Сократ і Платон. Аристотель

Європейська філософія почалася від філософії природи. На зламі VII і VI століть до Різдва Христового на іонічних узбереж­жях Малої Азії, а потім у Великій Греції (Сицилія) кілька або, може, кільканадцять людей мужньо наважилися спробувати зро­зуміти світ власними силами, не звертаючись за допомогою до релігійних вірувань.

Своє захоплення порядком і гармонією, які панували в при­роді, греки виразили у тому, що поняття космос^[3] поширили до оз­начення цілого Всесвіту. Надзвичайну гармонію греки також спо­стерігали і в будові живих організмів. Тому немає нічого дивного в тому, що в сприйнятті греків світ був скоріше живим організмом, ніж будь-чим іншим. Отже, потрібно було пояснювати «функціо­нування світу» так, як вияснюється функціонування організмів. Не випадково філософів природи називали фізіологами.

Очевидною рефлексією^[4] щодо існування певної цілості є праг­нення розкласти її на найпростіші складники. Ми зрозуміємо спосіб дії чогось, коли пересвідчимося, що є всередині. Так діяли фізіологи. «Здається, - писав Аристотель в Метафізиці про їхні зусилля, - що найбільш елементарним з усіх тіл є те, з якого, як з першого, ÷epe3 поєднання, виникають всі інші». Незабаром як ви­значення «найбільш елементарного» виник технічний термін архе. Цей термін у повсякденній мові означав початок у часовому ро­зумінні (напр., початок дня), а в філософії природи він набув зна­чення начала (лат. ргіпсіріит), тобто речовини найбільш засад- ничої - субстанції, яка лежить у самій основі.

Відповіді перших фізіологів на питання про архе опиралися на наївне узагальнення простих спостережень: для життя потрібні тепло, вода, повітря, тому основою природи є вогонь (Геракліт з Ефесу), вода (Талес з Мілету) або повітря (Анаксимен).

У наступних філософських школах цей започаткований про­цес швидко попрямував уперед. Застосовуючи термінологію йонських філософів природи, можна сказати, що для піфагорійців архе було числом - вираженням космічної пропорції, тобто гар­монії, а для атомістів (Левкіп, Демокрит, потім Лукрецій) - непо­дільними складниками матерії, які вони назвали атомами. Піфа­горійці піднялися до рівня абстракції, відкриваючи математиці шлях до наук про природу, атомістики, у свою чергу, вибрали напрямок «вглиб». Однак ні одні, ні другі не зупинилися на без­посередній чуттєвій вірогідності, бо шукали чинників, які можна «розкрити мисленням» і які робили б зрозумілим те, про що го­ворить чуттєвий досвід.

Ця філософія природи стала основою європейської філософії. Що вона дала людській думці? Передусім вона навчила людину розраховувати на можливості свого розуму. Навіть якщо відповідь не є очевидною, то варто поставити запитання. Ситуа­ція з питанням - це вихідна точка філософії. З питанням потрібно помірятися силами за допомогою природного людського на­лаштування - мислення і чуттєвої вірогідності. Іонійські філосо­фи природи зробили перший крок у напрямку критицизму і самокритицизму. Це дві необхідні умови філософської сумлін­ності. Критицизм створює ситуацію питання, а самокритицизм не дозволяє прийняти будь-яку відповідь. Пошук відповіді з ча­сом отримував щораз організованішу форму. Перші філософи природи започаткували два, мабуть, найважливіші елементи стра­тегії філософських досліджень:

1) термінологія, або, в загальному, - філософська мова.

2) метод, тобто «систематично застосовуваний спосіб». Без методу немає справжнього дослідження. Метод є не менш важ­ливий, ніж результати, бо добрий метод містить в собі передба­чення подальших результатів. Деколи результатом може бути і новий метод, бо він, як правило, відкриває нові сфери дослід­жень. Результатом, осягнутим іонійськими філософами при­роди, було започаткування двох дослідницьких методів: а) ана­лізу - розкладу (часто тільки мисленного) на простіші склад­ники, щоб нарешті дійти до елементарних складників (пошу­ки архе); б) індукції - переходу від окремих спостережень до за­гальних висновків (вода потрібна рослинам і тваринам для жит­тя, а отже вода є архе природи).

Що надали філософії природи перші грецькі мислителі?

По-перше, усвідомлення того, що природа вимагає інтелек­туального справдження. Не можна її приймати як таку, що не підлягає обговоренню, але потрібно шукати закони, які об'рун- товують її структуру у всій повноті.

По-друге, переконання, що природу можна дослідити шля­хом зведення її до елементарних засад (основ). Ці основи не му­сять бути фізичними частинами цілого, як напр. вода чи атоми, а можуть бути метафізичними або логічними елементами, як напр. алейрон або число.

По-третє, в основі цих всіх досягнень проглядається поло­ження про те, що природа піддається пізнанню; що існують певні фундаментальні закони, завдяки яким вона існує. Дослідження цих законів становить сенс буття філософії (так звана проблема раціональності природи). Однак це положення стане повністю ус­відомленим філософами Середньовіччя, коли однією з найбільш обговорюваних проблем буде Intelligibilitas entis, тобто основна зрозумілість буття. Новітнім відповідником цієї проблеми стає питання: чому природу можна описувати математично? Деколи це питання називається проблемою математичності природи.

Європейська філософія природи розпочала свою історію від добре сформульованої проблеми елементарності: що є архе світу? Ця проблема прищепила в дослідників природи інстинкт розум­іння за посередництвом зведення до елементарних засад. Саме цей шлях до розуміння функціонує в новітніх науках. Чи взагалі можна будь-що зрозуміти інакше? Навіть холістичне^[5] розуміння полягає на розміщенні в цілому окремих частин. Зрештою, кате­горію цілого також можна сприймати як елементарну засаду. При такому широкому розумінні проблема елементарності стикаєть­ся з проблемою раціональності природи.

1.1.1.