Філософська думка в Україні в 20-х роках XX ст. — початку XXI ст.

Зазначений період в історії філософської думки в Україні був пері­одом соціалістичного будівництва. Це був чи не найскладніший період в історії вітчизняної філософії. Було заборонене будь-яке самостійне мислення.

Певною мірою позитивним зрушенням в ідеологічній сфері сприяв XX з’їзд КПРС 1956 р. так звана «хрущовська відлига» спряла «друго­му відродженню» (перша відбулася в 20-х р.) філософії в Україні.

Зупинимося коротко на філософській творчості С. Семковського,

B. Юринця, П. Копніна, А. Канарського, М. Тарасенко, В. Шинкарука, М. Злотіної та інших знаних в Україні філософів.

Семковський (Бронштейн) Семен Юлійович (1882—1937 рр.) — навчався в Петербурзькому університеті. У 1918—1920 р. працював ви­кладачем Київського університету. У 1920—1922 рр. — професор Хар­ківської академії теоретичних знань. У 1929 р. був обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У 1934—1936 рр. очолив кафед­ру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН.

Онтологічні погляди С. Семковського ґрунтувалися на діалектично­му та історичному матеріалізмі філософських питаннях природознавст­ва. Обстоював діалектико-матеріалістичний світогляд. Першоосновою всього сущого приймав матерію як об’єктивну реальність, яка характе­ризується внутрішньою активністю та незалежним від свідомості існу­ванням. Рушійною силою розвитку природи, суспільства і духовності визнавав внутрішні, іманентні суперечності.

Гносіологічні уявлення С. Семковського стосуються діалектики як логіки і теорії пізнання. Розкриваючи зміст діалектичних законів,

C. Семковський неправомірно ототожнював закон заперечення з однією із категорій, яка становить категоріальний апарат цього закону. Йдеться про тріаду, яка позначає ритмічність, закономірність зміни тези, анти­тези та синтезу.

Методологічні позиції С. Семковського характеризуються всебіч­ним обґрунтуванням основних і неосновних законів діалектики. С. Семковський розкривав діалектичний зв’язок причини й наслідку, звертав увагу на об’єктивну природу випадковості, виступав проти ін­детермінізму, розкривав універсальний взаємозв’язок предметів та явищ об’єктивної реальності, піддавав різкій критиці еклектику та схо­ластику.

Проблема людини була предметом швидше політичної орієнтації С. Семковського. Він прагнув всебічного розвитку людини, звільнення її від будь-яких форм експлуатації.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку також були питаннями перш за все політичних інтересів С. Семковського. Він виступав за ево­люційний, тобто реформістський шлях перебудови суспільства.

Аксіологічні позиції С. Семковського виявились у його прихильнос­ті до марксизму, прагненні подолати догматичне ставлення до цього вчення. Найвищою цінністю С. Семковський вважав людину і звідси вів пошук діалектичних шляхів, принципів, форм та методів її визво­лення.

Праксіологічні орієнтири С. Семковського виявилися в його актив­ній участі з 1900 р. у соціал-демократичному русі в якості меншовика центристського напряму. С.Семковський входив до складу меншовиць­кого ЦК. У 30-х роках був необгрунтоване репресований і розстріляний 18 березня 1937 р. Реабілітований посмертно.

Володимир Олександрович Юринець (1891—1937 рр.) навчався у Львівській гімназії, Львівському університеті та Віденському універси­теті. Продовжував навчання в Берліні та Парижі. У 1920 р. вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські га­зети. Закінчив Інститут червоної професури, працював у Комуністич­ному університеті народів Сходу.

Онтологічні погляди В. Юринця сформувалися під впливом маркси­стської філософії, яку він прагнув розвивати в контексті новітніх досяг­нень науки. В. Юринець не залишив осторонь головні здобутки історії філософії, зокрема найвидатніших представників сучасної йому ідеалі­стичної філософії.

Гносіологічні позиції В. Юринця пов’язані з визнанням того, що пі­знавальний процес має чуттєвий та раціональний рівні. В. Юринець прагнув синтезувати філософські та загальнонаукові методи пізнання.

Методологічні уявлення В. Юринця характеризуються спробами збагатити діалектичний матеріалізм досягненнями наукового пізнання, збагатити діалектику здобутками сучасної логіки.

Проблемі людини В. Юринець надавав значної уваги. Очолюючи кафедру соціології, він планував і здійснював систематичні конкретно- соціологічні дослідження з метою пошуку конструктивних шляхів, форм, методів та засобів її всебічного розвитку.

Проблеми суспільного буття і суспільної свідомості також були в центрі уваги В. Юринця як філософа та соціолога. Він розгортав конк­ретно-соціологічні дослідження шляхів, форм, методів та засобів подо­лання протилежностей між містом та селом, людьми фізичної та розу­мової праці тощо.

Аксіологічні уявлення В. Юринця стосуються людини, суспільства та філософії як науки. Значної уваги він надавав усвідомленню необ­хідного зв’язку філософії з наукою і мистецтвом.

Праксіологічні позиції В. Юринця ґрунтуються на його прагненні розвивати марксистсько-ленінську філософію в тісному зв’язку з прак­тикою соціалістичного будівництва, а не з вказівками «геніального ми­слителя сучасності». У 1933 р. В. Юринець був виключений з партії і заарештований у Липні 1937 р. Розстріляний 4 жовтня 1937 р. До цього часу не реабілітований.

Павло Васильович Копнін (1922—1971 рр.). Навчався у середній школі. У 1939 р.

Онтологічні погляди П. Копніна пов’язані з філософією марксизму, яка в якості першооснови і рушійної сили всього існуючого приймає матерію як об’єктивну реальність, що існує до і незалежно від свідомо­сті людини і людства і копіюється, фотографується їх свідомістю. Ма­терія в розумінні П. Копніна не є якимось механічним скоплінням ре­чей, а живим організмом, в якому предмети, явища і процеси знаходяться в суперечливій єдності. Саме їх гармонія і взаємовиключе- ність становить джерело розвитку і саморозвитку всього існуючого.

Гносіологічні уявлення П. Копніна розкриваються в його кандидат­ській та докторській дисертації і носять матеріалістичне забарвлення. Разом з тим, форми мислення існують у безпосередньому зв’язку із суб’єктом пізнання, тобто людиною. У процесі пізнання людина висту­пає як творчий активний суб’єкт.

Методологічні позиції П. Копніна ґрунтуються на діалектичному матеріалізмі. А це значить, що матеріалізм є діалектичним, рухливим, активним, дійовим, а діалектика матеріалістичною, пов’язаною із жит­тєдіяльністю існуючих незалежно від свідомості явищ і процесів. Сло­вом, П. Копнін прагнув, наскільки це було можливо в межах матеріалі­стичного монізму, подолати однобічність, неповноту, непослідовність марксистського матеріалізму.

Проблема людини цікавить П. Копніна в якості активного суб’єкта пізнавального процесу, такий підхід до проблеми людини виявився близький до неомаркстської західноєвропейської філософії.

Проблеми суспільства П. Копнін не розглядав, оскільки це було «за­боронено» в умовах догматичного ставлення до марксизму з боку офі­ційної ідеології.

Аксіологічні уявлення П. Копніна мають безпосереднє відношення до науки, логіки та логіки науки, а головне — до діалектики, яку він розглядає як логіку і теорію пізнання. Істиною вищого гатунку він вва­жає наукову істину, а не ідеологічну кон’юнктуру.

Праксіологічні позиції П. Копніна виявилися у його подвижницько­му способі жаття. Він працював в Томську, Києві та Москві, відшукую­чи своїх слухачів, учнів та соратників. П. Копніну було притаманне творче автентичне осмислення марксизму.

Анатолій Станіславович Канарський (1936—1984 рр.) — україн­ський філософ. Навчався у семирічній школі, військовому авіа техніч­ному училищі морської авіації. У 1961 р. вступив на філософське відді­лення історико-філософського факультету Київського університету. Після закінчення університету усе своє життя працював на кафедрі ети­ки та естетики Київського університету. Головні твори А. Канарського: «Диалектика эстетического как теория чувственного познания» (1979 р.), «Диалектика эстетического процесса: Генезис чувственной культу­ры» (1982 р.).

Онтологічні погляди А. Канарського характеризуються діалектико- матеріалістичним ставленням до світу.

Гносіологічні уявлення А. Канарського стосуються пізнавальних ас­пектів естетичного. Естетика розглядається як форма, метод і засіб пі­знання навколишнього середовища.

Методологічні орієнтири А. Канарського пов’язані з діалектикою істо­ричного процесу в загальному контексті наукового пізнання й культури.

Проблема людини є ключовою в естетичній концепції А. Канар­ського. Автор ґрунтовно проаналізував форми естетичної, чуттєвості та естетичної свідомості людини.

Проблеми суспільства та суспільного розвитку розглядаються A. Ka- нарським в контексті виховання молоді. А. Канарський глибоко розумів, що інтерес до світу пролягає через естетичне його сприйняття. Без естетичного ставлення до видимого і невидимого світу, до природи неможливе вихован­ня не тільки освіченої, а й духовно розвиненої людини і суспільства.

Аксіологічні погляди А. Канарського мають пряме відношення до естетичного виховання людини. Отже, людина та її естетичні ідеали та цінності привертають до себе більше за все увагу А. Канарського.

Праксіологічні позиції А. Канарського виявилися в його плідній на­уковій і викладацькій діяльності. Як теоретик мистецтва А. Канарський надавав значної уваги генезису естетичної культури та її взаємозв’язку з практикою виховної роботи і взагалі з життєдіяльністю людини і сус­пільства. Естетичне освоєння світу є елементом практичної перебудови людини і людства.

Олександр Іванович Яценко (1929—1985 рр.) — відомий україн­ський філософ. Народився в м. Сніжному Донецької області. Навчався на філософському факультеті та в аспірантурі Київського університету. Працював старшим викладачем, доцентом Житомирського сільсько­господарського інституту, доцентом кафедри філософії природничих факультетів Київського університету, старшим співробітником, завіду­ючим відділом діалектичного матеріалізму Інституту філософії AH УРСР. Головна праця О. Яценка «Целеполагание и идеалы» (1977 p.).

Онтологічні погляди О. Яценка ґрунтувалися на діалектичному та історичному матеріалізмі. Варто зазначити, що вчений розглядав онто­логічні питання стосовно першооснов і рушійних сил розвитку всього існуючого в єдності з гносеологічними, методологічними та іншими аспектами філософського розуміння світу.

Гносіологічні аспекти філософської спадщини О. Яценка пов’язані з пошуком шляхів та форм розробки законів і категорій матеріалістичної діалектики. Філософ прагнув до автентичного прочитання філософсь­ких творів К. Маркса. Він надавав значної уваги розробці неосновних законів діалектики.

Методологічні засади творчості О. Яценка простежуються у розроб­ці ним категорії «цілепокладання» та «ідеали» в контексті категорій «потреби», «інтереси» та «цінності», наданні перваги духовному фак­тору в життєдіяльності людини.

Проблема людини трактувалася О. Ясенком з позицій матеріалісто- чного розумінні історії, у відповідності до якого людина має природне походження, а її сутність детермінується сукупністю суспільних зв’язків і відносин. Разом з тим мислитель відчував недоліки моністич­ного розуміння історії і намагався їх подолати.

У поглядах на суспільство і суспільний розвиток О. Яценко дотри­мувався матеріалістичного розуміння історії, визнавав примат суспіль­ної практики і звертав також увагу на творчу активність людського фа­ктору в суспільному житті. Особливого значення О. Яценка надавав положенню К. Маркса про те, що історія є не що інше як діяльність лю­дини, яка намагається задовільнити свої потреби, цілі, інтереси, ідеали та цінності. Рушійною силою суспільного розвитку виступає перш за все людина, а потім її суспільні об’єднання.

Аксіологічні принципи О. Яценка пов’язані з філософією та такими її складовими частинами як онтологія, гносеологія та методологія у їх­ньому органічному поєднанні.

Праксіологічні позиції О. Яценка простежуються у прагненні до вті­лення у життя його філософських поглядів і уявлень, допомагати лю­дям. По завершенні навчання у Київському університеті О. Яценко пе­ребував на низовій партійній роботі в Київській області (1954—1957 pp.). В останні роки свого життя працював завідуючим кафедрою філо­софії Інституту підвищення кваліфікації при Київському університеті.

Микола Васильович Дученко (1931—1988 рр.) — український філо­соф, доктор філософських наук, професор. Вищу освіту здобув на філо­софському факультеті Київського університету, закінчив аспірантуру фі­лософського факультету (1955—1958 рр.). Працював інспектором- методистом з навчальної роботи (1959—1960 рр.), заступник директора Ін­ституту підвищення кваліфікації при Київському університеті (1970—1973 рр.). У 40 років захистив докторську дисертацію. У 1972 р. здобув звання професора. Був наймолодшим доктором наук і професором України. У 1973 р. був обраний завідуючим кафедрою філософії гуманітарних факу­льтетів КДУ, а в 1978 р. — завідуючим кафедрою діалектичного матеріалі­зму названих факультетів. Головні твори М. Дученка: «Категорії суб’єкта та об’єкта в теорії пізнання діалектичного матеріалізму» (1964 р.), «Про­блема об’єкта в марксистсько-ленінській теорії пізнання» (1970 р.) та інші.

Онтологічні погляди М. Дученка знаходились в орбіті марксистсь­ко-ленінського вчення про буття. Першоосновою і рушійною силою всього існуючого вчений визнавав матерію як об’єктивну реальність, що існує до і незалежно від свідомості людей і разом з тим відобража­ється в ній.

Гносіологічні проблеми переважали в філософській спадщині М. Дученка. Він поділяв матеріалістичні уявлення про чуттєві та логіч­ні шляхи, форми, принципи, методи і засоби пізнавальної діяльності. Головну увагу філософ надавав з’ясуванню природи категорій суб’єкта та об’єкта в пізнавальному процесі.

Методологічні позиції М. Дученка розкриваються в розумінні ним співвідношення суб’єкта та об’єкта не тільки в теорії пізнання, а й у широкому світоглядному висвітленні людської діяльності.

До людини М. Дученко ставився перш за все, як до діяльнісного суб’єкта пізнавального процесу. Разом з тим філософ звертав увагу на необхідність формування і розвитку активної життєвої позиції будь- якої людини з метою її всебічного вдосконалення та суспільного про­гресу.

Проблеми суспільного розвитку не стояли осторонь онтологічних, гносеологічних, методологічних та антропологічних поглядів мислите­ля. В якості основи суспільного розвитку М. Дученко брав людський фактор у поєднанні з наукою і практикою побудови нового суспільного ладу.

Аксіологічні орієнтири М. Дученка пов’язані з гносеологією та сві­тоглядом. Йдеться про те, що гносеологія має ґрунтуватися на протре- сивних світоглядних позиціях, а у світогляді повинен домінувати раці­онально-гуманістичний імператив.

Праксіологічні позиції М. Дученка базуються на принципах матері­алізму та діалектики. Мислитель займав активну життєву позицію, сприяв розвитку творчих зв’язків Київського університету з країнами демократичної орієнтації, працюючи заступником декана факультету країн народів соціалістичної демократії (1960—1962 рр.) та декана під­готовчого факультету для іноземних громадян (1962—1970 рр.).

Вадим Петрович Іванов (1933—1991 рр.). Навчався в Ніжинській середній школі, на філософському факультеті Київського університету, аспірантурі. У 1968 р. захистив кандидатську дисертацію, у 1979 р. — докторську дисертацію з філософії. Професор з 1987 р.

Онтологічні погляди В. Іванова свідчать про його схильність до діа- лектико-матеріалістичного напряму. Він негативно ставився до поділу філософії на діалектичний та історичний матеріалізм, який був прита­манний марксистсько-ленінській традиції. Його аргументація зводилася до того, що такий поділ веде до нехтування низкою світоглядних кате­горій, зокрема, таких, як: світ, життя, людина та ін.

Гносіологічні уявлення В. Іванова випливають з його прагнення пе­реосмислити проблему зв’язку філософії з життям, світоглядом і само­усвідомленням людини.

Методологічні позиції В. Іванова простежуються в його виступах за пе­ребудову філософського мислення, ставлення до філософської проблемати­ки, структури курсу філософії, переосмислення її базису та структури. Фі­лософія, за В. Івановим, має бути вплетеною в смислове поле людської діяльності. Філософський категоріальний апарат має розвиватися в якості форм практичного освоєння людиною світу, подолання ототожнення кате­горій «світогляд» і «філософія», «знання» й «свідомість», «світ» і «матерія».

Проблема людини в філософській спадщині В. Іванова займає клю­чове положення. Розглядаючи цю проблему, він виходив, насамперед, з діяльнісних аспектів людського буття, складовими частинами якого ви­ступають онтологічні, Гносіологічні, методологічні та інші чинники в їх єдності, оточуючий світ є людський світ, основа людської життєдія­льності. Філософія має обслуговувати людину і її основою має бути са­ма людська сутність.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку В. Іванов розглядав з позицій людини. Він звертав увагу на те, що людина є частиною і при­роди, і суспільства. Вона є тією живою істотою, яка з’єднує природу і суспільство. Тому від ставлення людини до природи залежить екологі­чна стабільність в світі, на суспільство людина суттєво впливає, але ще більш суттєво суспільство впливає на людину.

Аксіологічні орієнтації В. Іванова пов’язані перш за все з пробле­мою людини, її світоглядом та культурою.

Праксіологічні позиції В. Іванова найбільш яскраво проявилися у його намаганнях перебудувати філософію у напряму практично- діяльнісної природи людини.

Надія Павлівна Депенчук (1920—1992 рр.) — український філософ, методолог науки, доктор філософських наук, професор, навчалася у середній школі. У 1938 р. вступила до біологічного факультету Київського універси­тету. У 1943—1944 рр. — медсестра військового шпиталю. Після війни про­довжила навчання, захистила докторську дисертацію. Завідувала відділом філософських питань біології та екології. Коло наукових інтересів Н. Депенчук досить широке: філософські проблеми походження життя, про­блеми генетики, методології наукового пізнання тощо.

Онтологічні погляди Н. Депенчук мають матеріалістичне забарв­лення, коло її наукових інтересів становлять проблеми розвитку живої природи, організації та функціонування живих систем, системності та структури живого.

Гносіологічні уявлення Н. Депенчук мають відношення до діалекти­ки наукового пізнання, осмислення законів і категорій фізики, матема­тики, біології у їх взаємозв’язку.

Методологічні позиції Н. Депенчук ґрунтуються на основі систем­но-структурного аналізу. Вона всебічно обґрунтовувала цілісність біо­логічного знання, а також ідею доповнення як одного з методологічних принципів пізнання не тільки фізичних, а й біологічних об’єктів. Філо­софське осмислення проблем біології Н. Депенчук здійснювала через використання методів інших наук, виходячи з діалектичного уявлення про те, що все у світі взаємопов’язане.

Проблема людини в творчості Н. Депенчук розглядалася з боку аде­кватного переосмислення біології людини.

Проблем суспільства і суспільного розвитку Н. Депенчук торкається у системі «наука — виробництво» шляхом впровадження еколого- еволюційного підходу, взаємозв’язку точних наук і біології, етико- моральних аспектів екології.

Аксіологічні позиції Н. Депенчук пов’язані з природничими та сус­пільствознавчими поглядами на людину, діалектичним мисленням.

Праксіологічні орієнтири Н. Депенчук виявилися в її високих орга­нізаторських здібностях, самостійності та оригінальності мислення, пе­реконливості, умінні відстоювати свою точку зору на противагу номен­клатурним чиновникам від науки.

Микола Феодосійович Тарасенко (1939—1995 рр.) — український філософ. У 1958 р. закінчив Одеський технікум підготовки культ про­світників. У 1967 р. закінчив філософський факультет і отримав при­значення в Інститут філософії AH УРСР. Закінчив аспірантуру, захис­тив кандидатську дисертацію у 1973 р. У 1987 р. захистив докторську дисертацію. У тому ж році був обраний деканом філософського факу­льтету Київського університету, де працював до кінця свого життя. М. Тарасенко опублікував більше 51 наукових праць.

Онтологічні погляди М. Тарасенка грунтувалися на марксистсько- ленінській філософії, де в якості першооснови і рушійної сили розвитку всього існуючого береться матерія в її діалектичному забарвлені. М. Тарасенко головну увагу звертав на специфіку співвідношення тех­нології та культури, запропонував та реалізував оригінальний підхід до аналізу соціально-культурних основ технології, який полягає (на відмі­ну від субстратного, формаційного та структурно-функціонального) у виявлені інтерсуб’єктивного змісту промислової технології через спе­цифіку суспільних форм практики та суб’єкт-об’єктних відносин.

Гносіологічні уявлення М. Тарасенка знаходяться в орбіті діалекти­чного бачення світу, форм та методів його пізнання.

Методологічні позиції М. Тарасенка ґрунтуються на діалектичному обґрунтуванні гармонійних стосунків людини і природи, органічного поєднання форм руху матерії та технологій, які будуються на основі колективної праці людей.

Проблема людини розглядається М. Тарасенком через призму сто­сунків з природою. Людина є природна, суспільна і духовна істота. Сказане кристалізується у формулі М. Тарасенка «природа-технологія- культура».

Проблема суспільства та суспільного розвитку розглядається М. Тарасенком у системі «природа-технологія», де технологічні проце­си уявляються як суб’єктивно-об’єктивні відносини.

Аксіологічні орієнтири М. Тарасенка свідчать про його намагання поставити на світоглядний рівень людські відносини. Це була смілива альтернатива більшовицькій практиці, де людина розглядалася не як самобутня цінність, а як елемент, додаток до машини.

Праксіологічні позиції М. Тарасенка простежуються у тому, щоб наблизити філософів до життя, розглянути світоглядні проблеми у по­єднані з розвитком суспільства, матеріального й духовного виробницт­ва, червоною стрічкою через які проходить положення про інтер- суб’єктний зміст промислової технології.

Марія Львівна Злотіна (1921—2000 рр.) — український філософ- перипатетик, один із фундаторів соціологічної думки в Україні. У 1938 р. вступила до філософського факультету Московського інституту фі­лософії і літератури (МІФЛІ). Після закінчення війни завершує філо­софську освіту в Московському університеті ім. М. Ломоносова. З 1947 р. і до кінця свого життя працювала в Київському університеті ім. Т.Шевченка. У 1952 р, захистила кандидатську, а у 1965 р. — докторсь­ку. З кінця 50-х років викладала на кафедрі філософії Інституту підви­щення кваліфікації.

Онтологічні погляди М. Злотіної ґрунтувались на діалектичному ма­теріалізмі, у відповідності до якого першооснову і рушійну силу розви­тку всього існуючого становить саморухливість матерії як об’єктивної реальності. Треба зазначити, що М. Злотіна завжди дотримувалась не букви, а духу марксизму.

Гносіологічні уявлення М. Злотіної ґрунтуються на марксистсько- ленінській теорії відображення. Основою мислення є суспільно- історична практика, мислення поза матерією не існує. Почуття виника­ють внаслідок взаємодії людини з об’єктивною реальністю. Почуття є перетворення енергії у факт свідомості. М. Злотіна дотримувалась мар­ксистсько-ленінської формул, стосовно того, що пізнання є процес руху від активного споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. М. Злотіна вважала, що істина — це знання, об’єктивний зміст якого не залежить від людини і людства. Істини вона поділяла у відповідності до марксистсько-ленінської традиції на об’єктивну, абсо­лютну та відносну. Також вона виходила з точки зору Г. Гегеля стосов­но того, що істина завжди конкретна. Методологічні позиції М. Злотіної співзвучні марксистсько-ленінському вченню про діалекти­ку. Діалектика, за М. Злотіною, є логіка процесу, логіка становлення будь-чого, а не логіка функціонування завершеного результату, М. Злотіна розглядала будь-які процеси крізь призму діалектики, що вимагало всебічного, глибокого, повного й послідовного дослідження. Наукове дослідження пов’язане з тим, що в ньому задіяні три групи явищ: по-перше, об’єкти, по-друге, форми, методи та засоби пізнання, по-третє, сам суб’єкт пізнавальної діяльності. М. Злотіна виходила з то­го, що діалектика вимагає врахування специфіки конкретного.

Проблема людини не була спеціальним предметом філософії М. Злотіної. Але її викладацька діяльність пов’язана була з тим, щоб допомагати молодим людям (студентам) мати власний об’єктивний по­гляд на життя, який був би збагачений науково-діалектичним (а не дог­матично-діалектичним) методом.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку не були предметом спеціальних філософських розвідок М. Злотіної. Але як людина, яка виховувалась в епоху тоталітаризму, вона щиро вірила в комуністичне майбутнє, тобто в можливість такого рівня суспільного розвитку, коли людські відносини будуть сприяти всебічному розвитку кожної люди- ни. Разом з тим М. Злотіна критично ставилась до практики соціалісти­чного будівництва. З особливим сарказмом вона ставилась до таких но­вацій радянських теоретиків як «розвинутий» та «зрілий» соціалізм. М. Злотіна говорила, що термін «розвинутий» можна віднести до лю­дини, але не до суспільства, а «зрілим» може бути певна стадія розвит­ку плода, за якою наступає фаза «гниття», її розуміння соціалістичного суспільства ґрунтувалось на ідеї іманентної суперечливості суспільного розвитку.

Аксіологічні позиції М. Злотіної полягали в її вірі у моральний ко­декс будівників комунізму. Практику ж соціалістичного будівництва вона зважувала на принципах діалектики. Саме діалектика була для неї тим «лакмусовим папірцем», який дозволяв чітко розмежувати істину від її антиподів.

Праксіологічні позиції М. Злотіної, по-перше, детермінувались мар­ксистсько-ленінським вченням про роль суспільно-політичної практики як критерій істини. По-друге, М. Злотіна була достатньо мудрою і муж­ньою людиною і з принципових питань не поступалася істиною. Ма­буть, не випадково на її докторську дисертацію було зроблено негатив­ний відгук, і на засіданні експертної комісії BAK CPCP їй вдалося після довгої полеміки переконати експертів у своїй правоті.

Володимир Іларіонович Шинкарук (1928—2001 рр.) — філософ, доктор філософських наук, теоретик соціального та політичного пі­знання. 1950 р. закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, філо­софський факультет. У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «Ма­теріалізм О. М. Радищева». У 1965 р. — докторську дисертацію «Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля». Працював в Київському університеті. Один із засновників Київської філософської школи. Автор понад 350 наукових праць.

Онтологічні погляди В. Шинкарука розвивалися в орбіті марксист- ко-ленінського матеріалізму. Але В. Шинкарук відходив від ортодокса­льного марксизму-ленінізму в бік антропоцентризму. Це означало, що центр уваги філософа зміщується на онтологію людського буття, а не буття взагалі, чи класове буття.

Гносіологічні уявлення В. Шинкарука мають діалектико-матеріа- лістичне забарвлення, тобто він дотримувався філософських, загально- наукових та спеціальних методів теоретичної та практичної діяльності.

Проблема людини в філософській концепції В. Шинкарука посідає центральне місце. Він всебічно розглядав людину в якості природної, суспільної та духовної істоти. Світ дається людині передусім у формах її діяльнісного впливу на нього. Існує, за В. Шинкаруком, дивовижна подібність між структурою діяльності й самосвідомості людини.

Проблема суспільства і суспільного розвитку хвилювали В. Шинка- рука не менше, ніж проблеми людини. Незважаючи на ідеологічні об­ставини 60-х — першої половини 80-х років, В. Шинкарук схилявся до лібералізації суспільства, прагнув послаблення авторитарно- тоталітарного суспільного режиму.

Аксіологічні принципи В. Шинкарука полягають головним чином у його намаганнях розвинути антропологічну проблематику, збагачену діалектичним та історичним матеріалізмом.

Праксіологічні позиції В. Шинкарука розвивались в контексті перебудов- чих процесів в CPCP та боротьби українського народу за побудову суверенно­го, правового, соціального та демократичного українського суспільства.

Володимир Миколайович Мельников (1923—2003 рр.) — відо­мий в Україні філософ, спеціаліст в галузі формальної та діалектичної логіки. Народився в м. Харкові, навчався в 91-й середній школі. Під час Великої Вітчизняної війни В. М. Мельников захищав Сталінград, звіль­няв Донбас, Волинь і Польщу. Був нагороджений орденами і медалями. Вищу освіту здобув у Харківському юридичному інституті у 1948— 1952 рр., який закінчив з відзнакою. Навчався в аспірантурі Інституту філософії HAH України. У 1960 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «Сутність і явище — категорії матеріалістичної діалектики», а у 1991 р. — докторську дисертацію за темою «Категоріальність мислен­ня». Автор більше 20 робіт з логіки та методології сучасної фізики, зок­рема: «До питання про природу філософських категорій» (1959 р.), «За­дачник по логике» (1962 p.), «Логические задачи» (1989 р.) та ін.

У галузі онтології В. Мельников знаходився на позиціях діалектич­ного матеріалізму, розробляв категоріальний апарат матеріалістичної філософії у співпраці з фахівцями природознавчих дисциплін Донець­кого національного університету та інших вузів регіону.

Гносіологічні погляди В. Мельникова розвивалися в контексті діа­лектичного матеріалізму. Вчений враховував два ступені пізнавального процесу: чуттєвий і раціональний; розробляв філософські та загально- наукові форми та методи пізнання.

У галузі методології В. Мельников переважно розробляв раціональ­ні шляхи, форми, принципи і методи теоретичної та практичної діяль­ності. У полі зору наукових інтересів вченого знаходилася розробка ме­тодологічних функцій філософії в системі науки та культури.

Проблема людини в значній мірі цікавила В. Мельникова з боку сприяння розвиткові інтелектуального потенціалу студентської молоді. Переважаючого значення В. Мельников надавав формуванню само­стійної думки, пошуку оригінальних думок у слухачів, логічному об­ґрунтуванню своєї позиції.

У поглядах на суспільство і суспільний розвиток В. Мельников був прихильником оптимістичних орієнтацій, поважливо ставився до за­сновників вчення про комуністичну суспільно-економічну формацію, вважав, що не варто ототожнювати засновників і виконавців комуніс­тичної ідеї. В. Мельников підкреслював, що спаплюжити можна будь- яку ідею, адже історичний процес є не що інше, як боротьба інтересів не тільки окремих особистостей, а й певних верств, партій, класів, націй тощо.

Аксіологічні позиції В. Мельникова простежуються в його творах, де червоною ниткою проходить думка про необхідність шанувати і роз­вивати інтелектуальні здібності людини, опановувати законами логіки як науки.

Праксіологічні орієнтири В. Мельникова пов’язані з його участю у Великій Вітчизняній війні, активною життєвою позицією в роботі пар­тійної організації Донецького університету, де він працював понад 40 років, в міській організації суспільства «Знання», лекторській роботі в Донецькій області, на посаді професора, вченого секретаря Ради Дон­НУ з присудження наукових ступенів.

Віктор Васильович Альохін (1931—2003 рр.) — філософ, доктор фі­лософських наук, професор, відомий спеціаліст в галузі методологічних проблем управління. Народився в м. Слов’янську Донецької області. На­вчався в Слов’янському механічному технікумі, працював інженером- конструктором в «Главмаметі». Вищу освіту здобув на філософському фа­культеті Московського університету ім. М. Ломоносова. Там же навчався в аспірантурі. У 1967 р. захистив кандидатську дисертацію. У 1983 р. захис­тив докторську дисертацію за темою «Інженерно-технічна діяльність як предмет філософського аналізу». Завідував кафедрами філософії у Мос­ковському медичному інституті ім. Сеченова, Горлівському інституті іно­земних мов, Донецькому університеті, працював на посаді професора ка­федри філософії Донецької державної академії управління. Автор численних праць, зокрема: «Философские проблемы инженерно-техни­ческого труда» (1983 p.), «Отчуждение и социальное управление (филосо­фско-социологический анализ)» (2000 р.), «Формації і хвилі цивілізації» (2002 р.) та ін.

У поглядах на буття В. Альохін знаходився на позиціях діалектич­ного та історичного матеріалізму, приймаючи в якості першооснови та рушійної сили всього існуючого матерію як об’єктивну реальність, іс­нуючу незалежно від свідомості людей. Разом з тим він приділяв знач­ну увагу духовному фактору суспільного розвитку. В. Альохін обґрун­товував положення про вирішальну роль науки у системі продуктивних сил суспільства.

Гносіологічні позиції В. Альохіна свідчать про його поважливе ста­влення як до емпіричних, так і раціональних принципів, шляхів, форм і методів пізнавального процесу. Особливого значення в творчості В. Альохіна набули Гносіологічні аспекти відчуження в соціальному управлінні. Займався пошуком шляхів, принципів, форм та методів розв’язання проблем відчуження в сфері управління суспільними про­цесами.

Методологічні погляди і уявлення В. Альохіна пов’язані з розроб­кою принципів матеріалізму і діалектики в галузі державного управлін­ня розвитком продуктивних сил суспільства. Вчений обґрунтовував три рівня управлінського процесу: 1) технологічний; 2) прагматичний та 3) морально-світоглядний, які мають органічний взаємозв’язок. Доміную­ча роль в цьому процесі належить світоглядному фактору.

Проблема людини в творчості В. Альохіна розглядається через призму інженерно-технічної діяльності. Особливу увагу В. Альохін приділяв про­блемам походження і сутності людини в контексті екзистенціальної філо­софії. Філософ відчував обмеженість одномірного, матеріалістичного мо- ностичного ставлення до людини. Значну увагу В. Альохін приділяв проблемам мислення і діяльності менеджера, якому мають бути властиві плюралістичні орієнтири і толерантне ставлення до інакомислячих.

Проблеми суспільства і суспільного розвитку не залишалися осто­ронь у філософських пошуках В. Альохіна. Мислитель в позитивно­критичному плані ставився як до формаційної теорії К. Маркса, так і до сучасної цивілізаційної теорії Е. Тоффлера. У якості основи і рушійної сили суспільного розвитку В. Альохін брав духовний фактор помноже­ний на технічний прогрес.

Аксіологічні позиції В. Альохіна ґрунтуються на тому, що в центрі уваги його філософських поглядів знаходиться проблема «людина- інженер-менеджер». Тобто В. Альохін прагнув з’ясувати саме такий ве­ктор розвитку людини, хоча й не заперечував інших варіантів її розвит­ку. Найвищою цінністю В. Альохін вважав духовний чинник і зокрема творчість людини, яка є головним її виміром та умовою всебічного роз­витку особи.

Праксіологічні принципи В. Альохіна знайшли розвиток в його фі­лософській системі «наука-технологія-техніка». В. Альохін обґрунтував необхідність відкриття філософської аспірантури на кафедрі суспільно- гуманітарних дисциплін в Донецькій державній академії управління. Він також вважається засновником наукової школи з філософії управ­ління в ДонДАУ. В. Альохін є автором інженерних винаходів, пов’язаних з механізацією та автоматизацією процесів в галузі коксохі­мічного виробництва.

4.