Розділ 11 ПАРАДИГМИ РОЗВИТКУ НАУКИ: КЛАСИЧНА, НЕКЛАСИЧНА, ПОСТНЕКЛАСИЧНА

Коло питань: Епістемологія та її проблематика. Конституювання класичної науки. О. Конт. Г. Спенсер. Матеріалістична діалектика як методологія класичної науки. Кумулятивна модель класичної науки.

Некумулятивна модель некласичної науки. Плюралізм моделей наукових досліджень. І. Лакатош. Т. Кун. Постнекласична парадигма науки. І. Пригожин. П. Фойєрабенд. Перспективи розвитку науки в ХХІ ст.

Такі риси філософського знання, як загальність, універ­сальність, тотальність, свідчать про його всеохопність, а отже, стосуються не лише світоглядно-ціннісного ставлення людини до світу, але й науково-пізнавального. Цариною філо­софського знання, предметом якої слугують сутність, законо­мірності функціонування та розвитку науки, є епістемологія (з гр. epistemologia - теорія знання). Вона прагне відповісти на питання: що таке наука та в яких формах існує наукове знання? Ставлячи питання про критерії, ідеали та норми наукового знання, епістемологія здійснює його типологізацію, класифі­кацію методів наукового дослідження, виявляє філософські засади наукової картини світу.

Епістемологія виникає в 30-х роках ХІХ ст. як результат розвитку науки та перетворення її в соціальний інститут. Так, уже для ХУІІІ ст. стає характерним масовий розвиток інсти- туціональних форм освіти та поєднання її з наукою. У той час науку вперше почали систематично викладати в системі освіти, де вона отримує здатність розширеного самовідтворення. Цей розвиток супроводжувався її активною диференціацією. Про­цес диференціації у ХУШ ст. був зумовлений "відбрунькову- ванням" науки від натурфілософії, внаслідок чого вона набуває форми об'єктивного, раціонально впорядкованого знання про залежності й причиново-наслідкові зв'язки в природі, тобто як знання, незалежне від метафізики і натурфілософських док­трин. Природничі науки чітко формулюють свій предмет дослідження і вступають у період емпіричного дослідження та опису фактів.

Дев'ятнадцяте сторіччя з огляду на розвиток науки харак­теризує поглиблення процесу її диференціації. У той період окреслюють свій предмет дослідження гуманітарні науки: історія, народознавство, соціологія, психологія тощо. Виника­ють технічні науки, які обслуговують матеріальне виробниц­тво, що долає відірваність науки від виробничої діяльності. У ХІХ ст. зароджується інженерна діяльність та інституалізована інженерна освіта.

У зв'язку з цим постає потреба визначити критерії нау­кового знання та здійснити його класифікацію. Ці проблеми стають предметом дослідження першого позитивізму, фунда­торами якого були французький філософ Огюст Конт (1798­1857) та англійські філософи Джон Стюарт Міл (1806-1873) і Герберт Спенсер (1820-1903).

О. Конт у працях "Курс позитивної філософії" та "Загаль­ний огляд позитивізму", прагнучи встановити демаркаційну лінію між наукою та філософією, висунув і обґрунтовував ідею побудови світоглядно нейтральної філософії, як такої, що рефлектує на науці. На його думку, знання про світ, людину та суспільство дають спеціальні науки у формі опису явищ та їхнього узагальнення. Філософія ж повинна відмовитися від метафізичної проблематики, тобто спроби осягнути першопричини буття та пізнання, позаяк таке знання недосяжне й не потрібне для прак­тики. Філософія повинна постати в іпостасі епістемології (філо­софії науки) та, орієнтуючись на позитивні науки (ті, що ґрунту­ються на емпіричних фактах), стати світоглядно нейтральною. Її предметом має бути впорядкування і систематизація науко­вих понять, висновків та координація наукових досягнень. Філософія, ставши епістемологією, тепер може здійснювати й кла­сифікацію наукового знання. Таку класифікацію запропонував О. Конт, де він реалізував об'єктивний підхід з урахуванням пред­мета та змісту позитивних наук. Окрім того, в основу класифікації він поклав принцип руху від абстрактного до конкретного та саму логіку історичного розвитку науки.

На відміну від філософії, наука, за О. Контом, повинна спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, та фор­мулювати емпіричні закони, тобто такі закони, які формулю­ються в термінах спостереження. Тому закони - це повторю­вані зв'язки і відношення між явищами. Вони відповідають на питання ЯК, а не ЧОМУ, виконуючи функцію опису відомих фактів і завбачення невідомих. Прикладом описового приро­дознавства є зоологія, ботаніка, мінералогія, геологія тощо.

Гносеологічні функції науки: опис, пояснення та завбачення - О. Конт обмежив описом і прогнозуванням на основі досвід­ного знання. Саме досвідне знання і констатує об'єктивність мпіричних законів, а основою встановлення цих законів є чуттєве сприйняття. Тому наука, згідно з О. Контом, об'єктивно- феноменальна, що чітко сформулював його учень Дж. Міл: "Ми пізнаємо лише одні феномени (явища), і знання наше про феномени відносне, а не абсолютне. Ми не знаємо ні сутності, ні навіть дійсного способу виникнення жодного факту: ми знаємо лише відношення послідовності або подібності фактів одне до одного.

За О. Контом, універсальним методом науки є спостере­ження. Її розвиток відбувається шляхом нагромадження фактів та відкриття законів. Оскільки наукове знання - це знання ем­піричне, досвідне, а досвід може розширюватися безмежно, то наукове знання є відносне, незавершене, а не абсолютне.

На думку філософа, кожна галузь наукового знання розви­вається згідно з "законом трьох стадій": рухаючись від теологіч­ної до метафізичної стадії, а від неї - до позитивної. На кожній стадії людський розум послуговується відповідним методом мислення. Якщо на теологічній стадії людина апелює до віри, то на метафізичній стадії - до віри й розуму. Наука ґрунтуєть­ся на узагальненні результатів спостереження. Вона завершує інтелектуальну еволюцію людини, сприяючи раціональній ор­ганізації життя суспільства.

Перший позитивізм, здійснивши демаркацію наукового і позанаукового знання, водночас зробив спробу визначити кри­терії наукового знання й цим виокремив головні особливості класичної науки. На основі позитивістського аналізу науки до її суттєвих рис можна зарахувати емпіричний характер її змісту, що ґрунтується не на спекулятивних твердженнях, а на даних досвіду з доповненням гіпотез, які перевіряються експериментальним шляхом; об'єктивність і предметність наукового знання, що досягається шляхом виключення із опису і пояснення всього того, що стосується суб'єкта; системно- поняттєвий характер репрезентації наукового знання; вихід за межі формальної логіки на основі емпіричної методології; прикладний характер наукового знання, яке забезпечує ефек­тивність дії.

Конституювання класичної науки як дисциплінарного знан­ня здійснювалося шляхом окреслення об'єкта дослідження, як емпірично даного.

Таке розуміння об'єкта наукового пізнання у класичній науці було зумовлене уявленням дослідників природи про її абсолютну незмінюваність у часі. Характеризуючи цей період становлення науки, Ф. Енгельс писав: "Згідно з цим поглядом, природа, яким би шляхом вона сама не виникла, раз вона вже є, залишалася завжди незмінною, поки вона існує. Планети і супутники їх, один раз приведені в рух таємничим "першим поштовхом", продовжували кружляти по наперед накреслених їм еліпсах на віки вічні або, в усякому разі, до зникнення всіх речей... Земля залишалась одвіку або з дня свого створення (залежно від точки зору) незмінно однаковою. Теперішні "п'ять частин світу" існували завжди, мали завжди ті самі гори, до­лини й ріки, той самий клімат, ту саму флору й фауну, якщо не говорити про те, що змінено або переміщено рукою лю­дини. Види рослин і тварин були встановлені раз назавжди при своєму виникненні... На протилежність історії людства, яка розвивається в часі, історії природи приписувалося тільки розгортання в просторі. В природі заперечували всяку зміну, всякий розвиток"²⁵².

Такий погляд на природу розхитували як саме природо­знавство, так і філософія. Перший крок до розуміння еволюції Всесвіту зробив І.

Отже, 70-і роки ХІХ ст. можна вважати новим етапом у розвитку класичної науки, яка переорієнтовується на вивчення замкнених динамічних систем. Відповідно виникає й потреба в розробці методології дослідження таких об'єктів. Нею стала запропонована К. Марксом і Ф. Енгельсом матеріалістична діалектика.

Ф. Енґельс у праці "Діалектика природи" ставить мету ви­явити об'єктивну діалектику в природі і цим обґрунтувати необхідність матеріалістичної діалектики як наукової мето­дології. На його думку, у природі крізь хаос незліченних змін прокладають собі шлях ті самі діалектичні закони, які діють як в історії, так і в мисленні. Ґ. Геґель трактував їх лише як закони мислення, що, на погляд Ф. Енґельса, є помилкою. Отже, за Ф. Енґельсом, закони діалектики є об'єктивними, тобто таки­ми, що існують у природі та суспільстві, а людське мислення здатне їх виявляти. Цими законами, за Ф. Енґельсом, є: а) закон єдності та боротьби протилежностей; б) закон взаємного переходу кількісних змін в якісні; в) закон заперечення заперечення.

Ці закони до сьогодні складають стрижень методології класичної науки. Їх застосування в науковому дослідженні дає змогу відповісти на питання: ЧОМУ, ЯК і КУДИ розвивається досліджуваний об'єкт? Причини розвитку системи, згідно із законом єдності та боротьби протилежностей, необхідно шу­кати в її внутрішніх суперечностях, а механізм розвитку та його спрямованість розкривають два інших закони. На емпірично­му матеріалі розвитку природничих наук (механіки, фізики, хімії, геології, біології тощо) Ф. Енґельс доводить панування у природі цих законів. А звідси випливає, що свідоме оволодін­ня матеріалістичною діалектикою є абсолютно необхідне для розвитку природничих наук.

Поряд із законами діалектики методологія класичної науки містить у собі ще й принцип універсальності зв'язку та зумо­вленості явищ. Зв'язок - це така взаємодія між елементами системи, що спричинює зміни одного елемента через дію на

нього інших. Вивчення причинових зв'язків у класичній науці започаткували ще І. Ньютон та П. Лаплас, тоді як марксистська філософія на основі діалектичної методології розширює спектр вивчення зв'язків, виділяючи істотні, необхідні, причиново- наслідкові тощо. Всі вони виражають специфіку зумовленості функціонування та розвитку замкнених динамічних систем. У методології це знаходить вияв у діалектиці таких парних кате­горій, як сутність і явище, необхідність і випадковість, причина і наслідок, можливість і дійсність тощо. За цією методологією, завдання кожної науки полягає у відкритті таких зв'язків, що за певних умов мають істотний, необхідний, об'єктивний, сталий характер, тобто виявляють себе як закони.

Водночас діалектика зводить усю різноманітність зв'язків між елементами системи до взаємодії протилежностей, а тому тут є абсолютизація якоїсь однієї тенденції в можливих на­прямах еволюції. Отже, матеріалістична діалектика є мето­дологією одноваріантного, прогресивно спрямованого роз­витку замкнених динамічних систем із жорстко однозначною детермінацією. Такий підхід значно спрощує реальний процес еволюції матеріальних систем. Класична наука, застосовуючи закони діалектики, описує явища та процеси лише як ліній­но-циклічні, сталі та однозначно детерміновані. Минуле тут однозначно визначає теперішній стан системи як і теперішнє - майбутній, а тому як минуле, так і майбутнє можна прорахува­ти та передбачити. Строго однозначна причиново-наслідкова залежність тут є еталоном наукового пояснення.

Якщо Ф. Енгельс застосовував діалектичну методологію до вивчення розвитку природних систем, то К. Маркс - до вив­чення суспільства як замкненої динамічної системи. На думку К. Маркса, соціалізм як майбутнє людства необхідно теоретич­но обгрунтувати, перетворивши його з утопічного в науковий, шляхом вивчення історичних причин та історичних наслідків. Оскільки майбутнє присутнє в минулому, детерміноване ним, то застосування діалектики є теоретичною основою наукового передбачення суспільного розвитку. Йдучи за діалектичною ло­гікою, за якою соціальні системи розвиваються лінійно-цикліч­но й одноваріантно, К. Маркс робить висновок, що об'єктивні закономірності розвитку капіталізму з доконечністю ведуть до соціалізму.

За К. Марксом, будь-яка соціальна система має зруйнувати себе лише тому, що сама створює сили, які продукують у ній новий історичний період. Так, аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва, він констатує його внутрішні суперечності, які ведуть до загибелі. Вони виявні в поляризації суспільства на багатих і бідних, буржуа та пролетарів. Ці суперечності ви­являють себе в класовій боротьбі, що закінчується соціальною революцією. Практика соціального життя показала недоціль­ність перенесення марксистської методології з природних замкнених динамічних систем на відкриту динамічну систему, якою є суспільство.

Наука, як система знань на основі діалектичної методології, постає динамічно замкненою. Її функціонування та розвиток можна передати у формі лінійно-кумулятивної моделі. Куму- лятивізм (від лат. cumula - накопичення) є принципом розвитку класичної науки, згідно з яким у процесі зростання наукового знання зберігаються всі нагромадженні досі результати з до­даванням нових.

Сучасний представник постнекласичної методології на­уки П. Фойєрабенд вважає принцип кумулятивності хибним, оскільки цей принцип не допускає існування альтернативних наукових теорій. Він обмежує розвиток наукового знання, бо вимагає, щоб визнавали лише такі нові теорії, які узгоджуються зі старими.

На початку ХХ ст. поряд із класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Зокрема, у фізиці було від­крито подільність атома та його складну структуру, до якої входять елементарні частинки - електрони, протони, нейтрони, позитрони, мезони, кварки тощо. Так, англійський фізик Джон Томсон відкрив електрон (1897), а згодом його співвітчизник, теж фізик, Ернест Резерфорд експериментально встановив, що атоми мають ядро, в якому зосереджена їхня маса. Він же створив планетарну модель атома (1911), згідно з якою електрони руха­ються навколо стаціонарного ядра, неперервно випромінюючи електромагнітну енергію. Модифікуючи модель Е. Резерфорда, данський фізик Нільс Бор розробив квантову модель атома, в якій електрони рухаються по стаціонарних орбітах, випромінюючи енергію лише в моменти переходу з однієї орбіти на іншу.

У першій чверті ХХ ст. Макс Планк, Макс Борн та Вер­нер Гайзенберґ започатковують квантову механіку, яка вивчає мікросвіт (світ елементарних частинок). Дослідження мікро­частинок показало, що до них незастосовні поняття класичної механіки (траєкторія, координата, просторова точна локаліза­ція та інші). У мікросвіті ці поняття втрачають зміст. В. Гайзен- берґ сформулював таку фундаментальну властивість мікросвіту як принцип невизначеності. А це означає, що в мікросвіті принцип детермінації має інший характер, ніж у макросвіті. Лапласівська форма жорсткого однозначного детермінізму поступається місцем різноманітним формам "слабкої" детер­мінації - імовірнісної, стохастичної (випадкової).

Водночас фізика починає вивчати мегасвіт. Зокрема, в ас­трономії з'явилася теорія нестаціонарного Всесвіту, яка вия­вила ефект "розбігання" галактичних систем, існування ядер галактик, де відбуваються надпотужні енергетичні процеси, які суттєво впливають на поведінку галактичної системи. Від­криття цілої низки астрономічних об'єктів, зокрема квазарів, пульсарів, чорних дірок тощо, свідчать про неоднорідність Усес­віту. Отже, фізика започаткувала дослідження безпосередньо неспостережуваних об'єктів, створивши прецедент для інших природничих наук.

Якщо в класичній фізиці опис і пояснення ґрунтується на безпосередньому спостереженні об'єкта самого собою, то в не- класичній фізиці спостереження опосередковане приладами, які взаємодіють з об'єктом. Засоби спостереження (прилади) становлять єдине ціле з об'єктом дослідження. Акцентуючи увагу на цій обставині, відомий фізик, лауреат Нобелівської премії, Н. Бор писав, що фундаментальна відмінність аналізу явищ у класичній та квантовій фізиці полягає в тому, що в першому випадку взаємодією між об'єктами та вимірюваль­ними приладами можна знехтувати, тоді як у другому - ця взаємодія становить сутнісну складову явища. Засоби спосте­реження зумовлюють варіативність дослідження, а їхня зміна веде до зміни об'єкта. Відомий фізик В. Гайзенберґ, один із засновників квантової механіки, з цього приводу писав: "Унас­лідок нових експериментальних відкриттів була підірвана віра в об'єктивний, незалежний від спостерігача перебіг подій, який є внутрішньою суттю класичної фізики"^[232].

Об'єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об'єкта із засобами спостереження. Отри­мані результати спостереження є відносним знанням, оскільки їхній зміст залежить від застосовуваних засобів. Сам об'єкт безпосередньо не спостережуваний, а тому безпосередній досвід поступається місцем раціонально сконструйованій мо­делі досліджуваного об'єкта. Сучасна фізична наука, на думку фундатора критичного раціоналізму французького філософа Ґастона Башляра (1884-1962), є раціональною конструкцією, яка містить як теоретичний опис ідеального об'єкта, так і його математизацію та формалізацію. Вказані прикметні риси є критеріями раціональності некласичної науки загалом.

На відміну від класичної науки, яка була винятково експе­риментально-емпіричною, некласична наука є гіпотетико-екс- периментальною. Загальновідомий вислів І. Ньютона: "Гіпотез на вигадую", характеризував емпіричний дух класичної на­уки. Натомість у ХХ ст. утверджується нове наукове мислення, стрижнем якого є перманентне висунення гіпотез та їхня експе­риментальна перевірка. На думку Ґ. Башляра, "час побіжних і непов'язаних між собою гіпотез пройшов, як і час ізольованих та курйозних експериментів. Відтепер гіпотеза - це синтез"^[233] теоретичних концептів та експериментальних результатів.

Обґрунтовуючи цей новий дух науки та її критерії, Ґ. Баш- ляр у праці "Новий раціоналізм" пише, що наука не має такої епістемології, на яку вона заслуговує, оскільки філософський аналіз народжувався не у вирі сучасної наукової думки, а поза нею, у лоні філософської методології. Сучасний стан розвитку фізики вимагає динамічної епістемології, яка здатна сама змі­нюватися з розвитком науки. Безумовно, це стосується не лише фізики, а й усіх інших галузей наукового знання.

За Ґ. Башляром, усі попередні філософські системи зада­вали методологію пізнання реальності та раціонального конс­труювання наукових принципів і законів, які мали емпіричний характер, тобто формулювали їх у термінах спостереження. Сучасна наука має справу з неспостережуваними, тобто теоре­тично сконструюваними ідеальними об'єктами із застосуван­ням математики та математичної логіки. Сконструйовані теоретичні моделі є потужним знаряддям наукового пошуку та створення нових реальностей саме завдяки математиці. На думку Ґ. Башляра, без оволодіння цим новим математичним інструментарієм сучасної науки неможливо досягнути нового знання. На зміну Homofaber у науку приходить Homo mathematicus, що поділяє новий дух науки, її математизацію. Математично- формалізовані моделі й становлять суть некласичної науки. Тому революція в епістемології, на думку Ґ. Башляра, полягає в спрямуванні вектора наукової думки від раціонального до реального^[234], тобто від конструювання математичних моделей до їхньої реалізації. Ґ. Башляр не випадково звертається до фі­зики, бо саме в ній найбільш повно виявилася внутрішня потуга математичних моделей, яка реалізувалася в новій техніці, що не має аналогів у природі.

Наука минулого (класична) прагнула пізнати реальність як зовнішній об'єкт, що схований за сукупністю явищ. Така наука не була практичною, навіть підтверджуючи свої раціональні схеми в експериментах. Нова наука не обмежується світом явищ як єди­ним своїм об'єктом. Вона простує до реальності іншого гатунку (раціональних моделей), яка репрезентує собою в науковому експерименті "підтверджений розум". Об'єктом науки передо­всім стає не світ явищ, а теоретично сконструйовані моделі, що можуть бути реалізовані в класі штучних технічно відтворю­ваних феноменів. Цей новий дух науки втілився у цілій низці наукових концепцій, які виводять людину науки у сферу технічної реалізації, даючи змогу свідомо створювати штучні реальності. Критерієм науки стає об'єктивація раціональних моделей. Тому цілком справедливим стає твердження: "Науковий світ є наша верифікація"^[235], де під верифікацією необхідно розуміти процес створення техносфери як штучно створеного буття.

Отже, суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та те­оретичному, де останньому належить пріоритетна роль. Мета сучасної науки, на думку Ґ. Башляра, - не описувати емпіричну даність, а презентувати множину експериментальних можливос­тей. За будь-яких умов безпосередньо реальне повинно звільняти дорогу раціонально сконструйованому. Більше того, конкретний теоретичний опис однієї і тієї ж реальності, тобто емпіричної бази, може бути багатоваріантним. А це означає, що наука як система знання, містить у собі не лише теорії, які взаємно допов­нюють одна одну, а й їхній синтез та концептуалізацію.

Сучасна наука, на погляд Ґ. Башляра, постає відкритою системою, де механізмом приросту наукового знання є реля- тивізація базових понять та принципів, що призводить до пе­ребудови (концептуалізації) усієї системи наукового знання і накладає відбиток на характер як наукового, так і філософсь­кого мислення. Це випливає з того, що під сумнів ставлять не лише фізичні характеристики картини світу, а й логічні та ме­тафізичні. Зокрема, розвиток фізики демонструє рух наукової думки не від старих до нових концепцій, а творення нових ідей, що охоплюють старі ідеї як окремий випадок. Отже, розвиток некласичної науки можна виразити в формі лінійно-некуму- лятивної моделі.

Некумулятивну модель розвитку науки поділяють, поряд із Ґ. Башляром, й інші представники критичного раціоналізму, зокрема британський філософ Карл Раймонд Попер (1902­1994) та його учень, всесвітньо відомий британський математик і методолог науки Імре Лакатош (1922-1974).

На думку К. Попера, альтернативою принципу кумулятив- ності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обме­женість своєї емпіричної бази може бути спростована. Наукове знання є гіпотетичним і може бути спростоване емпіричними фактами, що збурюють теорію. А звідси постає необхідність критичного перегляду головних концептів наукової теорії за­для її усунення та заміни іншою, здатною передбачати нові факти. Існування нефальсифікованих теорій, або ad hoc гіпотез (тобто спеціальних гіпотез, які модифікують теорію, усуваючи її розбіжності з фактами), суперечить науці як діяльності, що забезпечує зростання знання. Згідно з К. Попером, принцип фальсифікації є критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового.

Як вважає філософ, старий науковий ідеал episteme - аб­солютно достовірного, демонстративного знання - виявився ідолом. Сучасна наука, функціонуючи на двох рівнях - емпі­ричному та теоретичному - орієнтується на критичний пере­гляд власних теоретичних досягнень. А тому розвиток науки постає як історія "перманентних революцій", що включають моменти висунення сміливих припущень з їхнім подальшим спростуванням.

Некласична наука, за К. Попером, починається не із спо­стережень, а з формулювання проблеми, під якою розуміють суперечності, що виникають між теорією та збурюючими її фактами, або - між двома теоріями стосовно деякої емпірич­ної бази. Саме проблема змушує нас вчитися, розвивати наше знання, експериментувати і спостерігати^[236].

Модель розвитку науки, за К. Попером, можна подати у вигляді такої структури: формулювання проблеми; спроба розв'язання її шляхом висунення гіпотез; фальсифікація гіпо­тез, вибір кращої з них, тобто такої, що має більшу кількість потенційних фальсифікаторів; експериментальна перевірка та відбір наслідків, що мають принципово новий характер; нова та точніша постановка проблеми в результаті критичної дискусії. Отже, безперервний процес зростання знання здійснюється як перманентний рух від пояснення до пояснення, від гіпотези до гіпотези, від проблеми до проблеми. У такий спосіб у науці постійно відбувається перебудова теорій. Причому нова теорія успадковує успішні наслідки старої теорії, усуває її помилки й дає додаткові передбачення, яких раніше не було.

Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Попер застосовував у дослідженні суспільства. На противагу К. Марк­су, який досліджував суспільство як закриту динамічну систе­му, К. Попер, критикуючи його, розробляє теорію відкритого суспільства. Якщо К. Маркс обстоював універсальність законів розвитку суспільства, то К. Попер вважав, що можна говорити лише про тенденції в розвитку суспільства, які істотно залежать від умов та конкретно-історичних ситуацій. Існує безліч умов, за яких тенденції можуть зберігатися або змінюватися. І якщо створювати теорію соціального поступу, то для побудови такої моделі необхідно відтворити безліч умов, за яких розглянута тен­денція порушується. Створення таких теорій можливе лише при використанні методу критичного раціоналізму, який і пропонує К. Попер у праці "Відкрите суспільство та його вороги".

Відкрите суспільство, на думку К. Попера, - це суспільство, в якому вивільнюються критичні здатності людини, а отже, панує дух раціонального критицизму. Принцип критицизму в суспільстві виявляє себе як "соціальна інженерія", тобто як соціальна творчість, яка через зміну відповідних інституцій від­криває можливості раціонального соціального управління.

К. Попер теоретично обґрунтовує створення таких інституцій, які захищають свободу критики, свободу думки, а отже, й свободу людини. Завдання практичного втілення в життя цих інституцій він покладає на соціальну інженерію. За К. Попером, соціальна інженерія є діяльністю з проектування нових соціальних інститу­цій, а також містить у собі перебудову та управління тих, що вже існують, шляхом реформ. Соціальна інженерія забезпечує розви­ток суспільства методом поступових реформ. Наукове підґрунтя цього методу полягає у зборі фактичної інформації, потрібної для зміни інституцій відповідно до цілей, вимог, інтересів людей. Соціальний інженер або технолог віддає перевагу раціональному розгляду інституцій як засобів, які обслуговують певну мету, й оцінює їх винятково з позиції їхньої доцільності.

Специфіка наукового методу в соціальній інженерії полягає в здатності навчатися на помилках. По суті, соціальна інженерія є технологією спроб та помилок. Ця технологія виключає со­ціальні пророцтва та "закономірні передбачення", а формулює можливі вектори соціального поступу з їхньою подальшою емпіричною перевіркою. Технологія виявляє таку скерованість соціального поступу, що веде його в глухий кут. У такий спосіб здійснюється селекція перспективних тенденцій у розвитку суспільства. Отже, згідно з К. Попером, як природниче, так і соціальне знання становить собою некумулятивну модель.

Так само спробу вибудувати некумулятивну модель науки здійснив І. Лакатош у своїй праці "Історія науки та її раціо­нальні реконструкції". Звернувшись до історії розвитку на­уки, він виявив логічну схему науково-дослідницької діяльності, що дало змогу відповісти на питання: як виникає нова теорія? Як вона досягає визнання? Які критерії вибору та порівняння конкуруючих наукових теорій? Чи можлива комунікація між авторами альтернативних наукових теорій?

За І. Лакатошем, розвиток науки є конкуренцією науково- дослідницьких програм (НДП). Таке змагання здійснюється, вихо­дячи з їхньої евристичної сили при поясненні емпіричних фактів, передбаченні шляхів розвитку науки та прийнятті контрзаходів проти ослаблення цієї сили. Його методологія розглядає зрос­тання зрілої науки як зміну НДП, де реалізується спадкоємність у розвитку теорій. Тут кожна нова програма виникає як доповнен­ня до існуючої теорії шляхом "прогресивного зсуву проблеми", що означає наукову революцію, приріст і перебудову наукового знання. Отже, процес зміни науково-дослідницької програми є не що інше, як некумулятивна модель розвитку науки, яка фіксує процес перебудови наукових теорій. Щоб розкрити механізм приросту та перебудови наукових теорій І. Лакатош звертається до структури науково-дослідницьких програм.

Кожна програма має стале ядро - фундаментальні не­спростовні концепти, які становлять теоретичну основу визна­ного стилю мислення. Важливим структурним компонентом НДП є також нормативні рамки - правила евристики. "Позитивні евристики" задають найбільш пріоритетні шляхи дослідження, а "негативні евристики" вказують на безперспективні шляхи дослі­дження. Ці правила водночас захищають ядро теорії від аномалій та контрприкладів, які не вписуються в цю теорію, витісняють збурюючі факти в захисний пояс ядра, що є опосередкованою ланкою між теорією та емпіричними даними^[237].

Розвиток НДП, за І. Лакатошем, проходить прогресивну стадію та етап виродження. На прогресивній стадії правила ев­ристики стимулюють висунення в захисному поясі ad hoc гіпотез. Вони, на його думку, становлять "плоть" науки. Нові ідеї, вважає він, майже завжди є ad hoc модифікаціями, що забезпечують про­гресивний зсув проблеми. Він виявляється в тому, що теоретичне зростання науки упереднює її емпіричне зростання, тобто теорія здатна передбачувати нові факти. Далі настає етап насичення наукової теорії непоясненими або збурюючими фактами, що означає регрес у розвитку НДП. Виникають суперечності між гіпотезами, непоясненими фактами та теорією і, зрештою, настає етап виродження. Зміна НДП відбувається тоді, коли евристична сила старої теорії вичерпана, а нова НДП спроможна пояснити емпіричний успіх попередньої програми й має евристичну силу, яка здатна передбачити появу нових емпіричних фактів^[238]. У новій НДП ядро старої перебудовується відповідно до нових правил ев­ристики. Це дозволяє на основі цих правил висувати такі гіпотези, які здатні усувати збурення теорії і тим самим розвивати науку. Отже, некласична наука є відкритою лінійно-некумулятивною системою, тобто такою, розвиток якої грунтується на спадкоєм­ності фундаментальних наукових теорій.

Відповідаючи на критику своїх опонентів, І. Лакатош чітко виразив зміст власної методології науки. Вона не пропонує жодних засобів для розробки хороших теорій, ні навіть вибору між двома конкуруючими теоріями, а лише оцінює цілком сформовані теорії (або дослідницькі програми).

Якщо І. Лакатош, реконструюючи історію розвитку науки, обґрунтував лінійно-некумулятивну модель, то його сучасник, теж представник критичного раціоналізму - американський іс­торик і філософ науки Томас Семюел Кун (1927-1996), - запро­понував нелінійну некумулятивну модель розвитку науки. У роботі "Структура наукових революцій" (1962) він відмо­вляється від ідеї лінійного розвитку науки як системи знання, обґрунтовуючи таку модель науки, де пріоритетними стають зовнішні соціальні чинники її розвитку. Річ у тім, що в другій половині ХХ ст. наука стає творчістю дослідницьких колективів, наукових співтовариств, які складаються на основі визнання спільної парадигми.

Під парадигмою (від лат. paradeigma - приклад, взірець) він розуміє сукупність переконань, цінностей і технічних за­собів, які забезпечують існування наукової традиції та визна­ються науковим співтовариством^[239]. Зазвичай роль парадигми виконують найбільш фундаментальні ідеї, принципи, теорії, які визначають генеральну спрямованість експериментальної чи теоретичної діяльності і водночас задають загальновизнані зразки постановки проблем та способи їхнього розв'язання.

Згідно з Т. Куном, парадигми несумісні, тобто неможливо логічно вивести одну з іншої, позаяк вони формально-логічно суперечать одна одній. Несумісність парадигм зумовлена ще й тим, що вони використовують різні поняттєві мови теорії та спостережень, а також різні методи досліджень та оцінки отриманих результатів. Саме тому вибір тої чи тої теорії на роль парадигми, на думку Т. Куна, не є раціонально-логічним процесом, адже ні за допомогою логіки, ні теорії ймовірності неможливо намовити тих, хто не хоче увійти в коло однодумців. Подібно до участі в політичних революціях, у виборі парадигми немає інстанції, вищої за згоду відповідного співтовариства.

Наукові співтовариства є засновниками і творцями нау­кового знання, а тому розвиток науки, за Т. Куном, постає як конкурентна боротьба, яку він розглядав як чергування епізодів змагань між ними. Такими епізодами є нормальна наука (пе­ріод неподільного панування парадигми) та наукова револю­ція (зміна парадигми).

Під нормальною наукою вчений розуміє період дослі­джень, коли науковці мають справу з парадигмальною теорією, ігноруючи альтернативні. У цей період уточнюються факти, поповнюється емпірична база науки, зіставляються факти з теорією, розвивається теорія в рамках заданої парадигми.

Нові факти, які несумісні з теорією, сприяють прогресу науки, тоді як альтернативні гіпотези заважають йому. Отже, нормаль­на наука є кумулятивним етапом розвитку, суть якого полягає в постійному розширенні знання та його уточненні на основі емпі­ричних фактів. Доки парадигма дає змогу успішно розв'язувати проблеми, наука розвивається нормально. Цей етап, за Т. Куном, є необхідною передумовою наукової революції.

Під науковою революцією Т. Кун розуміє некумулятивний етап розвитку науки, у процесі якого стару парадигму заміню­ють новою несумісною з попередньою. Безперечно, нова пара­дигма народжується зі старої і зазвичай вбирає в себе значну частину як концептуальних, так і експериментальних принци­пів, термінів, прийомів. Але в рамках нової парадигми старі терміни, поняття та експериментальні дані постають у нових відношеннях, що веде до перебудови наукового знання.

За періодом наукової революції знову настає період нор­мальної науки. На роль парадигми наукове співтовариство оби­рає таку теорію, яка забезпечує "нормальне" фукціонування науки. Своєю чергою наукова революція суттєво впливає на наукове співтовариство, оскільки зміна парадигми означає для науковців вступ до нового наукового світу, де постають цілком інші проблеми та завдання, нові об'єкти дослідження та нові поняттєві системи. Нова парадигма чіткіше визначає сферу дослідження. Ті науковці, які не можуть пристосувати свою діяльність до нової парадигми або не визнають її, в кращому разі продовжують наукову діяльність у руслі старої парадигми, а в гіршому - приречені на ізоляцію.

Труднощі у визнанні нової парадигми зумовлені тим, що вона суперечить усталеним науковим традиціям. І. Лакатош показав, що ні геніальність яскравих особистостей, ні евристич­ність та зручність наукового знання не стають вирішальними аргументами для наукового товариства у процесі визнання но­вації, оскільки більшість учених завжди є частиною конкретної наукової школи, яка дотримується своїх "загальноприйнятих" уявлень. Визнання нової парадигми - проблема часу. З цього приводу відомий фізик М. Планк у науковій автобіографії зі сумом писав, що наукова істина прокладає дорогу до тріумфу не завдяки переконанню опонентів і примусу їх бачити світ у новому світлі, а, швидше, тому, що її опоненти рано чи пізно помирають і виростає нове покоління, яке звикло до неї.

Філософське значення запропонованої Т. Куном моделі роз­витку науки полягає в тому, що не існує єдиних абсолютних критеріїв науковості та раціональності. Вони відносні, і кожна парадигма визначає свої стандарти, які не зводяться лише до вимог формальної логіки. Тому демаркаційна лінія, що відділяє раціональну науку від нераціональних форм інтелектуальної діяльності постає щоразу заново з появою та ствердженням у науковій теорії нової парадигми.

Оскільки, за Т. Куном, парадигми несумісні, то не можна встановити жодної логіки між фундаментальними теоріями, що змінюють одна одну. Тому не існує спадкоємності в еволю­ції науки, а отже, звідси випливає нелінійна модель розвитку наукової теорії, яка означає, що нова теорія проростає з лона старої, але позбавлена спадкоємності.

Швейцарський філософ Поль Шьорер у праці "Наукові ре­волюції і незмінна реальність" (1979) удосконалив кунівський аналіз наукових революцій, усунув передбачувану несумісність, що нібито існує між класичною та квантовою динамікою. Наукові теорії, на його думку, розраховані не на одну, а на дві досить повні мови - "мову дискурсу" та "мову структур"^[240]. Мову дискурсу використовують для опису стану світобудови або якоїсь її части­ни. Терміни цієї мови взяті з повсякденної мови і певним чином спеціалізуються, що зумовлює неоднозначність дискурсу. Таки­ми є поняття простору, часу, речовини, руху, швидкості тощо. Структурна ж мова має переважно математичне походження. Прикладом структурних понять є параметр, координата, вектор, диференціал тощо. Одні з них однозначні, інші - неоднозначні.

Науковці вдаються до подвійного позначення явищ, які під­лягають теоретичному описові у дискурсивних і структурних поняттях. Подвійність позначення спричинена тим, що дані, отримані через виміри, експеримент або спостереження, на­самперед позначають за допомогою понять дискурсивної мови, тобто отримані числові результати співвідносять із певними фізичними величинами. Наприклад, виміри дають довжину три метри, тривалість (час) п'ять секунд, напруга електричного поля сто вольтів тощо. Своєю чергою, поняття дискурсивної мови мають бути закодовані у певних математичних уявленнях, тобто структурних поняттях, аби функціонувати в тій чи тій математичній структурі. Наприклад, швидкість кодується як дотичний вектор, час - як координата або параметр. Істотною характеристикою такого кодування є відсутність фіксованої од­нозначної відповідності між певним дискурсивним і структур­ним поняттями. Різні дискурсивні поняття можуть кодуватися одним і тим самим структурним поняттям (наприклад, швид­кість і силу позначають як вектор), і, навпаки, одне й те саме дискурсивне поняття може кодуватися за допомогою різних структурних понять (час у І. Ньютона - параметр, у А. Айн- штайна - координата). Тому наука містить у собі проблеми двох типів, тобто проблему адекватного структурного способу кодування дискурсивних понять і дискурсивної інтерпретації структурних понять. Це означає, що теоретичний опис об'єкта включає онтологічний аспект його буття.

Розвиток наукової теорії, за П. Шьорером, здійснюється за схемою: парадигма - дискурсивна революція - структурна де-революція^[241]. Коли евристичний потенціал парадигми ви­черпаний, настає стадія наукової революції. Вона, безперечно, реальна й зачіпає насамперед дискурсивні висловлювання про світ (наприклад, поняття простору та часу в класичній і реля­тивістській фізиці). Тоді як із погляду структурної мови змі­ни наукової теорії менш значні. Це означає, що наступність у теорії забезпечується шляхом кодування за допомогою майже ідентичних понять структурної мови. Отже, на думку вченого, апріорне припущення про несумісність між класичною та ре­лятивістською теоріями не сприяє пошуку нового структурно­го формулювання (математичного інструментарію), завдяки якому обидві теорії постають складовими моментами більш загальної динамічної системи. Несумісність, що буцімто існує між класичною динамікою І. Ньютона та спеціальною теорією відносності А. Айнштайна спростовується побудовою дина­мічної теорії, яка є структурно ідентичною для них обох. Зро­зуміло, що самі ці теорії не є ідентичними. Вони мають різні структурні позначення дискурсивних понять. Філософський аналіз, здійснений П. Шьорером, стверджує, що моделлю не- класичної науки є відкрита некумулятивна система, яка містить у собі класичні теорії як свій окремий випадок.

Постнекласична парадигма науки виникає в 60-70-х ро­ках ХХ ст. Її поява, певною мірою, зумовлена розчаруванням у науково-технічному прогресі. З одного боку, класична та некла- сична наука відкрила людині необмежені техніко-технологічні можливості в освоєнні дійсності, з іншого, - не дала надійних способів передбачення наслідків власної діяльності. Тому лю­дина, незважаючи на потужну техніку, продовжувала діяти на природу неконтрольовано, що зумовило появу глобальних про­блем сучасності. Відсутність способів передбачення наслідків людської діяльності підштовхнула до пошуку прогностичної методології, яка й стала стрижнем постнекласичної науки.

Класична та некласична парадигми науки орієнтували нау­ковця на отримання істинного знання безвідносно до того як це знання може бути використано, які будуть соціальні наслідки. Натомість постнекласична парадигма науки, яка має справу з людиномірними системами, акцентує на моделюванні можли­вих ризиків і загроз щодо використання наукового знання.

У становленні постнекласичної науки важлива роль нале­жить кібернетиці та теорії систем. Кібернетика вивчає доціль­ність та оптимальність управління складними динамічними системами, що розвиваються. У дослідженні таких систем зростає питома вага імітаційного моделювання із застосу­ванням комп'ютерів. Це зумовило переорієнтацією науки на дослідження складних і надскладних систем.

Постнекласична наука вивчає об'єкти нового типу - само­регулюючі та самоорганізуючі системи як природного, так і соціокультурного походження (наприклад, зростання попу­ляцій у тваринному світі, обіг капіталу, навчання людини в режимі діалогу з комп'ютером). Таким системам притаманна багаторівнева організація, наявність автономних і варіабель­них підсистем, масова стохастична (випадкова детермінація) взаємодія елементів, наявність рівня управління та обернених зв'язків, що забезпечують їхню цілісність. Особливістю таких систем, на думку І. Пригожина, є ускладнення організації в про­цесі еволюції, становлення нових структур усередині системи, незворотність їхнього розвитку. Таким системам властивий яскраво виражений автокаталітичний характер функціону­вання, пов'язаний із синергетичними ефектами. Здійснюю­чи незначні впливи на систему, можна викликати ланцюгову реакцію наслідків, ефект якої буде абсолютно не співмірний зі силою впливу^[242]. Самоорганізуючі системи здатні не лише змінювати свою структуру, а й алгоритм свого функціонування, відповідно до умов та мети. Такі системи є відкритими, неліній­ними, динамічно нестабільними, основу їхнього дослідження становить методологія синергетизму.

Головні ідеї теорії самоорганізації (синергетики) розвинули лауреат Нобелівської премії бельгійський фізик Ілля Приго­жин (1917-2003) та німецький учений Герман Гакен (1927 р. н.). Принцип самоорганізації виражає прагнення системи до впо­рядкованості та рівноваги через подолання ентропії (невпоряд­кованості, хаосу). Спрямованість розвитку самоорганізуючих систем є багатоваріантною. Це зумовлене тим, що майбутній стан системи визначається не її минулим, а формується з май­бутнього, тобто згідно з поставленою метою.

Методологія постнекласичної науки наголошує на плю­ралізмі розвитку самоорганізуючих систем, на можливості докорінної зміни траєкторії розвитку системи із втратою її системної пам'яті. Це означає, що не існує лінійної логіки роз­витку таких систем, тобто від минулого до теперішнього і далі до майбутнього. Нелінійний процес розвитку призводить до розгалуження, до роздоріжжя, де система може обрати той чи той шлях. Отже, характер їхнього розвитку є спонтанним і непередбачуваним.

До методологічних підвалин постнекласичної науки на­лежить порушення принципу когерентності. Це означає, що у розвитку самоорганізуючих систем виникають ситуації, коли другорядним, локальним, за своїм характером, впливам відповідають глобальні, за масштабами та енергетичною силою, наслідки. Тому майбутнє системи невизначене й відкрите для утворення нових структур у системі. Як результат такого роз­витку, можливий ефект відгалуження. Ці точки відгалуження називають точками біфуркації, в яких відбувається збурення (флуктуації) її лінійного розвитку й перехід до нелінійного. Флуктуації системи можуть бути настільки потужними, що охоплюють систему загалом і змінюють режим її існування, виводять із властивого їй типу порядку. Але чи призведуть вони її до хаосу чи до впорядкованості іншого рівня - це окреме питання.

Постнекласична наука визнає впорядкованість, структуро­ваність, хаосомність, стохастичність об'єктивними, універсаль­ними характеристиками дійсності. У цій науці хаос розгляда­ють не як джерело деструкції, а як етап, що є похідним від не- рівноваги матеріальних систем, що й спричинює спонтанність структурогенезу.

Модель науки як самоорганізуючої системи розробив американський філософ Пол Карл Фойєрабенд (1924-1994) у працях "Проти методологічного примусу"(1975) та "Наука в вільному суспільстві" (1978). На думку філософа, сучасній науці потрібна анархістська епістемологія, згідно з якою всі методологічні приписи (правила) мають свої межі, єдиним незмінним правилом є "допустиме все" (anything goes)^[243], що не перешкоджає прогресу розвитку науки.

Методологію анархізму П. Фойєрабенд конкретизує в двох принципах: проліферації теорій (розмноження) та не- співвимірності теорій. В основі принципу проліферації, за П. Фойєрабендом, лежить той факт, що одна і та ж множина даних спостереження сумісна з дуже різними і взаємно не­сумісними теоріями^[244]. Інакше кажучи, факти надають дослід­никам значну свободу в побудові наукових теорій. Обмеження ж мають суб'єктивний характер. Висунута вченим теорія зале­жить не лише від фактів, а й від традиції, яку він репрезентує, від математичного апарату, яким він володіє, від його мета­фізичних переконань, смаків, естетичних поглядів та інших елементів, які існують суб'єктивно в мисленні науковця. Це й зумовлює взаємну несумісність нових теорій.

Принцип проліферації орієнтує науковців на створення й розробку теорій, несумісних з усталеними позиціями, навіть якщо останні є загальноприйнятими й добре обґрунтованими. Він визнає рівноцінними альтернативні теорії, запобігаючи передчасному усуненню з поля науки спростованих теорій. Річ у тім, що теорії, на думку П. Фойєрабенда, усувають та заміща­ють більш модними задовго до того, як їм випаде можливість продемонструвати всі свої переваги.

Створення альтернативних теорій сприяє їхній взаємній критиці та стимулює розвиток науки. Зростання наукового знання полягає у висуненні сміливих гіпотез та їхньому експе­риментальному спростуванні (але не усуненні з науки), у резуль­таті чого настає розв'язання наукової проблеми. Тому пролі­ферація благотворна для науки, у той час як вимога сумісності нових гіпотез зі старими теоріями нерозумна, оскільки надає перевагу старій теорії, а не кращій (ефективнішій). Більше того, на думку П. Фойєрабенда, сумісність необхідно розглядати як сигнал небезпеки, що засвідчує відсутність нових ідей у науці та тупцювання її на місці.

Методологія анархізму, визнаючи існування множини взаємно несумісних і разом з тим фактуально адекватних теорій, відкрила шлях теоретичному плюралізму в експериментальній перевірці теоретичного знання. Вчений зацікавлений виявити максимальний емпіричний зміст теорії, щоб зрозуміти якомога більше її аспектів, а тому не байдужий до плюралістичної ме­тодології. Порівнюючи теорії між собою, а не з фактами, він, перш ніж відкидати, спробує вдосконалити за допомогою ad hoc гіпотез ті концепції, які програють у змаганні. Отже, сучасна наука альтернативна, вона розвивається шляхом проліферації альтернативних теорій як рівноцінних. Будь-яку спростовану теорію можна модифікувати й зберегти за допомогою гіпотез ad hoc, які вказують напрям її подальшого дослідження. Це означає, що розвиток сучасної науки можна виразити у формі розгалуження, як біфуркаційний процес.

Якщо принцип проліферації характеризує нелінійність розвитку науки, то принцип неспіввимірності - некумуля- тивність. За П. Фойєрабендом, теорії неспіввимірні в тому сенсі, що між ними не можна встановити жодного зі звичних логічних відношень: включення, виключення, перетин. Він не поділяє вимоги сумісності, згідно з якою нові, ширші, точніші та глибші теорії містять у собі в "знесеному" вигляді, як окре­мий випадок, попередні неповні, неточні теорії.

Запропонована методологія обґрунтовує та пояснює поділ наук. Так, фізика ядра неспіввимірна з фізикою класичної ме­ханіки, хоча обидві ці науки є результатом проліферації єдиної фізики. Отже, згідно з П. Фойєрабендом, єдина наука можлива лише у вигляді соціальної інституції.

Класична, некласична та постнекласична наука передбачають різні типи методологій дослідницької діяльності: від усунення із процедур пояснення всього, що не стосується об'єкта (класична), до співставлення пояснюваних характеристик об'єкта з особли­востями засобів і операцій діяльності (некласична) та осмислення ціннісно-цільових орієнтацій суб'єкта наукової діяльності у їхній співвіднесеності з можливими соціальними наслідками (постне­класична). Важливо те, що кожен рівень методології корелює із системними особливостями досліджуваних об'єктів і виступає умовою їхнього ефективного освоєння.

Усі розглянуті моделі науки ґрунтуються на пояснюючій методології, що має за мету встановити певні закономірності розвитку досліджуваних систем. Її застосовують у досліджен­ні природно-технічних та соціальних систем. Гуманітарне ж знання, за підходом некласичної філософії, потребує не лише пояснюючої, а й розуміючої методології (герменевтика, струк­турна антропологія тощо).

Двадцяте сторіччя можна без перебільшення вважати без­прецедентним у розвитку науки. Воно ввійшло в історію як сторіччя трьох наукових революцій: квантової, комп'ютерної й біомолекулярної^[245]. Завдяки науковим революціям здійснено прориви в дослідженні мікро- і мегасвіту, штучного інтелек­ту та генетичного коду життя. За прогнозами науковців, вік відкриттів у науці завершується, йому на зміну приходить вік опанування. Сьогодні, на думку американського фізика Мічіо Кайку (1947 р. н.), ми впритул наблизилися до епохальної змі­ни - з пасивних споглядачів Природи ми можемо перетворитися на її активних хореографів.

Новий горизонт у розвитку науки зумовлений формуван­ням нової інформаційної культури, складовою компонентою якої є віртуальна реальність (від лат. virtualis), що означає "мож­лива", тобто така, що може виявити себе за певних умов.

Віртуальне поле науки існувало завжди як невід'ємна скла­дова парадигми даного наукового співтовариства. Воно мало локальний характер та обмежену сферу впливу. Віртуальне поле науки включало імперсональне знання науковця, його ціннісні орієнтації, естетичні смаки, етичні уподобання тощо.

З появою персональних комп'ютерів віртуальну реальність переміщують у пам'ять комп'ютера. Синтез комп'ютеризації та віртуальної реальності відкриває нові можливості для наукових досліджень. Завдяки всесвітній мережі Інтернет та розробці локаль­них мереж колективного користування інформацією формується глобальне віртуальне поле науки. Наукове знання втрачає свій персональний характер, воно функціонує за межами свідомості науковця як об'єктивоване. Кожен, хто має доступ до персональ­ного комп'ютера може використовувати його. Формується новий рівень наукових досліджень - віртуальний. "Упродовж кількох сторіч, зазначає М. Кайку, наука розвивалася двома способами: експериментально і теоретично. Одні науковці проводили дослі­ди із зовнішнім світом, тимчасом як інші намагалися написати математику й теорію, які б пояснювали дані отримані експери­ментально. Однак тепер з'являється ще й третя форма науки, що ґрунтується на комп'ютерному моделюванні у віртуальній реальності й відкриває нові сфери для дослідження"^[246].

Сьогодні науковець щоразу частіше звертається до вір­туальних об'єктів, які сконструйовані ним же за допомогою можливостей інтелектуальних систем. Вони репрезентують у віртуальному полі науки штучний інтелект і дають змогу оперувати віртуальними об'єктами. Особлива роль у дослі­дженні віртуальних об'єктів належить експертним системам. Вони містять не лише загальновідоме знання цього наукового напрямку, а й досвід, уміння та імперсональне знання науковця. Незважаючи на це, такі системи здатні до навчання шляхом реконструкції існуючого знання та накопичення персонального досвіду науковця.

Віртуальний об'єкт наукового дослідження є квазіоб'єктом. Він надпластичний, оскільки межі конструюючої діяльності науковця є умовними. Віртуальне поле науки багатошарове, і науковець із власним досвідом функціонує в ньому, як часто зазначають самі ж науковці, в ролі деміурга. Таке поле науки дає змогу науковцю ефективно діяти, однак лише в умовному просторі та часі, позаяк зв'язок із реальністю опосередкова­ний. Якщо реальний об'єкт науковець досліджує в межах його причиново-наслідкових зв'язків, то віртуальний - на межі, тобто в процесі постійних трансформацій. Об'єкт репрезентують реальності, що виражають проміжні рівні його саморегуляції чи самоорганізації. Як наслідок, втрачає своє детермінуюче значення соціальний контекст пізнавальної діяльності.

Водночас віртуальна реальність надає широкі можливості для наукової творчості. На цьому аспекті віртуальних можливостей наголошує Л. Нікітін: "Через те, що просторово-часові відносини у віртуальній реальності постають як суб'єктивні переживання людини, яка має доступ до інформації, закладеної в комп'ютері, події тут виявляються не пов'язаними з хронологією, з певною послідовністю їх здійснення в часі. Вони можуть актуалізуватися за бажаннями оператора (користувача) у потрібному для нього сполученні, послідовності та спрямованості"^[247].

Креативність стає нормою наукової діяльності в мережі, а ділитися ідеями в онлайні стає потребою. Виникає парадокс, незнаний до віртуалізації наукових досліджень. Науковець належить до двох взаємодоповнюючих реальностей: локаль­ної соціокультурної та глобальної інформаційно-віртуальної. Віртуальна реальність формує нові потреби, інтереси, ціннісні орієнтації особи, відмінні від тих, які визнає реальне наукове співтовариство. Багато обмежень у віртуальному полі науки втрачають свою силу.

Функціонування віртуального поля науки забезпечує ціл­ком новий феномен - "віртуальний" науковець. Він має влас­ний імідж, проте немає чітко визначеного соціального статусу, а отже, і певних зобов'язань ні перед ким, окрім себе. Його діяльність не обмежена ні просторовими, ні часовими, ні со­ціальними рамками. Тому нагальною проблемою сьогодення є розвиток наукового мислення нового ґатунку, яке продукуючи новації, обов'язково містило б і оцінку можливих, але небажа­них для людини наслідків.

Віртуальне поле науки змінює саме поняття "наукової спільноти", яка більше не локалізована в просторі. Поряд із класичною науковою спільнотою постає екстериторіальна спільнота віртуальних науковців. Потенційно вона пере­творюється в ідеальне наукове співтовариство, де кожен і всі, хто поділяє таку парадигму, можуть ефективно спілкуватися в режимі реального часу. Зникають соціальні бар'єри для спіл­кування. Науковцю немає потреби захищати свій соціальний статус за право брати участь у науковому дискурсі. Підставою є лише науковий доробок. Мережа дає змогу ефективно спіл­куватися в колі однодумців, концентрувати увагу на розв'язанні наукових проблем і виявляти нові.

Науковий дискурс у межах ідеальної наукової спільноти зумовлює потребу щодо нових критеріїв наукових досліджень. Річ у тім, що віртуалізація науки вже зіткнулась із проблемою дефіциту концептуальності та критичності, "розмивання" істинності та цінності наукового знання.

Отже, віртуалізація науки є закономірним процесом, який пов'язаний зі стрімким розвитком її комп'ютеризації та ін­форматизації. Віртуальне поле науки усуває будь-які межі для наукових досліджень. Проте свобода наукового пошуку має органічно поєднуватися з екологічною та моральною відпові­дальністю науковця та наукових співтовариств.

1. Назвіть проблематику епістемології.

2. Які критерії класичної науки, за О. Контом?

3. У чому суть матеріалістичної діалектики як методології науки ?

4. Дайте характеристику моделі класичної науки.

5. Які критерії некласичної науки, за Ґ. Башляром?

6. У чому полягає специфіка моделі некласичної науки ?

7. Що таке парадигма? Яка її роль у наукових дослідженнях, за Т. Куном?

8. Що таке науково-дослідницька програма? Яка її структура, за

І. Лакатошем?

9. Які критерії постнекласичної науки, за І. Пригожиним?

10. Охарактеризуйте методологію постнекласичної науки, за П. Фойєрабендом.

11. У чому суть віртуалізації науки ? Які критерії віртуальної науки ?

1. Башляр Г. Новый рационализм. М.: Прогресс, 1987. 376 с.

2. Енгельс Ф. Діалектика природи. К.: Політвидав України, 1977. 382 с.

3. Кайку М. Візії: як наука змінить ХХІ сторіччя. Львів: Літопис, 2004. 544 с.

4. Кун Т. Структура наукових революцій. Port-Royal: Академ-Прес, 2001. 226 с.

5. Лакатос И. Избранные произведения по философии и методо­логии науки. М.: Академический Проект; Трикста, 2008. 475 с.

6. Нікітін Л. Віртуальна реальність як соціальне явище // Філософсь­ка думка. 1999. № 6. С. 43-57.

7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. У 2 т. К.: Основи, 1994. Т. 2.494 с.

8. Поппер К. Логика и рост научного знания. М.: Прогресс, 1983. 604 с.

9. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог че­ловека с природой. М.: Прогресс, 1986. 431 с.

10. Семенюк Е., Мельник В. Філософія сучасної науки і техніки. Львів: Світ, 2006. 152 с.

11. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. М.: Про­гресс, 1986. 544 с.

12. Шьорер П. Дві мови наукової теорії: від несумісності теорій до структурної де-революції і дискурсивної революції // Філософська і соціологічна думка, 1993. №4. С. 24-42.