Розвиток філософських ідей у творчості українських письменників і вчених другої половини XIX — початку XX ст.

Значний вплив на розвиток філософської та соціально-політичної думки в Україні мала поразка Росії у Кримській війні (1853—1856 рр.). Унаслідок цього пожвавішав національно-визвольний рух в Україні.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895 рр.) — український мислитель, історик, етнограф, соціолог, літератор, публіцист, навчався у Полтавській гімназії. У 1859 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. З 1864 р. займав посаду приват- доцента, а потім доцента цього ж університету на кафедрі загальної іс­торії, член київської «Громади» з 1963 р. У 1875 р. за політичну небла- гонадійність і пропаганду соціалізму М. Драгоманова було звільнено з університету. У 1876 р. він переїздить до Швеції, де займається науко­вою та суспільно-політичною діяльністю. З 1889 р. М. Драгоманов пра­цює по запрошенню в софійському університеті (Болгарія) на посаді професора історії.

Онтологічні погляди М. Драгоманова пов’язані з матеріалізмом, хо­ча сам автор свої погляди характеризував як позитивістські. Критично ставився до ідеалізму та релігії.

У гносеологічних питаннях дотримувався положень про те, що в природі та суспільстві мають місце об’єктивні закони їх розвитку.

Щодо методологічної орієнтації М. Драгоманова, то він дотримува­вся діалектичного підходу до аналізу явищ природи та суспільства.

Проблема людини в творчості М. Драгоманова посідає гідне місце. Але вона є предметом осмислення тільки в контексті проблем розвитку всього українського суспільства.

Проблема суспільства і суспільного розвитку є ключовою в творчо­сті М. Драгоманова. Можна сказати, що М. Драгоманов ставиться до розвитку суспільства як до природно-історичного процесу. Особливого значення він надає ідеалам лібералізму та соціалізму в житті українсь­кого народу. Соціалізм М. Драгоманов розглядає як добровільну орга­нізацію гармонійно розвинених особистостей, шлях до побудови соціа­лізму проходить через конституційний федералізм. Поза цими рамками, за М. Драгомановим, немислима соборна єдина і вільна Україна. Пріо­ритет у федеративному державному устрої належить не вузько партій­ним, а загальнолюдським цінностям. Саме федеративна республіка дає можливість вирішувати будь-які національні питання, соціальне визво­лення народу. Разом з тим М. Драгоманов виходив з того, що націона­льність є лише «формою», а зміст має бути інтернаціональним. М. Драгоманов виступав за «об’єдинительство» у тому значенні, що мають об’єднуватися освічені, добрі та чесні люди усіх часів і народів заради спільної праці, волі, освіти проти неуцтва, неволі, своєлюбства.

М. Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українсько­го народу, зокрема, козацтва, виступав проти штучного «підтягування» історичних фактів під чиїсь погляди.

Аксіологічні позиції М. Драгоманова. Найвище за все М. Драгоманов цінував, по-перше, ідею соборності, єдиної і вільної України. Він був прихильником широкого волевиявлення як громадсь­ких, так і особистих інтересів. По-друге, цінністю вищого гатунку була для нього ідея федеративної перебудови царської Росії на конституцій­них засадах. По-третє, М. Драгоманов прагнув автономності України як єдино можливого варіанта у тій конкретно-історичній ситуації, ява склалася після скасування кріпосного права царським маніфестом 19 лютого 1861р.

Праксіологічні дії М. Драгоманова пов’язані, по-перше, з його боро­тьбою за перебудову царської Росії у конституційну федеративну рес­публіку.

Володимир Боніфатійович Антонович (1834—1908 рр.) — відо­мий український історик, етнограф, археолог, громадянський діяч. На­вчався в Київському університеті, закінчивши медичний та історико- філологічний факультети. У 1882 р. став одним із організаторів Київсь­кої громади, приєднався до групи україно-польських хлопоманів. З 1863 р. по 1880 р. — головний редактор Тимчасової комісії для розгля­ду давніх актів у Києві. У 1870 р. був запрошений до Київського уні­верситету на посаду доцента. З 1878 р. — професор кафедри російської історії. До 1901 р. читав лекції з історії України. В. Антонович написав близько 300 наукових праць, зокрема: «Дослідження про козацтво за актами 1500 по 1648 рр.» (1863 р.), «Дослідження про міста в Південно- Західній Русі за актами 1432—1798 рр.» (1870 р.), «Монографія з історії Західної та Південно-Західної Росії» (1885 р.) та ін.

Онтологічні погляди В. Антоновича можна характеризувати як ма­теріалістичні.

Гносіологічні позиції В. Антоновича близькі до раціоналізму. Саме науковому аналізу він надавав вирішального значення.

Методологічні уявлення В. Антоновича характеризуються прагнен­ням до діалектичного осмислення історичних подій, явищ та процесів. В. Антонович підкреслював, що фактичні дані є лише основа наукового аналізу, суть якого полягає в поєднанні фактичних даних з узагальнен­нями та філософськими висновками.

Проблема людини цікавить В. Антоновича в контексті його всебіч­ного аналізу життєдіяльності українського народу.

Думки про суспільство та суспільний розвиток посідають централь­не місце в творчості В. Антоновича. Найдемократичнішим елементом, за В. Антоновичем, є селянство, саме селяни характеризуються силь­ною природною логікою, розвиненою етикою.

Аксіологічні уявлення В. Антоновича сфокусовані на історії україн­ського народу, його моральних, політичних та естетичних ідеалах. Бу­дучи поляком за походженням, він вважав справою честі знати історію краю, в якому живеш, його людяність.

Праксіологічні позиції В. Антоновича пов’язанні з його діяльністю у Київській громаді. Він проводив значну культурно-освітню роботу, був свідомим популяризатором історії українського народу, створив першу в Україні національну історичну школу, брав активну участь у хлопо- манському русі, брав участь у підготовці до друку багатотомного ви­дання «Архіву Південно-західної Росії».

Павло Платонович Чубинський (1839—1884 рр.) — український громадський діяч, фольклорист, юрист, автор національного гімну «Ще не вмерла Україна» (1862 р.). Навчався на юридичному факультеті Пе­тербурзького університету, де у 1861 р. захистив дисертацію на «Очерк народних юридических обычаев и понятий в Малоросии».

Онтологічні погляди П. Чубинського мають матеріалістичне забарв­лення, тобто він визнавав світ таким, яким він є.

Гносіологічні уявлення П. Чубинського пов’язанні з прагненням до гармонійного поєднання емпіричних та раціональних методів дослі­дження.

Методологічні позиції П. Чубинського характеризуються прагнен­ням до діалектичного осмислення минулого і більш-менш реалістично­го передбачення майбутнього українського народу.

У поглядах на людину П. Чубинський керувався, сприйнятою від Т. Шевченка ідеєю людської особистості.

У якості першооснови і рушійної сили суспільного розвитку П. Чубинський розглядав розвиток освіти і науки. У своїх наукових до­слідженнях П. Чубинський понад усе ставив проблеми реального життя народу, його побуту та культури. У його наукових дослідженнях від­творювалось історичне минуле України у складі чисельних пам’яток народної творчості, обрядів, звичаїв, казок і легенд.

Аксіологічні уявлення П. Чубинського. Понад усе він цінував висо­ку і багату культуру українського народу. Він прагнув бачити його ви­сокоосвіченим, мудрим і вільним.

Праксіологічні позиції П. Чубинського простежуються у його акти­вній участі у Петербурзькій, українській громаді. Він був виключений з Петербурзького університету за участь у мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації. У науково-просвітницькій діяль­ності царський уряд вбачав «замисел повалення існуючого ладу в Ро­сійській державі» шляхом «перебудови його на демократичних засадах з допомогою революційних засобів» і покарав П. Чубинського заслан- ням до Архангельської губернії. А у 1874 р. його звинуватили в україн­ському сепаратизмі.

Олександр Федорович Кістяківський (1833—1885 рр.) — відомий український вчений-юрист.

Онтологічні погляди О. Кістяківського ґрунтуються на матеріаліс­тичних засадах.

Стосовно гносеологічних уявлень О. Кістяківський надавав виріша­льного значення раціональним шляхам, принципам, формам і методам розв’язання будь-яких проблем.

Методологічні принципи О. Кістяківського простежуються у його обґрунтуванні еволюційних шляхів розвитку всього існуючого за влас­ними законами.

Проблеми людини О. Кістяківський розглядає у тісному взаємо­зв’язку з пошуком ліберальних правових реформ, розбудови правової держави і громадянського суспільства.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку О. Кістяківський на­магався розв’язувати шляхом поєднання західноєвропейської традиції криміналістики з українським правом, проведення ліберальних право­вих реформ. У якості першооснови і рушійної сили розвитку політизо- ваного суспільства О. Кістяківський розглядав закон і конституцію. Для розв’язання українського питання, за О. Кістяківським, потрібна «єд­ність серед українських діячів, оскільки кожний прагнув бути свого ро­ду гетьманом». О. Кістяківський негативно ставився як до політичної орієнтації М. Драгоманова, який покладав великі надії на молодіжне середовище, так і до народництва. Національне й соціальне визволення українського народу О. Кістяківський пов’язував з еволюційним розви­тком суспільства, проведенням ліберальних правових реформ на основі домінування в суспільстві законів, конституції, правової держави.

Аксіологічні орієнтації О. Кістяківського простежуються у його за­хопленим еволюційним шляхом розвитку, особливим вшануванням за­конів і конституції, на основі яких можливий прогресивний розвиток українського суспільства.

Праксіологічні позиції О. Кістяківського як вченого-юриста просте­жуються в його громадській діяльності. Він був членом Південно- західного відділення Російського географічного товариства, членом- кореспондентом російського географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства.

Іван Якович Франко (1856—1916 рр.) — видатний український мислитель, письменник, вчений, політичний і громадський діяч. У 1875 р. вступив до Львівського університету на філософський факультет, на­вчання продовжив у Чернівецькому університеті, який закінчив у 1891 р. Захоплювався соціалістичною ідеєю і за її пропаганду вісім місяців пробув у в’язниці. Зробив переклад на українську мову 4-го розділу першого тому «Капіталу» К. Маркса. У 1893 року у Віденському уні­верситеті захистив дисертацію, отримав звання доктора філософії, а згодом — почесну ступінь доктора філології.

Онтологічні погляди І. Франка полягають у його критичному став­ленні як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Намагаючись вийти за межі моністичної філософії, схилявся до позитивізму О. Конта і Г. Спенсера та еволюціонізму Ч. Дарвіна.

Гносіологічні позиції І. Франка пов’язанні з його раціоналістичними поглядами та уявленнями. Він скептично ставився до ірраціоналізму, зокрема, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та ін.

Методологічні принципи І. Франка простежуються у його прагненні подолати однобічність метафізичного методу. В його філософських по­глядах є чітко вираженні діалектичні ідеї. Взагалі І. Франко розглядав діалектику як універсальний метод у науці, який виводить мислення на бачення світу в його багатоманітності та вічності, закономірних змінах, які відбуваються у природі, суспільстві та духовності.

Кожна людина живе у суспільстві. Вона, за І. Франком, є неподіль­ний духовний атом спільності. Від її життєдіяльності залежить в кінце­вому підсумку її майбутнє. Людина разом з тим є витвором природи. І все, що вона робила, робить і буде робити здійснюється на підставі вроджених ідей. Таким чином, людина, за І. Франком, як природна іс­тота підпорядковується законам природи і вродженим силам і як суспі­льна істота має виробляти в собі певні поняття істинності та справедли­вості, правди, приязні та добра. Саме життя в суспільстві, в якому домінує етика, перетворює тваринну природу людини і робить її здат- ною до сприйняття щастя, як внутрішнього, так і суспільного задово­лення, що Грунтується на узгодженій праці і братерській любові. Особ­ливу увагу І. Франко звертає на усвідомлення й прийняття своєї національності, яка виступає детермінантою особистої долі.

Погляди І. Франка на суспільство і суспільний розвиток пов’язанні, насамперед, з «науковим соціалізмом», яким захоплювалося не одне покоління людей. І. Франко визнавав соціалізм як суспільний ідеал, але без класового підходу і диктатури пролетаріату. Соціалістичний лад І. Франко розглядає як вільну федерацію общин, організованих за принципом широкого самоврядування. З цього випливає неприйняття ним держави в майбутньому соціалістичному суспільстві, оскільки іс­нування держави формує привілейований прошарок управлінців, які узурпують владу в своїх інтересах. Не поділяв І. Франко і марксистсь­ких поглядів стосовно соціалістичної революції як насильницького шляху досягнення суспільного прогресу. І. Франко також не сприймав вирішення національного питання марксизмом, оскільки першорядне значення в марксизмі мали соціальні питання. І. Франко мав рацію, під­креслюючи думку про необхідність органічного поєднання соціального і національного питань.

Майбутню долю України І. Франко пов’язував із світовим історич­ним процесом. Цілісність світової історії, на його думку, залежить від права кожного народу, в тому числі й українського, на самостверджен­ня. Подальша доля українського народу залежить від того, наскільки він сам як колективний суб’єкт дозріє до самовладного й самодіяльного історичного життя.

Аксіологічні уявлення І. Франка пов’язанні, по-перше, з етикою як останньою та найвищою наукою. Етика виховує людину, керує її кро­ками у житті. Визначальними рисами морального прогресу людства є ідеали та принципи свободи, гуманізму і солідарності. По-друге, заслу­говує на увагу ставлення І. Франка до національної ідеї, яку він виво­дить з кола міфологічного сприйняття на рівень персоналістської етики. По-третє, у вирішенні національного питання, при ствердженні ідеалу національної самостійності І. Франко ніде не протиставляє українську націю іншим. Навпаки, він вважав, що всі народи рівні і мають право на вільний розвиток.

Праксіологічні орієнтири І. Франка простежуються перш за все у його намаганнях сприяти розвитку культурного життя України. Він вважав, що без власних шкіл, без письменства, освіти й науки немож­ливе здійснення суспільного ідеалу українського народу. По-друге, зна­чної уваги І. Франко надавав національній українській мові, без якої виховання народу неможливе.

Леся Українка (Лариса Петрівна Квітка-Косач) (1871—1913 рр.) — українська письменниця, літературний критик, прихильниця роман­тично екзистенційної тенденції в українській філософській думці. Через хворобу навчалася вдома, отримала всебічну освіту, оволоділа десятьма мовами. Почала друкуватися у львівському журналі «Зоря». З середини 90-х років вивчала і популяризувала твори К. Маркса та Ф. Енгельса, але переконливою марксисткою не стала.

Онтологічні погляди Л. Українки формувалися під впливом ідей Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка. У поглядах на всесвіт дотри­мувалася в основному матеріалістичних позицій. Висловлювала думки про вічність і несотворимість матерії. Л. Українка висловлювала впев­неність стосовно об’єктивного, незалежного від людей існування мате­ріальних речей. Матерія є першооснова і рушійна сила закономірного розвитку всіх предметів, явищ і процесів. Ідеальне виникає на певному етапі розвитку матеріального. Разом з тим почуття і мислення людей, за Л. Українкою, відіграють активну роль у життєдіяльності людей. Л. Українка не сприймала ідей щодо потойбічного життя, критикувала релігію, фаталізм, ідеалізм та вульгарний матеріалізм.

Гносіологічні позиції Л. Українки виявилася в постійному викорис­танні в її творчості реалістичних народних образів, а також антично- міфічних та біблійно-християнських сюжетів. Почуття, воля, розум, уся палітра серця працюють на філософське осмислення дійсності.

Методологічні принципи Л. Українки пов’язанні з діалектикою. Са­ме діалектичний підхід до аналізу всіх явищ дійсності дозволяв пись­менниці розкрити в її творах складні й суперечливі зв’язки і відносини між природою і людиною.

Проблема людини є ключовою в творчості Л. Українки. Вона вихо­дить з положення про органічну єдність людини й природи (в певному розумінні — тотожності природи і людини). Ці взаємовідносини склад­ні та суперечливі, вони мають як позитивні, так і негативні ознаки. Л. Українка вболіває за природу, яка розкриває людині всю свою красу, а людина ставиться до неї ганебно. Разом з тим Л. Українка висловлює впевненість, що без єднання з природою людина жити не може. Тому рано чи пізно людина приходить до природи зі своїми радощами і хво­робами, Л. Українка покладала великі сподівання на національну ідею на народний рух у вихованні нової людини. На захисті кожної людини має стояти держава.

Проблеми суспільного розвитку розкриваються у творчості Л. Українки через осмислення нещасної долі рідного краю, свого наро­ду, який не має свободи і незалежності. Однією із умов завоювання свободи і незалежності є розбудова власної держави. Шлях до її розбу­дови проходить через національне пробудження, боротьбу проти неволі й «національної ганьби».

Аксіологічні уявлення Л. Українки пов’язані з рідним народом. Йо­го мовою, культурою, традиціями. Найвищими цінностями у житті українського народу виступають свобода і незалежність. Саме за волю і щастя ведуть боротьбу герої письменниці.

Праксіологічні позиції Л. Українки проявилися в її постійній турбо­ті за підвищення рівня національної свідомості, національних ідеалів. Вона переклала українською мовою «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Ф. Енгельса, «Нариси матеріалістичного розуміння історії»

А. Лабріоли. За пропаганду марксистської літератури Л. Українка пере­слідувалася царськими властями. Разом з М. Лисенком, Б. Грінченком та ін. була заарештована. Закласти новий фундамент має національна інтелігенція, еліта. У певному значенні Л. Українка Виконувала саме цю історичну місію, а саме: палким полум’яним словом закликала свій народ до національного пробудження, до боротьби проти неволі, за створення нової державності.

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934 рр.) — історик, автор наукових праць з проблем історії, культури й освіти, громадський і державний діяч, перший Президент України. Навчався в Тифліській гімназії, Київському університеті на історичному факультеті. У 1890 р. закінчив університет. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію і з цього року працює у львівському університеті, де став першим профе­сором історії України, у молодому віці (27 років). У 1924 р. був обра­ний академіком. Вів науково-організаційну роботу в Києві та Москві.

Онтологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом позитивізму. Був знайомий з творчістю І. Канта, Г. Гегеля, до яких ста­вився критично. Вивчав твори К. Маркса та Ф. Енгельса. Але сам не за­лишив окремої філософської розвідки.

Гносіологічні позиції М. Грушевського формувалися під впливом критичного ставлення до філософських концепцій І. Канта, Г. Гегеля, а також марксизму, М. Грушевський розробляв історико-соціологічний метод, в якому перевага надається не національно-особливому, а зага­льнонародному.

Методологічні засади М. Грушевського формувалися під впливом німецьких філософів Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. У роз­робці своєї історіософської концепції М. Грушевський обґрунтовував історико-соціологічну методологію. Для його творчості характерне зве­рнення до широкого фактичного матеріалу. До наукового аналізу залу­чалися архівні матеріали, невідомі літературні та історичні пам’ятки. На цій основі учений виробляв власні теоретичні узагальнення.

Проблема людини хвилює М. Грушевського настільки, наскільки вона пов’язана з народом. Він наголошував на тому, що людина, а тим більше видатна особа, є продуктом епохи і середовища. І. Вишенський, Б. Хмельницький, Г. Сковорода зіграли саме ту роль в історії українсь­кого народу, яка була визначена збігом обставин.

У центрі уваги М. Грушевського знаходились проблеми суспільного розвитку. Основою і рушійною силою суспільно-історичного процесу він проголошує народ під впливом Кирило-Мефодіївського братства, суб’єктом, альфою і омегою історичного поступу є народ. Він єдиний герой історії, який прагне зрозуміти своє економічне, політичне, соціа­льне і культурне становище, з’ясувати свої бажання та ідеали. За М. Грушевським усі періоди історії України непорушне пов’язані між собою саме народною боротьбою за свободу і демократію. Вчений зна­ходився на позиціях соціологічного монізму, і через це історія цікавила його як процес життєдіяльності народних мас. Народ у поглядах М. Грушевського виступав не як абстрактне поняття, а як суб’єкт з на­ціональним обличчям. Автора турбували психофізичні та культурні ознаки народу. Саме вони зв’язують в національну цілість різноманітні угруповання українських людей, роблять з них живу національну інди­відуальність, центральною фігурою історії українського народу М. Грушевський вважав селян, підкреслював «.селянську» природу українського народу. На селі, за М. Грушевським, знаходяться основні джерела національної культури, самобутність українського народу. Са­ме селянство ніколи не зраджувало національні інтереси і тому у відро­дженні України селяни мають бути провідним суб’єктом.

Оскільки головною дійовою особою історії є народ з національним обличчям, великої уваги М. Грушевський надавав національному пи­танню. Історичний розвиток народу неможливий без вирішення питань, пов’язаних з національними потребами, інтересами, ідеалами, цілями та цінностями. Розв’язання національного питання неможливо здійснити без налагодження міжнаціональних відносин, в основі яких мають ле­жати принципи толерантності, узгодженості, довіри та поваги до сво­боди, незалежності та суверенітету етнічних спільностей, що входять до складу народу.

Значну роль в суспільному розвитку відіграють держава і релігія. Політико-державний устрій суспільства повинен відповідати політико- державним уявам та сподіванням народу, а не нав’язуватися йому наси­льно. Вина за конфліктні ситуації між народом та державними органа­ми, за М. Грушевським, завжди лежить на владі. Інтерес трудового на­роду — це найвищий закон суспільного розвитку.

У духовному житті народу визначну роль відіграє релігія. М. Грушевський високо оцінював факт входження України у християн­ський світ. Саме християнство сприяло прилученню українців до світо­вого культурного процесу. Історичне покликання християнської церк­ви, за М. Грушевським, полягає саме у сприянні духовному очищенню й оновленню народу.

Аксіологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом європейського позитивізму та історіософської традиції, започаткованої Кирило-Мефодіївцями. Найвища цінність історичного процесу — на­род з національним селянським обличчям як єдиний герой історії, який має свої соціальні, політичні, культурні національні цінності.

Праксіологічні позиції М. Грушевського пов’язані з його громадсь­кою та політичною діяльністю. У 1917 р. він очолює Центральну Раду, обирається Президентом Української Народної Республіки. У радянські часи М. Грушевський не зраджує свої наукові та політичні ідеали, не­зважаючи на атмосферу недовіри і ворожнечі та звинувачення в участі в «Українському національному центрі». М. Грушевський намагався втілити в життя ідею вільної соборної України.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945 рр.) — мислитель- натураліст, творець вчення про ноосферу, вчений зі світовим ім’ям. На­вчався в Петербурзькому університеті, по закінченню якого в 1885 р. був залишений в ньому для підготовки до професорського звання. 1889—1890 рр. стажувався у Німеччині та Франції. З 1890 р. — приват- доцент, а з 1898 по 1911 р. — професор московського університету. З червня 1917 р. жив в Україні, брав участь в політичному і громадсько­му житті. У листопаді 1918 р. був обраний президентом організації Української академії. У 1920—1921 рр. — ректор Таврійського універ­ситету в Сімферополі. На початку 20-х рр. повертається в Росію, де до останніх днів свого життя займається науково-організаційною роботою.

Онтологічне вчення В. Вернадського стосуються переходу біосфери в ноосферу, тобто сферу розуму. В. Вернадський звертає увагу на виняткову роль розуму, завдяки якому людство створює й перетворює природу.

Гносіологічні орієнтири В. Вернадського ґрунтуються на викорис­танні у науковій діяльності філософських (законів діалектики), загаль- нонаукових (індукція-дедукція, аналіз-синтез тощо) та спеціальних ме­тодів дослідження.

Методологічні позиції В. Вернадського знаходяться на шляхах по­долання вузького моністичного уявлення про Всесвіт. Він тяжіє до плюралістичної методології, тобто врахування всіх факторів, які впли­вають і можуть впливати на розвиток природи і суспільства.

Проблема людини турбує В. Вернадського з точки зору її впливу на біосферу та відповідальність за свою діяльність. В. Вернадський наго­лошував на моральній відповідальності вчених за втілення наукових відкриттів у життя і за негативні наслідки їх впливу на оточуюче сере­довище і, зокрема, на людство.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку цікавили В. Вернад­ського з боку політичних шляхів, принципів, форм, методів та засобів.

В. Вернадський був прихильником лібералізму та автономії, засуджу­вав будь-яке насильство і кровопролиття, виступав за розвиток грома­дянських свобод. В.Вернадський вважав, що соціалізм є проявом наси­льства над особистістю і його не можна було вважати по-справжньому демократичним. В. Вернадський не залишався осторонь проблем стосо­вно українського народу. Він підкреслював, що з часів приєднання України до Росії політика Москви полягала в тому, щоб «проковтнути» і «переварити» українців, підпорядкувати їх пануючій російській нації. В. Вернадський сподівався, що рано чи пізно Росія відмовиться від сво­єї експансіоністської політики і визнає за Україною право на націона­льне визволення.

Аксіологічні уявлення В. Вернадського пов’язані з його вченням про ноосферу, тобто з обґрунтуванням виключної ролі людського розу­му як реологічної сили. В. Вернадський вірив в здорові сили народу і вищою суспільною цінністю вважав дійсно людські відносини,

Праксіологічні позиції В. Вернадського виявлялись в його громад­сько-політичних поглядах і уявленнях. Його праці «Размышления нату­ралиста», «Философские мысли натуралиста», «Труды по всеобщей ис­тории науки», «Украинский вопрос и русское общество», «Об автономии» та ін. суттєво вплинули на розвиток світогляду і станов­лення сучасної наукової картини. В.Вернадський засуджував централі- стські прагнення російських владних структур, позитивно ставився до українського національного руху, вважав його природним, оскільки він має коріння в самій життєдіяльності народу.

3.