Наука як об'єкт філософського дослідження

Пізнавальне відношення людини до світу здійснюється у формі повсякденного пізнання, пізнання художнього, релігійного, і нарешті, у формі наукового пізнання. Перші три сфери пізнання розглядаються, на відміну від науки, як позанаукові форми.

■ У науки свій, особливий набір об'єктів пізнання, на відміну від пізнання повсякденного. Наука орієнтована в кінцевому рахунку на пізнання сутності предметів і процесів, що зовсім не є властивим повсякденному пізнанню.

■ Наукове пізнання вимагає вироблення особливих мов науки.

■ На відміну від повсякденного пізнання, наукове виробляє свої методи й форми, свій інструментарій дослідження.

■ Для наукового пізнання характерна планомірність, системність, логічна організованість, обґрунтованість результатів дослідження.

■ У науці та повсякденному пізнанні способи обґрунтування істинності знань є різними.

Усяке об'єктивне знання служить людям двічі - спочатку як пояснення навколишньої реальної дійсності, а потім як засіб, метод у розв'язуванні тих чи інших проблем. Фактично будь-яка наукова теорія виконує методологічні функції, коли вона використовується за межами її власного предмета, а наукове знання в цілому відіграє роль методології стосовно сукупної практичної діяльності людини.

Наука - це діяльність, яка стає можливою лише завдяки традиції, або певному набору традицій, у межах яких грі діяльність здійснюється. Наука й сама може бути розглянута як особливий тип традицій, що знаходить своє відображення у людській культурі.

Діяльність і традиції - це дві різних, хоча й нерозривно пов'язаних складових науки, які вимагають різних підходів і методів дослідження. Звичайно, діяльність здійснюється за традиціями, тобто не існує без них, а традиції, своєю чергою, не існують поза діяльністю.

Аналіз науки як традиції та діяльності - це два способи аналізу, що доповнюють один одного. Кожен з них виділяє особливу складову єдиного цілого, яким є наука.

Якщо ми розглядаємо науку як діяльність, спрямовану на виробництво нового знання, і традицію, тоді досить важливо брати до уваги історичну мінливість самої наукової діяльності та наукової традиції: філософія науки, аналізуючи закономірності розвитку наукового знання, зобов'язана враховувати історизм науки. Можна сказати, що кожне суспільство в кожну епоху створює власну науку. У процесі її розвитку відбувається не тільки нагромадження нового знання, а й перебудовуються раніше сформовані уявлення про світ. У цьому процесі змінюються всі компоненти наукової діяльності: досліджувані об'єкти, засоби й методи дослідження, особливості наукових комунікацій, форми поділу та кооперації наукової праці тощо.

Із кожною історичною епохою змінюються й функції науки в суспільстві, її місце в культурі та її взаємодія з різними сферами культурної творчості. Уже в XVII ст. природознавство проголосило свої претензії щодо формування в культурі домінуючих світоглядних образів. Й історія науки свідчить, що подібний напрям все більше стає визначальним у ході розвитку наукової діяльності. Тим самим наука з кожною історичною епохою все активніше визначає світоглядні функції та впливає на інші сфери соціального життя, в тому числі й на повсякденну свідомість людей.

У другій половині XIX ст. наука вже отримує все необхідне для того, щоб розширити поле своєї діяльності у сферу техніки та технології. Разом із тим її власна культурно-світоглядна функція зберігається, але в той же час наука знаходить для себе нову соціальну функцію - стає продуктивною силою суспільства.

Уже XX і XXI ст. вповні свідчать, як усе надбане наукою починає розширюватися у всіляких сферах соціального життя. Наука нині все активніше застосовується в різних сферах керування соціальними процесами, виступає підґрунтям кваліфікованих експертних оцінок і прийняття управлінських рішень.

Але з'являється й ціла низка питань, що вимагають відповіді: яким буде подальший вплив науки на суспільство; чи будуть змінюватися функції науки та її роль у суспільстві; яка буде структура науки, її пріоритетні цінності тощо. Це і є проблеми, що обговорюються у сучасній філософії науки.

Сучасна філософія науки розглядає наукове пізнання як соціокультурний феномен. Й однією з найважливіших її завдань є дослідження того, як історично змінюються способи формування нового наукового знання та якими є механізми впливу соціокультурних факторів на цей процес.

Розвиток науки. В історії формування та розвитку науки можна виділити два етапи, що відповідають двом різним методам побудови знань і двом формам прогнозування результатів діяльності: 1) наука, що зароджується, 2) власне наука.

Наука, що зароджується, вивчає переважно ті речі й способи їхньої зміни, з якими людина постійно стикалась у виробництві та повсякденному досвіді. Тобто вона прагнула побудувати моделі таких змін для того, щоб передбачати результати практичної дії. Першою й необхідною передумовою для цього було вивчення речей, їхніх властивостей і відносин, виділених самою практикою.

Спосіб побудови знань шляхом абстрагування (відволікання від реальних предметів за допомогою певних знакових систем) і схематизації (подання різних предметів і явищ у вигляді певної впорядкованої множини) предметних відносин наявної практики забезпечував передбачення та прогнозування її результатів у межах вже сформованих способів практичного засвоєння світу. Однак у ході розвитку пізнання та практики поряд із відзначеним способом у науці починає формуватися новий спосіб побудови знань. Він знаменує перехід до власне наукового дослідження предметних зв'язків світу.

Завдяки новому методу побудови знань наука отримує можливість вивчати не тільки ті предметні зв'язки, що можуть зустрічатись у сформованих стереотипах практики, а й проаналізувати зміни об'єктів, які вже у змозі засвоїти цивілізація, що розвивається. З цього моменту закінчується перший етап й починається наука у власному розумінні цього слова.

Оскільки розподіл між наукою, що формується, та сформованою наукою пов'язаний і новим способом породження знань, проблема генези (розвитку) науки з'являється як проблема передумов власне наукового способу дослідження. Ці передумови формуються в культурі у вигляді визначених установлень мислення, що дозволяють виникнути науковому методу.

Природничі, технічні та гуманітарні науки формувалися на ґрунті загального наукового прототипу - античного наукового мислення. Для наукового мислення характерна

■ можливість автономного розгортання (одержання одних знань на ґрунті інших);

■ відображення (описання) відносин і знань, отриманих за допомогою оперативного мислення;

■ наявність самоорганізації (правил і норм), яка дозволяє відображати емпіричні знання й відносини й не впадати при тому в протиріччя;

■ особлива реальність мислення за допомогою виявлення людських здібностей через процедури та відносини наукової діяльності.

Розвиток науки припускає, з одного боку, революційні зрушення й відновлення, а з іншого - наступність, еволюцію, повернення до прототипів. Сьогодні відбувається не тільки подальша еволюція науки та її типів, а й переосмислення її природи, будови та принципів. Це переосмислення відбувається у кількох напрямах:

■ переглядається статус технічних і гуманітарних наук щодо їхньої самостійності, повноцінності, специфічності;

■ відбувається взаємна асиміляція та збагачення методів різних наук;

■ основи наук усе більше методологізуються;

■ переглядаються основні категорії й правила, що регулюють наукове мислення.

Наука все більше розуміється як організм, що розвивається, як інструмент пізнання, зумовлений культурою та ціннісними установками людини.

Взаємодія наук. У процесі розвитку науки відбувається все більш тісна взаємодія природних, соціальних і технічних наук, сама наука все більше опановує практику, зростає її активна роль у всіх сферах життєдіяльності людей і підвищується соціальне значення, здійснюється зближення наукових і позанаукових форм знання, зміцнюється аксіологічна (ціннісна) суверенність науки.

Поділ науки на окремі сфери зумовлений різною природою речей і їхніх закономірностей. Розвиток різноманітних наук і наукових дисциплін не відбувається незалежно, а тільки у взаємозв'язку, причому у різних напрямах. Так, одна наука може використовувати дані, отримані іншими науками.

Одним із найважливіших шляхів взаємодії наук є їхній взаємообмін методами та прийомами дослідження: застосування методів одних наук в інших. Взаємодія наук і їхніх методів ускладнюється нерівномірністю розвитку різних наукових галузей і дисциплін.

Методологічний плюралізм - характерна риса сучасної науки, завдяки якій створюються необхідні умови для більш повного й глибокого розкриття сутності, законів якісно різних явищ реальної дійсності.

Яку ж роль відіграє філософія у взаємодії та розвитку наук? У науці завжди існували дві протилежні тенденції: спеціалізації та уніфікації. Саме вони з особливою силою виявляються сьогодні.

Сучасна наука охоплює безмежно широке поле досліджень, засвоїти яке повністю людина не в змозі. Тенденція спеціалізації в науці виявляється у виникненні розгалуженої системи наукових досліджень і теорій особливого призначення, із вузьким спрямуванням й обмеженим діапазоном засвоєння - саме внаслідок того, що окремі (спеціальні) науки виділилися, суттєво розрослися й ускладнилися, людина може оволодіти тільки незначною часткою наукових знань.

Однак поряд зі спеціалізацією необхідною стає й інституція (організація), котра б узгоджувала й пов’язувала незалежну одну від одної роботу спеціалістів у єдину наукову систему. Окрім подрібнення наук на більш вузькі, останнім часом виникли науки проміжні, ті, що пов’язують раніше відмежовані одна від іншої науки.

Уніфікація - це процес зведення чого-небудь до єдиної форми, системи чи єдиних нормативів. Наука розвивається немонотонно, має складну багаторівневу структуру. Г оловна маса наукової роботи відбувається на одному якомусь рівні: це цінна, ефективна робота, що має міцне підґрунтя, розроблені методи, доступна плануванню; а отже, творча філософська робота тут відсутня - філософія потрібна тільки для певного загального розвитку.

Однак накопичуються протиріччя, заходять у глухий кут, і виникає необхідність переходити на наступний рівень. Чим більше протиріч, тим тяжчим є такий перехід, тим радикальнішою та глибшою є докорінна зміна звичних понять. Те, що здавалося вічною, абсолютною істиною, такою не є. І саме тут необхідною виявляється ґрунтовна філософська робота.

Усі великі наукові революції завжди пов’язані з перебудовою звичних філософських систем. Розвиток наук шляхом поступового накопичення остаточно доведених істин, нове розуміння передбачає зміну парадигми і наукового, і філософського мислення на кожному крупному перетворенні. Однак часто доводиться і повертатися до відкинутих на попередньому етапі розвитку науки положень. Так, емісійна теорія світла Ньютона була відкинута хвильовою теорією та відродилася зовсім в іншій формі у квантовій теорії. При цьому діалектика полягає не тільки у системі поглядів, а й у їх синтезі. Сучасні теорії поєднують начебто непоєднувані частки та хвилі, і це примирення одержує успішне застосування в електронному мікроскопі.

Філософія й наука подібні за своїми структурами й розрізняються за своїми предметами і функціями. І філософське, і наукове знання складаються з елементів (суджень, умовиводів, понять, принципів, законів, гіпотез тощо), організованих у систему, що підпорядковується законам логіки і становить певний теоретично сконструйований світ. І саме в цьому розумінні філософія є наукою.

Однак якщо предметом науки є об'єкт, що розглядається як природно- історичний феномен, то предметом філософського дослідження є теоретична модель відношення людини до світу й світу до людини. Філософія в усіх випадках є рефлексивною системою, котра включає предмет дослідження двічі - як дослідника і як елемент філософського аналізу. У філософії як світогляді світ представлений цілісно, виявлено місце людини, її інтереси, переконання, ціннісні орієнтації. Наукова структура не робить філософського світогляду наукою, тому за предметом дослідження філософія не є наукою.

Філософія і наука подібні намаганням до вірогідності, до раціонального пояснення світу. Але якщо в науці це асоціюється з прагненням до істини, то у філософії вірогідність доповнюється елементами переконання: є поєднаність знання з переконаннями. Цим зумовлюється те, що ідеологічний момент у ній виявляється сильніше, ніж у науці.

Закони науки дозволяють прогнозувати, як буде розвиватися об'єкт. На засадах філософських принципів можна прогнозувати лише шляхи, засоби вивчення досліджуваного явища. Ця обставина вказує на різницю між філософією та наукою і в той же час на їх тісний взаємозв'язок. Наука не може успішно розвиватися без філософії.

Саме аналіз функцій філософії дозволяє впевнитись у необхідності освоєння всієї скарбниці філософських знань, оволодіння філософською методологією пізнавальної діяльності, що застосовується й в інших науках.

Філософія, як зазначалося, виконує передусім світоглядні функції: гуманістичну, соціально-аксіологічну (конструктивно-ціннісну,

інтерпретаторську, критичну), культурно-виховну і пояснювально- інформаційну.

Серед методологічних функцій слід зазначити евристичну, сутність якої полягає у сприянні приросту наукових знань, у тому числі в створенні передумов для наукових відкриттів. Координуюча функція полягає в координації методів у процесі наукового дослідження, яка базується на принципі взаємної доповнюваності та принципі домінування. Інтегрувальна функція полягає у визначенні й усуненні дезінтегрувальних факторів, що призводять роздрібненості системи, надмірного зростання відносної самостійності елементів у її складі, виявленні недостатніх її ланцюгів або зв'язків, активне включення яких у функціонування системи надає їй більшої гармонійності й оптимальності, тобто підвищує ступінь упорядкованості й організованості. Логіко-гносеологічна функція філософії полягає у розробці самого філософського методу, його нормативних принципів, а також у логіко- гносеологічному обґрунтуванні тих або інших понятійних і теоретичних структур наукового знання.

Емпіричний, теоретичний і метатеоретичний рівні наукового пізнання. Перш ніж переходити до аналізу структури наукового пізнання, варто визначити його основне призначення та загальні цільові установки. Вони зводяться до вирішення трьох завдань - опису об'єктів і процесів, їх пояснення й передбачення, прогнозу поведінки об'єктів у майбутньому.

Що ж стосується архітектури будинку науки, тобто структури наукового пізнання, то в ньому виділяються два рівні - емпіричний і теоретичний. Ці рівні не слід плутати із сторонами пізнання взагалі - почуттєвим і раціональним пізнанням. У першому випадку маються на увазі різні типи пізнавальної діяльності вчених, а в другому - мова йде про типи психічної діяльності індивіда у процесі пізнання взагалі, причому обидва ці типи знаходять застосування й на емпіричному, і на теоретичному рівнях наукового пізнання.

Рівні наукового пізнання розрізняються за низкою параметрів:

■ за гносеологічною спрямованістю дослідження;

■ за засобами й інструментами пізнання;

■ за характером і типом одержуваного знання (у першому випадку - це емпіричні факти, класифікації, емпіричні закони, у другому - закони, розкриття істотних зв'язків, теорії);

■ за методами та формами пізнання, що використовуються (на емпіричному рівні - це спостереження, експеримент, на теоретичному - системний підхід, ідеалізація тощо);

■ за пізнавальними функціями;

■ за співвідношенням почуттєвого й раціонального й іншими ознаками.

За гносеологічною спрямованістю емпіричний і теоретичний рівні дослідження розрізняються:

У на емпіричному рівні пізнання орієнтоване на вивчення явищ і поверхневих зв'язків між ними, без заглиблення у сутнісні зв'язки та відносини,

У на теоретичному рівні для пізнання основним гносеологічним завданням є розкриття причин і сутнісних зв'язків між явищами.

На цьому й засноване розходження в пізнавальних функціях, що реалізовані на тих двох етапах пізнання.

Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є опис явищ, а на теоретичному - пояснення досліджуваних явищ. Найбільш ґрунтовне розходження між двома рівнями пізнання виявляється в характері одержуваних наукових результатів. Основною формою знання, отриманого на емпіричному рівні, є науковий факт і сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рінні одержуване знання фіксується у вигляді законів, принципів і наукових теорій, у яких й розкривається сутність досліджуваних явищ.

Відповідно розрізняються й методи, що використовуються для одержання цих типів знань. Основні методи, що використовуються на емпіричному етапі пізнання: спостереження, експеримент, індуктивне узагальнення. На теоретичному етапі пізнання використовуються такі методи: аналіз і синтез, ідеалізація, індукція та дедукція, аналогія, гіпотеза тощо.

Розходження між емпіричним і теоретичним етапами пізнання виявляється також у різному співвідношенні почуттєвого та раціонального рівнів пізнавальної діяльності. Тут варто підкреслити велике значення проблеми співвідношення двох пар категорій: «почуттєве - раціональне» та «емпіричне - теоретичне».

Співвідношення ж почуттєвого та раціонального рівнів у емпіричному та теоретичному пізнанні різне. В емпіричному пізнанні домінує почуттєвий рівень, а у теоретичному - раціональний. Тому різне співвідношення почуттєвого та раціонального рівнів знаходить своє відображення й у методах, що використовуються на кожному етапі.

Метод спостереження, який використовується на емпіричному рівні, базується основним чином на почуттєвій пізнавальній здатності. Але тією мірою, за якою спостереження має цілеспрямований характер, а його результати фіксуються у мовній формі, воно містить у собі й раціональну складову. Аналогічним чином, оскільки на теоретичному рівні більшою частиною використовується здатність до абстрактного, понятійного мислення, у ньому домінує раціональна складова.

Варто мати на увазі, що навіть за наявності такої кількості розходжень, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує. Так, емпіричне дослідження, хоча й є орієнтованим на пізнання та фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтверджень відповідності своїх результатів у емпіричній сфері. Експеримент, завдяки тому, що у багатьох науках становить основний метод емпіричного пізнання, завжди теоретично навантажений, а будь-яка найабстрактніша теорія повинна завжди мати емпіричну інтерпретацію.

Сьогодні заперечувати фундаментальне значення названих категорій у вирішенні методологічних проблем науки неможливо. Але передбачається, що теоретичне й емпіричне є базисними, вихідними методологічними одиницями, на підставі яких тільки й можливий подальший розвиток і деталізація структурних уявлень щодо наукового пізнання: подальший структурний розподіл у науковому дослідженні можливий тільки усередині теоретичного та емпіричного рівнів. Усе, що виходить за межі теоретичного або емпіричного знання, до сфери наукового знання не належить.

При всій важливості категорій емпіричного та теоретичного, таке обмежене уявлення про структуру наукового знання на сьогодні вичерпало себе. Внутрішня логіка методологічних досліджень усе частіше й частіше висуває питання про необхідність введення у методологію науки нової методологічної одиниці. У цьому новому базисному методологічному понятті фіксується існування в науці ще одного, третього рівня знання, що знаходиться над теоретичним знанням і виступає у якості метатеоретичної передумови самої теоретичної діяльності в науці - метатеретичного рівня.

Нині такі конструкції зустрічаються в методологічних концепціях Т.Куна,

І.Лакатоса й ін. (поняття «парадигми», «стилі мислення», «картини світу», «архетипи наукового мислення»).

Основною структурно-динамічною одиницею моделі розвитку економічної науки, за І. Лакатосом, є науково-дослідницька програма, котра складається з певних елементів: 1) «жорсткого ядра» (сукупності суджень, наукових припущень, які є теоретичною основою даного стилю мислення і зберігаються без зміни в усіх теоріях); 2) «поясу заборони» (суджень, допоміжних гіпотез, що пов'язують дослідницьку програму з емпіричними даними); 3) «негативної евристики», що вказує на ті шляхи дослідження, яких треба уникнути; 4) «позитивної евристики», яка рекомендує найкращі шляхи дослідження.

Визнання існування у складі наукового знання метатеоретичного рівня відразу ж піднімає цілий комплекс проблем, що стосуються гносеологічної природи цього знання, його структури, особливостей й тих функцій, що воно виконує в ході теоретичного засвоєння дійсності.

2.