням непереборної проблеми - глибокої прірви між людиною і твариною, хоча як одна, так і друга приречена народи­тись і померти. На цьому наголо0ували відомі еволюціоністи 19-20 ст., зокрема Гекслі, Лікі, Рассел, Уілсон, Райт, Морган... До речі, остання щиро визнала, що концепція еволюції людини зазнає краху, оскільки не дає відповіді на чотири «найтяжчі загадки людини»:

1. Чому вона почала ходити на двох ногах?

2. Чому вона втратила 0ерсть?

3. Чому в неї розвинувся такий великий мозок?

4. Чому вона навчилася говорити?

Дійсно, вчені досі не можуть пояснити наявність в людини дару ясної та свідомої мови, самопізнання, аналітичної пам’яті, природженої моральності, свободи вибору, потреби віри в Бога і духовного очищення. Очевидно, що природний добір не в силі був сформувати духовне начало в людині, яка прагне пізнати сво­го Творця і своє місце у Всесвіті, в якому вона живе.

В сучасному розумінні еволюційний антропогенез означає по­ступовий прогресивний розвиток певної гілки тваринного світу ссавців. Тепер уже ніхто із антропологів не сумнівається, що саме за таким принципом відбувся вельми тривалий і складний процес ста­новлення людини. Річ тільки в тому, що було рушійною силою ант­ропогенезу - природний добір, як вважали Дарвін, Гекслі, Уоллес та ін., чи ідеальна програма з наперед визначеною метою, як стверджу­вали новітні вчені Ллойд-Морган, Тейяр де Шарден, Хауелс та ін. Сенсаційні палеонтологічні знахідки і дослідження в біології та ге­нетиці, проведені наприкінці 20 ст., довели неспроможність природ­ного добору істотно впливати на процеси прогресивного розвитку, оскільки стихійні зміни в живих організмах не здатні витворити дос­коналішу якість - новий вид. Більшість сучасних антропологів єдині в переконанні, що прогресивний розвиток нових «якісних рівнів», тобто доцільне еволюціонування органічного світу взагалі та лю­дини зокрема, можливі лише внаслідок стрибкоподібних процесів, обумовлених втручанням ідеальних сил, джерелом яких є Бог-Тво- рець.

Більшість сучасних антропологів, зокрема Хауелс (США), сходяться на думці, що першим предком людини могла бути істота з якогось виду приматів (лат. найперших), тобто найорганізован- іших ссавців третинного періоду, які жили приблизно 20 млн. років тому. Тоді вони відділилися від своїх кревних людиноподі­бних мавп і з цього моменту еволюціонували в іншому напрямі - до homo sapiens. Вченим вдалося віднайти окремі викопні решт­ки такої істоти, яку вони назвали рамапітеком на честь індійсько­го бога Рами. Щоправда, не всім до вподоби така спорідненість, яка викликає підсвідому огиду, однак не слід забувати, що людсь­ке відгалуження ссавців - окремішне і в часовому вимірі віддале­не від сучасних мавп на десятки мільйонів років. Тоді назавше розійшлися предкові лінії гомінідів-приматів з людськими задат­ками і понгідів-приматів з тваринними задатками. їх спільними предками антропологи вважають чотириногих лісових мавп дріо­пітека, проконсула і пліопітека, що жили 20-40 млн. років тому.

Антропологи доклали чималих зусиль, щоб відтворити висхід­ний ланцюг генеалогії людини від рамапітека до сучасного homo sapiens. Вони зображають його у вигляді своєрідного «параду» гомінідів - споріднених предків, що жили в геологічному минуло­му на Землі. Цей «парад» очолює сучасна людина, а за нею - усі її історичні попередники. Щоправда, обмежений обсяг матеріалу - скам’янілих решток - скелетів, черепів, окремих кісток тощо - не дозволяє антропологам робити однозначні й об'рунтовані виснов­ки про хід подій становлення людського роду. Нові знахідки мо­жуть суттєво вплинути на послідовність розміщення учасників «па­раду» в переважно віддаленій від нас шкалі часу, тому доводиться задовольнитись загальною схемою еволюційного антропогенезу.

Наведені рисунки взяті із книги Р.Золінгера «Доісторична людина», в якій він подає художнє бачення вірогідних статур понгідів і гомінідів, реконструйованих за їх викопними рештками.

Перебіг подій в сучасній концепції антропогенезу істотно відрізняється від дарвінівської еволюційної схеми «олюднення мав­пи». Наука давно залишила на обочині примітивне уявлення про людину як прямого потомка вузьконосих мавп. Про це свідчать нові археологічні знахідки, які з усією очевидністю переконують в тому, що процес становлення людини не був простою прямолінійною ево­люцією сучасних горил чи шимпанзе. Родовідне дерево приматів тільки тепер починає набувати реальних форм, де на гілках високо- організованих ссавців знаходять своє місце численні розгалуження напівмавп і мавп й окремо гомінідів та людей. Отож, людська гілка є однією з таких, але вона особлива, бо на ній відбувався задум Творця створити людину «...на Божий образ...» (Б. 1:27). Цю ідею не омина­ють і сучасні вчені, зокрема відомий англійський антрополог Р.Лікі. В своїй книзі «Походження» він доходить висновку, що наймогутні-

Рис. 4.6. Схема еволюційного антропогенезу.

шим перетворюючим фактором в процесі еволюції людини було по­єднання біологічного розвитку з моральним, що фактично ототож­нює духовне начало з рушійною силою прогресивного розвитку. Вка­зуючи на значні прогалини в людському родоводі, Р.Лікі вважає за­вершальний етап, тобто останні десятки тисяч років антропогенезу, достатньо інформативним для висновку про те, що саме в цей період відбувся перехід від інстинктивної поведінки людини до усвідомленої свободи дій. Завершення цього переломного етапу він датує приблизно 10 тис. років тому і пов’язує з першим гріхопадінням, тобто з тим моментом, коли людина вперше усвідомила різницю між добром і злом і здійснила свій ризикований вибір (Б.3:1-7).

Необхідно підкреслити, що характер анатомічних видозмін в будові палеоантропів-неандертальців і кроманьйонців не дає підстав стверджувати, що ці найближчі попередники сучасних лю­дей вписуються в єдиний і послідовний генеалогічний «ланцюг». Ар­хеологічні розкопки не виявили якихось «перехідних» типів палео- антропів, зате чітко доводять їх одночасне існування на межі вими­рання неандертальців і становлення кроманьйонців (35-30 тис.

Одним із принципових питань еволюційного антропогенезу є визначення географічного місця появи перших предків людини. З цього приводу вчені ще й досі сперечаються, який континент світу необхідно вважати «батьківщиною» людського роду - Африку чи Азію. Більшість антропологів віддають перевагу регіону північно- східної Африки та Близького Сходу, де були віднайдені скам’янілі рештки австралопітеків і пітекантропів. Географія розселення їх наступників - неандертальців і кроманьйонців - охоплює вже май­же всі континенти. Активність міграції палеоантропів розпочала­ся в ранній кам’яній добі, коли із своєї афро-азійської «колиски» вирушили первісні племена в пошуках їжі та кращих умов життя. Вони мігрували в різних напрямках: спочатку в Європу і Африку (100-60 тис. років тому), а відтак (50-30 тис. років тому) здійснюва­ли важкі сухопутні і морські переходи в південно-східному напрямі до Австралії. Одночасно палеоантропи рухалися і в північно- східному напрямі, долаючи зледенілі рівнини Сибіру, до Амери-

Puc.

ки, яку почали заселяти з півночі на південь лише 20-15 тис. років тому. Саме в палеоліті й сформувалися основні расові групи, які знайшли своє відображення в сучасних типах людей.

Характерною ознакою інтелектуальної досконалості антро­пологи вважають особливості будови черепів, визначальними з яких є об’єм головного мозку, яйцеподібність черепа і випуклість надбрівного валика. Спостерігається істотне збільшення об’єму мозку: від 500 см куб. в австралопітека - до 1500 см куб. в кро­маньйонця, яке супроводжувалося зростанням овальності верхньої частини черепа і згладжуванням надбрівного валика (див. рис. 4.7).

На цьому прикладі показана ступінчата еволюція черепів палео- антропів та їх реконструкція М. Герасимовим. Зліва - ранній неан­дерталець (150-100 тис. років тому), в центрі - пізній неандерталець (60-50 тис. років тому), справа - кроманьйонка (20-15 тис. років тому).

Нижче подаємо узагальнену схему еволюційного антропо­генезу за рівнем вивченості кінця 20 ст. (див. схему 4.8).

Тут на логарифмічній стрілі часу наведені для порівняння результати досліджень, здійснені різними методами, - геологіч­ними, історичними, археологічними, антропологічними та пси­хологічними. Всі вони взаємно доповнюються і створюють цілісну картину еволюційного антропогенезу.

4.2.5.