Тема: «Українське православ’я»

Мета заняття: засвоїти, що Українська православна церква має багатолітню історію. Довести необхідність існування УАПЦ як осередку у збереженні українських православних традицій.

Ключові поняття: автокефалія, Київська митрополія, Московська православна церква, Всеукраїнська православна рада екзархат.

Знати: визначні події, які стають початком незалежності УПЦ; особливості української православної церкви

Вміти: розпізнавати ознаки руської православної церкви і української православної церкви; довести роль української церкви в національному відродженні українського народу

Розуміти: чому УАПЦ стала на заваді тоталітарного режиму; яку роль відіграла УАПЦ в національній свідомості українства?

питання для обговорення.

І. Рух за незалежну Українську православну церкву:

- визначити дві події, які стають початком незалежності української православної церкви за час правління Ярослава Мудрого та Ізяслава Мстиславовича;

- значення Київського собору 1147р. для української церкви;

- окресліть п’ять основних пояснень щодо проведення цього собору;

- виявити якими основними подіями завершується доба Київського християнства;

- охарактеризуйте стан Київської митрополії після падіння київської держави;

- охарактеризуйте політичний і церковний поділ Київської митрополії у 1458р. Окресліть позитивні і негативні наслідки цього розколу;

- виявіть наслідки Люблінської унії для української церкви;

- з’ясуйте прогресивну роль церковних братств ХУ-ХУІ ст. у відродженні української церкви;

- виявіть роль українського козацтва у відродженні української церкви.

ІІ. Українська автокефальна православна церква:

- як події 1686р. позначились на стані Української православної церкви?

- які події свідчать про поновлення руху за автокефалію української церкви у ХІХ ст.?

- з’ясуйте значення утворення Всеукраїнської православної ради (1917р.);

- охарактеризуйте спроби встановлення автокефалії української церкви впродовж 1917-1921рр.;

- визначіть, що означає термін “автокефалія”, і якими особливостями вона характеризується;

- охарактеризуйте стан Української автокефальної церкви в 20-30-х роках (в роки більшовицько-сталінського політичного геноциду);

- відновлення руху за автокефальну церкву наприкінці 80-х років;

- в чому полягає особливість віровчення і обрядовість УАПЦ?

Завдання для самостійного логічного опрацювання

Завдання 1.

• доведіть той факт, що УАПЦ була проявом пробудження “інстинкту самозбереження нації”.

• як від духовного стану будь то людини, нації залежать орієнтири загальнонаціонального розвитку.

• аналізуючи культурно-історичні події, релігійно-національну вдачу українського народу з’ясуйте, чи була поява УАПЦ явищем випадковим, чи закономірним.

• порівнюючи етно і релігійно-психологічні риси характеру українців і росіян виокресліть ті ознаки духовної вдачі, які і оформлюють своєрідний тип українського православ’я.

• на підставі детального аналізу і порівняння з’ясуйте чим відрізняється московський тип православ’я від українського.

• чи варто погоджуватись з думкою, що “український народ заявив себе творцем власних цінностей, заклав основи своєрідної релігійно-національної культури”. Доведіть або спростуйте це твердження.

• чим можна обгрунтувати причини недержавності українського громадянства і які існують перешкоди до розбудови релігійно-національної культури?

Особливості української релігійної вдачі

З перших днів свого постання Українська Автоке­фальна Церква накреслює сміливий план розбудови релігійного життя народу та піднесення нашої церковно-національної творчості. З одного боку, починається праця над створенням нових, чисто національних форм культу: запроваджено українську мову богослужіння і відновлю­ються старовинні церковно-народні звичаї, знищені Москвою й збережені почасти ще тільки в греко-католицькій Церкві в Галичині, розвивається національно-церковне мистецтво. Але водночас внесено струмінь живого духу і в церковний устрій, навіть у внутрішнє життя нової віросповідної організації. Зокрема, було відновлено у всій повноті тра­диційну соборноправність і виборність духовенства, започат­ковано критичний перегляд канонічного й церковного права, запроваджено навіть нові символічні церковні служби – "Визволення" та "Слово Хресне".

Було це одним із проявів пробудження інстинкту самозбереження нації, якій загрожувала смерть не стільки від політичного гніту, скільки від духовної порожнечі провідних верств, від браку ідеологічних спрямувань, від викриття давніх цінностей, започаткованого вільнодумною російською інтелігенцією й довершеного здичавілою більшовицькою солдатчиною. Життєздатність націй, як і життєва витри­валість поодиноких людей, залежить не тільки від їх фізичного здоров'я та матеріального добробуту, а також і від їх духовного наставлення, від їхньої ідеологічної бази та від заховання серед них поваги авторитету. "Без вищого життя для людини взагалі життя нема, й людина готова, як само­губець, власними руками покласти край вузькому й нікчемному життю, позбавленому ідеалів. І справді, самогубства наростають під час занепаду суспільних ідеалів. Всі вищі устремління людини безумовно охороняють здоров'я людського індивіда й людського роду". Ці знаменні слова про біологічне значення вищих цінностей для життя людини і нації безумовно не раз відкрили би нам глибшу причину наших історичних невдач і поразок. Бо здоров'я нації більше, ніж життя одиниць, залежить від здорової духовної основи та від ідеологічних орієнтирів загальнонаціонального розвитку. Тому ідейне піднесення й величезна праця над відродженням суто народної української Церкви були, безперечно, проявом життєздатності народу й повноти його духових сил.

Але такі події, як народження окремої Церкви, яка розпочинає заодно реорганізацію і форм культу, і внутрішнього життя церковної громади, яка при тому з небувалою швидкістю поширюється в народі не лише в краю, але й по цілому світі, понад усі державні кордони, – такі події можливі взагалі тільки там, де є для того відпо­відний фунт, зокрема, у психіці народу, в його культурно-історичних переживаннях, а взагалі, – у витвореному тисячо­літтями народному світогляді.

Однак формування українського релігійного світогляду відбувалося протягом багатьох тисячоліть. Тут спліталися різносторонні впливи, творилися власні ідеї і власні цінності, кількакратно відбувалася навіть зміна пануючих релігій і вже в добі українського просвітництва ХУІ-ХУІІ ст. маємо цілком своєрідний український релігійний характер з характерними психологічними особливостями та суспільно-історичними переживаннями. Тому оцінити належно таку подію, як постання нині окремої Церкви, можна тільки аналізуючи внутрішні умови народно-психологічного розвитку. Треба передовсім з'ясувати, наскільки новопостала церковна організація є природною стадією розвитку народної віри: якщо нарождення Української Автокефальної Церкви було природним і послідовним наслідком попередніх культурно-історичних переживань і споріднене з релігійно-національною вдачею народу, то, мимо всіх переслідувань, вона житиме (хоч би й змінюючи свої організаційні форми відповідно до загально-політичних обставин) і "ворота пекла не подолають її". В противному разі, вона без сторонньої нагінки замре як епізод спорадичний, не пов'язаний з психікою та культурно-історич­ною еволюцією народу [99-102]. НА ХРЕСНІМ ШЛЯХУ

Різниця духовної вдачі українців і росіян

Ось – той світ, з яким зіткнулася Україна внаслідок політичного й церковного об'єднання з Москвою. Ця злука була поєднанням протилежностей, тому для слабшої сторони вона незабаром стала новою Голгофою.

Різниці крові, зовнішньої природи, культури й сус­пільно-політичного устрою витворили в українців і росіян ціл­ком відмінну духовну вдачу.

У хвилі прилучення України до Москви культурний рівень обох "союзників" був аж надто відмінний, як це я вказував вище. ''Румянцевська опись" свідчить, що в XVII ст. в Україні було більше шкіл, ніж під час заведення земства в XIX ст. Петро І не тільки загачував петербурзькі багна козацькими кістками, але й засівав Московщину українськими вченими. У суспільнім устрою в Москві панували деспотизм царя і загальне невільництво "підданих", "общинне" землеволодіння, азіатські звичаї й вороже відгородження від Заходу. В Україні натомість – республіканський лад, виборність геть­мана і старшини, право приватної власності, свободолюбне населення й культура, в якій схрещувалися впливи візантійські з західно-європейськими. В Московії Європа все бореться з Азією і в цьому полягає внутрішня криза московської натури. Натомість Україна історично тяжить до Європи, а боротьба з Азією є для неї боротьбою на зовнішнім фронті (до XVII ст. з кочівниками, пізніше – з московською навалою).

Тому й різниця світовідчування, помітна вже у перших українських і московських літописах, з бігом часу витворила в обох народів різну душу. М.Максимович аналізує психіку українців і росіян на підставі їхніх пісень і стверджує, що для росіян характерна покірність долі, нехтування дійсності і безнадійний сум, а для українців – боротьба з долею, любов до життя й туга, проте ще дуже далека від песимізму.

Докладніший аналіз національної психіки українців і москалів подав М.Костомаров («Две русскія народности»). Він відзначив у росіян нахил до нищення особистості заради принципу загального (Бог, цар). Звідси – нетерпимість до інших вір, відданість букві, зовнішній формі в релігії. В українців – позитивна вартість особи, а звідси – толерантність до чужих поглядів і вірувань, внутрішнє розуміння релігій і цілковита неможливість розколу тільки із-за обряду чи букви. Росіяни, каже Костомаров, "народ матеріалістичний", який хоч і може підноситися духовно, але тільки після повного відречення від землі. Українці відрізняються поетичною фантазією, яка в їхніх очах одухотворює весь світ. Звідси у росіян матеріаліс­тична холодність до природи й матеріалістичне відношення до жіночої любові, натомість українці природу люблять і відчувають якийсь глибокий зв'язок з її життям, а в відносини до жінки вкладають більше духовного змісту. Якщо у громадськім побуті в росіян панує "мір" – колективна воля, то в українців - особиста свобода й вільні федеративні зв'язки.

М.Грушевський пригадує, як ще слов'янофіли у пат­ріархальнім побуті в довірі "на совість" і легковаженні життям вбачали докази моральної вищості "народу-богоносця" над "гнилою" культурою Заходу з її принципами права, умови, конституції. Однак Грушевський вказує на відсутність у москалів почуття власної людської гідності та пошани до гід­ності іншої людини. Вони відкидають європейську цивілізацію, легковажать культурними й громадськими цінностями і навіть величаються якраз своєю некультурністю. В українців, навпаки, виступає свідомість своєї гідності, а водночас і повага до куль­турних форм життя, додержання узаконених звичаєм манер, порядку, солідності і чистоти у щоденнім побуті. Нарешті, москалі відрізняються від українців нахилом до культурного й соціального руйнування та своїм хитанням між моральним максималізмом і цілковитим нігілізмом; отже, про "богоношення" краще б тут не говорити...

Різниця національних характерів обумовлює також від­мінність релігійної психіки обох народів, яка, до того ж, проявилася у сфері неоднакових культурно-історичних впливів. Все це разом породило протилежність їх світогляду. Ана­лізуючи релігійне життя українців і росіян в історичній перспективі, ми бачили, які глибокі ці протилежності. Українці вже від передісторичних часів вірили в містичний зв'язок між людиною й цілим світом і Богом. Зв'язок цей дуже близький, який кожного втягав до активної участі в культі і напоював людину природним оптимізмом, вірою в цінність і красу життя, у перемогу споконвічної Правди і в народження нової людини, нового світу, "яке вже нині прочувається в урочистих містеріях Св. Вечора й Різдва", а також і в філософських творах українсь­ких мислителів (Г.Сковорода, П.Куліш).

Засвоївши християнську віру, українці перетопили свої давні релігійні поняття з новими християнськими ідеями. І хоч цей процес не закінчився ще й досі, але вже в добі першого відродження ХУІ-ХУП ст. з'являється у нас своєрідний тип Українського православ'я, яке мало виразний національний характер, причому не тільки тому, що впроваджувало українсь­ку мову в обряд, але й тому, що заховало давні прикмети українського релігійного світогляду: живу й радісну свідомість близького зв'язку з Богом, активну участь вірних у релігійному житті (в церковно-народних звичаях, у братствах, на соборах, які відбувалися майже щороку, у виборах церковних достойників і т. п.). Українське православ'я мало синтетичний і еволюційний характер, а тому відрізнялося толерантністю щодо інших поглядів і вірувань. І це вже тоді сприяло спробам релі­гійного порозуміння з католицьким і євангелістським світом. Але ця віротерпимість не випливала з релігійного індиферентизму, бо в потребі українці вміли боронити свою віру і свою націю навіть ліпше, ніж потім. Так зростало в нас внутрішнє духовне розуміння християнства, для якого чужими були супе­речки про другорядні різниці в обряді чи в букві. Було це правдиве християнство, дійсне й святе православ'я, не викрив­лене ані в своїй суті, ані в своїй меті, з виразною поєднуючою тенденцією щодо інших християнських Церков. Воно заглиб­лювалося в народну свідомість і в народний побут, а тому мало всі підстави до пишного розцвіту на українськім ґрунті.

Та сталося несподіване й парадоксальне явище: проти православ'я почало рішучу й жорстоку війну... також "право­слав'я". Московська Церква зросла у фанатичній відданості обрядовому, зовнішньому християнству на чолі зі світським головою тієї Церкви, у цілковитій й ворожій ізоляції від решти християнського світу. Саме звідси її вузький національний характер, єретичне викривлення догми про організацію цер­ковного проводу, відданість національній старовині, обрядове буквоїдство, релігійна нетерпимість, крайня ворожість до інших християнських Церков. Москалі легковажать життям, культурою, історичним і навіть моральним поступом й чекають кінця світу, а з ним – і чудесного воскресіння нового космосу й нового боголюдства, в якому сподіваються зайняти виключне місце як "вибраний народ". Очевидно, що українсь­ке православ'я в їхніх очах було "нетверде", засмічене; його окремішність треба було знищити. Так почалася 200-літня нагінка, що мала привести до національно-релігійної асимі­ляції України. Московський наступ ішов двома шляхами – за допомогою адміністративних утисків і культурного збли­ження [244-248].

Перепони до вільного розвитку релігійно-національної культури в Україні

Та чи по силах українському народові розбудова власної релігійно-національної культури ? Вже з попереднього огляду очевидно, що незважаючи на важкі історичні потрясіння, довгу неволю, напівзабуту державну традицію, на кількаразову зміну релігій і досі ще не вироблену загальнонаціональну ідеологію, на суттєві дефекти національної психіки (особливо брак твердої волі й витривалості у змаганнях) українській народ вже заявив себе творцем власних цінностей і заклав основи своєрідної релігійно-національної культури. Про це свідчить народна обрядова творчість, український релігійний спів, особливий стиль в архітектурі, малярстві, різьбярстві та інших видах релігійного мистецтва (чим можуть вирізнитися тільки культурно багаті нації). Далі – своєрідне церковне право й численні місцеві церковно-народні звичаїв, відмінний устрій Української Церкви ("громадянський папізм", як називає професор М.Чубатий активну участь гро­мадянства у церковному житті). Нарешті – тривала традиція: церковно-культурного руху з численними рукописними й друкованими пам'ятками. Та найбільше проступає за розбу­довою самостійної української релігійно-національної культури особлива психіка народу, його відмінний світогляд і синтетична здібність, яка ставить перед ним спеціальні завдання надзвичайної ваги.

Однак, ще надто низько стоїть в Україні матеріальна культура та економічна організація населення. Між тим тільки на цьому грунті може розцвісти життя духовне. Серед інших перепон на нашім шляху треба ще вказати на "хворобу недержавності українського громадянства”.

Походження тієї хвороби залежало від різних причин - статичних і динамічних. До перших В.Липинський зачисляє несприятливі природні умови:

1) Географічне розміщення між Європою й Азією та відсутність добрих природних границь. Однак сам Липинський визнає, що при належній організації внутрішніх відпорних сил і таке нібито незручне розміщення на світовому роздоріж­жі можна з успіхом використати. Тоді воно навпаки поставило б нас у винятково щасливі умови.

2) Родюча земля і добре підсоння України не вима­гають значних (а тим більше – збірних) зусиль до здобування поживи. Звідси серед місцевої людності лінивість і атрофація соціального інстинкту, наростання українського песимізму і ослаблення державно-творчої енергії. О.Турянський помітив вже у деяких виразах "Слова о полку Ігоревім", які він порів­няв з іншими місцями, що дихають ще давнім героїчним духом і свідчать про тверду волю українських предків. Крім того, багатство української землі завжди притягує сюди, з одного боку, еміграцію всіляких пасивних зайд-неробів, яких вабить можливість легкого життя, і які не можуть збагатити української крові особливо цінними прикметами, а з іншого, – напади сусідів, що не давали зміцніти в Україні власним відпорним силам.

3) Расова неусталеність населення України, яке походить від різних етнічних груп, досі не переплавлених в однорідний зліпок. Тому ця людність розпорошена, не зцементована ані спільним походженням, ані спільною ідеологією. В історії так завжди було перед заро­дженням великих культур (згадати лиш перетопленя шумерійців з семітами перед повстанням халдейсько-вавілонської культури, або зпоїння латинсько-кельтійських, скандинавсько-британських, німецько-фламандських та у сучасній Франції іберійсько-баських елементів). Бо тільки після такого схре­щення, боротьби й запліднення рас (тубільних і захожих) народжуються різні яскраві індивідуальності, розцвітає нове життя з новим змістом. Тому В.Липинський вірить, що у майбутньому це "спричиниться до створення нами нової оригінальної і прекрасної української культури".

4) Перевага емоційності над волею та розумом, не­стримна й пристрасна чутливість "місцевого населення (як "общеросів" і "вшехполяків " в Україні, так і самих українців). Всі вони наділені в однаковій мірі темпераментом негрів і, відповідно, мінімальною дозою волі та інтелігентності". Перевага почуття над розумом і брак сильного хотіння створюють нахил до романтизму, але "держава може бути створена тільки поривом ідеалістичним, а не романтичним". Бо від різних труб єрихонських можуть падати державні стіни, але не бувало такого випадку, щоб ці стіни в той спосіб будувались...". Проте й чуттєвий темперамент може стати неоцінимою творчою силою і навіть перевагою (розум і волю і можна виховати, а природної чуттєвості не можна набути). Тому при належному розвиткові інтелігентності й гартуванні волі наша емоційність, на думку Липинського, дозволить нам зробити в короткий час те, на що інші нації, з холодним і нечутливим темпераментом, потребували б багато більших зусиль і значно більше часу".

"Динамічні" причини недержавності українського громадянства гніздяться у недостатнім напруженні наших і організуючих державно-творчих чинників. Щоб створити свою державу, треба вміти організувати владу. Для цього певна частина населення мусить бути войовничого типу й при тому мусить мати ясну ідею, сильну волю, певну інтелігент­ність і необхідну організацію. Якраз у нас цей тип войовника є чисельно недостатнім і якісно ненадійним. Йому бракує віри в свою правду, в законність своїх хотінь, бракує політичної культури та необхідної для державного будівництва співпраці консервативних і поступових кіл громадянства. Від історичної Росії ми засвоїли звичку до сліпої покори (і обезцінили консервативну вдачу хліборобської верстви).

Звідси "епізодичність і скороминучість більшості політичних українських починань", оте "коротке дихання" нашої інте­лігенції.

А як ще згадаємо засвоєну частиною громадянства звичку до вислужування, готовність йти у найми, зникнення почуття своєї національної й громадянської гідності, то зрозуміємо те, чому українці так скоро завжди корилися чужій владі "за шмат хоч гнилої, але певної ковбаси", й не могли вибачити найменшого огріху своїй владі, яка ще не в стані була відразу забезпечити кожного ковбасою. Звідси хрунівство різних гатунків, поява "татарських людей" і всі ті "блудування" в минулому й сучасному...

Аналіз національного характеру не може зупинятися тільки на позитивних сторонах народної душі: лиху прислугу робив би той, хто лиш вихваляв би свій народ, як це робили месіаністи. Про негативні риси народної вдачі треба говорити не для того, щоб сіяти зневіру, а щоб шукати засобів до виправлення та оздоровлення. Ще так недавно чехи задуму­валися над негативними прикметами свого характеру, картали себе за брак національної гордості, за вислужування перед кожним паном, за брак витривалості в будь-якій справі, за той "солом'яний вогонь", що швидко вибухає й ще швидше гасне. Скільки знайомих "чисто українських" прикмет ми стрічаємо у цих докорах чеських патріотів. А нині Чехія займає вже своє місце в європейському ареопазі. Українці можуть виправити некорисні прикмети своєї вдачі, але тільки систематичною мурашиною працею над піднесенням нашої інтелігентності, над гартуванням волі, перевихованням грома­дянства. Серед тієї праці етнографічна статика народу пере­твориться в динаміку національного життя, зросте загальний рівень культури, зміцніють підстави нашої самобутності, збудиться воля до національної експансії. Відтак, приспаному народові заясніє Велика Мета, до якої його від віку покликано. Свідомість тієї місії одушевить нас почуттям своєї власної гідності. Віднайшовши цей загально-національний ідеал, зрозуміємо, де найвища цінність усього народу, запорука його безсмертя, його слави, й зложимо серця перед її вівтарем.

На причинах недержавності нашого громадянства ми і спинилися тому, що всі перепони до вільного розвитку нації разом з тим є перешкодами до розбудови нашої релігійно-національної культури, до усвідомлення й виконання споконвічної місії українського народу [394-398].

Арсен Річинський. Проблеми української релігійної свідомості (Упорядники А.Колодний, О. Саган). Видання третє. – Тернопіль, 2002. – 448с.

запитання для контролю і самоконтролю

1. Що означає термін автокефалія?

2. В чому ви бачите причину автокефального руху в Україні?

3. В чому полягає відмінність між українським і московським православ’ям?

4. Коли проголошується автокефалія УПЦ?

5. Які існують три гілки православ’я в Україні?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібн. – К.: 1999. – С.220-233.

2. Історія релігії в Україні: Навч. посібн. / За ред. А.Колодного. – К., 1999. – С.111-118; 121-129; 160-167; 201-211; 242-259; 287-301.

3. Релігієзнавство: Підручник / За ред. М.М.Заковича. – К., 2000. – С.63-77.

4. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теренка. – К., 2000. – С.255-280.

5. Огієнко І. Українська церква. – К., 1993. – С.119-132.

6. Релігієзнавство / За ред. проф. М.Ф.Рибачука. – К., Освіта, 1997. – С.67-91.

Додаткова література

1. Власовський І. УАПЦ: П’ята доба утворення // Людина і світ. – 1991. - № 9.

2. Головащенко С. Феномен українського православ’я // Людина і світ. – 1933.

3. Кость О. Історія української церкви. – К., 1995.

4. Пилявець А. Автокефалія православної церкви на Україні // Людина і світ. – 1990. - № 5.

5. Пуцько В.Г. Візантійсько-київська спадщина в культурному розвитку Великого князівства Литовського // Український історичний журнал. – 1998. - № 5. – С.118-121.

6. Сленський В. Автокефалія // Людина і світ. – 1997. - № 10.

Методичні поради

Історія української православної церкви – це невід’ємна складова частина історії православ’я взагалі. Руська церква, яка виникла внаслідок хрещення Русі 987-990 є невід’ємною частиною історії української православної церкви.

Історію української православної церкви середньовічної доби можна поділити на 3 церковно-історичні періоди:

І період – VІІІ ст – Х ст (перемога християнства в південній частині Київської Держави та організація церкви).

ІІ період – 1054-1303р. – від створення Київської митрополії до її розподілу на Галицьку і Києво-володимирську.

ІІІ період – 1303-1458р. – від першого поділу митрополії і останнього поділу на Митрополію Київську і Московську.

Після офіційного хрещення 987-990р. (987р. час офіційного проголошення християнства державною релігією) християнство стає державною релігією Київської Русі. На київському грунті, після хрещення Русі-України, формується власний український синтез християнства.

Згодом, вже в ХІ ст. посилилися церковні контакти Русі з Візантією. Київська церква потребувала визнання у християнському світі, яке було неможливим без благословення Константинополя. За князя Ярослава Мудрого в Києві була офіційно встановлена Митрополія, підлегла Константинопольській церкві. Русь прийняла християнських учителів з Візантії, допомогу в організації нових християнських громад та єпархій, а також матеріальну підтримку для запровадження східного обряду.

У 1037р. в Києві з’являється перший митрополит – грек Теопемпт, присланий з Візантії. Подальший розвиток Київської Митрополії відбувався в межах канонічного візантійського православ’я.

Особливо посилюються претензії Константинополя на домінування в релігійному житті Русі після 1054р. Проте, розкол між Константинополем і Римом став підставою для включення Київської Митрополії в орбіту візантійського християнства. Прикладом є виборність на київський престол митрополита, який призначався константинопольським патріархом.

Так у домонгольський період майже всі митрополити були греками (їх нараховується 22). В цей період трапилося лише 2 випадки самостійного обрання київських митрополитів без санкції на чолі Київської Митрополії Константинопольського патріарха.

1051р. – собором руських ієрархів був поставлений “русин” Іларіон (правління Ярослава Мудрого) – це була перша спроба проголосити автокефалію Київської Митрополії. Повторна спроба проголосити автокефалію відбулася за час правління князя Ізяслава. У 1147р. митрополитом стає Клим Смолятич (русич).

Такі представники руського духовенства, як Іларіон та Клим Смолятич, становили реальну загрозу (опозицію) візантійській проповіді релігійного месіанства, теократії, цезарепапізму.

Зокрема, як крок до незалежності, став Київський Собор у 1147р. з висвяченням Климента Смолятича на митрополитну кафедру.

Змістом і тематикою Київського Собору було:

Обгрунтувати і доказати, що Українська Церква має право самостійно висвячувати своїх митрополитів без спеціального дозволу зі сторони Візантії.

Передання новообраному митрополитові Кліменту Смолятичу церковних повноважень.

За своєю важливістю І Київський Собор мав велике значення. Щодо самого Київського Собору, то існують декілька (п’ять) спроб обгрунтування його проведення:

А) Політичне пояснення: дають російські історики Татищев, Філарет Гумілевський. Вони твердять, що таке явище як Собор 1147р. повторювалися декілька разів у ХІ-ХІІ ст. В цей час руські князі вели війни з греками, а митрополити Русі, що підкорялися патріархам Візантії, могли виявити більшу вірність грекам, ніж своїм володарям.

Б) Реалістичне пояснення: дає Є.Голубінський. Собор – це вияв особистого невдоволення Ізяслава Константинополем.

В) Націоналістичне пояснення: Гумілевський, Соколов. Собор – це змагання Української Церкви за усамостійнення її ієрархічної управи. Клима Смолятича вибрано і посвячено в день іменин Ізяслава-Пантелеймона собором південноруських єпископів: тому митрополитом Клима визнавали тільки на Русі-Україні, а на півночі Русі – ні.

Г) Автокефальне пояснення: Собор виявив змагання за унезалежнення Руської церкви від Візантії і встановлення власної церковної влади. (Доброклонський, Пелеш, Томашівський)

Д) Унійне пояснення: Спирається на літописний факт, що постановлення митрополита Клима Смолятича відбулося покладанням мощів св. Климента Папи Римського, частина яких здавна зберігалася у Київському Соборі. Цей факт говорить про усамостійнення Української Церкви від Візантії і наближення до Риму.

Зі смертю Ізяслава ІІ в 1154р. справа усамостійнення Київської Митрополії від Візантії залишається незавершеною.

Історичним значенням правління Ізяслава ІІ було те, що він з митрополитом Климом Смолятичем зробили останню спробу “відірвати” Українську Церкву від візантійських впливів, зберігаючи східний обряд.

Після смерті Ізяслава ІІ, Київ захоплює князь Юрій Довгорукий. Від цього часу запроваджується московський варіант християнства, в основу якого покладена суто візантійська православна практика цезарепапізму. Поступово здійснюється відхід від засад християнського універсалізму.

Доба київського християнства закінчується двома подіями:

1) Монголо-татарською навалою.

2) Перенесення резиденції київських митрополитів на північ, що стає передумовою перетворення колишньої Київської Митрополії на Московську.

Після татаро-монгольської навали (1237-1240) і падіння Київської держави 1240р. кафедра київських митрополитів формально існує в розгромленому Києві, але фактично місце перебування її став спочатку Володимир на Суздалі (1299р.), а пізніше Москва (з 1325р.).

Таким чином в ХІV- першій пол. ХV ст. київські митрополити, які проживали в Москві, не переймались справами єпархій в Галицько-Волинських і київських землях, і це врешті призводить до утворення Московської Митрополії.

Ще в 1448р. відбувається акт самочинного вибору митрополита Іону без згоди Константинополя, який був останнім митрополитом у Москві, що мав титул “Митрополита Київського і всієї Русі”. Його наступник Феодосій іменувався вже “Митрополитом Московським і всієї Русі”. Ця дата вважається початком автокефалії Руської Московської православної церкви.

У 1458р. Римський папа Калліст ІІІ та Константинопольський патріарх Григорій висвятили на митрополита Київського Григорія Болгарина. Таким чином у 1458р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) в якій залишалась Українсько-білоруська православна церква в Польсько-Литовській державі.

Поділ старої Київської митрополії започаткував новий період історії церкви. Відтоді Православ’я в Московській державі і Православна церква у Великому князівстві Литовському, існували цілком відокремлено, розвиваючись за власними законами, набуваючи специфічних рис українського і російського православ’я. Це мало позитивні наслідки для українського православ’я.

Тяжкі часи для українського православ’я наступають після приєднання українських земель (галицьких, волинських, київських) у ХVІ ст до Польщі. Люблінська унія 1569 усуває литовську владу, веде до знищення українських державних традицій. Це призводить до занепаду українського православ’я. Берестейська унія православну церкву на білоруських і українських землях ставить поза законом.

Відновлення українського православ’я відбувається на початку ХVІІІ ст. У 1620р. православна ієрархія на Україні була відновлена єрусалимським патріархом Феофаном, відбувається легалізація православної церкви, за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським обрано Іова Борецького.

Лише протягом 1632-1633рр. була легалізована православна церква. Легалізацію вдалося здійснити завдяки рішучим домаганням козацтва лише тоді, коли новим митрополитом Київським став Петро Могила.

За час свого перебування Петро Могила прагне піднести матеріальне і суспільне становище Православної Церкви. Саме за Петра Могили – видатного богослова та просвітителя – київська митрополія була найбільше самостійною та авторитетною за всю історію свого існування. Православна Церква виявилась важливим чинником національно-культурного й державного відродження України в середині ХVІІ ст. під час розквіту козацької держави.

Політичний занепад Константинополя, особливо після Берестейської унії (1596р.), Москва використовує на всю користь.

У1668р. Константинопольський патріарх дає згоду на перехід Київської Митрополії під юрисдикцію московського патріарха. З цього часу бере початок рух за незалежну, або автокефалію православної церкви на Україні.

1685р. в Москві луцький єпископ Гедеон-Святополк, був призначений митрополитом київським і прийняв присягу на вірність московському патріархові.

Згідно з обіцянками московської патріаршої влади, Київська Митрополія, приєднуючись до Москви, мала зберігати значну автономію. Проте, це були тільки обіцянки. Підпорядкування Київської Митрополії московському патріархату призвели до втрати самобутності релігійно-церковного та національно-культурного життя України.

У середині ХІХ ст. національно-демократична громадськість України починає ставити питання про автокефалію православної церкви на Україні. Сюди слід віднести діячів Кирило-Мифодіївського товариства. Але про рух за автокефалію православної церкви на Україні, як про реальну силу, можна говорити лише з періоду Лютневої революції 1917р.

Наприкінці 1917р. створена Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка мала на меті підготовку до скликання Всеукраїнського церковного собору.

1918р. – відкриття Всеукраїнського церковного собору в Києві. Однак на цьому соборі автокефалія православної церкви не була проголошена.

1919р. – спроба Директорії, від 1 січня, проголосити автокефалію не мала успіху.

5 травня 1920р. за постановою ВПЦР була встановлена автокефалія Української церкви.

Перший Всеукраїнський православний церковний собор у 1921р. здійснив висвячення першого єпископа Василя Липківського на посаду єпископа Української автокефальної церкви (УАПЦ). Це був акт, який підтверджував автокефальність УПЦ.

Автокефалія – термін грецького походження, що означає “сам” і “голова” – означає самоочолювану помісну православну церкву.

Істотною ознакою автокефальності тої чи іншої православної помісної церкви являється незалежність церкви в поставлені в ній самій Первоїєрарха і других єпископів і всього священництва. Іншими словами, тільки тоді православна церква є автокефальною, коли вона в собі має джерело ієрархічної влади і не звертається за єпископами чи висвятою, а тим більш священників, до єпископату іншої православної церкви.

Собор визнав акт 1686р., про піддання української церкви під керівництво Московському патріарху, недійсним.

У 1930р. Українську православну церкву було знищено (саморозпуск УАПЦ), (ймовірно на вимогу органів НКВС, скликається ІІІ Всеукраїнський православний церковний собор, який повідомляє про саморозпуск).

Відновлення церковного життя позначилося діями РПЦ в Україні, з кінця 80-х розпочалося відродження УАПЦ.

У січні 1990р. собор РПЦ перейменував екзархат (церковний округ у справах управління) в Україні на Українську православну церкву (УПЦ). У жовтні 1990р. УПЦ було надано статусу незалежності і самостійності в управлінні, підтверджено “Грамотою про незалежність”.

УПЦ очолив митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко).

У 1989-1990рр. відновлюється діяльність УАПЦ в Україні. В червні відбувається Перший Всеукраїнський Собор відновленої УАПЦ.

З вересня 1991р. УПЦ і УАПЦ розробляють перші кроки до порозуміння. В вересні 1991р. УПЦ Собор підтримав і ухвалив Акт про незалежність Автокефальної Церкви.

УПЦ на соборі у Києві приходить до висновку про необхідність цілковитої канонічної незалежності і надання їй автокефалії, звернувшись до Московської патріархії.

Це викликає незадоволення зі сторони Московського патріархату. Митрополит Філарет у 1992р. за рішенням собору був усунений з посади і обраний новий голова УПЦ – Митрополит Володимир (Слободан). З 1992р. його резиденцією стає приміщення Києво-Печерської Лаври.

У1992р. у Києві відбувається Всеукраїнський православний собор (ВПС), який прийняв рішення об’єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ Київського патріархату.

Главою церкви Собор визнав Мстислава, а його заступником – Філарета.

Собором було заявлено, що “Українська православна церква є прямою правонаступницею Церкви Святого Андрія Первозванного, Святого Рівноапостольського князя Володимира і правонаступницею православної митрополії в Україні”.

У1993р., після смерті Мстислава, відбувається Помісний Собор УАПЦ, де було офіційно оголошено про відновлення (втретє) діяльність УАПЦ і обрано нового предстоятеля. Ним став митрополит Володимир (у миру Романюк), який здобув титул Патріарха Київського і всієї України (1993-1995). Після його смерті, восени 1995р., патріархом УПЦ Київського Патріархату став митрополит Філарет (Динисенко).

Як бачимо, шлях УПЦ є досить складний і суперечливий. Але, не дивлячись на всі перешкоди, йде поступовий процес у подоланні міжправославного конфлікту.

Тема 7: «Українська греко-католицька церква»

Мета заняття: дати аналіз унії української церкви з західною (католицькою); окреслити позитивні і негативні наслідки Берестейського Собору 1596 р.; визначити роль греко-католицького духовенства у національному відродженні України.

Ключові поняття: унія, єзуїти, конфедерація, уніати, собор.

Знати: на яких релігійних засадах виникає союз церков?; якими були основні етапи заключення уній?; в чому полягає особливість греко-католицької церкви? Вміти: провести порівняння вихідних положень греко-католицької церкви, православної і католицької; аргументовано виявити позитивність унії; оцінювати діяльність греко-католицької церкви у процесі національного відродження. Розуміти: умови, за яких була укладена унія; зміст і спрямованість сучасної греко-католицької церкви.

Питання для обговорення: І. Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні:

- визначте поняття терміну “унія”;

- прокоментуйте спроби союзу православної церкви з католицькою;

- охарактеризуйте стан Київської метрополії після татаро-монгольської навали і виявіть причину створення Галицької митрополії;

- реакція західних сусідів, зокрема, Польщі щодо створення Галицької митрополії;

- скасування Галицької метрополії і її наслідки;

- становище української церкви під владою Литовського князівства;

- стан української православної церкви під окупацією Польщі.

ІІ. Собор у Бересті 1596 р. як акт утвердження влади західної (католицької) церкви на українських землях:

- причини, що зумовили собор у Бересті 1596 р.

- позиція православного духовенства до собору;

- проблематика собору;

- здобутки унії для культурно-просвітницької діяльності;

З наведених першоджерел (див. «Самостійна робота» завд. №1) прокоментуйте:

• артикули умов та вимог договору Берестейського Собору 1596р. і з’ясуйте, які вимоги і гарантії були поставлені українським православним духовенством перед Римською Церквою.

- стан УГКЦ в повоєнний період;

- Львівський собор 1946 р., його значення.

ІІІ. Сучасний стан УГКЦ і її роль у національному відродженні України.

- рух за відновлення діяльності уніатської церкви;

- початок реєстрації релігійних громад греко-католиків;

- статистичні відомості щодо греко-католицьких громад.

Завдання для самостійного логічного опрацювання

Завдання 1. З артикулів умов та вимог договору Брестського Собору 1596р. з’ясувати, які вимоги і гарантії були поставлені українським православним духовенством перед Римською Церквою.

Артикули умов та вимог договору

Берестейського Собору 1596 року.

Артикули, на які потребуєм гарантії від панів римлян рані­ше, заки приступимо до єдності з Римською Церквою.

Перша умова: Тому, що між людьми з Римської Церкви і грець­кої віри є спір про походження Св. Духа, що дуже перешкоджає з'єдиненню, а правдоподібно не з іншої причини як із тієї, що не хочемо себе взаємно розуміти, отож вимагаємо: щоб нас не приму­шувано до іншого віровизнання, а тільки до того, щоб нам було вільно держатися всього того, що знаходимо переданим в св. Писанні, Євангелії і в письмах Св. Учителів Церкви грецької віри, а це, що Св. Дух не з двох початків, ані подвійним походженням, але з одно­го початку, немов із джерела, від Отця через Сина походить.

Друга умова: Богопочитання і всі молитви, ранішні, вечірні й нічні, щоб нам залишилися незмінними по звичаю, прийнятному в Східній Церкві, а саме – три св. Літургії: Василія, Золотоустого й Епифанія, яка буває в часі великого посту з напе­ред освяченими Дарами, а також усі інші обряди та церемонії нашої Церкви, що ними ми дотепер користувалися, подібно як і в Римі, під послухом Найвищого Архиєрея це зберігається, щоб те все ми виконували в нашій мові.

Третя умова: Тайна Пресвятішого Тіла і Крови Господа нашого Ісуса Христа щоб нам була збережена навічно, повно і непорушно під обидвома видами, хліба й вина, як ми дотепер уживали.

Четверта умова: Щоб св. Тайна Хрещення була нам повнотою і щодо форми запевнена і без ніяких додатків, теж як ми її уживали до сьогодні.

П'ята умова: Про чистилище не входимо ні в які спори, а бажаємо бути поучені св. Церквою.

Шоста умова: новий календар, якщо неможливо вживати ста­рого, приймемо; але під тією умовою, що час і спосіб святкування Пасхи й інших свят буде нам збережений і залишений повний та незмінний, як ми уживали під час єдності. Бо маємо деякі окре­мі свята, що їх не має Римська церква, як, наприклад, шостого січня, коли то святкуємо хрещення Ісуса Христа та перше об'явлення Бога в Трійці, що його наші звичайно називають Богоявленням, тобто, об'явленням Божим; того дня маємо врочистий об­ряд посвячення води.

Сьома умова: Щоб не примушувано нас до процесій на свято Тіла Христового, тобто, щоб не накладно нам обов'язку проводити процесії з Найсвятішими Тайнами, бо в нас є інший спосіб почитання св. Тайн.

Восьма умова: Також щоб нас не змушувано посвячувати вогонь перед святом Пасхи та уживати калатал замість дзвонів та інших обрядів, що ми їх досі не мали. Більше того, щоб ми радше залишалися без змін у всьому відповідно до обрядів і звичаїв нашої Церкви.

Дев'ята умова: Подружжя священиків нехай залишаться вповні без зміни, за винятком двоженців.

Десята вимога: Достоїнства Митрополита, Єпископів чи іншого духовенства, щоб не давати людям іншого народу, а тільки народу руського або грецького, якщо вони є нашого обряду. Тому, що в кано­нах маємо застереження таке, що як Митрополит, так і Єпископи наперед мають бути обирані духовенством з-поміж гідних людей, то прохаємо його королівську Милість, щоб ми мали свободу їх обира­ти, зберігаючи за його королівською Милістю право давати їх, кому забажає, але прохаємо, щоб по смерті кого-небудь з цих достойників нам вільно було обирати чотирьох кандидатів, одному з яких його королівська Милість дасть цю гідність, а це передусім з тієї причи­ни, щоб на ці уряди ставити людей учених і гідних. Його королівська Милість є іншого обряду, а тому не може так легко знати, хто саме на те є гідний. Тому й притраплялося деколи, що давано на ці уряди неуків, що ледве вміли читати. А якщо такий уряд давали б світській особі, то ця особа повинна прийняти свячення протягом трьох місяців під загрозою втрати цього уряду, а то згідно з постано­вою Гродненського Сойму й артикулів світлої пам'яті короля Жигмонта Августа, які підтвердив і теперішній світлий король. Бо ще й тепер є, що від багатьох літ духовний уряд приймають, а на духов­ний стан не висвячуються, вимовляючи якимись королівськими винятками. Прохаємо, щоб на майбутнє таке не траплялося.

Одиннадцята вимога: По грамоту на освячення Єпископів нашого обряду нехай не посилають до Риму, але коли його коро­лівська Милість іменує Єпископа, то Архиєпископ-Митрополит повинен по старому звичаю кожного з них висвячувати. А сам Митрополит, що вступає на митрополичу гідність, буде обов'язаний посилати по таку грамоту свячення до Найвищого Архиєрея, а по принесенні такої грамоти свячення з Риму, два, а найвище три Єпископи нашого обряду висвятять та поблагословлять його згідно зі своїм звичаєм. А якщо б притрапилося, що когось із Єпископів оберуть на Митрополита, то він по грамоту висвяти не буде посилати, бо вже раніше був висвячений на Єпископа, а тільки може скласти своє підчинення Найвищому Архиєреєві перед Отцем Архиєпископом Гнєзненським, і то не як перед Архиєпископом, але як перед Первоієрархом (у державі).

Дванадцята вимога: Щоб ми мали більшу повагу, а наші вірні овечки щоб тим більше нас шанували й слухали, то прохаємо про допущення нашого Митрополита й Єпископів нашого обряду до Сенату його королівської Милості, а то з багатьох і слуш­них причин: бо ж ми маємо ту саму гідність і уряд, що й Єпископи обряду Римської Церкви. А далі, коли хтось із нас буде складати сенаторську присягу, повинен подібну присягу скласти на послух Найвищому Архиєреєві, щоб у майбутньому не трапився такий нелад, як стався по смерті Київського Митрополита Ізидора. А це тому, що Єпископи нашого обряду не були зобов'язані ніякою присягою, і, будучи далеко віддалені, легко відступали від єдності, яку встановлено на Флорентійському Соборі. Бо, якщо б кож­ний з них був би зобов'язаний сенаторською присягою, трудно було б комусь з них затівати щось для роз'єднання і незгоди. Прохаємо, щоб листи на Сойми і Соймики були нам писані.

Вимога тринадцята: Якщо б колись, за Божою волею, також решта наших братів грецького народу та (грецької) Церкви присту­пили до тієї святої єдності зі Західною Церквою, то треба буде подбати про те, щоб нам того не закидали як прогріх, що ми їх випереди­ли в тій згоді. Тому, що ми це зробили для добра і миру вселенської християнської держави і для уникнення дальших незгод.

Чотирнадцята вимога: Щоб із Греції не допускано ніяких починів для заворушень і приїжджати до держави з грамотами про викляття з метою розривати цю згоду, то прохаємо їх не допускати у володіння його королівської милості, навіть під загрозою окремих кар, якщо хтось на таке б поважився, щоб таким способом не підривати якимись замішаннями між людьми, бо чимало між людьми є таких, які за всякою спонукою можуть довести інших людей до заколоту. Хто б такі заколоти робив і з грамотами про прокляття до держави в'їхав, той повинен підля­гати карі, бо цим способом могла б виникнути громадянська війна. А передусім про це треба пильно дбати, щоб архимандрити, священики, ігумени й інші духовники нашого обряду не могли виконувати духовних чинностей тоді, коли не підчиняться, а також, щоб чужі Єпископи і ченці, які з Греції приїжджають, не сміли виконувати духовних чинностей у наших єпархіях, бо якщо б їм таке було дозволено, то із згоди не буде нічого.

П'ятнадцята вимога: Якщо на майбутнє люди нашого обряду, погордивши своїм обрядом і церемоніями, забажали б прий­няти обряд і церемонії римські, то нехай їх не приймають, бо всі вони вже в одній Церкві і під одним Пастирем.

Шістнадцята умова: Подружжя між людьми грецького і рим­ського обряду будуть свобідні без примушування до одного обряду в одній Церкві.

Сімнадцята вимога: Тому що ми позбавлені посідання бага­тьох церковних маєтків, що їх не знати яким правом витратили наші попередники, бо їх вони могли заставляти тільки на час власного життя, прохаємо уклінно, щоб ці маєтки були повернені нашим церквам; бо ми притиснені такою нуждою й убожеством, що не лише не можемо подбати про проблеми наших церков, але й самі не маємо з чого жити. Отож, як хто правно посідає на церковних маєтках право доживоття, то щоб він був зобов'язаний платити принаймні якусь оренду, а по їхній смерті, щоб ці маєт­ки повернулися до церков, і щоб подібним правом не давано їх нікому без згоди Єпископа і його крилосу. Також усі маєткові надання, які Церква тепер має в посіданні, а які є вписані в Єва­нгелію, хоча б на них не було привілеїв, але які є давним посідан­ням, щоб вони залишилися в силі та щоб Церкві було вільно відзискати давно втрачені добра.

Вісімнадцята вимога: Після смерті Митрополита й Єпископів, щоб земські каштеляни і державні скарбники не встрявали в справи церковних маєтків, але по звичаю Римської Церкви, щоб до повного вибору церковним маєтком завідував клірос. А в приватних добрах і маєтках померлого, щоб рідні померлого Єпископа не зазнавали кривди і ніякого насилля, але щоб усе тут діялося так, як у Римській Церкві. І хоча на це маємо запевнення привілеєм, то прохаємо, щоб цей привілей був уключений у (Сеймову) конституцію.

Дев'ятнадцята умова: Архимандрити, Ігумени, ченці й їхні манастирі аби по-старому були під послухом своїх Єпископів у своїх єпархіях, бо в нас є лише один чернечий чин-устав, яким користуються Єпископи, а провінціалів у нас нема.

Двадцята умова: Прохаємо також, щоб по звичаю Римської Церкви ми могли висилати до державних трибуналів двох духовників нашого обряду, які будуть берегти наші права і вольності обряду.

Двадцять перша умова: Архимандрити, Ігумени, Священики, Архидиякони та інші духовники нашого обряду нехай користуються і втішаються такими самими почестями й пошанівком у народу, як і особи римського обряду, та нехай користуються достойностями й привілеями, що їх колись визнав для нас блажен­ної пам'яті король Володислав. Нехай не будуть примушувані до плачення податків з уваги на свої особи і церковні маєтки, як це досі часто бувало, хіба що мають якісь приватні маєтки; а з таких (маєтків) даватимуть те, що слушне. А ті священики і духовники, що мають церковні маєтки в посілостях сенаторів чи шляхти, а передусім ті, що походять з їхніх підданих, будуть повинні відда­вати їм свою повинність і послух виключно задля посілости, не апелюючи до іншої інстанції та не спорячи зі своїми панами, але зберігатимуть щодо них повне патронатське право.

Двадцять друга умова: Нехай пани римляни не заборонять ніколи нашим церквам дзвонити у Велику П'ятницю.

Двадцять третя умова: Нехай буде вільно нам, за нашим звичаєм і носити Св. Тайни до недужих і то публічно з світлом та в ризах, що їх при цьому вживають за своїм звичаєм.

Двадцять четверта умова: Нехай буде вільно нам ходити з процесіями в святочних і врочистих днях без всякої перешкоди.

Двадцять п'ята умова: Монастирів і церков наших руських, щоб на костели не обертано, а навпаки, якби який католик у своєму маєтку церкву пошкодив, то повинен її знову направити для підда­них руського народу, або наново побудувати або старі зрепарувати.

Двадцять шоста умова: Релігійні церковні братства, нещода­вно засновані Патріярхами і підтверджені його королівською ми­лістю, як, наприклад, у Львові, Бересті та інших місцевостях, з яких для Церкви випливають великі користі і примно­ження хвали Божої, щоб непорушне були збережені під послухом своїх власних Єпископів тієї Єпархії, де вони належать.

Двадцять сьома умова: Нехай нам буде також вільно закладати школи і семінарії грецької і слов'янської мови всюди, де це буде виглядати вигідно й відповідно, а також і друкарні для друкуван­ня книг, які, однак, будуть підпорядковані владі Митрополита й Єпископів, та нехай нічого не друкується підпорядковані без їхнього дозволу, щоб тим способом забрати лиходіям нагоду поширювати свої єресі.

Двадцять восьма умова: А тому, що священики нашого об­ряду, як у королівщинах, так і в посілостях панів сенаторів і шляхти, спираючись на охорону своїх панів і урядників, стали дуже зухвалі і дають без розбору розводи подружжя, а деколи пани каштеляни й їхні урядники задля великих прибутків, що їх прибирають на такі розводи, боронять таких священиків і не дозволяють їх позивати перед суд своїх Єпископів і перед Синод, забороняють Єпископам карати таких своєвільних, а з візитаторами поводяться без ніякого пошанівку, а навіть побивають їх, то прохаємо, щоб мали свободу таких карати та утримувати в церковному правопорядку. Якщо хтось із таких був би виклятий своїм Єпископом за непослух або зловживання, то прохаємо, щоб урядники (королівські) і пани, які тільки довідаються про таке від Єпископа чи візитатора, не дозволяли чинити їх духовні послуги та служити Св. Літургію, поки перед своїм Єпи­скопом не виправдаються з обвинувачення. Це стосується також щодо Архимандритів і Ігуменів та інших духовних осіб, які підлягають владі Єпископів.

Двадцять дев'ята умова: Соборні церкви та інші (парафіяльні) церкви по більших містах і всюди в державі його королівської милости, все одно під якою владою і послухом, чи то королівського, міщанського чи шляхетського надання, щоб підлягали управі і владі своїх Єпископів; світські люди нехай не встрявають у їхню управу. Бо є деякі такі, які послуху своїм Єпископам відмовляють і самі самовільно ними управляють, бо своїм Єпископам не бажають бути послушними.

Тридцята умова: Якщо б хто-будь за якусь провину був виклятий своїм Єпископом, то щоб такого в Римській Церкві не приймали, а навпаки, щоб про це там оголошено, подібно як і ми будемо ставитися до тих, що будуть викляті Римською Церквою.

Тридцять перша умова: Якщо за Божою допомогою сталося б так, що наші брати Східної Церкви колись приступили б до єдності з Західною Церквою і потім за спільним порозумінням цілої Церкви постановили щось таке, що стосується правопорядку і поправи церемоній, то ми також прохаємо, щоб ми були цього учасниками, як люди того самого обряду і віри. Бо щодо цього йдеться про спільну нам усім справу.

Тридцять друга умова: Тому, що ми зачуваємо, що немовби дехто мав поїхати в Грецію, щоб вистаратися собі деякі церковні уряди, а потім, повернувшися назад, оволодіти клиром і виконувати над ним юрисдикцію, то прохаємо, щоб його королівська милість подбала на кордонах держави про те, щоб нікого з таки­ми повноваженнями й екскомунікаціями не допускати в наші області. Без сумніву, що без того постало б велике замішання між пастирями і народом.

Тридцять третя умова: Отож ми, нижче підписані, бажаючи вчинити те святе поєднання на Божу славу і для миру Церкви, повищі умови, які уважаємо необхідними для нашої Церкви та які треба, щоб наперед підтвердили Найвищий Архиєрей і його королівська милість, передаємо для більшої достовірності цією нашою грамотою Преподобним Братам Отцеві Іпатієві Потієві, протоєреєві Єпископові Володимирському і Берестейському, та отцеві Кирилові Терлецькому, Екзархові і Єпископові Луцькому та Острозькому, щоб вони наперед прохали підтвердження і запе­внення тих усіх артикулів, які ми письмово подали від імені на­шого, від свого найвищого Отця Папи, а також щоб просили його королівську милість; а ми, будучі упевнені про нашу віру, святі Тайни й обряди наші, тим певніше, без найменшого порушення сумління нашого і доручених нам духовних овечок, могли при­ступити до святого з'єднання з Римською Церквою, а й інші, бачучи, що все було там збережене непорушним і цілим, щоб тим радніше пішли нашими слідами.

(Стахів М. Христова церква в Україні. 988-1596. - Львів, 1993. - С. 396-405).

запитання для контролю і самоконтролю

1. Що означає термін “Унія”?

2. Які існують спроби українських ієрархів об’єднати християнський Схід і Захід ?

3. Чи втратили греко-католики після об’єднання з Римом риси українсько-візантійського обряду?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гулига А. Релігієзнавство: Навчальний посібник.- Тернопіль, 2000.-С.215-257.

2. Кость П. Історія української церкви. - Львів, 1992.-С.40-46.

3. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: Навч. посібн. - К., 2004. – С. 414-418.

4. Лубський І. Релігієзнавство.- К., 1977.- С.297-321.

5. Релігієзнавство: Навч. посібник/за ред. С.А.Бублика.-К., 1998.- С.200-203.

6. Релігієзнавство: Навч. посібн / За ред. д-ра філос. наук, проф. М.Ф.Рибачука.- К., 1997.- С.104-110.

7. Степовик Д. Релігії, культи і секти світу.-К., 1997.- С.49-54. Додаткова література

1.Блажейовський Д. Берестейська ре-унія та українська історична недоля і доля.- Львів, 1995.

2. Гарасим І. Берестейське церковне з’єднання.- К., 1994.- С.5-30.

Митрополит А. Шептицький.- Львів, 1995.

Інтернетсайти

www.ugcc.org.ua

www.ugkc.lviv.ua

www.if-eparchia.org.ua

web.ugcc.org.ua

uk.wikipedia.org/wiki/УГКЦ

www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;402;401/

www.ichistory.org/ukrsite/churchex/church110.html

www.religare.ru/news50005.htm

sobor.ugcc.org.ua

www.radiovaticana.org

www.ukrarcheparchy.us

www.bohoslov.org.ua

uk.wikipedia.org/wiki/Уніати

itopys.org.ua/velichko/vel38.htm

archiv.orthodoxy.org.ua/page-878.html

antipapism.narod.ru/Grkkat1.htm

tdcse.iatp.org.ua/Aldona2.htm

www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=6578

www.readbookz.com/book/164/4803.html

hram.od.ua/newspodrobno.php?news=546

www.rusnauka.com/18_NiIN_2007/Istoria/23124.doc.htm

moodle.ldo.lnpu.edu.ua:8080/moodledata/174/2.08.htm

intkonf.org

Методичні поради

При обговорені питання, що стосується з’ясування причин виникнення греко-католицької церкви, слід пригадати той факт, що універсальний характер київського християнства передбачав церковну єдність, а це в свою чергу вказувало на активні контакти як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими центрами.

Різні регіони України-Руси сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській традиції, так і православно-візантійській. Тому київські князі і митрополити, ієрархи вимушені були активно контактувати як з Візантією, так і з Римом. В Україні спроби поєднання церков відбуваються неодноразово.

Першою спробою союзу (унії) Української церкви з Західною був 1214р., коли угорський король Андрій ІІ мотивував це перед папою Інокентієм бажанням Галичини знаходитися в єдності з Римською церквою, але щоб був збережений свій (грецький) обряд.

Друга спроба припадає на роки князювання Данила Романовича, коли він, організовуючи хрестовий похід європейських держав проти татаро-монгольської навали, згодився на підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи королівську корону 1254 р.

1274 р. відбувається Ліонська, а 1439 р. – Флорентійська унії.

Ці перші спроби виявилися безуспішними. Так було закладено основи уніатства – церковної течії у християнстві, що базувалася на союзі (унії) східно-християнських церковних організацій з Католицькою церквою на умовах визнання першими релігійного верховенства папи римського і католицького “Символу віри”, але збереження традиційного релігійного культу, обрядів та національної мови богослужіння.

Після падіння Київської держави (пов’язане з татаро-монгольською навалою) на Заході утворюється Галицько-Волинське князівство. Князь Лев Данилович вживає заходів, спрямованих на утворення окремої Галицької митрополії. 1303 р. – заснування митрополії в Галичі. Першим галицьким митрополитом став Ніфонт. Утворення Галицької митрополії викликає незадоволення зі сторони московських князів та церкви.

На відміну від Київської митрополії, Галицька митрополія підтримує тісні зв’язки із Заходом і Римом, який сприяє активному релігійно-культурному розквіту. 1340 р. землі Галицького князівства окупувала Польща. Проти Галицької митрополії виступає Казимир ІІІ, польський король. 1347р. він скасовує Галицьку митрополію. 1351 р. Казимир звертається до папи Климента VI допомогти йому захопити Галичину і Східну Волинь. Війна триває до 1370 р.

Починаючи з 1375 р. у Галичі була заснована латинська митрополія. Ще 1375 р. були забрані маєтки української Галицької митрополії і передані латинському митрополитові. Першим латинським митрополитом у Львові був Матвій. Отже, на початку XІV ст. польсько-латинська митрополія була сформована. Метою польського уряду було через латинізацію сполонізувати український народ, анексувати українські землі та закріпити їх назавжди як частину Польщі. Крім того зростала могутність Московії. Позиції православ’я послаблюються після нашестя монголо-татар. Резиденція митрополита переноситься з часом до Москви.

Трагічна українська ситуація кінця XVI ст. поставила наше православне духівництво перед вибором:

- продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу, що неминуче призведе до окатоличення і полонізації народу;

- з’єднатися з польським костьолом, латинізуватися, прийняти римо-католицьку конфесію, що призведе до кривавого розколу;

- піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Тому, було 2 шляхи розвитку, іншими словами духівництво стояло перед вибором:

- рятувати конфесію, жертвуючи національною самобутністю народу;

- чи рятувати його національну самобутність, жертвуючи конфесією?

З метою збереження православних традицій на українських землях митрополитом Михайлом Рогозою приймається рішення “розірвати зв’язки з грецьким патріархом” і визнати папу головою Вселенської Церкви, відмовляючись від посередництва патріархів.

На початку жовтня 1596 р. відбувається Собор у Бересті (суч. Брест). Переважна більшість православних єпископів Києво-Галицької митрополії підписала 33 статті угоди з Католицькою Церквою. Для підписання цієї угоди з римською стороною до Рима відбуло два єпископи з Волині – Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Папа з пошаною прийняв українських православних єпископів, схвалив Берестейську унію, обіцяв опіку римського престолу над Українською Церквою без зміни її обряду.

На цьому соборі утворюються два протилежних угрупування: з одного боку уніати, з іншого – православні. Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні – у приватному будинку. Михайло Рогоза тричі відмовився прибути зі своїми єпископами на православний Собор і тоді були оголошені накази, які були дані учасникам Собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Галича, Києва, Мінська:

- не допустити укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та участі усієї Східної Церкви;

- позбавити єпископів-відступників кафедр;

- домагатися, щоб православна церква користувалася правами, затвердженими королівською присягою.

На підставі цих наказів православний собор засудив уніатів на чолі з М. Рогозою, відкинув унію та позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, схвалив унію. Король Сигізмунд ІІІ затвердив ухвали Уніатського собору, а супротивників унії проголосив злочинцями. У політичному плані укладення унії тобто союзу православної церкви з Римом підтримували передусім польські королі та шляхта. Уніатське духовенство так і не набуло рівних прав з католицьким.

У 1741 р. уніатською стала Волинська (Луцька) єпархія. У першій половині XVIII ст. уся Західна Україна „була переведена на унію”. Уніатство почалось поширюватися на Київщині. Ужгородська церковна унія 1646 р. була продовженням Берестейської.

Уважне вивчення тодішньої ситуації переконує, що унія – не результат змови вузького кола людей, а наслідок реальних, катастрофічних для України обставин.

Не можна не віддати належного греко-католикам за їх обстоювання в Церкві всього українського: обряду, рідної мови традицій. Позитивним моментом є те, що, назвавши себе греко-католиками, вони відстояли перед Ватиканом грецький обряд Володимирового хрещення, усі особливості українсько-візантійського віровизнання.

Зверніть увагу на ті помилки, які були допущені при підготовці Берестейської унії. Найпершою помилкою є те, що замість того, щоб широко оповістити віруючих про Унію, організатори обрали тактику «тихої дипломатії», вони не заручилися попередньою згодою на об’єднання усіх єпископів, внаслідок чого частина владик Києво-Галицької Митрополії не підписала унійних актів. По-друге, Польсько-Литовське королівство сприйняло цю акцію як приєднання Української церкви до Католицького костьолу, і тому вело політику полонізації, латинізації, що в свою чергу не приваблювало до себе прихильників унії.

Проти унії виступають греки, а також агенти Московського Патріархату.

Значну роль у боротьбі проти унії відігравали братства. Ще від часів Берестейського собору виникає антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьмана Петра Сагайдачного. Після входження України до складу Росії (1654) на території, що відійшла від Речі Посполитої греко-католицька церква припинила своє існування. У результаті другого (1793) і третього (1795) поділів Польщі та включення до складу Росії Правобережної України, Західної Волині, Білорусії розпочалось насильне і масове навернення греко-католиків у православ’я. Уніатська церква залишається тільки в Галичині.

В результаті унії створюється така течія як греко-католицизм. Це була не самостійна релігійна течія, а релігійне формування, створене римською курією, православними ієрархами, політичними діячами, де панував католицизм.

Греко-католицизм не мав ні власної багаторічної церковної традиції, ні самостійної релігійної доктрини, його догмати були запозичені у католицизмі. Уніатська церква обґрунтовує свою ідеологію на основі томізму – релігійно-філософського вчення католицизму, визнаючи владу папи римського, “Символ віри”, зберігши лише православну обрядовість.

Віровчення УГКЦ базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну Трійцю та у незаперечну істинність Біблії. Греко-католики визнають сходження Духа Святого від Бога-Отця і Бога-Сина, зверхність римського папи як намісника Христа на землі, його непогрішність, вчення про пекло рай і чистилище, культ Діви Марії.

Відносно культу греко-католики дотримуються православної практики богослужіння та обрядовості, здійснення релігійних таїнств. Богослужіння проводять церковно-слов’янською та українською мовами. Оформлення храмів – близьке до православного. Свята відзначають згідно з православним календарем. Церковні ієрархи та релігійні громади перебувають у юрисдикції Ватикану.

З’ясуйте, що дала для українського народу унія? Таких позицій є декілька:

1. Можливість за умов латинізації та полонізації зберегти східний обряд (обряд – це не просто форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, це вияв і фактор його духовності);

2. Викликала пробудження національної свідомості українців (через опір приходило усвідомлення себе як носія ознак певного народу);

3. Унія стала засобом захисту української мови, як найважливішої ознаки нації (Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним впливом, однак тут збереглася рідна мова і національна самосвідомість);

4. Після унії були відкриті “уніатські школи”, які діяли у Галичині до 1939 р. і стали осередками української духовності;

5. Унія створила передумови для появи національної інтелігенції;

6. Унія відтворила українську національну церкву, яка продовжувала традиції “Київського християнства”.

Після першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Були практично знищені привілеї полякам, і тим самим були створені умови, сприятливі для національного відродження. Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства. Прикладом цієї невтомної праці є:

1. 1783 р. – відкривається україномовна греко-католицька Львівська духовна семінарія, яка стає центром національного відродження у Галичині.

2. 1784 р. – відкрито Львівський університет (“всеучилище”), у якому митрополит Ангелович домігся відкриття студій для українців їхньою мовою – з богослов’я та філософії.

3. 1789 р. – відкривається “Руський науковий інститут”.

4. 1816 р. – перемишльський священик Іван Могильницький засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою “Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду”.

1816 р. митрополитом Михайлом Левицьким створюється “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, освіти і культури серед вірних на основах християнської релігії”; 1821 р. видано пастирський лист кирилицею та українською мовою;

5. В лоні греко-католицької церкви зародилася славна “Руська Трійця” на чолі з відомим священиком, поетом Маркіяном Шашкевичем.

Протягом 1901-1944 рр. греко-католицьку церкву в Галичині очолював Андрей Шептицький – український церковний, культурно-освітній діяч. Після його смерті увесь єпископат Церкви було заарештовано радянськими органами.

У повоєнні роки, в умовах сталінського терору в Галичині та на Закарпатті виникла ідея скасування Берестейської унії.

1946 р. відбувся Львівський церковний собор, метою якого було: анулювати унію, залежність від Риму й відновити в цих регіонах Руську (Російську) православну церкву. Понад 40 років УГКЦ на західноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі. Рух за відновлення діяльності уніатської церкви набув цілеспрямованого характеру після створення Ініціативної групи захисту прав віруючих і церкви в Україні (1987).

У листопаді 1989 р. Рада у справах релігій зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. 3 квітня 1991 р. греко-католицька церква була зареєстрована як юридична особа. УГКЦ була повністю легалізована і визнана. Головою УГКЦ став Блаженнійший Мирослав-Іван кардинал Любачівський, який до 1991 р. знаходився у Римі.

Сьогодні УГКЦ має 11 єпископів, 7 єпархій (Львівську,Дрогобицьку, Тернопільську, Івано-Франківську, Коломийсько-Чернівецьку, Мукачівську, Києво-Вишгородську) і понад 7 млн. віруючих. Главою УГКЦ від лютого 2001 р. став Блаженійший Любомир кардинал Гузар.

Тема 8: «Сучасні нетрадиційні релігії»

Мета заняття: довести, що нетрадиційні релігії не обмежені одним віровченням, спрямовані на міжрелігійний синтез, не тільки поєднують у собі елементи багатьох релігій, а й використовують ідеї та концепції окультизму, антропософії, сучасної філософії, спираються на містичний досвід у злитті з Абсолютом.

Ключові поняття: неорелігії, окультизм, спіритизм, теософія, антропософія, мантра, медитація.

Знати: причини виникнення і поширення нетрадиційних релігій; основні напрями нетрадиційних релігій; основні ознаки нетрадиційних релігій.

Вміти: класифікувати неорелігії; виділяти головні ідеї та тенденції; використовуючи першоджерельну літературу, обґрунтовувати особливість світобачення.

Розуміти: що виникнення альтернативних течій в ортодоксальній церкві - явище нерідкісне;що нові релігії перебувають у процесі становлення. При цьому кожна релігійна течія претендує на універсальність і певну винятковість свого віровчення.

Питання для обговорення.

І. Загальна характеристика нетрадиційних релігій:

- причини виникнення і поширення «неорелігій»;

- «особливе» і «загальне» для нетрадиційних релігій;

- основні ознаки нетрадиційних релігій;

- напрями, або класифікація нетрадиційних релігій;

ІІ. Форми і напрями нетрадиційної релігійності в Україні:

- неохристиянські рухи: «Церква Христа святих останніх днів» (мормони); «Діти Бога», «Церква Христа»;

- релігії орієнталістського напряму: «Товариство свідомості Крішни» («Рух Харе Крішни»).

З наведеного уривку першоджерел (див. «Самостійна робота» завд. №1) з’ясуйте:

• що собою являє Верховний Бог-Особа Крішна?

• на які два різновиди діляться живі істоти?

• якими якостями має володіти людина, яка від народження має божественний ухил, яка наближається до звільнення?

• якими рисами охарактеризовує Господь (Крішна) трансцендентну природу?

• якими якостями володіє демонічна людина?

- езотеричні об'єднання: Реріхівське товариство, Асоціація «Живої етики», теософія О.Блаватської;

- неоязичництво: РУН Віра;

- синтетичні неорелігії: багаїзм, Велике «Біле Братство», «Церква Уніфікації»;

- сайентологічні рухи: «Діанетика», «Наука Розуму», « Християнська наука»;

- сатанізм і його різновиди.

Завдання для самостійного логічного опрацювання

Завдання 1.З наведеного уривку з’ясуйте:

• що собою являє Верховний Бог-Особа Крішна?

• на які два різновиди діляться живі істоти?

• якими якостями має володіти людина, яка від народження має божественний ухил, яка наближається до звільнення?

• якими рисами охарактеризовує Господь (Крішна) трансцендентну природу?

• якими якостями володіє демонічна людина?

“Я трансцендентний, вищий від усіх живих істот, як гріховних, так і безгрішних, і Я неперевершений, – тому світ і Веди прославляють мене як Верховну особу...”.

“О сину Притчи, в цьому світі є два різновиди створених істот. Одних називають божественними, інших демонічними.”

“Верховний Бог-Особа сказав:

безстрашність, очищення свого існування, розвиток духовного знання, благодійність, вивчення Вед, здатність вгамувати свій гнів, зречення, спокій, співчуття до всіх живих, відсутність жадібності, порядність, скромність, відсутність заздрості – всі ці трансцендентні якості притаманні праведним людям, що обдаровані божественною природою.”

“Гордощі, зухвалість, зарозумілість, гнів, брутальність – ці якості притаманні істотам демонічного походження.

Демони не знають, що треба робити, їм не властива ані чистота, ані гідна поведінка, ані правда. Вони вважають, що чуттєве задоволення – найперша потреба людської цивілізації, вони всіма правдами і кривдами добувають гроші для чуттєвого задоволення. Так вони стають надто схильними до чуттєвих насолод і потрапляють до пекла.

Три брами відкривають шляхи до пекла: хтивість, гнів, пожадливість. Ті, хто керуються цим, не можуть досягти ні досконалості, ні щастя, ні вищого призначення”

(Бгагавад-Гіта як вона є. – 1997. – С.662; 668-690).

запитання для контролю і самоконтролю

1. Виявіть різницю між визначенням "культ" і "секта".

2. Чи мають Бог-Отець, Бог-Син і Святий дух персональні риси, згідно з віровченням християнської школи Єдності?

3. Які погляди Муна і муністів на Святе Письмо і Церкву?

4. З якою метою було засновано Товариство Медитації?

5. На які релігії орієнтувалась О.Блаватська, створюючи новий культ Теософії?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. - К., 1997 - С.161-176.

2. Кислюк К.В, Кучер О.М. Релігієзнавство: Навч. Посібник.- К., 2004. – С.457-497.

3. Колодний А. М. Основи релігієзнавства. Курс лекцій. – Дрогобич. – 2006. – С. 143-148.

4. Павлов С.В., Мезенцев К.В. Географія релігій. - К., 1998 - С.154-164.

5. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. - К., 2000 - С.345-358.

6. Релігієзнавство: Підручник / За ред. М.М.Заковича. - К., 2000 - С.168 – 191.

7. Релігієзнавство: Підручник / За ред. О.П.Сидоренка. - К., 2007. - С.246-266.

8. Степовик Д. Релігії, культи і секти світу. - К., 1997 - С. 125-206.

9. Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. – К., 2003. – С.212-236.

Додаткова література

1. Боднаренко В. "Дажбоже наш, ми вірні внуки твої..." //Людина і світ. - 1991 -№7.

2. Карагодіна О. "Новий вік": ознака занепаду чи початок сходження? // Там само. - 1996 - №8.

3. Костюк Г. "Піднятися над собою " // Там само. - 1991 - №2.

4. Ротовський А. "Харе Крішна" // Там само. - 1991 - №8.

5. Савіна І. "Будь радістю для засмучених...Віра Бахаї" // Там само. - 1994 -№4.

Таблиця змін мережі релігійних організацій України (1996-2005) // Релігійна понорама. – 2006. - № 2.

Інтернетсайти

Секти, духовні вчення та інше:

http://www.omen.orc.ru/http://www.FL35.HTM

http://perm.psu.ru/science/rbp/ («Российское бюро предсказаний»)

http://www.anastasia.ru/

http://www.anastasia.ru/club/club.html (Читацький клуб «Анастасії», книги В.Мегре)

http://www.acropolis.org (Това­риство «Новий Акрополь»)

http://www.mindspring.com~scottr/end.html («Життя після життя»)

http://geon.donetsk.ua/public/RERIK H/index.html (Реріхівська бібліотека)

http://dbserv.inep.su/~Roerich (Московський Реріхівський центр)

http://koi.qigong.ru/home.html

(Ці-гун, школа майстра Сюї Мінтана)

Сатанізм:

http://www.inner~sanctum.com/cos

alt.satanism

Методичні поради

В останні десятиліття спостерігаються нові тенденції в релігійному житті. Виникло надзвичайно багато нових релігійних явищ.

На сьогоднішній день набули поширення так звані нові культи або релігії «нового віку», найчастіше використовується назва Нові релігійні рухи (НРР). Згідно з останніми статистичними даними, до прихильників НРР зараховують себе 160 млн. осіб. Щодо позначення цього явища, то вживають багато термінів: “неорелігії”, “неомістицизм”, рухи «Нового віку» і позначаються ті віровчення, які не є установленими для нашої культури. Ці новоутворення в духовному житті суспільства поширилися у 60-ті рр у США, а згодом у Західній Європі. Сьогодні на Україні діють понад 1тисячі осередків нетрадиційних культів. Крім того прогнозується збільшення чисельності на 67 відсотків при 20-відсотковому зростанні населення нашої планети. Найцікавішим є те, що у жодній із давно існуючих релігій не очікується подібних масштабних темпів зростань. Таке активне релігієтворення зумовлено низкою причин, серед яких:

- криза західної цивілізації, що спонукає до спроб синтезувати західну та східні релігійні традиції;

- трансформація світоглядних парадигм (моделей) спричинена науково-технічною революцією ХХ ст.;

- криза традиційних церков і традиційної релігійності, які вже не відповідають релігійним потребам сучасного віруючого, особливо молодого;

- руйнація міжособистісних стосунків, що спричиняє послабленість традиційної релігійності та дає змогу молодим не успадковувати релігію «батьків та дідів»;

- готовність новітніх релігійних течій до духовного об’єднання людства.

За останні 2-3 роки у США утворилася близько 1000 організацій з найнесподіванішими і екстравагантними способами поведінки і діяльності. Схожість між ними дозволяє розглядати їх як конкретні форми єдиного руху, викликаного глибокими зрушеннями у світосприйманні населення країни.

Основні мотиви вступу людей у новітні нетрадиційні культи:

Соматичні мотиви – проблеми фізичного та духовного здоров’я, необхідність духовної підтримки через тяжку духовну травму; різноманітні кризові ситуації.

Соціальні мотиви – прагнення позбутися самотності, знайти нових друзів, пошуку вирішення проблем вікових криз, раптова зміна соціального статусу. Реалізується прагнення бути часткою спільної справи, відчути свою вагомість.

Соціально-духовні мотиви – сподівання здобути сталу світоглядну систему, нове місце у світі.

Моральні мотиви – задоволення потреби у сталій системі норм та цінностей, моральних принципів, що регламентуються і визнаються певним колом однодумців, стають базовими у життєдіяльності на різних рівнях суспільного життя.

Практичні мотиви - можуть отримати реальну матеріальну, гуманітарну допомогу.

Психологічні мотиви – задоволення потреби сильного авторитетного керівника, отримання готових відповідей на нагальні питання, що породжуються сучасним нестабільним суспільством.

Духовні мотиви – пошук Бога, сенсу життя, потреба вірити.

Неможливо не врахувати особливості новітніх та нетрадиційних культів як специфічного різновиду людського співтовариства. Вони у загальному випадку враховують і контролюють страхи кожної людини з приводу фізичної досконалості тіла, хвороби, смерті. Релігії визнають прагнення до щастя, потребу в захисті, які властиві людям з дитинства. Це - релігії надії. Вони гарантують людям, що ті, зрештою, вийдуть переможцями з боротьби за умови, коли вони ідентифікують себе з потойбічним ідеалом.

Проповідники нетрадиційних культів:

1. Відкидають традиційну ідеологію і традиційні віровчення і постійно викривають хиби суспільства.

2. Пророкують “кінець світу”.

3. Від їх послідовників не вимагається академічної підготовки чи диплома.

Умовно дослідники релігій “нового віку” поділяють нетрадиційну релігійність на великі групи:

1. Неохристиянські об’єднання: культи, що проголошують себе варіантами християнства і пропонують унікальну “богооткровенну” істину, рекламуючи власний шлях до спасіння людства: «Сім’я любові», «Місцева церква», мормони, «Діти Бога», «Церква Христа», «Церква Нового покоління».

2. Неоорієнталістські об’єднання: Культи, що ведуть свій родовід зі Сходу: «Рух Харе Крішна», «Дзен-буддизм», «Місія божественного світла», «Трансцендентальна медитація».

3. Неоязичницькі вірування: «РУН Віра», «Рідна Віра», «Слов’янська релігійна громада», «Собор Рідної віри».

4. Синкретичні релігії: об’єднання, що займаються переважно духовними вправами, психотерапевтичними сеансами і процедурами: «Церква уніфікації», «Церква Сайєнтології», «Біле Братство».

5. Наукологічні (сайєнтологічні): «Церква Сайєнтології», «Наука Розуму».

6. Езотеричні: теософія, Агні-йога, послідовники Андреєва.

7. Сатаністські : «Церква Сатани», «Храм Света», «Чорне Братство», «Товариство Сатани».

Найвпливовішими в Україні є і були: мормони («Церква Ісуса Христа святих останніх днів», «Церква уніфікації», «Сайєнтологічна Церква», «Рух Харе Крішна», бахаїзм, «Біле братство».

Характеризуючи неорелігії як світове явище, відзначається їх вихід за межі однієї релігії. Якщо традиційні релігії розв’язують проблему релігійної єдності шляхом екуменічного розуміння, турбуючись про збереження змісту і форми віросповідання, то неорелігії спираються на спільний містичний досвід у злитті з Абсолютом.

Слід зазначити, що клімат для поширення новітніх та нетрадиційних культів в Україні надзвичайно сприятливий. Це пояснюється сучасною суспільно-психологічною та соціокультурною атмосферою; загальна духовна криза, брак стрижневих ідей та цінностей.

Зазначте, що найвпливовішими і розповсюдженими неорухами на Україні були і є: мормони («Церква Ісуса Христа святих останніх днів», «Церква уніфікації», «Сайєнтологічна Церква», «Рух Харе Крішна», бахаїзм, «Біле братство».

Розгляньте запропоновані нетрадиційні культи і дайте їм характеристику.

Неохристиянськи культи

Аналізуючи неохристиянські культи, зазначте, що неохристиянські релігійні рухи виникають переважно як відгалуження протестантських церков або як самостійні осередки, зорганізовані якимось лідером, котрий оголошує себе покликаним Богом до створення нового руху відродження первісного християнства. Більшості з них притаманні кілька спільних ознак. Зокрема, всі вони критикують ортодоксальне християнство як таке, що відійшло від початкових традицій, і проголошують свої релігійні утворення єдино істинними. В Україні неохристиянський рух представлений діяльністю харизматичних церков. Для їх віровчення є характерним акцентування харизми – особистої благодаті, котрою Бог наділяє обраних. Харизма полягає в дарах одкровення (мудрості, знання), дарах сили (зцілення) та дарах мови (пророцтва). Носієм харизми є проповідник.

« Церква Ісуса Христа святих останніх днів» (мормони).

Має американське коріння, була заснована 1830 р. Джозефом Смітом. Основи віри викладено у «Книзі Мормона». Ця книга разом з Біблією становить основу віровчення, яке увібрало віровчення християнські, ісламські, буддійські, давньогрецькі та давньоримські релігійні положення, тлумачення самого Сміта. При цьому слід наголосити, що доктрини Мормонів суперечать доктринам християнських історичних церков. Мормон – дещо змінена назва ангела Мороні, котрий ніби явився у видінні засновникові Д.Смітові і дав йому від імені Бога важливі об’явлення. Мормони вважають себе богообраними людьми і сподіваються на щасливий кінець свого життя, вірять у божественне одкровення, можливість побудови “Сіону”(Нового Єрусалиму) на Американському континенті та у райське царство на Землі. Визнають, хоча й у своєрідному трактуванні Святу Трійцю, викупну жертву Ісуса Христа, спасіння і Месію. В основу культової практики покладено чотири таїнства: хрещення через занурення у воду у 8-річному віці, рукоположення (священство); таїнство шлюбу у двох різновидах – земного і вічного, причастя хлібом і водою. Прихильники вважають себе не рабами божими, а його дітьми. Вірять, що щастя приходить до людини не через страждання і постійне спокутування гріхів, а через праведні земні діяння. Надзвичайно цінуються родинні стосунки, які для них є священними. Церква має чітку ієрархічну організацію. Очолює її президент, якого вважають пророком, він керує громадами з допомогою 12 апостолів.

Головним адміністративним центром мормонів є м. Солт-Лейк-Сіті, що у штаті Юта (США).

Церква Христа

Своєю метою вважає відновлення християнства у первісному вигляді, проголошує Біблію основою віросповідання і діяльності, вимагає від віруючих дотримуватися викладених у ній постулатів віри.

Кожна община автономна. Громадою керує обраний старійшина, богослужіння веде місцевий диякон. Відправи складаються з п’яти ритуалів: співу, молитви, проповіді, складання дарів, хлібопереломлення та причастя вином. Визнають хрещення у свідомому віці, яке проводиться короткочасним зануренням у воду.

Релігії орієнталістського напряму

Віровчення культів східного типу становить синтез релігійних і містичних вчень, а саме: буддизму, індуїзму конфуціанства, йоги тощо. В основу віровчень значної частини культів східного типу покладено доктрини реінкарнації та карми, вищою метою вважається пізнання себе і безособового або верховної особи Бога.

“Міжнародне Товариство Свідомості Крішни”, або інакше: «Рух Харе Крішна». Започатковане у середині 60-х років ХХ ст. у США. Перші громадяни кришнаїтів з’явилися в Україні у 80-х роках ХХ ст. нелегально. Їх діяльність було дозволено 1990 р., а 1996 р. зареєстровано Всеукраїнський центр Свідомості Крішни. Він є керівним органом 46 громад, які діють в усіх областях України.

Це модернізований варіант одного з відгалужень вішнуїзму. Це утворення звертається до нетрадиційних східних обрядів, методів психологічного контролю і психотерапевтичних процедур, пошуку духовних і моральних цінностей.

Засновано 1966р. у Нью-Йорку. Засновником був Бхактиведанта Свамі Прабгупада. Основою вчення є віра в Крішну як Верховну Особу Господа та необхідність відданого служіння йому.

Його вчення впало на підготовлений грунт. Внаслідок соціальних причин ідеологія крішнаїзму дістала серед західної молоді поширення.

Віровчення і культ Руху Харе Крішна ґрунтується на індуїзмі і буддизмі. Опираються кришнаїти на «Бхагават-Гіту». Віровчення кришнаїзму засноване на принципі монотеїзму. Відповідно до цього віровчення існує єдиний абсолютний Бог, що виступає у трьох проявах Бхагаван (концентрує у собі все багатство, могутність, красу світу), Брахман (безособистий прояв, абсолютна істина, нескінчена сила), Параматма (виявляється Верховна Душа). Головним Богом є Крішна. Крішнаїти надають великого значення вченню про подвійну природу світу: духовну і матеріальну. Духовне начало є основою людини. Наслідуючи традиції ведичної релігії, кришнаїти стверджують, що душа здатна перевтілюватися в 8 400 000 форм життя. Ці перевтілення відбуваються за законом Карми і можуть тривати безкінечно. В основі культу: медитативне виспівування великого Бога (1728 разів на день). Від кришнаїта вимагається самообмеження. Самообмеження містить у собі зречення від мирського життя і всіх благ. Багато уваги приділяється харчовим обмеженням. Забороняється вживати наркотики, алкоголь, чаю, кави, тютюну, бути вегетаріанцем і промовляти молитви і гімни. Згідно з вченням, людина повинна виконувати свій обов’язок, але бути байдужою до його кінцевого результату, тоді вона перебуватиме в єдності з волею Крішни. Спеціальне поклоніння Крішні зводилось до того, що треба багаторазово повторювати ім’я Бога і тоді він дасть спасіння. Мантра складалась з повторення трьох слів в різному порядку “Харе” “Крішна” “Рама”. Це приводить людину до екстазу, що вважається звільненням від тіла. У культовій практиці кришнаїтів велика роль відводиться омиванню. Чистота тіла – це одна з найважливіших якостей кришнаїта. Послідовник вчення Крішни повинен відмовитися від усіх світських інтересів, суспільних обов’язків. Основним осередками релігійного життя є храми. Богослужіння проводяться щодня з 4.00 до 21.00.

Сексуальні стосунки у шлюбі – це гріх, якщо застосувати християнську термінологію. Вони дозволяються один раз на місяць і тільки для зачаття. Після цього подружжя повинні очиститись, прочитавши мантру 50 тис. разів.

Поклоняються священному дереву “базилік”.

Товариство трансцендентальної медитації.

На відміну від дзен-буддизму і йоги Т.М. - це спрощена техніка медитації. Сутністю вчення є: “механічний шлях до бога». трансцендентальна медитація настільки простий і універсальний шлях, що він приваблює всіх, хто любить бога”.

Медитуючий у результаті самонавіювання почуває полегшення, він – розуміє медитацію як звернення до надприродного.

Кінцева мета медитації – поширення, звільнення, досягнення нірвани, що наближає Т.М. до буддизму.

Як висновок всьому попередньому можна сказати, що особливістю всіх нерелігійних культів є прагнення духовно і фізично ізолювати членів общин від зовнішнього світу, відвернути їх від колишніх цінностей, паралізує особисту свідомість, що досягається різноманітними засобами психічного впливу.

Неоязичницькі організації

Перша громада сповідників Рідної Української Народної віри була зареєстрована в уряді США 1966р. в Чикаго. Статус РУНВіри був зареєстрований у травні 1992р.

На еклектичний характер РУНВіри вказує її засновник Лев Силенко. Типові східні стародавні вірування індуїзму, Кришнаїзму, Буддизму, Зороастризму перемішані тут з єгипетським сонцепоклонінням, елементи Юдаїзму й особливо – з давньою українською поганською міфологією. Ця остання є стрижнем, навколо якого будується вся «богословська» основа. Основна праця «Мага Віра». «Велике світло Волі. Співвідношення Віри, Науки, Філософії, Історії». Секта має передусім магічний характер.

Основою віри є: віра в єдиного Бога – Дажбога, який сприймається як Датель буття. Віруючі рахують, що Дажбог – Святий дух України-Руси, Дажбог – Світло, Любов, Правда. Дажбог – вічна незмінна Дія (енергія) свідомого і несвідомого буття. Ми діти Дажбога, Україна – храм Дажбожий.

Синтетичні неорелігії

Багаїзм.

Віра Багаї зароджується в Персії у середині ХІХ ст. різновид ісламських напрямів – бабізм.

Засновник віри – Бага-Улла (що означає “Сяйво Господа”).

Мета релігії багаї – об’єднати Бога людства в одну світову сім’ю на основі духовного єднання.

Вчення багаїзму спрямовано на високу духовність, люди повинні позбавитися заздрості, жадібності, шанувати і підтримувати талант – бо це іскра Божа всесвітнього прогресу. Основним соціальним принципом є рівність чоловіків і жінок.

У наш час керівництво багаїзмом здійснюється Всесвітнім Домом Справедливості, який знаходиться у Майорі. Причина привабливості нової релігії полягає в тому, що Бага-Улла узагальнив і продовжив найкращі традиції буддизму, християнства й ісламу, а також ідеї всіх великих національних релігій. Священна цифра “9”. Всесвітня Багаїська Віра живе за календарем, який має 19 місяців у кожному з них 19 днів. Новий рік припадає на 21 березня. Архітектура включає елементи мечеті й собору.

Біле братство

Заснував його у Києві 1990р. фахівець у галузі кібернетики Ю.Кривоногов. Має ще одну назву - “ЮСМАЛОС”, яке розшифровується: ЮС – Юоан Свамі (сам Юрій Кривоногов), ма – Марія Деві (його дружина Марія Цвигун), лос – Логос (Ісус Христос). Під аналогічною назвою 1993р. біле братство друкувало газету. Воно проголосило себе надрелігією (“епохальною релігією прийдешнього”). Основні ідеї Біле братство запозичувало з різних віровчень, еклектично поєднавши їх сучасною науковою термінологією. Суспільство характеризувало як сатанинське (позначено “числом звіра” 666), якому загрожував кінець (мав відбутися в листопаді 1993р.). Марію Цвигун було проголошено “Богом Живим Марією Деві Христос”, тобто, Христом у другому своєму пришесті в тілі матері, В.Кривоногова – Юоаном Свамі, втіленням Іоанна Богослова. Інші проповідники отримали імена біблійних пророків та новозавітних апостолів. Завдяки активній місіонерській діяльності рух швидко зростав за рахунок молоді. Громади Білого братства виникли в різних регіонах України і поза її межами. Коли діяльність Білого братства стала набирати відверто антисуспільного спрямування, його було заборонено. 1994-1996рр. відбувся суд над його організаторами.

Сайєнтологічні рухи

Слово “сайєнтологія” у перекладі означає “наукологія”. Це релігійні рухи, в яких орієнтація на наукові та технічні досягнення поєднується з практикою психоаналізу.

Організація «Церква Сайєнтології» прагне синтезувати дві несумісні речі: основи природничо-наукових знань у галузі психології та психотерапії і релігійні уявлення.

Засновником «Церкви Сайєнтології» або «Діанетики» («Діанетика – сучасна наука про душевне здоров’я» – робота, котра становить собою синтез положень сучасної психології, східної психології, інформатики, знахарства, а також фантазій Хаббарта). Лафаєт Рональд Хаббарт. Сутністю вчення є відкриття єдиної причини психозів, неврозів, розладу в соціальному житті. Причиною всього цього є невміння управляти роботою власного мозку, нерозуміння його «божественної сутності». Головна мета Діанетики – досягнення найвищої духовної досконалості, внутрішнього спокою, міцного здоров’я, мудрості і щастя. Треба зазначити, що послідовники Хаббарда відтворюють розроблену З.Фрейдом теорію психоаналізу, але в спрощеній формі.

Езотеричні об”єднання

Сюди належать різноманітні течії, які увібрали езотеричні (гр. esotrikos – таємний, внутрішній) традиції різних епох і народів. Теософія, Братство Грааля, Реріхівське товариство, асоціація “Живої етики” виникли на межі ХІХ-ХХ ст. як опозиція традиційним східним релігіям. Засновники стверджують, що тільки вони дають надзвичайно глибокі, приховані від “непосвячених” позитивні знання про світ.

Теософія («Божа Мудрість») – релігійно-філософське вчення про можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога завдяки безпосереднім контактам з надприродними силами.

Одна з найпомітніших постатей – уродженка України Олена Блаватська. Сформульоване нею у багатотомній праці “Таємна доктрина” специфічна езотерична система претендує на універсальну релігію. Будучи синтезом різних релігійних доктрин, вона прагне розкрити тотожність таємного змісту всіх релігійних символів. О.Блаватська детально схематизує космологічні й антропологічні процеси, подаючи еволюцію Всесвіту, людства, відповідну зі східними езотеричними традиціями, які стверджують існування семичленної ієрархії “планів” (рівнів). Послідовники О.Блаватської об’єднані у Всесвітнє теософське товариство. Діє в багатьох країнах, у тому числі й в Україні.

Традицію синтезу філософії, науки, релігії, культур Сходу і Заходу продовжує Агні Йога, або Жива Етика, – філософсько-етичне вчення. Воно спрямоване на розкриття вищої психічної здатності людини з метою її внутрішнього перетворення та оволодіння космічною енергією – Агні. Це вчення ставить за мету стимулювання еволюції людини і людства до вищих форм космічного буття з допомогою особливих правил життя і діяльності. Створення серії книг Живої Етики належить О.І. Реріх – дружині відомого російського жудожника М. К. Реріха. Згідно з Агні Йогою, людина концентрує у собі потужну енергію, здатну впливати на процеси планетарного і космічного масштабу. Людина за цим вченням, не розуміючи цього містить у глибинах свого духу велику інформацію – «сплячу мудрість». Розбудити її можна завдяки самовдосконаленню і сходженню до вищих форм буття і свідомості. Для цього необхідно відмовитись від шкідливих звичок і позбутись негативних рис характеру.

Сатанізм

Сюди належать течії, яким властиве обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу, Люциферу).

Сатанізм не можна вважати модерновим явищем, оскільки він був відомий давно. Як культ прийшов з давнього Іраку, набув особливого поширення в Європі в середні віки. Сучасний сатанізм – різновид напіврелігійного руху, заснованого Е.Кроуді на рубежі ХІХ-ХХ ст., відновленого в 60-х роках ХХ ст. в Америці. За світоглядною суттю, типом об’єднання, формами діяльності сатаністи різноманітні. Найвідоміша група – родина Мейсона, найорганізованіша – “Церква Сатани” Е.Лакея (США). Наприкінці 70-х років ХХ ст. у Росії на початку 80-х в Україні сатанізм заявив про себе як організована в декілька громад релігійна течія, віросповідні догмати і культові дії якої, будучи своєрідним антиподом християнства, побудовані на його дзеркальному відображенні. Сатаністи вшановують не Бога, а Сатану, читають Біблію навпаки, проводять так звані “чорні меси” з використанням чорних свічок, перекинутих розп’ять, проклять, ритуальних жертвопринесень тощо. Моральна програма сатаністів насичена крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, культом сили. Прихильники цієї течії є і в Україні, здебільшого серед молоді.

Першоджерела для додаткового самостійного опрацювання

Завдання 1. Опрацьовуючи працю Б.Малиновського “Смерть та реінтеграція групи”, дайте відповідь на питання:

1. Чому ставлення до смерті є складним емоційним явищем?

2. Чому існують дві протилежні тенденції щодо поховання і в чому їх мета?

3. Чому виникає віра в безсмертя, чим вона обгрунтовується?

4. Яка роль відводиться релігії у психологічному сприйнятті смерті?

Смерть та реінтеграція групи

З усіх джерел релігії найвища й фінальна криза життя – смерть – має найбільше значення. Смерть є врата в інший світ у більшому, ніж просто буквальне, розумінні. Якщо судити з переважної частини теорій ранніх релігій, то здебільшого, якщо не повністю, звідси вони черпали релігійне натхнення, – й ці ортодоксальні погляди загалом є слушними. Людина все своє життя повинна жити в тіні смерті, і вона – істота, яка чіпляється за життя й насолоджується ним повністю, – повинна боятися загрози його кінця. Й вона перед лицем смерті звертається до обіцянок життя. Смерть та її заперечення – іммортальність – завжди становили й становлять сьогодні найболіснішу тему передчуттів. Вкрай складне емоційне ставлення людини до життя знаходить своє необхідне доповнення в її ставленні до смерті. Тільки те, що в житті триває довго й виражається в поступовій послідовності сприйняттів та подій, тут перед його кінцем концентрується в одному кризовому стані, який викликає шалений і складний спалах релігійних проявів.

Навіть серед найпримітивніших народів ставлення до смерті значно складніше й, додав би я, більш споріднене з нашим власним, ніж звичайно передба­чають. Антропологи часто відзначають, що домінуючим почуттям у живих є жах перед мерцем і страх стосовно духу. У такого авторитета, як Вільгельм Вундт, ці пов'язані воєдино почуття становлять головне ядро релігійної віри та прак­тики. Проте це твердження є істинним тільки наполовину, що означає – зовсім не є істина. Ці почуття вкрай складні й навіть суперечливі; домінуючий елемент, любов до померлого й огида до тіла мерця, пристрасна прив'язаність до осо­бистості, яка ще із зусиллями розлучається з тілом, та неподоланний страх перед жахом того, що відбувається, – ці два елементи змішуються й проникають один в одного. Це відбивається й на спонтанній поведінці, й на ритуалах, які супро­воджують смерть. У поводженні з небіжчиком, способах його розташування, у післяпоховальних та меморіальних церемоніях у найближчих родичів та матері, яка ридає над сином, вдови, яка оплакує чоловіка, дітей над труною батьків – скрізь бачимо, як жах та страх змішуються з палкою любов'ю, але ніколи негативний елемент не з'являється один і ніколи не домінує.

Поховальні процедури в усьому світі виглядають дуже схоже. Коли хтось по­мирає, найближчі родичі в усіх випадках, а іноді й уся громада, збираються біля померлого. Ця найінтимніша дія, яку тільки може здійснити людина, трансформується в публічну, привселюдну, родову подію. Як правило, одразу відбувається певна диференціація; деякі з родичів перебувають біля мерця, інші займають­ся підготовкою майбутньої церемонії та всього, що з нею пов'язане, ще інші, в свою чергу, займаються виконанням якихось релігійних дій із священними рештками. У певних частинах Меланезії справи стоять так, що найближчі родичі повинні триматися на відстані, й тільки родичі за шлюбом здійснюють поховальні служби, натомість у деяких австралійських племенах спостерігаємо зовсім протилежний уклад.

Як тільки настала смерть, тіло померлого вимите, змащене та прикрашене, деякі тілесні отвори заповнюють, руки та ноги складають разом. Відтак тіло ви­ставляють на всезагальний огляд і починається найважливіша фаза, власне тра­урний обряд. Ті, хто був свідками смерті та її наслідків між дикунами й може порівнювати ці події з аналогічними діями серед інших цивілізованих народів, виражаються фундаментальною схожістю цих процедур. Вони завжди супровод­жуються більш-менш традиційно-умовними та драматизованими вибухами горя та воланнями смутку, які часто-густо супроводжені у дикунів розриванням одежі, тілесними ушкодженнями, коли видирають у себе волосся. Все це роблять привселюдно, демонстративно й асоціюють з видимими знаками трауру, такими, як чорне та біле розмальовування тіла, виголене та скуйовджене волосся, не­звичний або подертий одяг.

Безпосередньо траурний обряд відбувається навколо мерця. Тут звичайно знаходиться центр релігійних дій, за межами тієї царини переживань, яка пов'язана з побоюваннями та страхом. Часто-густо це ритуал вираження любові або шани. Тіло іноді тримають на колінах людини, яка сидить, пестять та обіймають. Водночас ці дії розглядають звичайно як небезпечні й суперечливі (за своїми наслідками) обов'язки, за виконання яких доводиться якось розплачуватися виконавцеві. По деякому часі мерця потрібно позбутися. Поховання у відкритій чи закритій могилі, залишання в печері або на відкритому місці, в дуплині дерева або заглибленні у грунті в якомусь дикому пустельному місці, спалення або віддавання на волю хвиль у човні – такими є звичайні способи поховання.

Все це приводить нас до найважливішого, можливо, висновку про дві протилежні тенденції: з одного боку, прагнення зберегти тіло, убезпечити його від ушкоджень, або зберегти бодай якусь його частину; а з іншого – бажання щось з ним зробити, відправити кудись, повністю знищити. Муміфікація та спалення – дві граничні форми вираження цієї подвійної тенденції. Неможливо роз­глядати муміфікацію або спалення (або яку-небудь проміжну форму) як зумов­лену простою випадковістю, пов'язаною з вірою, або історичними особливос­тями якоїсь культури або чимось іншим, що пояснює їхню універсальність тільки механізмами розповсюдження та контакту. У цих звичаях ясно вираже­на фундаментальна установка переживань родичів, друзів та близьких, решти живих стосовно особистості померлого та – огида й жах перед страшними наслідками (роботи) смерті.

Одна з граничних і таких, що становить інтерес, варіацій цього подвійного ставлення, виражена у найогиднішій формі, – сакральний канібалізм, звичай спільного поїдання в релігійних цілях плоті померлої людини. Це роблять з граничною огидою та страхом і це супроводжується звичайно обов'язковим вживанням блювальних засобів. Водночас це сприймається як найвищий акт пошанування, любові та відданості. Фактично цей звичай розглядається як священний обов'язок меланезійцями Нової Гвінеї, яких я вивчав і був свідком того, що його ще потаємно дотримуються, хоча він суворо карається білошкірим урядом. Змащування тіла смальцем померлого, яке переважає в Австралії та Папуасії, є, можливо, різновидом цього звичаю.

В усіх такого роду ритуалах має місце намагання підтримати цей зв'язок (з померлим) і паралельно – тенденція розірвати ці узи. Поховальні обряди розглядаються, таким чином, як нечисті та забруднюючі, контакти з мерцем – як опоганюючи й небезпечні, а виконавці повинні мити, чистити свої тіла, позбавлятися всіх слідів контакту, виконувати ритуали очищення. Проте поховальний ритуал змушує людину долати огиду, придушувати свій страх, веде до торже­ства благоговіння та прив'язаності, а разом з тим – до віри в майбутнє життя, у виживання духу.

Й тут ми дотикаємося до найважливішої функції релігійного культу. У попередньому аналізі я підкреслював безпосередньо емоційну силу, створювану контактом із смертю та мерцем, його первинний і найсильніший вплив на поведінку решти живих. Але у зв'язку з цими емоціями й на їхньому грунті народжується ідея про дух, віра в нове життя, в яке вступає померлий. І тут ми повертаємося до проблеми анімізму, з якої розпочинали наш огляд фактів, які належать до примітивної релігії. Що є субстанцією духу і що є психологічним джерелом цієї віри?

Сильний страх, викликуваний у дикуна смертю, є, можливо, глибоко вкоріненим інстинктом, спільним людині та тваринам. Він не хоче уявляти її як кінець, він не хоче розуміти ідею про повне припинення, знищення. Ідея про дух та духовне існування – під руками, вона спирається на той досвід, який був відкритий та описаний Тайлором. Оволодівши ним, людина отримує зручну віру в духовну неперервність та в життя після смерті. Проте ця віра не залишається незмінною в тому комплексі, який характеризується подвійністю – поєднням надії та жаху, який завжди виникає перед лицем смерті. Втішливому голосу надії, величезному бажанню безсмертя, складності, а стосовно себе – неможливості смиритися із знищенням протистоїть виразне й жахливе передчуття. Свідчення почуттів, огидний розклад тіла небіжчика, очевидне зникнення особистості – неподоланне інстинктивне відчуття страху та жаху приводять, як здається, людину на будь-якому рівні культури до ідеї знищення, певного прихованого страху та передчуття. Й тут до цієї гри емоцій, до цієї верховної дилеми життя або остаточної смерті включається релігія, обираючи той позитивний підхід, той втішливий погляд, ту культурну цінну віру у безсмертя, в яких дух є незалежним від тіла й життя, продовжується після смерті. У різних церемоніях, пов'язаних із смертю, у поминанні та спілкуванні з небіжчиком та у поклонінні родовим духам релігія надає зміст та форму вираження втішливій вірі.

Віра у безсмертя, таким чином, є результатом радше глибоко емоційного одкровення, ніж примітивною філософською доктриною. Людське переконання в житті, яке продовжується, є одним з головних дарунків релігії, яка визнає й обирає найкращу з точки зору самозбереження з двох можливостей – надією на продовження життя або жах знищення. Віра в духів є результат віри у безсмертя. Субстанцією, з якої були виготовлені духи, є радше повнокровна пристрасна жага життя, ніж оманливі тіні мріянь та ілюзій. Релігія рятує людину від капітулювання перед смертю та від деструкції, й вона робить це просто, використовуючи мрії, привиди та видіння. Істинне ядро анімізму полягає в найдоглибнішому емоційному факті людської природи, в жадобі життя.

Таким чином, поховальні звичаї, ритуальну поведінку одразу після смерті можна розглядати як модель релігійного акту, оскільки віру в безсмертя, в продовження життя та в "нижній світ" можна розглядати як прототип акту віри. Тут, як в описаних вище релігійних церемоніях, ми виявляємо завершену дію, мета якої досягається в самому її здійсненні: ритуальний відчай, поховання, траурні дії, вираження емоцій тими, хто зазнав утрати, або цілими групами. Ці ритуальні дії підтверджують і дублюють природні почуття решти живих, створюють з природного факту соціальну подію. Проте, хоча в траурних діях, зображенні вигуками відчаю, у поводженні з мерцем та в його розташуванні нічого прихо­ваного не досягається, ці дії виконують важливу для примітивної культури фун­кцію й забезпечують її значними цінностями.

Якою є ця функція? Обряди ініціації (втаємниченим), як ми виявили, вико­нують функцію освячення традиції; харчові культи, таїна та жертва залучають людину до спілкування з провидінням, із силами, які забезпечують угараздіння: тотемізм стандартизує практичну, корисну для людини поведінку вибіркового інтересу стосовно її оточення; якщо наведений тут погляд стосовно біоло­гічної функції релігії є правильним, то схожу роль він повинен відігравати й стосовно всього траурного ритуалу.

Смерть чоловіка або жінки у примітивній групі, складеній з обмеженої кількості індивідів, є подія непересічного значення. Найближчі родичі та друзі приголомшені у найдоглибніших засадах їхнього емоційного життя. Маленька громада втратила свого члена, життя її порушене й особливо сильно, якщо померлий був важливою особою. Загалом ця подія перериває нормальний перебіг життя й стрясає моральні підвалини суспільства. Виразною є тенденція, відзначена нами в наведеному вище описанні: віддатися страхові й жахові, полиши­ти мерця, тікати геть з поселення, зруйнувати все, що належало померлому, – всі ці імпульси існують, і вони можуть бути вкрай небезпечними, якщо дати їм волю, загрожуючи групі дезінтеграцією, руйнуванням матеріального базису примітивної культури. Смерть у примітивному суспільстві є тому щось значно більше, ніж утрата члена його. Врухомлюючи одну частину потужної сили інстинкту самозбереження, вона загрожує згуртованості та солідарності групи, з нею пов'язана й від неї залежить організація цього суспільства, його традиції і в кінцевому підсумку – культура загалом. Якщо примітивна людина в своїй реакції на смерть буде піддаватися дезінтегруючим імпульсам, то неперервність традиції та існування матеріальної цивілізації виявляться неможливими.

Ми вже бачили, як релігія, освячуючи й у такий спосіб стандартизуючи іншу групу імпульсів, наділяє людину здатністю психічної інтеграції. Точно таку саму функцію вона виконує також стосовно цілої групи. Церемоніал смерті, який при­в'язує решту живих до тіла небіжчика й скріплює їх з місцем смерті, віра в існу­вання духу, в його благодійний вплив або недоброзичливе ставлення, в обов'яз­ковість шерегу поминальних або жертовних церемоній – усім цим релігія про­тистоїть відцентровим силам страху, жаху, деморалізації й постачає потужним засобом реінтеграції похитану солідарність групи й відновлення її моралі.

Коротше кажучи, релігія тут забезпечує перемогу традиції та культури над суто негативною реакцією несприятливого для них інстинкту.

На звичаях, пов'язаних зі смертю, ми завершуємо огляд головних типів релігійних дій. У нашій спробі ми слідували за кризами життя як за головною дороговказною ниткою, але, подавши їх, ми зверталися також до самих витоків: тотемізму, культу їжі та розмноження, жертвоприношення та таїни, поминаль­них культів предків та культів духів.

(Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. Авт. та упор. В.І.Лубський, В.М.Козленко, Т.Г.Горбаченко. – К., 1999. – С. 300-306.)

Віктор Франкл – фундатор теорії логотерапії екзистенціального аналізу. Ця теорія базована на розумінні того, що “органом сенсу” є совість людини, а саме вона спрямовує людину в пошуках сенсу життя. Проблема логотерапії (від грец. Logos – ідея, сенс) – це проблема втрати сучасними людьми сенсу життя, моральної кризи, “екзистенційного вакууму”. Логотерапія – це лікування душі, надання допомоги людям, які страждають на “сенсовтрачання”.

Завдання 2. Опрацьовуючи працю В.Франкла «Релігійність як пошук сенсу життя», дайте відповідь на питання:

1. Як, на вашу думку, чи є логотерапія актуальна у сучасному житті людини?

2. Чому ми можемо говорити про певне співвідношення логотерапії і релігії? В чому ви бачите їх спільність і розбіжність?

3. Яка має бути роль освіти щодо сенсу життя людини?

4. Що має стати граничним сенсом буття людини?

Релігійність як пошук сенсу життя

Релігія – це один з феноменів, з яким стикається логотерапія у людини, свого пацієнта. В принципі для логотерапії релігійність та іррелігійність – співіснуючі феномени, і логотерапія зобов'язана займати стосовно них нейт­ральну позицію. Адже логотерапія – це один з напрямів психотерапії й нею мають право займатися виключно лікарі. Логотерапевт, який дав, як і всі лікарі, клятву Гіппократа, вже з самої тільки цієї причини повинен бути стурбований тим, щоб його логотерапевтична методика та техніка застосовувалися до кож­ного хворого, віруючого чи невіруючого, й могли застосовуватися будь-яким лікарем, незалежно від його світогляду. Іншими словами, для логотерапії релі­гія може бути лише предметом, але не грунтом, на якому вона стоїть. Вважаю­чи цим грунтом медицину, ми тепер звернемося до розмежування її з теологією, яке, на нашу думку, можна окреслити таким чином.

Мета психотерапії – зцілення душі, мета ж релігії – спасіння душі. Якщо, проте, релігію, згідно з її вихідною спрямованістю, мало хвилюють і турбують такі речі, як одужання або запобігання хворобам, а проте за своїми результата­ми – не навмисно – вона справляє психогігієнічний, навіть психотерапевтич­ний вплив. Це відбувається завдяки тому, що вона дає людині безпрецендентну можливість, яку вона не в змозі знайти де-небудь ще; можливість зміцнитися, утвердитися в трансцендентному, в абсолютному. В психотерапії ми також мо­жемо зафіксувати аналогічний ненавмисний побічний ефект, оскільки ми спо­стерігаємо в окремих випадках, що пацієнт у ході психотерапії повертається назад до давно втрачених джерел вихідної, підсвідомої, витісненої релігійності. Проте, хоча таке й трапляється, лікар не має права ставити собі таку мету. Адже у цьому випадку лікар об'єднується з пацієнтом на грунті спільної віри й діє, виходячи з цього, але тим самим він уже від самого початку поводиться з ним не як з пацієнтом.

Якщо ми хочемо визначити відношення людського до божественного, тоб­то, до надлюдського, виміру, то напрошується порівняння із золотим перетином. Як відомо, у ньому менша частина відноситься до більшої так само, як більша частина відноситься до цілого. Чи не подібне до цього відношення тварини до людини і людини до Бога? Як відомо, у тварини є лише середовище, натомість людина "володіє світом" (Макс Шелер); проте світ людини відноситься до "надсвіту" так само, як середовище замешкання тварини відноситься до світу людини. І це означає, що подібно до того, як тварина, перебуваючи в своєму середовищі, не в змозі зрозуміти людину та її світ, так і людина не може мати уявлення про надсвіт. Візьмемо для прикладу мавпу, якій роблять болючого заштрика з метою отримання сироватки. Чи може мавпа зрозуміти, чому їй випадає страждати? Виходячи із свого середовища, вона не в змозі зрозуміти міркування людини, яка піддає її своїм експериментам. Їй недоступний світ людей світ сенсу, він неосяжний для неї, вона не може вийти у цей вимір. Чи не слід нам припустити, що у ще вищому вимірі є ще один неосяжний для людини світ, в якому тільки й набувають сенсу – надсенсу – її страждання.

Психотерапія не повинна також ставати на грунт віри в божественні одкровення. Адже визнання взагалі існування таких одкровень уже має на увазі вибій на користь віри. Марно сперечатися з невіруючим, говорячи, що одкровення існують: якби він переконався в цьому, він би давно вже був віруючим.

Але хоча релігія і є для логотерапії "всього лише" предметом, вона для неї принаймні дуже небайдужа з однієї простої причини: логос у логотерапії передбачає сенс. Людське буття завжди прагне за межі самого себе, завжди прагне до сенсу. А тому головним для людського буття є не насолода або влада й не самоздійснення, а радше здійснення сенсу. Тому логотерапія веде мову про "прагнення до сенсу".

Якщо психотерапія розглядатиме феномен віри не як віру в Бога, а як ширшу віру в сенс, то в принципі вона має право включити феномен віри в сферу своєї уваги й займатися ним. Тут вона заодно з Альбертом Ейнштейном, для якого порушувати питання про сенс життя – значить бути релігійним.

У будь-якому випадку можна сказати, що логотерапія, яка належить усе ж таки передусім до психотерапії, й тим самим до психіатрії, медицини, має пра­во займатися не тільки прагненням до сенсу, але й прагненням до кінцевого сенсу, надсенсу, як я його звичайно називаю. Релігійна віра є в кінцевому підсум­ку вірою в надсенс, сподіванням на надсенс.

Звичайно, це наше розуміння релігії має дуже мало спільного з конфесійною обмеженістю та її наслідком – релігійною недалекоглядністю, за якої Бог бачить­ся як істота, для якої важливо, по суті, одне: щоб в неї вірила якомога більша кількість людей. Причому саме таким чином, як це приписує певна конфесія. Я просто не можу уявити собі Бога таким дріб'язковим. Але я не можу також уяви­ти собі, щоб для церкви мало сенс вимагати від мене, щоб я вірив. Адже я не можу хотіти вірити, хотіти любити, як і не можу змусити себе сподіватися, не покрививши душею. Є речі, яких не можна хотіти і які не можна тому організу­вати на вимогу, за наказом. Наведу простий приклад: я не можу реготати за ко­мандою. Якщо хтось хоче викликати у мене регіт, йому доведеться попрацюва­ти й розповісти мені анекдот.

Аналогічним чином стоять справи з любов'ю та вірою: ними не можна ма­ніпулювати. Це інтенційні феномени, які виникають тоді, коли висвітлюється адекватний щодо них предметний зміст.

Одного разу у мене брала інтерв'ю журналістка з американського часопису "Таймс". Вона задала запитання, чи бачу я тенденцію до відходу від релігії. Я відповів, що існує тенденція до відходу не від релігії, а від тих вірувань, які, схо­же, не займаються нічим іншим, крім переманювання одне у одного віруючих. Чи значить це, спитала журналістка, що рано чи пізно ми прийдемо до універ­сальної релігії. Навпаки, відповів я, ми рухаємося не до універсальної, а до особистої, щонайдоглибнішим чином персоналізованої релігійності, з допомогою якої кожний зможе спілкуватися з Богом своєю власною, особистою, інтим­ною мовою.

Зрозуміло, це не означає, що вже не буде ніяких спільних ритуалів та сим­волів. Адже є безліч мов, але хіба багато які з них не об'єднує спільна абетка? Так чи так, різноманітність релігій подібна до різноманітності мов. Ніхто не може сказати, що його мова вища, ніж інші мови: будь-якою мовою людина може прийти до істини, до єдиної істини, і будь-якою мовою вона може помилятися й навіть брехати. Так само з допомогою будь-якої релігії вона може здобути Бога – єдиного Бога.

Освіта не повинна обмежуватися й задовольнятися передаванням традицій та знань, вона повинна вдосконалювати здатність людини знаходити ті унікальні смисли, які не заторкнуті розпадом універсальних цінностей. Ця здатність лю­дини знаходити сенс, що міститься в унікальних ситуаціях, - совість. Отже, освіта повинна давати людині засоби для виявлення смислів. Ймовірно, замість цього, проте, освіта часто-густо робить свій внесок в екзистенційний вакуум. Почуття порожнечі та безглуздості у студентів часто-густо посилюється через те, як їм викладають досягнення науки, а саме через редукціонізм. У свідомість студентів упроваджують механічну теорію людини та релятивістську філософію життя. Редукціоністський підхід до людини уречевлює її, тобто, намагається поводитися з людиною, немовби вона є просто річ. Проте люди не об'єкти, які існують, мов столи та стільці, вони живуть, і якщо вони виявляють, що їхнє життя подібне до простого існування, подібне до існування столів та стільців, вони вчиняють самогубства.

...Цінностей не можна навчити, їх треба проживати. Не можна також пере­дати сенс. Вчитель може дати своїм учням не сенс, а особистий приклад влас­ної відданості справі дослідження, істини та науки.

...Хіба це не завдання великих релігійних та етичних вождів – бути посе­редниками між цінностями та смислами, з одного боку, та людиною – з іншо­го? Людина, таким чином, має можливість отримати з рук генія людяності, не­хай то буде Магомет, Мойсей або Будда, отримати від них те, що вона не в кож­ному випадку може здобути сама. Бачте-но, у галузі науки нашого розуму може бути достатньо. Що ж стосується вірувань та переконань, то часто-густо ми повинні покладатися на інших людей, вірити тим, хто значніший, ніж ми, й приймати їхні прозріння. У пошуках граничного сенсу людина переважно спи­рається на емоційні, а не тільки на інтелектуальні ресурси, як ми знаємо; інши­ми словами, вона повинна вірити в граничний сенс буття. Понад те, ця віра повинна бути опосередкована вірою в когось.

Тисячі років тому людство створило монотеїзм. Сьогодні потрібен наступ­ний крок. Я б назвав його монантропізмом. Не віра в єдиного Бога, а усвідом­лення людства, єдності людства.

...Уявлення про метасенс не обов'язково теїстичне. Навіть поняття про Бога не обов'язково повинно бути теїстичним. Коли мені було близько п'ятнадцяти років, у мене склалося визначення Бога, до якого я звертаюся дедалі більше в мої старечі роки. Воно звучить так: Бог – партнер у ваших найінтимніших розмовах із самим собою. Коли ви говорите із собою найщиріше та на повній самотині, той, до кого ви звертаєтеся, по справедливості може бути названий Богом. Таке визначення уникає дихотомії атеїстичного та теїстичного світогаляду. Відмінність між ними з'явиться пізніше, коли нерелігійна людина починає наполягати, що її розмови із собою – це просто розмови із собою, а релігійна людина інтерпретує їх як реальний діалог з кимось ще. Я вважаю, що більше, ніж що-небудь інше, має значення цілковита щирість та чесність. Якщо Бог справді існує, він, звичайно ж, не має наміру сперечатися з нерелігійними людьми, якщо вони приймають за нього власні єства й дають йому хибні імена.

...Можливість знайти в житті сенс не залежить від статі, від інтелекту, від рівня освіти, від того, чи релігійні ми, чи ні, а якщо так, то від того, яку віру ми сповідуємо. Цс, власне, не повинно нас дивувати, оскільки ми дотримуємось думки, що навіть той, хто на свідомому рівні не є релігійним, цілком може бути релігійним несвідомо, нехай навіть у тому найширшому розумінні релігійності, яке мав на увазі, наприклад, Ейнштейн. Виховання має бути спрямоване на те, щоб не тільки передавати знання, але й відточувати совість так, щоб людині вистачило чуйності та чутливості почути вимогу, яка міститься в кожній окремій ситуації.

...У вік, коли десять заповідей, мабуть, уже втратили для багатьох свою силу, людина має бути приготовлена до того, щоб сприйняти десять тисяч заповідей, і вміщених у десять тисяч ситуацій, з якими її зіштовхує життя. Тоді не тільки саме це життя здаватиметься їй осмисленим (а осмисленим – значить заповненим справами), але й сама вона здобуде імунітет проти конформізму та тоталітаризму – цих двох наслідків екзистенційного вакууму [296-300].

(Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. Авт. та упор. В.І.Лубський, В.М.Козленко, Т.Г.Горбаченко. – К., 1999. – С. 296-300.)

Завдання 3. Опрацьовуючи окремі статті Конституції України і Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» з’ясуйте:

1. Що гарантує, забезпечує Конституція України?

2. Яке обгрунтування можна дати поняттю “свобода совісті”?

3. Як реалізується принцип відокремлення церкви від держави?

4. Місце релігійної освіти у вихованні української молоді.

5. Релігійні організації і їх права щодо громадян України.

6. Яка роль Державного органу України у справах релігії?

7. Які форми покарання передбачає закон “Про свободу совісті та релігійні організації”?

8. Як співвідносяться основні статті Конституції України стосовно проблем свободи совісті з міжнародними правовими актами?

9. Чи відповідає Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” основним міжнародним правовим нормам? Ваше обгрунтування.

Конституція України

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Закон України

"Про свободу совісті та релігійні організації."

Розділ І. Загальні положення.

Стаття 1. Завдання закону.

Завданнями цього закону є :

гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;

забезпечення відповідно до Конституції України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій;

визначення обов'язків релігійних організацій перед державою і суспільством;

подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

Стаття 3. Право на свободу совісті.

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособове чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або несповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і мораль, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.

Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними про сповіді віруючих.

Стаття 5. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави.

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій.

Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих компаній до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Стаття 6. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій).

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.

Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання.

Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування.

Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Розділ II. Релігійні організації в Україні

Стаття 7. Релігійні організації.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вище зазначених

релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

Стаття 13. Релігійна організація - юридична особа.

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення).

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Розділ IV. Права релігійних організацій та громадян, пов'язані зі свободою віросповідання

Стаття 21. Релігійні обряди і церемонії.

Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шанованій в тій чи іншій релігії (місця паломництва).

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння і релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів. Клопотання про видачу вказаного договору подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.

(Частина п 'ята статті 21 із змінами, внесеними згідно із Законом № 37 95-12 від 23.12.93).

Cтаття 23. Добродійна і культурно-освітня діяльність релігійних організацій.

При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян для здійснення добро дійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності. Вони можуть мати свої статути, що реєструються в порядку, встановленому для громадських об'єднань.

Релігійні організації мають право здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди. Суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають.

Розділ VI. Державні органи та релігійні організації

Стаття 30. Державний орган України у справах релігії.

Державний орган України у справах релігії покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігії і церкви. З цією метою він:

на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними органами та подає необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення цих органів.

сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань.

здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них.

подає консультативну допомогу державним органам у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації.

(Абзац п 'ятий частини першої статті ЗО із змінами, внесеними згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93).

здійснює контакти і координаційні зв'язки з відповідними органами інших держав.

сприяє участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах з міжнародними релігійними центрами й зарубіжними релігійними організаціями.

забезпечує релігійну експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів.

Державний орган України у справах релігій утворюється Кабінетом Міністрів України.

(Частина третя статті ЗО втратила чинність згідно із Законом № 2140-12 від 19.02.92).

Голова державного органу України у справах релігій призначається Верховною Радою України, а керівники відповідних органів на місцях – обласними, Київською міською Радами народних депутатів, у Кримській АР - Верховною Радою Кримської АР.

Стаття 31. Відповідальність за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації.

Службові особи і громадяни, винні у порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України. Кримінальний кодекс України

(витяг)

Стаття 66. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії.

Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі чи гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переконаннями, а так само пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх расової національної приналежності або ставлення до релігії - караються позбавленням волі на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до одного року, або штрафом до п'яти з половиною офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Ті ж дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а так само вчинені посадовою особою, - караються позбавленням волі на строк до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом до одинадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, які були вчинені групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

(Стаття 66 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 7373-11 від 14.04.89, Законами № 15-46-12 від 12.09.91, № 2568-12 від 17.06.92)

Стаття 139. Перешкоджання відправленню релігійних обрядів.

Перешкоджання відправленню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються замахом на права громадян, - карається виправними роботами на строк до шести місяців або громадською доганою.

Стаття 209. Посягання на здоров'я громадян під впливом виконання релігійних обрядів.

Організація або керівництво групою, діяльність якої, що здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, поєднана з заподіянням шкоди здоров'ю громадян або статевою розпустою, - караються позбавленням волі на строк до п'яти років.

(Стаття 209 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР від 27.06.61, № 4571-10 від 12.01.83, Законами № 2354-12 від 15.05.92).

Міжнародні правові акти

Загальна декларація прав людини

(ГА 00Н, 10 грудня 1948 року)

(витяг)

Стаття 18.

Кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії. Це право означає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособове, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні й виконанні релігійних ритуальних обрядів.

Стаття 29. 2.

Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати лише таких обмежень, що встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.

Перелік тем рефератів для виконання самостійної роботи студента

1. Віра як почуття і потреба людини.

2. Релігія і мораль.

3. Пантеон грецьких богів. Світ Олімпу.

4. Релігія єгипетської цивілізації.

5. Релігії Межиріччя (Вавилону).

6. Конфуціанство: соціально-практичний характер.

7. Релігія Японії – синтоїзм.

8. Зороастризм. Авеста. Заратустра.

9. Відмінності між християнством та іудаїзмом.

10. Буддизм – перша світова релігія

11. Коран – священна книга мусульман.

12. Мухаммед – засновник ісламу

13. Образ Ісуса Христа в культурі.

14. Біблія – священна книга християн

15. Православ’я і лікувальна справа.

16. Католицька теологія: основні представники та ідеї.

17. Протестантизм: історія та сучасність.

18. Хрещення Володимира Великого: мотиви, обставини часу і місце.

19. В.Липківський – перший митрополит УАПЦ. Історія УАПЦ.

20. Митрополит Іларіон та його внесок в утвердження Української національної церкви Київського християнства.

21. А.Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність.

22. Греко-католицькі церкви Івано-Франківщини.

23. Християнські святі.

24. Християнські таїнства.

25. Християнські свята.

26. Значення екуменічного руху.

27. Виникнення, сутність та значення нетрадиційних релігій.

28. Неохристиянські релігії

29. Сатанізм.

30. Сучасні східні неорелігії.

Перелік підсумкових питань для студентів

1. Предмет та структура «Релігієзнавство». Філософія релігії.

2. Основні релігієзнавчі концепції.

3. Основні концепції виникнення та походження релігії.

4. Сутність і структура релігії.

5. Функції релігії.

6. Співвідношення релігії з філософією і наукою.

7. Ідея Бога і її еволюція.

8. Релігія в системі духовної культури людства.

9. Первісні релігійні вірування: тотемізм, фетишизм, анімізм, магія, шаманізм, землеробські культи, культи вождів.

10. Специфіка національних релігій.

11. Пізні національні релігії: індуїзм, іудаїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм, джайнізм, сикхізм.

12. Ранні національні релігії: брахманізм, релігійні вірування стародавнього Єгипту і Дворіччя, релігія стародавньої Греції і Риму.

13. Специфіка світових релігій.

14. Буддизм: особливості віровчення і культу.

15. Іслам: символ віри, культ, свята.

16. Християнство серед релігій світу. Особливість християнства.

17. Православ’я: символ віри, таїнства, свята.

18. Відмінності католицизму від православ’я.

19. Протестантизм: церкви і секти. Особливості віровчення і культу.

20. Біблія як Святе письмо і видатний пам’ятник культури.

21. Структура і зміст Біблії.

22. Переклади Біблії в Україні.

23. Легендарні шляхи християнства в Україну.

24. Хрещення України-Руси: причини, місце, час, хрестителі.

25. Особливості Київського християнства: універсалізм, паулінізм, софійний характер, християно-язичницький синкретизм.

26. Рух за незалежну українську православну церкву.

27. Спільне і особливе в віровченні і культі УПЦ, УАПЦ, УПЦ-КП.

28. Греко-католицька церква: виникнення, специфіка віровчення і культу, існування в сучасних умовах.

29. Роль греко-католицького духовенства в процесі збереження і відновлення духовної культури українського народу.

30. Міжконфесійні конфлікти: причини і вірогідні шляхи подолання.

31. Екуменічний рух.

32. Соціально-психологічні та історичні витоки сучасних нетрадиційних культів: неохристиянські формування, наукоподібні організації, неосхідні течії.

33. Класифікації нетрадиційної релігійності в Україні.

34. «Біле братство»: особливості віровчення і культу, причини поширення в Україні.

35. Основні напрямки віросповідної політики української держави в сучасних умовах.

36. Теїзм, деїзм, атеїзм, вільнодумство.

37. Співвідношення релігії і медицини.

38. Роль віри в лікарській діяльності.

39. Сучасні нетрадиційні релігії: загроза чи майбутнє?

40. Конституційна підтримка віросповідання. Закони України про релігію.

ЧАСТИНА 2

«Філософія: сутність та історія»

Орієнтовний тематичний план для студентів за кредитно-модульною системою навчання

Орієнтовний тематичний план для студентів за заліково-екзаменаційною системою навчання

Короткий зміст другої частини

1. Предмет філософії, коло філософських проблем. Світогляд.

Місце філософії в самопізнанні і самовизначенні людини. Співвідношення «людина – світ» як предмет філософського осмислення. Філософія і світогляд. Світогляд як форма суспільної самосвідомості і спосіб духовно-практичного освоєння світу. Поняття, складові та типологія світогляду. Рівні світогляду: буденний і теоретичний. Філософія як теоретична основа світогляду. Характерні риси філософського світогляду.

Предмет філософії. Специфіка філософського освоєння дійсності. Духовно-творча природа філософії. Людиномірна сутність філософії. Етноментальні характеристики філософського знання. Загальнолюдські цінності в філософії. Основне питання філософії. Головні напрями у філософії: матеріалізм та ідеалізм їх спільність та відмінність.

Категоріальність філософського знання. Структура філософського знання: онтологія, гносеологія, логіка, аксіологія, методологія, праксеологія. Специфічні особливості філософських знань: загальність (універсальність), світоглядність, теоретична рефлексія. Основні функції філософії: світоглядна, пізнавальна, оцінююча, методологічна, критична, прогностична, соціально-практична, аксіологічна, гуманістична, психотерапевтична. Філософія в системі духовної культури. Соціальна спрямованість філософського знання. Взаємозв’язок філософії, науки, релігії і мистецтва. Філософія і медицина. Філософське пізнання і мораль.

2. Філософія Стародавнього Сходу.

Зародження філософії: міфологічні і релігійні витоки філософії Стародавнього Сходу. Східна і Західна світоглядна парадигма.

Давньоіндійська філософія – культурно-історичні передумови виникнення. Ведична та епічна література Різноманітність філософських шкіл: ортодоксальні (веданта, ньяя, вайшешика, міманса, йога, санкх’я) та неортодоксальні школи: чарвака-локаята, джайнізм, буддистська філософія. Проблема людини, вчення про сансару, дхарму, карму, нірвану. Відображення ідей східної філософії в розвитку медицини.

Давньокитайська філософія та її особливості. Даосизм. Ідея загальної рухомості та мінливості світу. Всесвітній закон «дао». Пошуки безсмертя, засоби управління енергією та їх втілення в медицині. Етико-гуманістичний характер вчення Конфуція.

3. Антична філософія.

Своєрідність філософії Стародавньої Греції. Антична філософія – перша спроба раціонального тлумачення світу. Взаємозв’язок з космологією, астрономією. Періодизація та проблематика античної філософії.

Докласичний період. Космоцентризм давньогрецької філософії. Стихійний матеріалізм мислителів Мілетської школи. Наївна діалектика і матеріалізм Геракліта Ефеського. Атомізм Левкіпа, Демокріта. Елейський плюралізм буття і мислення.

Давньогрецька філософія класичного періоду. Софісти. Антропоцентрична переорієнтація. Діалектичний метод Сократа як метод самопізнання. Теорія ідей та теорія пізнання Платона. Філософія Аристотеля: логіка, метафізика, етика.

Елліністична і римська філософія (епікуризм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм). Значення античної філософії як вищого ступеня філософії Стародавнього Світу.

4. Філософія Середньовіччя.

Чинники формування середньовічної філософії. Релігійний характер філософії середньовіччя. Теоцентризм – світоглядна парадигма середньовічної філософії. Періодизація і проблематика. Апологетика, патристика, схоластика. Ірраціоналізм Тертуліана. Проблема співвідношення віри і розуму, вічності і часу, двоїстості людської природи у вченні Августина. Схоластика як раціоналістичне обґрунтування теології. Дискусія про природу універсалій: реалізм і номіналізм. Філософсько-теологічне вчення Т.Аквінського про єдність душі і тіла, про співвідношення релігії, філософії і науки. Томізм і неотомізм. Гален і схоластична медицина. Арабська філософія. Ібн-Рушд, Авіцена та їх вчення про «подвійну істину». Авіцена як засновник системної інтегральної медицини.

5. Філософія Відродження.

Антропоцентризм епохи Відродження. Гуманізм і проблема індивідуальності. Натурфілософія, пантеїзм. Геліоцентризм і вчення про нескінченність Всесвіту М.Кузанського і Дж.Бруно, М.Коперника, Г.Галілея. Суспільно-політичні концепції епохи Відродження. Ренесансний скептицизм. Реформація та її значення для філософсько-релігійного світогляду.

6. Філософія Нового часу.

Наукова революція ХУІІст.(І. Ньютон) і її вплив на розвиток науки і філософії. Проблема методу наукового пізнання у філософії. Філософське обґрунтування нової картини світу. Ф.Бекон – засновник емпіричного природознавства. Індуктивний метод Ф.Бекона. Механіцизм Т.Гоббса. Сенсуалізм Д.Локка, радикальний сенсуалізм Дж.Берклі. Класичний раціоналізм, дуалізм Р.Декарта. Створення механістично-матераілістичної картини світу. Пантеїзм Спінози. Поняття субстанції у філософії Нового часу (Б.Спіноза Г.Лейбніц). Проблема людини і свободи. Філософія французького Просвітництва. Французький матеріалізм, проблема людини та суспільного прогресу (Ш.Л.Монтеск’є, Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ж.Ламетрі, П.Гольбах, Д.Дідро).

7. Німецька класична філософія.

Німецька класична філософія – особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. Інтелектуальні джерела німецької класичної філософії та її особливості. Філософські позиції І.Канта. Природничонаукові ідеї «докритичного» періоду. Розробка теорії походження сонячної системи за законами механіки. Філософія «критичного періоду». Трансцендентальний ідеалізм. Теорія пізнання. Агностицизм. «Апостеріорні» і «апріорні» форми теорія пізнання. Філософська система І.Фіхте. Діалектика «Я» і «не-Я». Інтелектуальна інтуїція. «Філософія тотожності» Ф.-В.-Й.Шеллінга. Філософська система та метод Г.Гегеля. Існування і розвиток Абсолютної Ідеї. Поняття об’єктивного, суб’єктивного і абсолютного духу. Діалектична логіка Гегеля. Діалектика та її принципи. Категорії та закони діалектики. Суперечність між системою і методом у філософії Гегеля. Теорія пізнання та філософія історії. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха. Орієнтація на природну сутність людини.

8. Некласична західноєвропейська філософія кінця ХІХ –ХХ ст..

Посткласична філософія ХІХ-ХХ століття та її проблеми.

Критичний перегляд класичної моделі світорозуміння. Зміна парадигми філософського мислення. Своєрідність західноєвропейського ірраціоналізму. Відкриття несвідомих поривів життя. Антропологічний напрямок: філософія життя, екзистенціалізм, філософська антропологія. А.Шопенгауер теоретик «всесвітнього песимізму». Філософії життя Ф.Ніцше, проблема надлюдини; В.Дільтей, Г.Зіммель, А.Бергсон. Проблема людини в західній філософії ХХ ст. Екзистенціальна філософія та її різновиди Німецький і французький екзистенціалізм (С.К’єркегор, М.Хайдеггер, А.Камю, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс). Життя і смерть, сенс існування, проблема свободи. Становлення філософської антропології (М.Шелер, А.Гелен).

Вплив науки на філософію. Західноєвропейський позитивізм ХІХ ст. Перша «хвиля» позитивізму (О.Конт, Г.Спенсер). «Друга хвиля» позитивізму емпіріокритицизм, неопозитивізм. Постпозитивізм. Проблема знання і мови в філософії ХХ ст. Принципи в організації знання. Структуралізм. Герменевтика. Марксизм і прагматизм, проблеми буття-мислення, матерії-свідомості, матеріального-ідеального, діалектики, відчуження, матеріалістичного розуміння історії.

Філософсько-теологічний напрямок: філософія неотомізму, релігійного персоналізму, християнського еволюціонізму Тейяр де Шардена, світоглядна тенденція до примирення віри і розуму, теології і філософії, науки і релігії.

Соціально-критичний напрямок. Криза цінностей західної цивілізації і філософії. Сцієнтизм та антисцієнтизм. Соціальна філософія франкфуртскої школи – П.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермас. Психоаналіз та теорія фрейдизму. Теорії суспільної психотерапії К.Лорні, Г.Силлівана, Е.Фромма, А.Адлера. Особливості інформаційного суспільства (Д.Белл, А.Тофлер). Технократизм і його критика. Технократизм і медицина. Філософія в кінці ХХ ст. Постмодернізм як відображення кризи цінностей західної цивілізації Ж.Лаотар, Ж.Деріда, Р.Роті. Проповідь тотального плюралізму, скептицизму і етнічного релятивізму.

9. Філософська думка в Україні.

Джерела української філософської культури. Міфологічний світогляд праукраїнського етносу і християнської ідеології. Етноментальні особливості української філософії. Ідеї філософії Відродження та Реформації в Україні (Ю.Дрогобич, П.Русин, С.Оріховський-Роксолан). Філософські та етичні погляди просвітників П.Скарги та І.Вишенського. Становлення філософії українського духу. Києво-Могилянська академія. Г.С.Сковорода – засновник української класичної філософії. Філософія «серця». Реальність як гармонійна взаємодія трьох світів (макрокосму, мікрокосму, символічного світу) і двох «натур» («видимої» та «невидимої»). Поява професійної філософії в Україні (Ф.Прокопович, І.Гізель, П.Лодій). Характеристика українського романтизму (П.Куліш, М.Костомаров). Кирило-Мефодіївське товариство: початок становлення української національної ідеї. Академічна філософія України ХІХ ст. (О.Новицький, С.Гогоцький, П.Юркевич). Філософські ідеї в Україні в кінці XIX - початок XX століття. (М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка). Філософія мови О.Потебні. Історіософія В.Липинського, М.Грушевського. Філософія національної самобутності (М.Міхновський, Д.Донцов).

Особливості екзістенціально-релігійної філософії в Україні на початку ХХст. і її роль в розвитку культури (Л.Шестов, О.Гіляров).

Філософія української діаспори (Д.Чижевський, І.Лисак-Рудницький, І.Мірчук). Культурне відродження 20-х років. Українське філософське відродження 60 –70-х років. П.Копнін., В.Шинкарук. Пострадянський простір і духовна атмосфера сучасної України.