Українська філософія XIX—XX ст.

До романтичного світогляду зробили значний внесок діячі українсь­кої культури Микола Іванович Костомаров (1817—1885 рр.), Панте­леймон Олександрович Куліш (1819—1897 рр.), Тарас Григорович Ше­вченко (1814—1861 рр.) та ін., які склали основу Кирило-Мефо- діївського товариства, заснованого в січні 1846 р.

Програма кирило-мефодіївців складалася з двох частин — зовніш­ньої і внутрішньої. Зовнішня частина вміщувала думки про перебудову слов’янського світу на основі зближення окремих слов’янських наро­дів. Внутрішня частина прогрими стосувалася розвитку освіти, містила ідеї національного відродження. Провідними ідеями були: ідея єднання слов’янських народів та федерація на основі непорушної автономності кожного народу, вирахування прав, свобод особи, поширення освіти, літератури тощо. Але 28 лютого 1847 почалися арешти братчиків.

«Книга буття українського народу» стала історичною програмою спасіння людства через любов до єдиного Бога, який є поряд з люди­ною. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок для його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства. Народ виступає спадкоємцем, що несе божественну спадщину. Сама ж Україна повинна стати віль­ною, незалежною і посяде почесне місце в Союзі Слов’янськім. «Так соборно, разом з визволенням усіх слов’янських народів, мислилось ви­зволення українського народу. В «Книзі буття» автор висловив думку про українську народну пісню, поезію, які пронизані глибоким духов­ним сенсом» [14, 216].

У філософській праці «Дві руські народності» через порівняння ха­рактерів двох східнослов’янських народів (росіян і українців) він зма­льовує низку відмінностей, а саме:

1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал;

2) для росіян характерним є «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе».

3) росіяни — «народ матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу;

4) росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь «холодність до краси природи», а українці люблять природу, тому «українська по­езія нерозривна від природи, вона оживлює її...», в ній «усе дихає, мис­лить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голо­сом то надії, то осуду»;

5) так само і любов до жінки — матеріальна у росіян, духовна в українців;

6) в релігії — у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, фо­рму, на «букву»; в українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол через обряд, через букву», їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять;

7) в суспільному житті у росіян панує «стремління до тісного сполу­чення частин, знищення особистих ідей під владою загальних, неруши­ма законність загальної волі і придушення особистої волі, а для україн­ців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу «особистій свободі», добровільному об’єднанню тощо [14, 217—218].

Український письменник, етнограф, історик та видатний мислитель Пантелеймон Куліш займався питаннями української державності, на­ціональної культури тощо. Основним принципом є принцип «подвійно- сти людини, двох природ, двоякого єства душі». Головну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій найсуттєвішим є «сер­цем». Завдяки йому людина здатна спілкуватися з Богом. Тому важли­во, щоб серце було чистим, храмом Божим. Саме «селянська» філосо­фія є істинною, тому що іде від Євангелія. Тому він закликає втікати від міського життя і йти на село.

Т. Г. Шевченко є не тільки борцем проти соціальної несправедливо­сті, а й палким прихильником національного визволення українського народу.

Проблема людини займає у нього центральне місце, людина знахо­диться в центрі всього буття. Природа — це віддзеркалення внутріш­нього життя людини. У його творчості людина і природа, природні явища і земля прагнуть гармонії, з’єднання частин в єдине ціле, де па­нує глибока моральність, налаштованність на очищення і всепрощення. Але, Шевченко висловлює протест Всевишньому, оскільки загострила­ся проблема соціальної несправедливості, на тлі якої страждають покі­рні і добрі люди.

Негативно поет ставився до пишності та церемоніальності церков­них служб, де священики поводили себе непристойно, забуваючи про істинну віру, в якій людина прагне досягти божественного Абсолюту, а, той, в свою чергу, намагається наблизитися до людини.

П. Юркевич (1826—1874 рр.) є продовжувачем специфічного філо­софського напрямку — кордоцентризму, започаткованого Г. Сковоро­дою. Філософський доробок П. Юркевича можна визначити як «філо­софію серця». «Філософія серця» П. Юркевича є філософсько- антропологічною концепцією в якій людина розглядається як індивіду­альність, а людське серце є носієм тілесних сил людини, осередком ду­ховного і морального життя людини.

П. Юркевич вважав, що мислення не вичерпує усієї повноти духов­ного життя людини, а досконалість її мислення не може визначити усіх особливостей людського духу. Саме серце людини здатне накопичува­ти почуття, вчинки, уявлення та набувати особистісного спрямування у світлі духовної істини.

Завдяки серцю можна знаходити та висловлювати такі стани, які є недоступними абстрактному знанню людського розуму. Процес кордо- центричного сприйняття формується не в голові людини, не в раціона­льних підвалинах її мислення, а в її серці.

П. Юркевич сприймав реальність урізноманітненою, плюралістич­ною, складеною з трьох компонентів: ноуменального світу — «царст­во» вічної правди, реального світу — царства розумних істот, феноме­нального світу — «царство» примарного існування тілесності.

На другу пол. XIX — першу пол. XX століття припадає життя вида­тного мислителя, засновника вчення про ноосферу В. І. Вернадського. На думку дослідника, людство перетворилося на загально планетну си­лу, а діяльність суспільно організованих розумних істот призвела до утворення ноосфери — надскладної системи (від гр. «ноос» — розум). Людина, наділена розумом — здатна загострити ситуацію в біосфері, що, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків. Отже, про­блема збереження біосферних процесів — це одна з найсуттєвіших проблем людства, оскільки є умовою збереження життя на землі.

Його вчення є узагальненням величезного досвіду про єдність лю­дини і природи. Вченого турбувала проблема відповідальності науко­вців за використання наукових досягнень, які можуть нашкодити на­вколишньому середовищу та людству. В. І. Вернадський визнавав необхідність тісної взаємодії філософського мислення та наукової дум­ки. У соціально-політичних поглядах В. І. Вернадський виступав проти насильства, за свободу мислення.

В. Липинський (1882—1931 рр.) — феноменальний науковець, який виклав своє бачення історичного процесу. Центральною темою творчо­сті В.Липинського виступали національні питання та процес державо­творення. Головним державотворчим чинником повинні бути елітарні аристократичні кола, яким відводилася важлива роль при розв’язанні суспільних проблем. Нація повинна народжуватися від держави, а саме від територіально-політичної єдності.

В. Липинський був переконаний у тому, що державна єдність спри­яє формуванню та становленню нації.

На думку В. Липинського, кожний народ повинен пережити період монархії, оскільки відсутність абсолютної монархії на дасть можливості створити власну державність.

Крім того, В. Липинський високо оцінив духовний потенціал селян­ства, яке повинно бути, на його думку, носієм справжньої національної ідеї. Селянство повинно втілити в собі безкомпромісну суспільну силу, яка в майбутньому здатна виконати відновлюючу роль у процесі відро­дження України.

В. Липинський висловив думку про те, що всі мешканці Української зе­млі мають право бути повноправними громадянами Української держави.

Відчутний вплив справив на вітчизняну філософську думку глибо­кий аналітик Дмитро Донцов (1883—1973 рр.). Дмитро Донцов у своїх працях дотримувався ідеї про цілковиту самостійність української дер­жави. На його думку, українська держава повинна набути статусу само­стійної та незалежної країни. Філософські погляди Д. Донцова схиля­лися до того, що вирішальну роль в розвитку нації повинна відігравати еліта та носили характер волюнтаризму. Нація — це самодостатня цін­ність, а держава повинна виконувати роль гаранта та захисника націо­нальних ідей та інтересів.

Суспільно-гуманітарні погляди Д. Донцова зводилися до розгляду ірраціональної волі як основи окремого індивідууму, суспільства та на­роду. Мислитель виступав палким прихильником успішної реалізації виваженої національної ідеології.

Після Другої світової війни відбуваються певні зміни і певне відро­дження філософії, зростання професійного рівня філософів, оновлення проблематики. У 60-х роках XX століття, під час хрущовської «відли­ги», філософія набула відповідного статусу і отримала можливість під­німати ті теми, на які раніше накладалося партійне табу.

70-80 роки відзначилися новою генерацією вчених, які активно по­чали досліджувати світоглядну проблематику, процеси пізнання, гли­бинні сфери інтелектуальної діяльності.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Хто такі книжники? Як позначився їх вплив на становлення украї­нської філософської думки?

2. В чому полягає ідея «сродної праці» у філософії Г. Сковороди?

3. Який вплив здійснило Кирило-Мефодієвське товариство на роз­виток вітчизняної філософії?

4. Визначте співвідношення вчення про серце в філософії Г. С. Сковороди та П. Юркевича?

5. Сформулюйте філософську позицію Т. Шевченка щодо внутріш­нього життя людини.

6. Дати оцінку В. Липинському і Д. Донцову як представникам укра­їнської національної ідеї.

7. У чому полягає сучасне значення ідей В. Вернадського?

8. Що таке ноосфера та яка її роль у житті сучасного суспільства?

Теми для написання рефератів

1. Філософські погляди літописця Нестора в його «Повісті минулих літ».

2. Багатоаспектність людини як соціальної одиниці в «Поучанні» В. Мономаха.

3. Антропологічні погляди Г. Сковороди — класика української філо­софської думки.

4. Суспільно-політична проблематика Кирило-Мефодієвського това­риства.

5. Кордоцентризм у філософських поглядах М.Костомарова і П. Куліша.

6. Антропологізм та його спрямованість у творчості Т. Шевченка.

7. Спадщина П. Юркевича в контексті української філософської тра­диції.

8. Ноосфера і проблема людини у вченні В. Вернадського.

Література

1. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. K., 1996.

2. Литвинов В. Д. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. K., 1984.

3. Хижняк Киево-Могилянська академія. Суспільно-політичні й ідео­логічні передумови виникнення вищої освіти на Україні. K., 1991.

4. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. K., 1992.

5. Бычко А. К. Народная мудрость Руси. Анализ философа. K., 1988.

6. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. К.,1996.

7. Історія філософії України. Підручник. K., 1994.

8. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. K., 1990. Т. 1—3.

9. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. — Львів, 1985р.

10. Історія філософії України: Хрестоматія.-К.:, 1993р.

11. Донців Д. Націоналізм. — Лондон, 1986 р.

12. Юркевич П.Д. Философские произведения. — M., 1990.

13. Вільчинський Ю., Вільчинська С. та інші. Розвиток філософської думки в Україні. — Львів, 1994.

14. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навчаль­ний посібник. — K.: Україна, 2001. — 512с.