Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

Сократичний поворот в античній філософії був підготовлений дія­льністю софістів — «вчителів мудрості», які стали затребуваними у часи піднесення Афін після закінчення персидських війн.

Основне питання, що підіймалося софістами (Горгій, Протагор, Гі- ппій, Фразімах та інш.), торкалося співвідношення реального світу і людських думок про цей світ. Софісти багато зробили для вдоскона­лення давньогрецької мови, відточуючи значення і контекстуальні від­тінки понять і суджень. Вони акцентували увагу на відмінностях між змістом думки та формою її викладу, між тим, що пізнається і тим, хто пізнає. Софісти вперше побачили у слові той своєрідний елемент, сти­хію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототожнювалися (з грецької «логос» — одночасно і розум, і мова, і значення). В результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвіс­тичним, а «аналіз» мови підмінюється формальним аналізом.

У формальній логіці існує поняття «софізм», під яким розуміється мисленнєва помилка, що виникає внаслідок навмисного порушення за­конів і правил мислення. В софізмах складнощі, які пов’язані з взаємо- перетіканням об’єктивних категорій, перетворювалися у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто, суперечка­ми суто семантичного плану. Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для «іншого» як мовно оформлене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивідуального переживан­ня, суто одиничного, неповторного стану «індивідуальної» душі.

Серед основних рис софістики як філософського напрямку слід на­звати агностицизм та релятивізм.

Деякій час до числа софістів належав і Сократ (469 — 399 рр. до н.е.). Його філософські переконання невід’ємні від способу його життя. Сократ не був схожий на інших афінських філософів. Переважну частку свого часу він перебував на Агорі, де розмовляв з кожним, хто цього бажав. Стиль і характер таких розмов яскраво відображено у діалогах Платона. Сократ не вважав за потрібне вслід за натурфілософами шука­ти першоначало світу («Мене цікавлять не дерева у лісі, а люді у міс­тах»), але водночас не підтримував етичного і гносеологічного реліти- візму софістів, з якими розійшовся.

Сутність сократичних бесід полягала у фіксації певної відправної тези, після чого низкою питань Сократ підводив опонента до визнання прямо протилежного судження (антитези). Однак зіткнення прямо про­тилежних висловлювань було не тупіком, не кінцем, а початком для творчого пошуку синтеза («Я знаю, що нічого не знаю, але давайте по­міркуємо разом...»). Такий діалогічний метод Сократ називав духовною майєвтикою (з грецького — «повивальне мистецтво»). Його принципо­вим моментом було щире прагнення до самопізнання («Пізнай самого себе») через усвідомлення позиції співрозмовника.

Обговорюючи під час своїх діалогів зміст етичних понять — благо, мудрість, справедливість, Сократ почав використовувати індуктивні доведення і робити загальні визначення понять. Ототожнюючи мораль­ність із знанням про мораль, Сократ вважав основними етичними цін­ностями стриманість (вгамування пристрастей), мужність (подолання загрози), справедливість (слідування божественним і людським зако­нам). Ці чесноти є вічними і незмінними, вони засвоюються людиною шляхом самопізнання як основним законом розуму. Державно- політичний порядок є лише конкретне втілення цих законів.

Підкреслений антидогматизм Сократа не в останню чергу привів до того, що навколо нього сконцентрувалися критично налаштовані афін- ські громадяни.

Значення Сократа для античної філософії полягає, насамперед, у переорієнтації останньої на вивчення духовного світу людини, на роз­криття її самоцінності, на самопізнання і моральне самовдосконален­ня. Сократ мав чимало послідовників, найбільш відомим серед яких є Платон.

Платон (427 — 347 рр. до н.е.) — афінський громадянин, фундатор власної школи в саду, присвяченому герою Академу (Академія), засно­вник і типовий представник об’єктивного ідеалізму, залишив значну філософську спадщину.

Зміст платонівського вчення еволюціонував на протязі життя філосо­фа, але в загальному вигляді у поглядах Платона чітко окреслені онтоло­гічна, гносеологічна, психологічна, політична і педагогічна складові.

Онтологія Платона — це вчення про світ ідей. На його думку, ото­чуючий людину світ речей є мінливим, другорядним, а тому не істи- ним. Предмети, що чуттєво сприймаються — лише тіні, копії вищих сутностей і смислів — ейдосів (ідей). Вочевидь, джерелом такої конце­пції є споглядання за людськими вчинками, коли перш ніж почати кон­кретні дії, індивід всебічно обмірковує ці дії, створює умоглядний об­раз, ідеальний проект, який лише після цього буде втілений у життя. Інакше кажучи, теоретичне передує практичному.

Цю думку Платон абсолютизує, наділяючи ідеальне (теоретичне) онтологічним статусом. Він розриває ідеальне і матеріальне та перено­сить ідеальну складову в особливий світ — світ ейдосів. Ейдоси вічні, незмінні, нерухомі. Вони і є справжнє буття, в той час як матерія, за Платоном, є небуття. Ейдоси ієрархічно впорядковані; вище за все зна­ходяться ідеї добра і краси, пізнання яких означає досягнення істини, а водночас — і повноцінного життя особистістю.

Гносеологія Платона відрізняється відривом чуттєвого і раціональ­ного знання. Як і елеати, Платон вважав істінним пізнанням лише ро­зум, що здатний осягнути сутність, тобто ейдоси. Оскільки душа люди­ни сама є ейдосом, то справжнє пізнання — це «спогади» душі про те, що вона знала, коли ще не з’єдналася з тілом і знаходилася у світі ідей, де мала можливість спостерігати істини у «чистому вигляді». Спогади ці тим інтенсівніше, чим більше вдається душі і свідомості абстрагува­тися від тілесності.

Психологічна концепція Платона стосується класифікації типів людської душі. На його думку, душі безсмертні, вони існують у світі ідей, періодично з’єднуючись з смертним тілом. В цьому Платон солі­даризується із стародавніми індусами, що вірили у переселення душ. За своєю природою, душі можуть бути трьох типів. По-перше, це «логіс- тікон» — душі, в яких панує розум; по-друге, «тімотей» — приоритет афектів і страстей; по-третє, «філохрематон» — душі, в яких перева­жають тілесні бажання і потреби. Трьом основним типам душі прита­манні свої чесноти: для перших — мудрість, для других — хоробрість, для третіх — помірність.

З психологією тісно пов’язані політичні погляди Платона. Платон розробляє концепцію ідеальної держави, яка у нього грунтується на трьох типах души. Він виокремлює три соціальних класа: 1) правителів, 2) сторожі (воїнів), 3) землеробів і ремісників. Бажано, щоб у правите­лів переважав розум над почуттями (логістікон), — це частіше за все мають на увазі, коли стверджують, що Платон говорив, що керувати державою повинні філософи. Носії душі-тімотея найкраще за все під­ходять для того, що б стояти на сторожі безпеки держави. Нарешті, ви­робничий клас (філохрематон) буде оптимальним, якщо матеріальним потребам його членів буде відповідати керованість і помірність. Прина­лежність індивіда до того чи іншого класа визначається за народжен­ням, перехід з одного класа в інший, за рідкими вийнятками, неможли­вий. Таким чином, соціальна структура, за Платоном, має кастовий характер.

Аналізуючи можливі варіанти політичного устрою, Платон будує ієрархію форм правління. Ближче за все до ідеальної держави наблизи­лася аристократична республіка. За нею йдуть тимократія (влада чес­толюбців), олігархія (влада богатих), демократія (влада демосу) і ти­ранія (влада диктатора).

Педагогічні погляди Платона знайшли відображення у його праці «Держава», в який детально розповідається, як слід виховувати молодь, насамперед правителів і воїнів. Особливе місце у виховальному процесі платой відводить спортивним вправам, читанню, письму. Для воїнів освіта закінчується вивченням арифметики, геометрії, астрономії і тео­рії музики, а для правителів — діалектики.

Такі основні положення філософії Платона, який став засновником ідеалістичного світогляду. Навіть пізніші і розвинуті форми ідеалізму в своїх основних принципах будуть тотожні з вченням Платона.

Аристотель (384 — 322 рр. до н.е.) народився у фракійському місті Стагірі, учень Платона, член його Академії, вихователь Александра Македонського, засновник власної перипатетичної («перипатос» — прогулянка) школи, що отримала назву Лікея. Автор понад 150 праць, він слушно вважається вершиною класичної і всієї античної філософії. Аристотелю вдалося синтезувати увесь попередній розвиток філософ­ського знання, класифікувати науки і виокремити предмети більшості з них, створити власну енциклопедичну за масштабами філософську сис­тему. За влучною характеристикою, у порівнянні з його попередниками він виглядає як професор серед студентів.

Філософія, на думку Аристотеля, поділяється на три складових: 1) теоретичну, 2) практичну і 3) поетичну. «Перша філософія» — метафі­зика — розуміється ним як наука про першоначала і принципи буття. Розробляючи її основні положення, Аристотель піддав критиці плато- нівське вчення про ідеї («Платон мені друг, але істина дорожче»).

Аристотелю належить цілісне вчення про Всесвіт. На його думку, Космос складався з багатьох концентричних сфер, центр яких займала Земна куля. Навколо Землі рухалися Місяц, далі — Сонце, інші планети Сонячної системи, ще далі знаходилися нерухомі зірки. Від сфери Mi- сяца до Землі космос був наповнений матерією, яка складалася з чоти­рьох елементів (вогню, повітря, води та землі), в той час як від Місяца до зірок — одним єдиним п’ятим елементом (ефіром). Космогонічні уявлення Аристотеля панували у європейському природознавстві до часів Коперніка.

Основою буття Аристотель вважав матерію. При цьму слід розрізняти першу і другу матерію. Перша матерія — це аморфний субстрат, речови­на. Друга матерія являє собою єдність першої матерії і форми. Під фор­мою Аристотель розуміє не ейдос, тобто зовнішню причину, а притаман­ній самій речі «вид». Наприклад, мідна куля є єдністю матерії (мідь) і форми (куля). Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія.

Звертаючись до проблеми руху, Аристотель відходить до його ви­ключно механістичного трактування і визначає рух як перехід чого- небудь у дійсність. Він розрізняє чотири форми руху: 1) якісний (змі­ни), 2) кількісний (збільшення або зменшення), 3) просторовий (пере­міщення), 4) субстанційний (виникнення і знищення). Важливими ас­пектами руху, за Аристотелем, є час і простір. Так, зокрема, час є число руху, що проявляється відносно попереднього і наступного, простір є особлива реальність, що проявляє себе у русі тіл, існуючи незалежно від них. Кінцевим джерелом будь-якого руху є бог, він — першодвигун світу, вища мета всіх форм, що розгортаються за власними законами.

Таким чином, Аристотель обгрунтовує реальність існування буття, окремих речей, в яких існує загальне і завдяки яким це загальне може бути пізнане. Для пояснення сущого він виокремлює чотири типи при­чин: 1) формальні (сутність і причини буття), 2) матеріальні (можли­вість буття), 3) спонукальні (рушійні сили буття), 4) конечні (мета). Єд­ність цих причин, а також її кінцевий результат позначається поняттям ентелехії.

Матерія, як бачимо, розуміється лише як одна з чотирьох причин, при цьому вона має пасивну потенцію, тобто вона є лише можливість чимось стати. Активне ж начало належить іншим причинам.

Аристотелівська гносеологія ґрунтувалася на визнанні необхідності чуттєвого пізнаня. Філософ виокремлював «сходинки пізнання»: від­чуття, уявлення, досвід разом з пам’яттю, мистецтвом, наукою. З від­чуттів людина починає пізнавати світ («той, хто не відчуває, нічого не знає і нічого не розуміє»). Багатство відчуттів є результатом впливу рі­зних властивостей матерії на органи почуттів (дотик, смак, нюх, слух, зір). Разом з тим, Аристотель вважав чуттєве пізнання обмеженим, але не тому, що воно є початково помилковим, а тому, що не дає знання про загальне, абстрактне: форму, ціль, необхідність. Наукове пізнання повинно відрізнятися від відчуття і уявлення. Наукове знання найбільш достовірне, оскільки відкриває істину у вищих і останніх основах.

Тому Аристотель приділяє величезну увагу розробці логіки як вчен­ня про закони і форми правильного мислення. Фактично він заклав під­грунтя для нової дисципліни, яка існує і сьогодні, хоч сам не вважав формальну логіку окремою наукою, називая її Органоном (знаряддям) всіх інших наук. Аристотелем були виокремлені основні форми мис­лення (поняття, судження, умовиводи), введені логічні змінні, сформу­льовані три з чотирьох законів логіки (тотожності, суперечності та ви­ключеного третього), розроблено вчення про сілогізми та індукцію, виявлені правила визначення (дефініції) понять тощо.

З аристотелевської логіки витікає його вчення про категорії, під якими Стагірит розуміє родові поняття, що «працюють» не лише на рі­вні буття, а й на рівні сутності. Категорії Аристотеля (сутність, місце, час, якість, кількість, відношення, дія, положення, володіння, страж­дання) тлумачилися ним водночас і як онтологічні (роди буття) і як гносеологічні (роди пізнання).

Розробка «Органона» науки дозволила Аристотелю застосувати ме­тодологію до конкретних проблем природознавства. Так, наприклад, він запропонував варіант класифікації живих істот у вигляді «сходинок природи» за генетичною ознакою, заклав основи ембріології; у соціаль­но-політичному знанні ним було проаналізовано особливості державно­го устрою у 158 полісах та виявлені певні закономірності. Важко навіть просто перелічити всі досягнення великого мислителя, але й сказаного досить для того, що б зробити висновок щодо провідне місце Аристо­теля в класичній античній філософії.

4.