Аристотель

На відміну від Платона, який був захоплений діалогами, його учень Аристотель не дбав про літературну красу своїх записів. Аристотель дав світові першу, цілковито опрацьовану філософсь­ку систему, єдиною метою якої було прагнення пізнати «як є на­справді», а єдиними засобами осягнення мети - вірність правилам логіки і відчуттів.

Перехід від платонізму до аристотелізму означав революцію не лише з точки зору методу філософствування, але також з огля­ду на зміст. Платонські сутності речей існують в світі ідей. Ари­стотель сутність речей вміщає в самих речах. Суттю речі є його субстанція. Система Аристотеля є наскрізь субстанціальною. Це особливо стосується його філософії природи. Саме з Аристотеля розпочинається період субстанціального бачення світу, що три­вав багато століть.

Аристотель розрізняв три види «буття речей»: а) речі, що існу­ють окремо і є нерухомі, б) речі, що не існують окремо і є рухомі, та в) речі, що не існують окремо і є нерухомі. Речі, що існують ок­ремо, - це субстанції, сутність яких полягає в тому, що вони не мусять існувати «у чомусь іншому». Підлягання рухові тут слід ро­зуміти в аристотелівському сенсі як самозрозумілу змінність. Як він пише в Метафізиці, цим трьом видам речей відповідають три основні науки: « Фізика займається речами, що існують окремо, але які перебувають у русі, деякі частини математики займаються не­рухомими речами, які не існують окремо, але є втілені в матерії; натомість предметом первинної науки (тобто «онтології» або «ме­тафізики») є буття одночасно окремого та нерухомого».

За Аристотелем, поняття субстанції містить у собі чотири такі риси: а) субстанція становить сутність речей; б) субстанція є підставою, тобто субстратом; в) субстанція є чимось індивідуаль­ним; г) субстанція є чимось окремим (тобто існуючим самостійно).

Субстанціями, якщо вони підлягають руху, займається ари- стотелівська фізика, тобто його філософія природи.

З восьми частин Фізики Аристотеля шість стосуються аналі­зу руху. Це не випадково. В 1 розділі І частини Фізики читаємо: «Ми, філософи природи, мусимо прийняти як засаду, що або всі, або принаймні деякі предмети природи перебувають у русі; це є оче­видним на основі індукції». Зауважмо, що факт підлягання рухові принаймні деяких предметів є відомим на основі індукції, внас­лідок певного набутого досвіду. Але факт існування руху підне­сений Аристотелем до рангу засади. Підлягання руху є особли­вою рисою природного існування. Можна вважати, що «природа є цариною того, що підлягає руху». І тут потрібно підкреслити, що Аристотелеві не йдеться тільки про локальний рух, але про рух у широкому значенні будь-якої зміни. Проте увага Аристоте­ля була звернена не стільки на існування змінних речей, як на здатність речей до змінності.

Фізика Аристотеля не є методологічно однорідним твором. Поряд з верствою аристотелівської філософії природи вона містить елементи чисто мовних аналізів, реєстрацію простих спо­стережень поточного досвіду, а також зародки фізики в сьогод­нішньому значенні цього слова (особливо динаміки), включно із дослідами та запису законів руху у вигляді рівнянь. Значення Фізи­ки Аристотеля є величезним, яке важко переоцінити. Цей твір був не тільки вирішальним кроком на шляху до виникнення емпірич­них наук, але передусім він виявив величезні зусилля людини, що усвідомила раціональність (Intelligibilitis) природи як основи та рушійної сили всіх природничих наук.

Сама можливість руху була для Аристотеля набагато сер­йознішою проблемою, ніж нам сьогодні може здаватися. Про те, що принаймні деякі предмети перебувають у русі, з усією очевид­ністю свідчить «індукція», але після наведених Парменідом та Зе­ноном Елейським аргументів проблема виросла до рангу мета­фізичної антиномії.

Отож чи можливим є рух? Як поєднати його чуттєве і розу­мове сприйняття? Ці питання становлять одну з центральних про­блем аристотелівської фізики. Розв’язком цієї дилеми є винайде­на Аристотелем теорія акту і потенції (змоги дії та її можли­вості). Скажімо, під час руху А переходить в Б. А і Б є, наприк­лад, різними станами того самого тіла. Щоб міг настати рух, Б му­сить якось відрізнятися від А. Але, з іншого боку, Б мусить щось поєднувати з А, бо в протилежному випадку не було б руху, а настало б зникнення А і виникнення Б (але це неможливо, як по­казав Парменід). Тим, що поєднує А з Б, є потенція: А знаходить­ся в можливості (потенції) по відношенню до Б. Тим, що відрізняє Б від А, є акт: Б становить акт для А. Коли А перейде в Б, мож­ливість стане дією.

Теорія акту і потенції веде до аристотелівської дефініції руху, записаної в Фізиці: «Якщо кожний вид буття може бути виділе­ний або як потенційний, або як здійснений, то в зв’язку з цим здійснен­ня (акт, ентелехія) потенційного буття як такого саме буде ру­хом». Аристотель подає такі приклади руху: «навчання, лікування, обертовий рух, скакання, дозрівання і старіння».

Розповідаючи про змінність, не можна не згадати про час. «...час не існує без зміни, - пише Аристотель, - бо коли б стан на­шої думки не підлягав зміні, або якщо би ми не зазнавали цих змін, то ми би не відчували плину часу... » Класичною дефініцією часу Аристотеля є: «Час є кількістю руху з огляду на до і після». Отже, час пов’язаний з кількісною стороною руху, бо він ніби відміряє рух, але відміряє через диференціацію частин руху, які є «до» і які є «після».

Рух кількісний, якісний та локальний, або місцевий (зміна положення), є рухами випадковими (акцидентальними), тобто зміна, яка відбувається внаслідок таких рухів, не заторкує сут­ності речі (субстанції).

В субстанціальному русі наступає зміна субстанції. Стандар­тними прикладами Аристотеля є виникання і загибель живих організмів. І тут аналіз зміни, яка веде до поняття потенції (мож­ливості) й акту (дії), залишається в силі, але цього разу потенція та акт стосуються сутності, а отже, до них можна дійти лише шляхом розумового аналізу. Коли різьбяр творить статую, камін­ний матеріал перебуває в потенції щодо отримання акту нової форми. В субстанціальній зміні, за аналогією, також потрібно мати певний вид матеріалу, який виконує роль потенції, і якусь форму, що творить нову субстанцію. Цей чисто потенційний ма­теріал Аристотель називає першою матерією, або коротко мате­рією (гіле), натомість форму, яка творить субстанцію, - субстан- ційною формою, або коротко формою (морфе). Ані вихідний ма­теріал (перша матерія), ані субстанційна форма не є самостійним буттям, оскільки лише їхнє поєднання утворює субстанцію. Ви­хідний матеріал, вважається, є чистою потенцією у всіх формах буття і, залишаючись можливістю (до прийняття нових форм), становить засаду змінності світу. А ось субстанційна форма спри­чиняє те, що певне буття є тим, чим є, тобто окреслює його при­належність до певного «виду» буття. Субстанційну форму можна вважати за платонівську ідею, яка з абстрактного світу істот зійшла до буття, що пізнається відчуттями і разом із вихідною матерією утворює цю субстанцію.

Доктрина про склад субстанції з матерії та форми, яка пізніше була названа теорією гілеморфізму, займає центральне місце в аристотелівській філософській системі. Вона також мала величез­ний вплив на подальшу долю європейської філософії природи.

Оскільки за часів Аристотеля ще не існувало розмежування між філософією та емпіричними науками, його динаміка була залежною від метафізики. Фундаментальний для механіки Арис­тотеля поділ на натуральні рухи та вимушені рухи запозичений з метафізики. Якщо знайдення сутності, тобто природи (натури), становить його остаточне пояснення (мету), то ідентифікація руху як природного процесу завершує ці дослідження.

На думку Аристотеля, місцевий (локальний, від лат. locum - місце) рух є первинним видом руху і тому динаміка, створена ним, стосується тільки цих рухів. Отже, натуральним рухами слід вва­жати переміщення легких тіл вгору, а важких - вниз. Всі інші види рухів повинні бути зумовлені якимись причинами, які Аристо­тель назвав рушійними факторами.

Розмірковуючи над вимушеними рухами, Аристотель запо­чаткував механіку, і був близький до написання рівняння руху. Таке рівняння можна легко реконструювати з його записів:

де, за термінологією Аристотеля, А є рушійним фактором, або силою, В - річчю, змушеною рухатися, Г - відстанню, яку ця річ має подолати, а ∆ - часом, за який цей рух відбувся. Помил­ковість цього рівняння є подвійною.

По-перше, Аристотель поставив відношення Γ∕∆ (по суті середню швидкість) там, де потім Ньютон правильно напише при­скорення. Ця помилка, як не парадоксально, виникала з надмірної довіри до щоденного досвіду. Якщо б Аристотель зумів обмину­ти ефекти, пов’язані з тертям і опором повітря, то, можливо, ме­ханіка як наука виникла б уже в античності. Але він не був у змозі це вчинити, бо на перешкоді стало його переконання про немож­ливість вакууму. Саме через це він не врахував того факту, що

будь-який рух мусить відбуватися в якомусь природному середо­вищі.

По-друге, серйозним джерелом помилки Аристотеля було вживання ним неясних і лише інтуїтивно зрозумілих понять «ру­шійного фактора» та «речі, змушеної рухатися». Отож мало про­минути багато століть, аж поки еволюція цих понять визріла до ньютонівських визначень сили і маси. Лише тоді механіка змог­ла досягнути статусу науки, в якій теоретичні передбачення уз­годжуються з результатами експериментів.

Помилка Аристотеля не залишилася без деяких філософсь­ких наслідків. З аристотелівського рівняння випливає, що якщо «сила» дорівнює нулю, то і швидкість Г/А також повинна дорів­нювати нулю, тобто тіло перебуває у стані спокою. Іншими сло­вами: сила є необхідною для підтримування руху. Звідси виво­диться принцип: «щось, що рухається, приведене в рух чимось іншим», яка довела Аристотеля до прийняття Першодвигуна. Од­нак, за другим законом Ньютона^[6], як відомо, сила потрібна не для підтримування руху, а для надання тілу прискорення. Цей факт начебто заперечує механічну передумову щодо існування Першо­двигуна, але слід пам’ятати, що рух в Аристотеля не обмежуєть­ся локальним рухом, а мис литься у повному обсязі (пор. відомий «перший шлях» св. Томи Аквінського).

Механіка Аристотеля, доповнювана в міру потреб елемента­ми його метафізики та донауковими інтуїціями, а також деякими переконаннями, успадкованими з традиції, спрямувала цього мис­лителя до побудови космологічної геоцентричної моделі Всесвіту, оточеної концентричними сферами, які черпають свій рух від Пер­шодвигуна. Свою космологічну систему Аристотель описав у творі «Про небо». Цей твір становив одну з перших ланок еволю­ційного ланцюга, який мав допровадити до новітньої астрономії та космології, хоча беззастережна віра в геоцентричну систему стала на перешкоді на шляху до істинної картини будови Всесвіту.

Повністю оцінити величезне значення Платона та Аристоте­ля можна лише після розгляду всіх найважливіших напрямків європейської філософії природи, від античності аж до сьогодні­шнього дня.

1.2.