Загальнонаукові методи дослідження

Емпіричний рівень. Для більш докладного розуміння методології науки варто зупинитися на характеристиці деяких загальнонаукових методів дослідження. Звернемося насамперед до методів, що знаходять своє застосування на емпіричному рівні наукового пізнання - до спостереження й експерименту.

Спостереження - це навмисне та цілеспрямоване сприйняття явищ і процесів без прямого втручання у їхній плин, що підпорядковане певним завданням наукового дослідження. Основні вимоги до наукового спостереження: однозначність мети, задуму; системність у методах спостереження; об'єктивність; можливість контролю шляхом повторного спостереження або за допомогою експерименту.

Спостереження використовується, як правило, тільки там, де втручання у досліджуваний процес є небажаним або неможливим.

Спостереження у сучасній науці пов'язане з широким застосуванням приладів, які, по-перше, підсилюють органи чуттів, а по-друге, знімають нашарування суб'єктивізму з оцінки явищ, що спостерігаються.

Важливе місце у процесі спостереження (в тому числі й експерименту) займає операція виміру. Вимір - це визначення відношення однієї (вимірюваної) величини до іншої, що є прийнятою за еталон.

Оскільки результати спостереження, як правило, здобуваються у вигляді різних знаків, графіків, кривих на осцилографі, кардіограм тощо, важливою складовою дослідження є інтерпретація отриманих даних.

Особливими труднощами відрізняється спостереження у соціальних науках, де його результати багато в чому залежать від особистості спостерігача та його відношення до досліджуваних явищ. У соціології та психології розрізняють просте та складене (включене) спостереження. Психологи поряд з тим використовують й метод інтроспекції (самоспостереження).

Експеримент, на відміну від спостереження - це метод пізнання, за яким явища вивчаються у контрольованих і керованих умовах.

Експеримент, як правило, здійснюється на підставі теорії або гіпотези, що визначають встановлення завдання та інтерпретацію результатів.

Переваги експерименту порівняно зі спостереженням: виявляється можливим вивчати явище в чистому вигляді, можуть варіюватися умови протікання процесу, сам експеримент може багаторазово повторюватися.

Розрізняють кілька видів експерименту:

1. Найпростіший різновид експерименту - якісний, що встановлює наявність або відсутність пропонованих теорією явищ.

2. Вимірювальний, або кількісний експеримент, більш складний різновид експерименту, що встановлює чисельні параметри якоїсь властивості (чи властивостей) предмета або процесу.

3. Уявний експеримент - особливий різновид експерименту у фундаментальних науках.

4. Соціальний експеримент - специфічний вид експерименту, що здійснюється з метою впровадження нових форм соціальної організації та оптимізації керування. Сфера соціального експерименту обмежена моральними та правовими нормами.

Спостереження та експеримент є джерелом наукових фактів, під якими в науці розуміються особливого роду пропозиції, що фіксують емпіричне знання. Факти - фундамент будинку науки, вони утворюють емпіричне підґрунтя науки, базу для висування гіпотез та створення теорій.

Методи обробки та систематизації знань емпіричного рівня - це насамперед аналіз і синтез.

Аналіз - процес уявного, а частіше й реального розчленовування предмета, явища на складові частини (ознаки, властивості, відносини). Процедурою, зворотною до аналізу, є синтез. Синтез - це поєднання виділених під час аналізу сторін предмета у єдине ціле.

Значну роль в узагальненні результатів спостереження й експериментів відіграє індукція (з лат. inductio - наведення) як особливий різновид узагальнення даних досвіду. За індукцією думка дослідника рухається від часткового (часткових факторів) до загального. Розрізняють популярну та наукову, повну та неповну індукцію. Протилежністю індукції є дедукція, яка визначає рух думки від загального до часткового. На відміну від індукції, з якою дедукція тісно пов'язана, вона основним чином використовується на теоретичному рівні пізнання.

Процес індукції пов'язаний із такою операцією, як порівняння - встановлення подібності та розходження об'єктів, явищ. Індукція, порівняння, аналіз та синтез готують ґрунт для розробки класифікацій - поєднання різних понять і відповідних ним явищ у визначені групи, типи з метою встановлення зв'язків між об'єктами та класами об'єктів. Прикладами класифікацій є таблиця Д. Менделєєва, класифікації тварин, рослин, кристалів тощо. Класифікації подаються у вигляді схем, таблиць, що використовуються для орієнтування у різноманітті понять або відповідних об'єктів.

Теоретичний рівень. Серед методів пізнання, що використовуються на теоретичному рівні наукового пізнання, - абстрагування. Абстрагування - це такий метод, суттю якого є відволікання в процесі пізнання від певних властивостей об'єкта з метою заглибленого дослідження якоїсь однієї визначеної його сторони. Результатом абстрагування є вироблення абстрактних понять, що характеризують об'єкти з різних сторін.

У процесі пізнання використовується й такий метод, як аналогія. Аналогія - умовисновок про подібність об'єктів у визначеному відношенні на підставі їхньої подібності за низкою інших відносин.

З аналогією пов'язаний метод моделювання, заснований на принципі подібності. Його сутність полягає в тому, що безпосередньо досліджується не сам об'єкт, а його аналог, його заступник, його модель, а потім отримані у ході вивчення моделі результати за особливими правилами переносяться на сам об'єкт. Моделювання використовується у тих випадках, коли сам об'єкт або є важкодоступним, або його безпосереднє вивчення економічно невигідне тощо. Розрізняють кілька різновидів моделювання:

1. Предметне моделювання, за яким модель відтворює геометричні, фізичні, динамічні або функціональні характеристики об'єкта (наприклад, модель моста, греблі, модель крила літака тощо).

2. Аналогове моделювання, за яким модель та оригінал можуть бути описані єдиним математичним співвідношенням (електричні моделі, що використовуються для вивчення механічних, гідродинамічних та акустичних явищ).

3. Знакове моделювання, за яким у ролі моделей виступають схеми, креслення, формули. Значення знакових моделей особливо зросло із поширенням масштабів застосування ЕОМ для їхньої побудови.

4. Із знаковим тісно пов'язане уявне моделювання, за яким моделі за допомогою думки здобувають наочний характер (модель атома, що була у свій час запропонована Н. Бором).

5. Особливим різновидом моделювання є включення у експеримент не самого об'єкта, а його моделі, у силу чого останній здобуває характер модельного експерименту. Цей різновид моделювання свідчить, що немає чіткої межі між методами емпіричного та теоретичного пізнання.

Із моделюванням органічно пов'язана ідеалізація.

Ідеалізація — уявне конструювання понять, теорій щодо об'єктів, які не існують й не відбуваються у дійсності, але для яких існує наближений прообраз або аналог у реальному світі. Прикладами побудованих за цим методом ідеальних об'єктів є геометричні поняття крапки, лінії, площини тощо. З подібного роду ідеальними об'єктами оперують усі науки - ідеальний газ, абсолютно чорне тіло, суспільно-економічна формація, держава тощо.

Істотне місце у сучасній науці займає системний метод дослідження або системний підхід. Системний підхід - це спосіб теоретичного подання та відтворення об'єктів у якості систем. Основними поняттями системного підходу є «елемент», «структура», «функція» тощо.

Цей метод є старим й новим одночасно. Він досить старий, оскільки такі його форми та складові, як підхід до об'єктів під кутом зору взаємодії частини й цілого, встановлення єдності й цілісності, розгляд системи як закону структури даної сукупності компонентів, існували століття, але були розрізненими.

Спеціальна розробка системного підходу почалася з середини XX ст. з вивчення та використання на практиці складних багатокомпонентних систем.

У центрі уваги за системним підходом знаходиться вивчення не елементів як таких, а насамперед структури об'єкта та місця елементів у ній. Основні моменти системного підходу:

Вивчення феномена цілісності та встановлення складу цілого, його елементів.

Дослідження закономірностей поєднання елементів у систему, тобто структури об'єкта, що утворює ядро системного підходу.

Вивчення функцій системи та її складових, тобто структурно- функціональний аналіз системи.

Дослідження генезису системи, її меж та зв'язків із іншими системами.

Особливе місце у методології науки займають методи побудови й

обґрунтування теорії. Серед них важливе місце займає пояснення - використання більш конкретних, зокрема, емпіричних знань для з'ясування знань більш загальних. Пояснення підрозділяється на:

Структурне (наприклад, обладнаний двигун).

Функціональне (як діє двигун). Причинне (чому та як він працює).

ході побудови теорії складних об'єктів важливу роль відіграє метод сходження від абстрактного до конкретного.

Пізнання на початковому етапі відбувається від реального, предметного, конкретного до вироблення абстракцій, що відображають окремі сторони досліджуваного об'єкта. Мислення, коли розтинає об'єкт, ніби вбиває його, уявляє об'єкт розчленованим скальпелем думки. Наступне завдання - відтворити об'єкт, його цілісну картину у системі понять, спираючись на вироблені на першому етапі абстрактні визначення, тобто перейти від абстрактного до конкретного, але вже відтвореного у мисленні або до духовно­конкретного. При тому сама побудова теорії може бути здійсненою або логічним, або історичним методами, що тісно пов'язані між собою.

За історичним методом теорія відтворює реальний процес виникнення та розвитку об'єкта аж до теперішнього часу, а за логічним вона обмежується відтворенням сторін об'єкта, як вони існують у предметі у розвинутому його стані. Обрання методу не є довільним, а диктується метою дослідження.

Історичний і логічний методи тісно взаємопов'язані. Адже в результаті зберігається все позитивне, що було накопичене у процесі розвитку об'єкта. Не випадково організм у своєму індивідуальному розвитку повторює еволюцію живого від рівня клітки до сучасного стану.

Логічний метод є одночасно й історичним, але очищеним від історичної форми.

Своєю чергою історичний метод у кінцевому кінців дає те ж саме, що й логічний метод, — реальну картину об'єкта, але логічний метод при тому є обтяженим історичною формою. У побудові теорії, як й ідеальних об'єктів, важлива роль належить аксіоматизації.

Аксіоматизація — спосіб побудови наукової теорії, за яким у його підґрунтя кладуться деякі вихідні положення - аксіоми або постулати, з яких всі інші висновки теорії виводяться дедуктивно чисто логічним шляхом, за допомогою доказу.

Як вже зазначалося, цей метод побудови теорії припускає широке використання дедукції. Класичним зразком побудови теорії аксіоматичним методом може служити геометрія Евкліда.

Наукова теорія та її структура. Варто зупинитися на етапах пізнавального циклу й основних формах наукового пізнання.

Початковою сходинкою наукового пізнавального циклу є визначення проблеми, яку можна сформулювати як знання про незнання, тобто знання зі знаком питання. У поставленні проблеми необхідним є:

■ по-перше, усвідомлення деякої ситуації як завдання;

■ по-друге, чітке розуміння змісту проблеми, її формулювання із розмежуванням відомого та невідомого.

Другою сходинкою циклу є вироблення гіпотези (або низки гіпотез) з метою вирішення проблеми. Гіпотеза - це науково обґрунтоване припущення, що виходить з фактів, умовивід, що має своїм призначенням» вирішити наукову проблему та має вірогіднісний характер.

Якість гіпотези визначається мірою її здатності охопити як досліджуване коло явищ, так й інші, у тому числі й явища, що знову відкриваються. Сила гіпотези вимірюється й тим, наскільки вона здатна передбачати нові факти. Нарешті, гіпотеза повинна відповідати вимозі принципової перевірюваності.

Надбання гіпотезою статусу достовірного знання, статусу теорії припускає її підтвердження, доказ, що здійснюється різними способами, насамперед практикою та експериментом.

Теорія, на відміну від гіпотези, становить вже не ймовірно правильне, а достовірно правильне знання.

Наукова теорія - це система знань, що описує та пояснює визначену сукупність явищ, дає обґрунтування усіх висунутих положень і зводить відкриті у даній сфері закони до єдиної основи. Наприклад, теорія відносності, квантова теорія, теорія держави і права тощо.

Основні риси наукової теорії:

■ Наукова теорія - це знання про визначений предмет або чітко визначену, органічно пов'язану групу явищ.

■ Поєднання знання у теорію визначається її предметом.

■ Теорію в якості найважливішої її ознаки характеризує пояснення відомої сукупності фактів, на відміну від простого їхнього описування, розкриття закономірностей їхнього функціонування та розвитку.

■ Теорія повинна мати прогностичну силу, передбачати перебіг процесів.

■ У розвинутій теорії всі її основні положення повинні бути поєднані загальним початком, підставою.

■ Усі вхідні у зміст теорії положення повинні бути обґрунтовані.

Структура наукової теорії містить:

■ основи теорії (аксіоми геометрії Евкліда, принципи діалектики);

■ закони, що виступають як основи наукової теорії, її база;

■ вузлові поняття, категоріальний апарат теорії, за допомогою якого знаходить вираження та викладається основний зміст теорії;

■ ідеї, в яких органічно поєднані відображення об'єктивної реальності та визначення практичних завдань.

4.