І. Місце історії поняття серел метолів історико-філософського дослідження

Історія філософії— це філософська дисципліна подвійної ідентичності. З одного боку, вона належить філософії як спосіб утримання єдності й зв'язності філософської думки в часі і просторі.

Філософський спадок для історії філософії полягає передусім у тому, що філософія передає своїй історії множинність своїх позицій. Слід ПОГОДИТИСЯ з Теодором Іллічем Ойзерманом, що «філософія існує тільки як філософії, тобто як невизначена множина різних, протилежних одна одній філософських сис­тем» [101, с. 5]. Справді, нвлвність постійної плюрвльносгі філософської дум­ки, чи радше філософських позицій, є фактом, який слід брати до уваги під час аналізу історії філософії.

Вплив історичних наук на історію філософії видно у постійних намаган­нях виробити критерій для оцінки, які матеріали стосуються історії філософії, а які— суміжних історій. Ці спроби самовизначення історнко-філософської дисципліни виваляються в дискусіях щодо того, чи слід залучати до вивчення тільки філософські тексти, чи можна брати до уваги тексти, що виявляють «науковий дискурс», тобто дають можливість побачити культурне підгрунтя філософських текстів. Чимало дискусій виникають щодо важливості біографії філософа, особистісного виміру у вивченні історії філософії. Фактично, в ме­жах історії філософії ми маємо майже той самий блок проблем, які розгляда­ють методологи історії загалом.

З огляду на впливи і філософських, і історичних дисциплін, маємо всі під­стави для висновку про проблематичність історико-філософського методу.

Попри зазначену методологічну міждисцнплінарність історії філософії, слід наголосити на її залежності від філософії як власної матерії. Цей зв'язок філософії та її історії є сильним єднальним імпульсом, який долає всі небезпеки пошуків історії філософи. На цей зв’язок вказував уже Ґ.В.Ф. Гегель в «історії філософії»— фундаментальній праці, від якої історія філософії веде свій по­чаток. принаймні у «систематичній» формі. У своїх лекціях, спрямованих значною мірою проти спроб обгрунтування окремих філософських позицій історнко-філософськими аргументами, Гегель за вихідний бере факт наявності відмінних позицій у філософії. Відмінність філософських позицій є таким істо­ричним фактом, який у парадоксальний спосіб приводить до оптимістичного висновку: філософія в своїй історії свідчить про свою розумну природу. Від­мінність позицій не є підставою відмовлятися «пізнати істину».

Ідея філософії полягає значною мірою у виконанні її мсти: філософія має пізнати істнну через мислення у філософських поняттях. В різних школах і позиціях Гегель вбачає сам і показує читачеві, розумний розвиток філософії в історії: «В поступові Духу, шо мислить, присутній істотний зв’язок, і все в ньому відбувається розумно» [34, т. 1. с. 84). В цьому поступові філософія має на меті виявити істину як джерело «законів природи, всіх явиш життя і свідо­мості». Разом зі з'ясуванням сутності цього джерела, філософія має побачити як з нього випливають закони і явища та навчитися розглядати їх в термінах істини.

Цей поступ можна описати в термінах двох абстрактних понять: розвитку і конкретного. Поняття розвитку є визначеною думкою про те, як Дух виходить із себе і розкриває сам себе для себе, і тим самим повертається до себе. Це повернення до себе Гегель визнає «найвищою абсолютною метою» Духа [34, т. І. с. 87]. Також і розвиток є діяльністю Духа, шо спрямована від в-собі- буття до буття-для-себе. Розвиток одразу виявляє себе конкретно внзначеннм у: конкретності своєї діяльності; конкретності суб’єкта, шо виконує діяльність; конкретності змісту розвитку, який є ідеєю. Тому ідея також конкретна в собі. Конкретність ідеї полягає в її природі як «єдності різних визначеностей», яка виявляє її істину як суттєво конкретну: «Якщо істина абстрактна, то вона — не істина» [34, т.

В термінах історії філософії Гегель описує якість філософського поступу. Пізніша філософія з необхідністю містить елементи попередніх філософських дискусій. ВІН ототожнює історію змін філософських позицій з поступом логіч­ного внсновування. Зокрема він писав: «Я стверджую, що послідовність систем філософії у історії така ж, що й послідовність у виведенні логічних визначень ідеї» [34, т. І, с. 88]. Гегвль поклав в основу своєї системи історії філософії ідею того, що вона є процесом, який витворює і знаходить логічний вираз ка­тегорії розуму. Певного мірою, у Гегелея йдеться про те, що розвиток філосо­фії — це діелектнчннй процес боротьби тв долання відмінностей, в якому під­важування відмінностей означає їх збереження. Седиментації підважених досвідів перебувають у постійній єдності в понятті філософії. Тож розвиток філософії— ие поступ поняття філософії. Він ТОТОЖНИЙ розвитку ключових філософських понять в певних філософських формах чи епохах.

Поступ філософії завжди відбувається у конкретних дійсних формах ви­раження, який, тим не менш, має певну — в ідеалі — досяжну мету. Ця мета, як мн вже зазначали, — досягнення саморозуміння Духу. Завершене саморозу- мінця Духа— це повне вираження ідеї розуму у вигляді абсолютної система­тичної філософії. Тож, хоча Гегель і виступає проти вольфіанців, які намагали­ся описати історію філософії як підготовку філософського енциклопедичного проекту Вольфа, перший вочевидь веде до застосування історії філософії як аргументу на користь власної абсолютної філософії.

Хоча гегелівські лекції з історії філософії і заснували однойменну дисцип­ліну, головна вада гегелівського підходу очевидна: панлогізм його філософ­ської позиції, попри грандіозність задуму і важливості для розуміння абсо­лютного ідеалізму, зумовив своєрідну редукцію реального історичного поступу філософії до рівня еволюції певних елементів філософи Абсолюту, в якій вті­лено філософію як твку- історико-філософський проект Гегеля слід розглядати не тільки як суто дослідження історичного виміру філософії, але й працю, яка мала доводити положення «Науки логіки» і почасти «Феноменології Духа». Історія філософії у Гегеля мала надто важливу роль доведення вищості «філо­софського абсолютизму». З огляду на полемічну спрямованість лекцій з історії філософії, філософ наголошував на пов'язаності різних філософських позицій і применшував важливість особливостей кожної окремої позиції. Фавтнчно, історія філософії у Гегеля — це схема поставання філософії Абсолюту. Сильні тв делекосяжні тези «історії філософії» Гегель не зміг довести. І головне, він не довів свого основного припущення, шо філософські позиції минулого втілю­ють лише стадії однієї й тієї ж філософії в процесі її розвитку. Він обмежився зведенням розвитку філософії до іманентно-логічного «саморозввтку поняття філософії».

Попри зазначені вади, слід відзначити, що саме Гегель примусив філосо­фів уважніше приглядатися до діалектичного характеру взаємодії відмінних позицій у філософії. Таким чином було заперечено стару тезу скептиків, що налвність протилежних, іноді взаємовнключних думок у філософії є ознакою її зайвості і безглуздості. Важливість суперечностей у філософії після Гегеля стадо тим моментом, який покладають в основу історико-філософськнх студій сьогодення.

Важливим результатом ідей Гегеля стала можливість уявляти філо­софію як єдиний процес, описати який можна а еволюції її змістів. Слід зауважити, що єдність філософії було проблематнзовано ше й до Гегеля Так. Імануїл Кант ставив питання про єдність філософії- Він питав: «Чи може існу­вати більше ніж одна філософія?» І давав заперечну відповідь, «оскільки з об'єктивної точки зору може існувати тільки один людський розум, а отже не може існувати і багатьох філософій, тобто можлива тільки одна істинна філо­софська система» [63.

1) питанні про предмет пізнання;

2) питанні про походження пізнання;

3) питанні про метод пізнання.

Ці питання детермінували наявність двох основних полюсів, між якими розташовувалися всі філософські позиції. Так. перше питання розрізняло сен­суалістів та інтелектуалістів. Сенсуалісти (Епікур і інші) «стверджували, шо дійсні тільки предмети відчуттів, а все інше — плід уяви» (282, с. 881]. Нато­мість інтелектуалісти (передусім. Платон) вважали, що «відчуття дають тільки видимість, а істинне пізнаємо в розумі», справжні предмети є тільки інтелігібе­льними і їх пізнають в інтелектуальній інтуїції [282, с. 882]. інший вимір історії філософії визначено другим питанням, тобто ставленням до походження пі­знання. Знання має зазнати визначення як постале або з досвіду, або з розуму. Першу позицію — емпіризм — підтримували Аристотель і Лок. а другу — неологічну— захищали Платон і Ляйбніц [282. с. 883]. Нарешті, третій вимір постає в напруженні між натуралізмом та науковим систематизмом. Натураліс­ти вважають, шо здоровий глузд без науки може досягти розв'язання найсклад­ніших проблем. Наукові ж систематики, діючи чи то як догматики, чи то як скептики, вірять у наукову послідовність. Цей екскурс у позицію Канта було зроблено для того, щоб дати загальне уяалення про історичний вимір філософи до гегелівської концепції єдиної філософії. Кант, як і його сучасники, бачив філософію розпорошеною в парадоксах і антнноміях. В цьому упередженні філософію розглядали як науку, замкнену на собі і на власних суперечностях. Кантівська філософія здавалася виходом з такого стану, оскільки була єдиною, що давала можливість зробити кілька кроків в тому напрямі, який ще не набув взаємовиключних оцінок. Як підсумував сам Кант, «відкритим залишається тільки критичний шлях» (282, с. 884]. Після того, як Гегель показав, що філо­софію можна мислити як єдиний промес, до історії філософії почали ставитися як до предмета вивчення, а не як до списку невдалих спроб послідовного мис­лення. Сталося принаймні те. що історія філософії долучилася до гурту філо­софських дисциплін і суттєво збільшила можливості для самоусвідомлення філософії

Єдність філософії в її історичному вимірі було проблематизовано у ради­кальний спосіб ще раз за півтора сторіччя після Гегеля. Я маю на увазі підхід філософської герменевтики, зокрема той, який поклав в основу свого вчення про історію філософії Поль Рикьор. Французький герменевт загострив питання важливості історії філософії для філософії загалом. Він наполягав, шо висхід­ний факт історії філософії полягає в тому, що «філософія існує і продовжує існувати лише через історію, яку творять філософи, і є для нас доступною тіль­ки через історію, що її розповідають історики філософії» [122, с. 50]. Рикьор розуміє двоїсту природу історії філософії і віддає належне історико-науковій складовій історії філософії. Він зазначав, шо «історія філософії виводить на поверхню такі аспекти історії, які без неї ніколи б не з'явилися; вона мас потен­цію виражати... історичні характеристики історії тією мірою, якою ия остан­ня знаходить своє віддзеркалення в історії філософії, самоусвідомлює себе у формі історії філософії» [122, с. 70]. Він продовжував цю тезу таким твер­дженням: «Історія філософії відкриває фундаментальний характер будь-якої історії бути водночас подієвою і структурною лише через власну діяльність, яка пригнічує історію...» [122, с. 84]. Саме цей наголос на «власній діяльності», індивідуальному вимірі, став тим моментом, який дозволив Рикьорові несупе- речлнво поєднати уявлення про історію взагалі та перебіг філософських, осо­бисто забарвлених дискусій в часі. Його позиція полягала у двох основних тезах. Перша проголошує, що універсальної історії не існує: «Ідея універсаль­ної історії може бути тільки завданням, ідеєю розуму» ] 122, с. 85]. Друга сто­сується завдання практично здійснюватися в індивідуальних намаганнях філо­софів, в «особистих подіях» філософського штнбу, спрямованих на розв’язання конкретних філософських проблем. Разом ці два судження дають можливість відбутися історії філософії як самосвідомій кодифікації подій філософії.

На основі цих двох тем і продовжуючи міркування щодо єдності філосо­фії та небезпеки редукції історії філософії тільки до процесу становлення по­няття філософії, Рикьор висунув тезу про історико-філософську синіулярнза- цію. Як ми бачили, він наполягав на важливості особистого виміру у філософії. Основною тенденцією історико-філософського процесу він назвав «снніуляри- зацію», тобто утворення систем, головну характеристику яких становить тзор- ча індивідуальність їхніх творців. Синіулярність автора, що проявляється в запитаннях, які той ставить, сполучається із снніулярністю самих проблем філософії. Разом з тим, на перше місце Рикьор висуває неповторність філософсь­кої індивідуальності мислителя. Поль Рикьор поширює принцип снніулярності також і на історика філософії- Він говорить про історика філософії не тільки як про історика, але і як про «філософа-історика», тобто філософа, який «дозволяє бути філософії інших, [тобто] іншому своєї філософії» [122, с, 65], Таким чи­ном, Рикьор начебто здійснює поєднання двох увалень про філософський про­цес— кантівського (чи предгегелівського) та власне гегелівського, де єдність окремих позицій забезпечує спільне завдання універсальної історії.

У тій еволюції, якої зазнала історико-філософська дисципліна за період між Гегелем і Рикьором, ми засвідчуємо появу її різних жанрів. Намагання утримувати дисциплінарну цілісність історії філософії справдилося у форму­ванні великої кількості жанрів історико-філософського дослідження. Ця внут­рішня подільність— подільність на філософську біографію, історію філософ­ських проблем, історію тем, історію понять, історію ідей, історію думки, історію дискурсу тошо— є даниною коливанням філософії між цілісністю та єдністю історії в гегелівському дусі та особистим виміром філософії у рикьо- рівському дусі. Схильність до першого полюсу дає історикові завелику МОЖЛИ­ВІСТЬ сконцентрувати поступ історії на одному, визначеному за центральний чиннику або, за влучним виразом В.С. Горського, «збиває оптику історії філо­софії» [38, с. 4]. Інший підхід примушує за одиничним не бачити загального. Розмаїття жанрів історії філософії можна зібрати в кілька основних класів. Най­продуктивнішою, здається, є класифікація, яку запропонував В.С. Горський, інтерпретуючи модель Е. Бреє. Всі жанри історії філософії можна поділити на три загальні групи: історію філософської думки, історію філософської теорії та історію філософів. Історія філософської думки реконструює філософську куль­туру, тобто «сукупність філософськи значимих ідей, що реально зароджуються й функціонують як духовна квінтесенція культури певної епохи, народу, регіо­ну» [38, с. 6]. Історія філософської теорії стосується «пронесу таорчої діяльно­сті, шо здійснюється в межах спільноти, специфічно налаштованої на філософ­ський пошук, яка вільно володіє філософською мовою, на грунті якої здійснюється комунікація між членами даної спільноти» [38, с. 7]. Нарешті, історія філософів стосується «поля дівльності» окремих філософів [38, с. 8]. Кожна з цих груп стосується історичних контекстів, в яких відбуваються філо­софські події. Першу групу пов’язано з культурним контекстом, другу— зі спеиівльним контекстом, третю— з особистим виміром. Першу групу тісно пов'язано з історією культури і науки, політичною й соціальною історією. Жан­ри другої групи безпосередньо стосуються взаємодії філософських ПОЗИЦІЙ, проблем, мов і тем. Третя група жанрів стосується біографічного підходу, де події філософії розглядаються крізь події особистого життя філософа чи філо­софів. Кожен з цих класів має свою цінність і розкриває те чи інше питання з історії філософії.

Визнання рівноцінності кожної групи не означає, шо філософський про­цес однаковою мірою пов'язаний з кожною з них. Не буде перебільшеннам ска­зати, що клас жанрів, який стосується історії філософської теорії, безпосередньо бере участь у спрямуванні розвитку ситуації філософії в кожен момент її істо­рії- Це не применшує значущість інших жанрів, просто їхні впливи мають інші об’єкти та інший характер. Натомість історія філософської теорії відіграє роль динамічного чинника збереження єдності філософії. Окрім інших, ця група історнко-філософських жанрів виконує важливу функцію утримувати розумін­ня єдності філософії в її позиціях і епохах. Це можливо, за визначенням Юрія Сватка, завдяки «усвідомленню досвіду в поняттях з його подальшим втілен­ням у конкретних настановах», теоріях, системах тощо [128, с. 9]. Справді, жанри історії філософської теорії мають важливе завдання у справі самоусві­домлення філософії.

До центральних жанрів історії філософської теорії належать, на нашу дум­ку, історія проблем, історія тем, історія ідей, історія змін та історія понять. Зазвичай, коли говорять про історію проблем, наводять історико-філософські твори неокантіанців, де еволюція філософії розглядається у термінах проблем, великих питань, відповіді на які шукали філософи певної епохи. В термінах розвитку і зміни філософських тем оперує історія тем, тобто свідомо поставле­них завдань та потреб філософії, які визначали питання, відповіді і мову аналі­зу тощо. Взірець такої історії можемо знайти в книзі Гайнріха Гаймзьота «Шість великих тем метафізики Заходу» [262], Історія ідей описує поступ фі­лософії, ставлячи наголос не на питаннях, а відповідях на ці питання з тих чи інших філософських позицій. За приклад такого підходу править книга Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей» [125]. Історія змін, або ще соціологія філософій, є своєрідним обліком подій, що втілюють поступ філософії, який проваляється у змінах структури філософської комунікації і дається взнаки на рівні тем, проб­лем та ідей. Класичним взірцем дослідження філософії з погляду соціологій філософій є праця «Глобальна теорія інтелектуальної зміни» Рендела Колінза [204]. Нарешті, історія понять розглядає процес філософії як перебіг зміни змістів або еволюції самоусвідомлення певних понять, через які можна зрозу­міти і весь процес, і окремі його моменти. За класичний взірець такого підходу можна вважати твір Владислава Татаркевича «Історія шести понять» [137]. Історія філософськоїтеорії не обмежується цими жанрами, однак в останні два століття саме вони перебували в центрі уваги філософів і, зрештою, становили невід'ємну частину самих філософських позицій.

Серед жанрів історії філософської теорії, на нашу думку, особливе місце посідає історія понять як засіб безпосереднього поєднання філософського про­цесу й історико-філософського дослідження. З огляду на те, що поняття за визначенням є місцем зустрічі різночасових філософських позицій, вивчення історії поняття є водночас історико-філософською роботою і підготовкою фі­лософського аналізу, можливість якого обумовлено визначенням і усвідом­ленням своєї позиції, а отже й відмінністю цієї позиції від інших, ймовірно суперечливих. Предметом історії філософських понять є історична семантика філософії, зміна змістів понять, шо засвідчують переміни і в загальному стані філософії, і в її культурному ТІЛІ, І ПОДІЇ в особистому вимірі процесу філософії.

Твердження про особливість історії філософських понять, яке я поділяю та підтримую, пов'язано із визнанням того, що є основним топосом філософсь­кого мислення. В другій половині XX століття розпочалася дискусія щодо того, чи є таким топосом саме філософське поняття. Філософські поняття ви­значають віхами на шляху філософи, які дозволяють краще зрозуміти еволюцію філософії та її сучасну ситуацію. В цьому плані визначальною стана позиція Ганса-Георта Гадамера. який вважав поняття справжнім предметом філософії. За його формулюванням, поняття є «істинним буттям» та «саморозкриттям мислення саме таким чином, як воно діє в розумінні та поясненні існуючого» [24], т. 2, с. 137]. Водночас історія філософії як історія поняття виявляється здатною сприяти розумінню і культурного, і теоретичного, і особистого виміру завдяки тому, що поняття є тим місцем, де сходяться філософські питання і відповіді щодо буття і пізнання, проблема мови і її зв'язку з філософією та вимовністю світу, буття і мислення. Крім того, через те, що історія поняття є історією предмета філософії, то ия історія має особливе значення в сім’ї філо­софських дисциплін. Вона має «стежити за процесом розвитку філософії в той момент, коли ця «філософія» ще тільки постає» [24], т. 2, с. 141]. Таким чином, завдяки історії філософських понять, історію філософії можна застосовувати не тільки до минулого і сучасного стану філософії, але й до майбутнього.

Історія понять дозволяє історикові-філософу слідкувати за розвитком фі­лософії і бутн співучасником цього процесу завдяки залученості до «поняттє­вого прояснення» [241, т. 2, с. 145]. В процесі прояснення філософських зміс­тів останні набувають нової форми, а філософія переживає акти самоу­свідомлення і самовідтворення. На думку Гадамера, «історія понять має йти вслід мисленню, яке завжди протискається за межі звичайного слововжитку й відокремлює спрямованість значення слів від сфери їхнього первісного застосування в розширенні й обмеженні, порівнянні й розрізненні...» [241, т. 2, с. 151]. історія понять дозволяє зрозуміти філософію як діяльність, де зміни і еволюції окремих змістів та їхніх словесних форм розглядають без гіпостазу­вання понять і створення метафізичних систем.

Історія понять виступає своєрідним антагоністом щодо інших жанрів іс­торії філософської теорії, головним чином щодо історії проблем. Справа в тому, що історія проблем, яку обстоювали неокантіаниі і ті історики філософії XX століття, які зазнали значного впливу з боку некантіанської традиції, по­кладали в основу поступу філософії її проблемну ситуацію, тобто ситуацію нерозуміння. Натомість Галамер розглядає історію філософії як намагання досягати розуміння за посередництва понять. Таким чином, Ґадамер вступає в дискусію з неокантіанством з приводу сутності історії філософії. Ця дискусія має важливе значення для розуміння переваг історії понять. Тож розглянемо докладніше підстави цієї дискусії.

Неокантіаниі вважали історію філософії важливою частиною філософу* вання. Чимало своїх поглядів суто теоретико-філософського штнбу Герман Коен, Пауль Haropn і Вільгельм Віндельбанд висловлювали саме в історико- філософських працях. Неокантіаниі розглядали історію філософії як своєрідний обов’язковий самоаналіз філософа перед здійсненням суто теоретичного аналізу. Оскільки позиція філософа виринає з попередніх дискусій, то власну ангажованість і потреби філософії, її основні сучасні питання слід зрозумі­ти в попередніх історико-філософських розвідках. Тут варто зауважити, що історико-філософський аналіз неокантіанців було великою мірою спрямовано на філософські поняття. Так, Коген окремо вивчав поняття досвіду Канта, а Наторп доклав чимало зусиль для дослідження історії поняття ідеї. Чи має Гадамер рацію, коли закидає їм прихильність до історії проблем, шо шкодило розумінню важливості історії понять?

Розглянемо позицію неокантіанців на прикладі основних історико- філософських положень Вільгельма Віндельбанда. Цей приклад— репрезента­тивний, оскільки положення про завдання і методи історії філософії Віндель­банда підсумовували позицію неокантіанців загалом, незважаючи на належ­ність до окремих течій. Свою позицію Віндельбанд виводив з розуміння того, що загальний зв’язок історії філософії полягає в сукупності результатів, яких досягають філософи, попри все розмаїття їхніх завдань і змістів їхніх дослі­джень, завдяки самій природі їхньої науки. Цей зв'язок ми можемо вивчати саме через «результати», які втілено у філософських поняттях. «Філософія давала свідомі вирази діяльності людського розуму... у формі понять... Історія філософії— це процес розробки європейськими народами і вираження в нау­кових поняттях їхнього світогляду й стаалення до життя» [27, с. 17]. Водночас історія філософії як дисципліна вивчає те, «як було створено ті поняття, на пілствві та за допомогою яких ми судимо і мислимо в повсякденному житті і в сфері спеціальних знань про світ нашого досвіду» [27, с. 18). З огляду на зазна­чене, можна було б припустити, шо історію філософії Віндельбанд і його коле­ги мислять у термінах поняття. Однак це не зовсім так. Коли історнко- філософськнй аналіз стосується цілісності філософського поступу, неокантіан­иі вдаються радше до вивчення суперечності між поняттями і до їхньої проб- лематизації. Як свідчить Віндельбанд. розвиток понять іде через «постановку питань», через «проблеми». Адже в історії філософії ми постійно натрапляємо на одні й ті ж «тези та постулати», «однакові проблеми і однакові способи їх розв’язання... І саме ця постійність... доводить, шо філософські проблеми є неминучими загадками людського духу» [27, с. |9]. Саме в цьому переключенні з понять на проблеми можна зафіксувати момент, який Гадамер називав «дог­матизацією». Зазначений догматичний момент полягає в тому, шо розуміння проблем постійно спирається на ключові поняття, які застосовують як дані та незмінні. Це порушує можливість зрозуміти філософські проблеми і дискусії певної епохи, оскільки гіпостазує змісти понять, не помічає зміни в змістах понять, відтінків застосування, концептуальної значущості для позиції окремих філософів. Тож слід погодитися з Гадамером щодо того, шо в основу історії філософської теорії треба покласти історію поняття, після якої можна вибудо­вувати вірогідну історію філософських проблем.

Для остаточною з'ясування завдань і спрямованості історії понять слід визначити її відмінність від інших сучасних методів саме історичного дослід­ження. Протягом останніх десятиліть історія понять опинилася в полі зору історичної науки разом з двома іншими спорідненими історичними дисциплі­нами — історією дискурсу та історією метафор. Ці три методи історичного аналізу постали у відповідь на потреби, які не задовольняла історія ідей, ос­кільки була байдужою до мовного та дискурсивного виміру. Разом ці методи спрямовано на дослідження змістів і значень мовних виразів, зважаючи на те, що до мов зараховуємо й ідіолекти певних наук та дисциплін, і соціолектн, і «штучні мови» тощо. Тут мова розглядається не тільки як «комунікаційний посередник», але і як головний фактор опрацювання певиою досвіду епохи й реконструювання історичної «дійсності». Через дослідження змістів і значень ці три історії приходили до можливості аналізувати стан культури певного періоду.

Три зазначених методи постали приблизно одночасно в межах різних культур. Історія поняття (Begrifrsgeschichie) постала на німецькому грунті. її відповідником є англо-американська дисципліна— «концептуальна історія» (conceptual history), яку зосереджено на вивченні Змін смислу ключових слів і метафор. У Франції перевагу має підхід на назву «аналіз дискурсу» (aaalyse du discours), що вивчає дискурсивні формації в основі тих чи інших практик, в тому числі й інтелектуальних. До їх числа зараховують і філософію. Завдяки цим методам, образ історичного дослідження за останні десятиліття значно змінився.

Серед цнх трьох підходів чимало спільного. Однак історія понять постала значною мірою завдяки дискусіям саме історико-філософського характеру, постійно маючи на увазі філософські проблеми. В еволюції історії понять як філософської дисципліни значну роль відіграла підготовка академічного «Істо­ричного словника філософії» (Historisches Worterbuch der Philosophie, 1980-ті роки), видання (і перевидання) академічного довідника «Історичні основопо- няття» (GeschicJittichen GrundbegrifTe, 1980—90-ті роки) та видання часопису

«Архів історії поняття» (Archiv ftlr BegrifTsgeschichte, з кінця 1960-х і пось- огодні). Під впливом переважно філософських досліджень історію понять закла­дали, окрім уже згаданого Г.Г. Гадамера, філософ Йоахім Ритер, історик Райн- гардт Козелек і соціолог Ерих Ротгакер. Завдяки їм, історія поняття витончила свій аналіз, застосовуючи засоби порівняння лексикографії та історичної семан­тики, розгляд темпоральних структур еволюцп понять, розрізнення МІЖ ево­люцією самосвідомого (або саморефлексивного) поняття і зміною змістів, оформлених певним терміном і спричинених контекстуальними потребами певних філософських позицій.

Знахідки історії понять останніх десятиліть буде застосовано в нашому подальшому дослідженні. Однак слід зауважити, шо історико-філософське дослідження в жанрі «історії понять» може відбуватися у вигляді узагальненого аналізу термінології, яка стосується певних понять, що визначають епоху (у нашому випадку, філософську епоху), та у вигляді дослідження історії одно­го поняття. В останньому випадку проблемою є евристична виправданість обрання одного поняття, шо призводить до виникнення двох питань:

1. Навіщо звужувати історико-поняттєве дослідження одним поняттям?

2. Якщо обмежитися одним поняттям, то за яким критерієм обрати це по­няття?

На перше питання слід відповісти з урахуванням того факту, що серед су­купності філософських понять є кілька основних, які в певному контексті (ска­жімо, в межах певної епохи чи певного філософської о напряму, чи філософії в цілому) мають системотаорче значення. Саме про такі поняття і говорить Ґадамер, визначаючи їх як «істинне буття» та «саморозкриття мислення». Та­ким чином, через обрання стратегії аналізу певного поняття, яке в певну епоку мало значення основного, уможливлюють загальне розуміння цієї епохи.

Відповідь на перше питання безпосередньо пов'язано з відповіддю на друге. Критерій визначення поняття, на яке слід спрямувати промінь аналізу, становить проблему подвійного порадку; з одного боку, обране поняття має бути значущим для філософії в певному історичному контексті, а з іншого— бути цікавим для тієї філософської ситуації, в межах якої відбувається історико-філософське до­слідження. Задовольнити обидві вимоги можуть тільки ті поняття, шо відповіда­ють двом критеріям. По-перше, такі поняття мають перебувати у вжитку в мо­мент дослідження і в досліджуваній епосі. Зв'язок двох моментів в поступі філософії становитиме поле семантичного напруження, структуру якого і має опрнявнити історико-філософськяй аналіз. По-друге, це поняття має стосуватися сутнісного осереддя філософії. Гегель мав рацію, коли розглядав історію філософії крізь призму самоусвідомлення розуму в своєму автентичному понятті — понятті філософії. Вада його підходу полягала у виключності центрального поняття, неспроможності дозволити іншим поняттям зали­шатися значущими. Разом із поняттям філософії 8 структурі філософських змістів перебували не менш важливі поняття, які лише разом можуть утри­мувати філософію від завершення, а розум — від припинення поставання його свободи. Досвід «Архіву філософських понять» показує, шо цікавими є геть усі поняття, які філософи застосовували в різні моменти незавершеного і незавер- шуваиого філософського процесу. Однак серед них ε ті, шо визначають сам прарегіон, який становить необхідність дії філософії. Своею чергою, філософія оперує основними поняттями з метою мислити та описати змісти цього праре- гіону і його зв'язку з іншими регіонами. Тут основне поняття матиме одночасно характер значення і самої сутності, яку виражено в значенні. З огляду на попе­редні міркування, я вважаю, шо саме такі два критерії необхідні для визначен­ня поняття, яке стане предметом історико-філософського дослідження в жанрі історії поодинокого поняття. Якшо обране поняття відповідає зазначеним кри­теріям, воно як предмет дослідження поєднує й історичний вимір, і суто теоре­тичний вимір. Тобто таке поняття не становить загрози релятивізувати дослі­дження. перетворити його на «гру в бісер», до чого подеколи схильні дослідники в галузі історії філософії.