1. Розвиток професійної академічної філософської думки

Петро Дмитрович Лодій (1764—1829 рр.) — український та росій­ський філософ. Навчався у Львівській греко-католицькій семінарії і на­лежав до найкращих її учнів. У 1787 р. його призначають до вищої тео­логічної аноди, де викладались філософські дисципліни та математики.

Онтологічні позиції П. Лодія сформулювались під впливом І. Канта. Позитивно ставлячись в цілому до філософських поглядів І. Канта, П. Лодій критикував кантівську спробу провести принципову межу між змістом і формою, сутністю і явищем, а також намагання І. Канта пока­зати мислення незалежним від буття. Світ існує сам по собі, поза розу­мом і свідомістю людей, вважав П. Лодій.

Гносіологічні погляди П. Лодія перегукуються з філософським вченням І. Канта. Але П. Лодій не поділяє кантівського агностицизму. Він вважав, що пізнання істини можливе. Істина, за П. Лодієм, є співпа- дання наших думок з предметом, який дійсно існує поза людиною. П. Лодій розвивав, всупереч І. Канту, сенсуалістичні погляди на про­блему пізнання. П. Лодій стверджував достовірність даних чуттєвого досвіду, зазначав також, що за допомогою мислення людина може гли­бше пізнати світ, закони природи. Критерієм істини П. Лодій вважав несуперечливість і одностайність думки більшості людей.

Методологічні позиції П. Лодія пов’язанні з онтологією і гносеоло­гією І. Канта. Стосовно походження знань і методологічної функції фі­лософії П. Лодій вважав, що наші органи почуттів відтворюють зовні­шній світ, який є оригіналом, а знання про нього — копією. П. Лодій вбачав покликання людини в тому, щоб глибше пізнати світ, відкривати закони його розвитку та властивості предметів оточуючого нас світу.

Проблема людини. Людину П. Лодій розглядав як єдність тіла і ду­ші. Сутність душі, за П. Лодієм, полягає в ансамблі природних, пізна­вальних та вольових здібностей. Проблему співвідношення душі та тіла П. Лодій розглядав з деїстичних позицій, а саме: заперечував божест­венний характер походження душі, її безсмертя. Він доводив, що психі­чні явища залежать від діяльності мозку, тобто якщо мозок буде по­шкодженим, то людина не буде мати ніяких відчуттів.

До проблеми суспільного розвитку П. Лодій підходив з боку похо­дження всезагального державного права. Він вважав, що воно має при­родне походження і з цього робив висновок, що всі люди рівні за своєю природою.

Аксіологічні погляди П. Лодія полягають у тому, що найвищою су­спільною цінністю він вважав освіту і науку, тому він всіляко пропагу­вав і критично осмислював нові досягнення західноєвропейської філо­софської думки.

Праксіологічні позиції П. Лодія характеризуються тим, що він за­ймав громадянську позицію у боротьбі проти спроб заборонити викла­дання філософії в Росії та звести її до ролі «служниці богослов’я». У 1821 р. його було звільнено з посади декана, заборонено викладати фі­лософські дисципліни.

Йоган Баптист Шад (1758—1834 рр.) — уродженець Баварії. Бли­зько 30 років провів у бенедиктинському монастирі. Згодом критикував чернецьке життя і втік з монастиря. В Иєні обіймав посаду приват- доцента університету і писав філософські твори. Потім працював про­фесором філософії Харківського університету, який в 1816 р. змушений був залишити.

Онтологічні погляди И. Шада носять переважно пантеїстичний ха­рактер. Основою і джерелом розвитку природи виступають дві сили: позитивна і негативна. Сили ці існують як в неорганічній, так і в орга­нічній природі, а також у людському суспільстві.

Гносіологічні погляди И. Шада пов’язанні з критикою агностицизму та апріоризму І.

Методологічні позиції Й. Шада полягають у пошуку діалектичних зв’язків і відносин у розвитку природи, суспільства та духовності. Він помічає, що позитивні та негативні сили проявляються в неорганічній природі у вигляді протягування та відштовхування, в органічній — по­дразливості і відчуття, а у суспільному житті — як бажання і здатність мислити. Ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох протилежних видів. Унаслідок цього все в природі поєднується і вона становить один живий організм.

Й. Шад детально розглядає проблему походження людини. В основі її походження лежать закони природи. У своєму розвитку людина про­ходить три етапи: тваринний, природний та моральний. Перехід від од­ного етапу до іншого детермінується соціальним середовищем. У роз­витку суспільства ключову роль відіграє людина та її розум, врешті- решт, її потреби, інтереси, цілі, ідеали та цінності.

Проблеми суспільства та суспільного розвитку розглядаються Й. Шадом з позицій гармонії та взаємовиключення протилежностей. У су­спільному житті цими протилежностями є правитель і народ, суспільні стани і покоління, в людському роді взагалі — досконалість та недос­коналість націй. Коли знищується різниця між народами та націями, прагнення до гармонії згасає, суспільна гармонія можлива тільки за умови рівності протилежностей.

Аксіологічні погляди Й. Шада полягають у тому, що він багато ува­ги надавав проблемам розвитку природи, людини, роду людському як співдружності вільних націй. Саме ці ідеї Й. Шада сприяли формуван­ню витоків національної свідомості в Україні.

Праксіологічні позиції Й. Шада пов’язанні з його активною полі­тичною позицією. Й. Шад у зв’язку зі «Звільненням Європи» від Напо­леона виклав свої власні соціально-політичні погляди, які не сподоба­лись царському уряду і йому було запропоновано протягом 24 годин залишити межі Російської імперії.

Орест Маркович Новицький (1806—1884 рр.) — за походженням належав до старовинного дворянського роду. Закінчив Острозьке духов­не училище та Острозьку духовну семінарію. З 1831 р. — бакалавр поль­ської мови, а з 1834 р. — бакалавр філософії Київської духовної академії. З 1837 р. — ординарний професор філософії Київського університету.

Онтологічні погляди О. Новицького простежуються в його роздумах про філософію та її роль в духовному розвитку людини та людства. Першоосновою та рушійною силою розвитку природи і суспільства є духовний початок. Усі реально існуючі природні та суспільні предмети, явища і процеси являються лише формами і продуктами найвищого ду­ховного енергетичного початку — Бога.

Гносіологічні уявлення О. Новицького полягають у визнанні актив­ної ролі в пізнавальному процесі почуттів, розсудку, розуму та інших сил душі. Почуття інформують про необмеженість розмаїття природи і явищ нашого власного внутрішнього світу. Розсудок класифікує все розмаїття природи і зводить його до двох головних початків — матерії та духу. Розум своїм світлом ідей об’єднує двоїстий світ, надає йому єдності та гармонії. Саме цю роль виконує філософія. Значну роль в процесі пізнання відіграє досвід та умоспоглядання. Вони діють разом. Досвід надає речам зміст, єдність — дійсність, а умоглядність — фор­му, єдність і необхідність.

Методологічні позиції О. Новицького полягають у тому, що автор намагається піймати гармонію та взаємовиключенність внутрішніх сил життя з зовнішніми та стихійними силами руйнування. Йдеться про те, що пізнаючий дух бореться зі світом, який містіть у собі вільний та не­вільний початки, діяльний і стримуючий рух початки.

Проблема людини у творчості О. Новицького розглядається у зв’язку з питанням про роль великих людей в історії. О. Новицький звертає увагу на те, що не великі люди і не випадковість творять істо­рію. У дусі соціально-політичних поглядів К.Маркса автор вважає, що великі люди відіграють видатну роль в історії, коли їм вдається підхо­пити ті ідеї, які бродять у гущі народних мас.

Думки про суспільство і суспільний розвиток О. Новицького також в значній мірі формувалися і розвивалися під впливом марксистської філософії. О. Новицький виступав проти крайніх точок зору, пов’язаних в дослідженнями людської історії. Він критично ставився до тих вчень, згідно з якими світова історія будується за умоглядними іде­ями та вічними законами світової ідеї. Він також виступав проти суб’єктивно-ідеалістичних вчень, за якими причини розвитку людства знаходяться виключно в моральних чи вольових мотивах. О. Новицький вважав, щоб скласти правильне об’єктивне уявлення про історичний процес необхідно точно відобразити факти і обставини, тобто добре знати місце, час, звичаї, особливості світогляду та мислен­ня, найглибші ідеї, які рухають людьми. У поглядах на історію О. Новицький дотримувався європоцентризму. На його думку розвиток всесвітньої історії детермінується Європою. Не заперечувалась при цьому і роль інших народів та континентів.

Аксіологічні погляди О. Новицького розкриваються у процесі аналі­зу корисності філософії. Усі речі як матеріального, так і духовного га­тунку корисні, коли слугують досягненню вищих духовних цілей. У співвідношенні дилеми «життя-праця» О. Новицький керується тим, що ми живемо не для того, щоб працювати, а, навпаки, працюємо, щоб жи­ти істиною, досягати істинних цілей життя. Усе високе і благородне ги­не, коли метою життя і найвищою цінністю постає користь. Там, де все вимірюється включно меркантильними інтересами, там не може бути героїчних вчинків, безкорисності, самопожертвування та істинно вели­ких людських характерів.

Праксіологічні установки О. Новицького простежуються у його по­зиції, щодо звинувачень філософії у її шкідливості для держави і релігії. О. Новицький підкреслював, що філософія в цьому не винна.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813—1880 рр.) — навча­вся в Києво-Могилянській академії. У 1833—1837 рр. — магістр Київ­ської духовної академії. Бакалавр німецької мови у 1843 р. З 1851 р. — професор філософії Університету Св. Володимира.

Онтологічні погляди С. Гогоцького характеризуються теоцентриз- мом, у відповідності до яких він розглядав душу і дух як дві форми прояву життєвого початку Бога. С. Гогоцький заперечував атомістичну теорію. Схилявся до деїстичного ставлення до світу, а також до прові­денціалізму, згідно з яким мета внутрішньо властива істотам, які розви­ваються. За Г. Гогоцьким, мета править всіма проявами речей, розвитку всьому існуючому притаманні не ляше зміни, а й послідовність, посту­повість, спрямованість певного родового життя, властивого розвиваль- ним системам.

Гносіологічні уявлення С. Гогоцького пов’язанні з пошуками осно­вних методів дослідження історико-філософського процесу. До цих ме­тодів, за С. Гогоцьким, належать індуктивний і дедуктивний, аналітич­ний і синтетичний як на чуттєвому, так і на раціональному рівнях. Інакше кажучи, С. Гогоцький у процесі пізнання зазначав три основних етапи пізнавальної діяльності: 1) чуттєвий рівень; 2) рівень уявлюючої свідомості; 3) рівень мислення. Істину С. Гогоцький розглядав як гар­монійне поєднання мислення і буття, а її критерій вбачав у внутріш­ньому житті людини, одухотворенні релігією.

Методологічні позиції С. Гогоцького полягають у всебічному об­ґрунтуванні емпіричних і теоретичних методів аналізу у їх гармонії та взаємовиключенності. С. Гогоцький піддає критиці гегелівську діалек­тику, за якою єдність аналізу і синтезу відбувається на зовнішньому рі­вні, тобто на рівні мислення філософа, а не об’єктивно, незалежно від його свідомості. С. Гогоцький також звертає увагу на те, що мислення людини і людства детермінується низкою обставин, в яких жива люди­на, а й розвитком суспільства в цілому і зокрема освіти, культури, нау­ки. Таким чином, методологічні погляди і уявлення С. Гогоцького фор­муються і розвиваються з позицій широкого соціокультурного підходу. У своїх творах він також обстоює ідею історизму.

Людина у поглядах та уявленнях С. Гогоцького виглядає живою іс­тотою, якій властиве раціональне та ірраціональне ставлення до світу. Людина є пізнавальний і діючий суб’єкт. Внутрішньому життю людини постійно властиве гадання і мислення, яке прагне адекватно відобрази­ти нескінченність і вічність реального світу. У розвитку людини має мі­сце перехід від пасивного стану моральних сил до самосвідомості та самодіяльності.

Погляди на суспільство і суспільний розвиток у С. Гогоцького були теїстичними. Це значить, що основу та рушійну силу суспільного роз­витку він вбачав у двох взаємопов’язаних моментах: рухливість, мінли­вість і сталість, незмінність, незнищувальність, які детермінуються іде­єю. Переважне значення С. Гогоцький у процесі розвитку надавав тому, що не руйнується і залишається постійним, вічним, непорушним. Знач­ної уваги у суспільному Житті С. Гогоцький надавав самопочуттям, са­мосвідомості, моралі та релігії. Історію українського народу С. Гогоцький пов’язував з Росією, вважаючи, що південноруський на­род ще не має достатніх підстав до самостійного життя. Водночас С. Гогоцький не поділяв гегелівського вчення про можливість одного народу панувати над іншими.

Аксіологічні позиції С. Гогоцького полягають у тому, що вій нада­вав великої ролі і значення у суспільному житті філософії та релігії, об­стоюючи концепцію двох істин. Філософські істини базуються на по­шуках основ душевного життя і законів мислення, тоді як релігійні істини утверджуються на вірі та божественному одкровенні. Релігійні істини, за С. Гогоцьким, являються опорними для розуму людини.

Праксіологічні принципи С. Гогоцького простежуються у його нега­тивному ставленні до викладання у початкових школах українською мовою, яку він розглядав як своєрідний жаргон, С. Гогоцький не сприймав соціалістичних ідей, про які йшлося у другій половині XIX ст. майже на кожному перехресті. Причиною відчуженого ставлення до соціалізму було те, що соціалісти заперечували приватну власність, яка, за С. Гогоцьким, є основою вдосконалення і самовдосконалення зага­льної природи людини. Інакше кажучи, скасування приватної власності веде до руйнації людської особистості. Без приватної власності людина відчуває себе чужою в оточуючому соціальному середовищі.

Памфіл Данилович Юркевич (1827—1874 рр.). Навчався у Полта­вській семінарії, потім — у Київській духовній академії. По закінченню КДА залишається працювати в ній викладачем. З 1861 р. працює в Мо­сковському університеті завідуючим кафедрою філософії. Основні фі­лософські праці. «Ідея», «Серце і його значення у духовному житті лю­дини за вченням слова Божого» та ін.

Онтологічні погляди П. Юркевича полягають у тому, що в якості першооснови і рушійної сили розвитку всього існуючого проголошу­ється Бог. Зв’язувючою ланкою між Богом та людиною визнаються ідеї, в яких ототожнюється мислення та буття. Ідея не є щось субстанційне та реальне. Вона — тільки прообраз реальності. Ідея має ідеальне буття. Буття взагалі, за П. Юркевичем, має три сфери: 1) царство ідей, «ноу­менальний світ»; 2) царство розумних істот — реальний світ; 3) царство чуттєво-сприйнятливих речей — феноменальний світ. Ідеї — це майбу­тнє предметів та явищ, тобто вони є тим, чим мають бути предмети оточуючого світу.

Гносіологічні уявлення П. Юркевича пов’язанні з поняттям «ідеї». Саме ідеї визначають усю діяльність і творчість суб’єкта. Ідеї є сутніс­тю речей, явищ, процесів. Пізнати їх неможливо. Ідея завжди індивіду­альна. Розум же має справу із загальним, в тому індивідуальне він не здатний збагнути. Особистісне — індивідуальне — непроникливе для розуму. Ідеї виступають проявом діяльності людської душі, вони стоять поза межами розуму і осягаються тільки «серцем». Раціональне, тобто мислення, заперечує моральне в людині, тому мислення не вичерпує всієї повноти нашого духовного життя. Органом душі визнається все людське тіло. Звідси випливає визнання того, що серце поєднує в собі всі тілесні сили і є найближчим органом душевного життя.

Методологічні позиції П. Юркевича проявляються в обґрунтуванні положення про те, що серце становить центр пізнавальної діяльності душі. Він виходив з того, що розум, «голова» контролює, диригує, а се­рце — породжує пізнавальний процес. У відображенні дійсності, яка породжується серцем, П. Юркевич пропонує розрізняти два аспекти: 1) знання зовнішніх предметів, яке присутнє у цьому уявленні; 2) душев­ний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. П. Юркевич обґрунтовує положення про те, що будь-яке поняття входить до нашої душі як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі.

Проблема людини цікавить П. Юркевича, насамперед, з боку її сут­ності. Сутність людини зосереджена в її душі, а сутністю душі є не ро­зум, а серце, оскільки мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Саме в серці знаходяться такі почуття, які становлять основу її вчинків. Ці почуття мають приватне визначене прямування. Отже, саме серце є центром душевного і духовного життя людини. Воно є джере­лом доброго і злого в думках і вчинках людини. Людині, за П. Юркевичем, притаманний так званий етико-естетичний погляд на світ. Цей погляд випливає із природи серця, яке є першоосновою і ру­шійною силою людини. У цій якості серце виступає ансамблем почут­тів, волі, розуму, віри, надії та любові.

Суспільство, за поглядами П. Юркевича, розпочинається, безпосе­редньо, з життя людини у певній спільності людей: рід та плем’я. Родо­племінні звичаї становлять моральність людини, а знання — авторитет старших. П.Юркевич підкреслює, що людина формується як людина саме в суспільстві. Не зоставалися осторонь у поглядах П. Юркевича моральні та екологічні проблеми людства, які зараз досягли глобально­го масштабу. Звідси випливає виключне значення загальнолюдських моральних цінностей.

Аксіологічні позиції П. Юркевича полягають в наступному: найви­щою цінністю визнається духовний початок в образі Бога. Представни­ком Бога на землі є Людина, яка має божественне право на володарю­вання над живою та неживою природою. Посередником між Богом і Людиною виступають Ідеї, серед яких домінуючу роль виконують мо­ральні та естетичні. Саме вони становлять рушійну силу Серця.

Праксіологічні уявлення П. Юркевича полягають в намаганні поєд­нати об’єктивний ідеалізм Платона і суб’єктивний ідеалізм І. Канта, об’єднуючим началом він проголошує серце, яке розглядається в якості основи і рушійної сили життєдіяльності людини. Із цього випливали певні методологічні та практичні висновки в тому значенні, що серце не помиляється і детермінує практичну діяльність людини.

Петро Іванович Ліницький (1839—1906 рр.). Закінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію. З 1865 р. — викла­дач філософських наук в Київській духовній академії. З 1867 р. — бака­лавр філософії, з 1869 р. — доцент філософії, з 1871 р. — екстраорди­нарний, а з 1876 р. — ординарний професор філософії і, нарешті, з 1890 р. — заслужений ординарний професор філософії. П. Ліницький опуб­лікував близько двадцяти фундаментальних праць, перед них найбільш вагомі: «Загальний погляд на філософію» (1867 р.), «Огляд філософсь­ких вчень» (1874 р.) «Вчення Платона про божество» (1876р.), «Про умогляд та відношення умоглядного пізнання до досвіду» (теоретично­го і практичного) (1881 р.) та ін.

Онтологічні погляди П. Ліницького все більше зміщуються з кла­сичних філософських питань до питань про існування унікальної ї не­повторної людини. Центр тяжіння філософської думки П. Ліницького рухається у бік людської екзистенції, тобто осмислення своєрідності духовного особистісного буття. П. Ліницький схилявся до вирішення смисложиттєвої, етичної проблематики, людської моральності. Він прагнув синтезувати метафізично-філософські підходи до змісту мо­ралі, П. Ліницький обґрунтовував необхідність релігійної віри, крити­чно ставився до матеріалістичних та позитивістських онтологічних поглядів.

У гносеологічних питаннях простежується боротьба П. Ліницького проти емпіричних методів в богослов’ї. П. Ліницький надавав переваги розуму в релігійному житті людини, оскільки вважав, що релігійна віра будується на людських почуттях і особливо розумі. Особливості гносе­ологічних уявлень П. Ліницького відобразились у поглядах на об’єкт і суб’єкт пізнання. Об’єктами пізнання він визнавав Бога, Природу і лю­дину в їх цілісності, основою пізнавальної діяльності П. Ліницький вважав умогляд, головним методом філософування є аналітико- синтетичний метод.

Методологічні уявлення П. Ліницького полягають у тому, що він, насамперед, обґрунтовував роль філософії у духовному освоєнні світу, підкреслюючи, що філософія вносить до процесу пізнання єдність, цілі­сність та гармонійність. П. Ліницький заперечував також емпіричний метод в тому значенні, як його пропагували позитивісти. Він захищав апріоризм від критики останнього з боку матеріалістів, доводячи, що апріоризм є характерною рисою людського розуму.

Проблема людини, віри та розуму. Він вважав, що ідеальна людина гармонійно поєднує віру та знання, які взаємопроникають і гармонійно взаємообумовлюють одне одного. На відміну від П. Юркевича, який надавав вирішального значення серцю в житті людини, Ліницький за­ймає в цьому питанні помірковано-раціоналістичну позицію, підкрес­люючи величезне значення розуму і серця в духовному світі людини.

У поглядах на суспільство П. Ліницький піддавав конструктивній критиці теорію економічного детермінізму, підкреслюючи разом з тим значення матеріального фактору в суспільному розвитку, П. Ліницький звертав увагу на те, що принцип свободи є ілюзія, якщо він не підкріп­люється матеріально. П. Ліницький не заперечував можливість соціалі­стичної перебудови суспільства, але на засадах інтелектуальної рево­люції, оскільки в якості першооснови і рушійної сили розвитку суспіль­ства проголошував моральні цінності.

Аксіологічні уявлення П. Ліницького були пов’язані перш за все з такими об’єктами як Бог, Природа і Людина в їх цілісності, по-друге, він дотримувався ідеалістичних поглядів, різко виступав проти позити­візму і схилявся до неокантіанства. По-третє, П. Ліницький не виходів за межі християнського світогляду, надаючи особливого значення філо­софії як історичному типу світогляду, який детермінує світорозуміння, світосприймання та в цілому поведінку людини.

Праксіологічні позиції П. Ліницького простежуються у тому, що не­зважаючи на те, що на зламі 60-70-х роках XIX століття філософія йшла у наймички до конкретних наук або до політики, він не піддався моді, а боровся з вульгарний матеріалізмом та позитивізмом. П. Ліницький на­магався йти своїм шляхом в філософії, дотримуючись всього конструк­тивного, що є в матеріалізмі та ідеалізмі, надаючи переваги останньому.

Олексій Олександрович Козлов (1831—1900 рр.). У 1843 р. всту­пив до 1 -ї московської гімназії. У 1851 р. стає вільним слухачем мате­матичного Факультету московського університету, через рік перейшов на історико-філологічне відділення і захоплюється фур’єризмом і мате­ріалізмом. Захистив магістерську дисертацію «Про ренту за теорією Pi- кардо», а з 1856 р. по 1861 р. викладав російську словесність. У 40-і ро­ки ґрунтовно захоплюється філософією. У 1876—1886 рр. працював у Київському університеті. У 1884 р. захистив докторську дисертацію «Ґенеза теорії простору та часу в Канта». Займався видавницькою дія­льністю у Києві та Москві.

Онтологічні погляди О. Козлова пов’язані з панпсихізмом, у відпо­відності до якого в якості першооснови і рушійної сили розвитку всього існуючого визнається духовна субстанція. Під впливом Г. Ляйбніца О. Козлов сприймає положення, що справжній світ становить систему взаємодіючих різноманітних субстанцій, чуттєво-сприйнятливий світ вважався ілюзорним і не мав справжньої реальності. Внаслідок об’єктивно-ідеалістичного сприйняття світу рух, простір і час виступа­ють тільки знаком або символом різноякісних духовних субстанцій. Бог є найвища субстанція, свідомість якої необмежена. Людина є субстан­ція, свідомість якої обмежена, тому людина користується таким понят­тями як «до цього, тепер, після». Звідси випливає суб’єктивне уявлення про минуле, сучасне і майбутнє. О. Козлов виходив з того, що одні ду­ховні субстанції деградують, а інші удосконалюються. Але найвища духовна субстанція Бог залишається незміною. Більше того, вона про­низує собою весь світ. Тут спрацьовує анімістична традиція щодо живої душі, яка притаманна всім речам оточуючого нас світу.

Гносіологічні уявлення О. Козлова стосуються того, що найвища духовна субстанція може усвідомлюватися людиною, скільки Бог ство­рив людину за власним образом і подобою. Але пізнати себе стовідсот­кове неможливо, тим більше неможливо пізнати Бога, який є необме­женим і неконкретним. Бог не має ні початку, ні кінця, тому йдучи шляхом понятійного пізнання Бога, людство здійснює немало помилок.

Методологічні уявлення О. Козлова пов’язані з його онтологічни­ми та гносеологічними поглядами. Він всебічно обгрунтовував поло­ження про те, що філософське пізнання за своєю сутністю і метою принцип відрізняється від конкретно-наукового пізнання. Звідси стає зрозуміло, чому О. Козлов негативно ставився до реалізму в мистецт­ві. Його трактування реалізму швидше мають відношення до серед­ньовічного реалізму.

Проблеми людини О. Козловим з позицій об’єктивного ідеалізму. Людина є творінням Бога, яка намагається збагнути свою сутність і сутність Творця.

Питання суспільного розвитку розглядаються О. Козловим у зв’язку з пошуками оптимальних шляхів, форм, методів та засобів розв’язання складних соціально-політичних проблем. У той час, коли в Росії скла­лась революційна ситуація, О. Козлов виступив противником револю­ційного руху, а також лібералізму, він також негативно поставився до простого народу, заявляючи, що він не в змозі самостійно здобути волю та користуватися нею. О. Козлов висміював заклики народників стосо­вно гуманістичного ставлення до селянства.

Олексій Максимович Гіляров (1855—1938 рр.). У 1876 р. вступив до Московського університету, в якому у 1884 р. розпочав викладацьку діяльність. З 1887 р. життя і творчість О. Гілярова були пов’язані з Ки­ївський університетом. З 1891 р. — професор університету, а 1922 р. був обраний академіком Всеукраїнської академії наук. Основні праці О. Гілярова: «Платонізм, як основа сучасного світогляду, у зв’язку з питаннями про завдання та долю філософії», «значення філософії», «Грецькі софісти, їх світогляд та діяльність у зв’язку із культурною іс­торією Греції» та ін.

Онтологічні погляди О. Гілярова пов’язані з панпсихізмом німець­кого філософа, фізика та психолога Г. Фехнера. Сам же О. Гіляров роз­робляв оригінальне філософське «синехологічне» вчення, тобто вчення про всезагальну єдність усього матеріального і духовного у Всесвіті. Головна думка О. Гілярова полягала у тому, що Всесвіт є живий орга­нізм, в якому свідомість не виникає і не зникає, а існує вічно. Вона причина самої себе. Поза свідомості матерія не існує. Більше того, першоосновою і рушійною силою всього існуючого є свідомість, разом з тим О. Гіляров дотримувався думки про тотожність буття і свідомості, оскільки оточуючий світ становить зміст свідомості, треба зазначити, що вчення про «всесвітню свідомість» О. Гілярова близьке до філософ­ського вчення В.Соловйова про «всеєдність». Різниця між ними полягає в тому, що Гіляров стояв осторонь теологічної проблематики.

Гносіологічні погляди О. Гілярова стосуються головним чином фі­лософського ідеалізму. В його межах він займав позиції релігійного скептицизму і вільнодумства.

Методологічні уявлення О. Гілярова пов’язані з обґрунтуванням вчення про тотожність буття і свідомості. Із цього О. Гіляров робив ви­сновок, що природу можна вивчати після того, коли вивчимо дух.

У поглядах на людину О. Гіляров знаходився на гуманістичних по­зиціях і не поділяв офіційної доктрини радянського періоду, коли лю­дина фактично морально і фізично була позбавлена особистісної систе­ми життєвих цінностей та переконань.

У поглядах на суспільство О. Гіляров знаходився на позиціях філо­софського ідеалізму, визнаючи в якості першооснови і рушійної сили його розвитку морально-релігійний фактор. У радянський період своєї творчості О. Гіляров намагався перейти на позиції історичного матеріа­лізму, але гуманістична спрямованість його філософського світогляду не сприйняла офіційної філософії вульгарного економізму.

Аксіологічні позиції О. Гілярова пов’язані перш за все з творчістю, пошуком нових поглядів і уявлень, зокрема, «синехологічного вчення» у відповідності до якого Всесвіт є «одухотворений організм». Звідси, заклик ставитися до всього існуючого по-людськи, не завдавати шкоди живим істотам.

Праксіологічні принципи О. Гілярова стосуються його ставлення до політики, до Жовтневої революції. Він не вступав до будь-якої партії, не поділяв жорстоких принципів Жовтневої революції, боляче реагував на безглуздя братовбивчої громадянської війни. Дотримувався і пропа­гував загальнолюдські цінності.

Георгій Іванович Челпанов (1862—1936 рр.) — відомий україн­ський і російський психолог і логік, прихильник неокантіанства. Вищу освіту отримав в Одесі. У 1892—1906 рр. — професор філо­софії і психології Київського університету. У 1907 р. переїхав до Москви, де був професором психології Московського університету. У 1912 р. заснував і був директором першого в Росії інституту пси­хології (до 1923 р.). Основні твори Г. Челпанова: «Мозок і душа» (1890 р.), «Проблема сприйняття простору в зв’язку із ученням про апріорність і вродженість» (ч. І -1896 р., ч. II — 1904 р.), «Вступ до філософії» (1907 р.) та ін.

Розглядаючи онтологічні питання щодо першооснов та рушійних сил розвитку всього існуючого Г. Челпанов намагався поєднати матері­алізм з ідеалізмом. Принаймні він прагнув подолати однобічності моні­стичної філософії та зайняти дуалістичні позиції. Г. Челпанов був впев­нений у тому, що матеріалістичні та ідеалістичні уявлення про першооснову всього сущого органічно пов’язані. Досвід він трактує в дусі ідей Р. Декарта та І. Канта про відносну незалежність тіла та душі. Свої онтологічні уявлення Г. Челпанов називав трансцендентальним реалізмом, а пізніше — ідеал-реалізмом.

Гносіологічні уявлення Г. Челпанова пов’язані із визнанням у свідомості апріорних ідей та елементів. Він вважав, що протяж­ність, однорідність, нескінченість і т. п. є не видимі образи оточую­чого людей світу, а швидше апріорними (до-досвідними) поняття­ми, тобто виступають в якості необхідних передумов пізнавальної діяльності, Г. Челпанов дотримувався тези, що в пізнанні ми маємо справу не з безпосередніми речами, а з нашими поняттями про них. У понятті річ виступає не такою, якою вона є, а такою якою вона сприймається суб’єктом. Тому в поняттях присутній суб’єктивний фактор. Г. Челпанов вводить до теорії пізнання поняття гносеологі­чного суб’єкта. Гносеологічний суб’єкт, на його думку, ідеалізує та раціоналізує дійсність. Поняття, за Г. Челпановим, є апріорними, разом з тим вони виступають логічною основою досвіду, досвід розглядається Г. Челпановим в якості універсальної форми знання. Відчуття виступають символами речей, в яких є частинка емоцій та розсудку людей, тому образи речей не стовідсотково відповідають речам. Г. Челпанов давав своє пояснення кантівським «речам в со­бі». Він вважав, що в поняттях «речі в собі» І. Кант прагнув показа­ти онтологічну автономність світу. Разом з тим Г. Челпанов давав своє тлумачення поняттю «річ у собі». Воно є одночасно, по-перше, джерелом об’єктивності, по-друге, причиною відчуттів, по-третє, єдністю свідомості. Головна функція свідомості полягає у з’ясуванні «речей у собі» як тотожності змісту реального буття ре­чей з поняттями про них.

Методологічні уявлення Г. Челпанова стосуються перш за все про­цесу пізнання, в якому він констатує поєднання двох закономірностей: 1) об’єктивної закономірності речей і 2) суб’єктивної закономірності відображення речей в свідомості. Серед найголовніших засобів пізна­вального процесу Г. Челпанов розглядав простір і час. Як елементи просторових відношень всі явища розташовуються з необхідністю одне поза одним. Однак, тільки завдяки розуму просторові елементи можуть одночасно розглядатися у будь-яких поєднаннях.

2.