Взаємозв'язок філософії та окремих наук

Дослідження всякого наукового спрямування базуються на галузях філософського знання (онтологія, гносеологія, аксіологія, методологія, праксеологія, соціальна філософія, філософська антропологія, філософія науки тощо).

Вирішення проблеми щодо співвідношення філософських та окремих наук можна звести до двох основних моделей (типів):

■ абсолютизація однієї з цих сторін (метафізичний підхід);

■ взаємозв'язок, взаємодія (союз) обох сторін (діалектичний підхід).

Характеризуючи перший тип, варто виділити дві основні його форми: спекулятивний (з лат. - спостерігаю, споглядаю) погляд і позитивізм (з лат. — позитивний). У другому (діалектичному) підході до питання про співвідношення філософії і науки найбільш характерними є: діалектично- ідеалістична позиція (Шеллінг, Г. Гегель) і діалектико-матеріалістична (Ф.Енгельс, В. Ленін).

Методологічна функція філософії є суттєвою функцією будь-якого теоретичного знання. Загально-філософські методології були сформовані ще в епоху античності. Але як зріле вчення про принципи, підходи, методи і прийоми пізнання методологія науки виникла в XVII — XVIII ст. у зв'язку з диференціацією науки та традиції різних країн щодо відрізняються: наприклад, у Німеччині, Франції, США

бурхливим її розвитком. Історико-філософські визначення методологічних засад науки суттєво сучасній Англії домінує аналітична філософія, у - феноменологія, у колишньому СРСР і на

пострадянському просторі - діалектичний та історичний матеріалізм.

Серед науковців різного спрямування дуже популярною є діалектична методологія. У сучасній методології науки під діалектикою розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю думок, схильністю до компромісів. Існують також певні модифікації діалектичного вчення: по-перше, це так звана діалектика «здорового глузду» повсякденного буття людини; по-друге, це діалектичні принципи науково-пізнавальної діяльності, що приховані за іншими назвами («невизначеності» В. Гейзенберга, «відповідності» Г.Герца, «доповнюваності» Н.Бора, «системності» Л. фон Берталанфі, «синергізму» І.Пригожина, «коеволюції» М.Мойсєєва); по-третє, це теоретичні методи загальнонаукового рівня пізнання (конкретизації, ідеалізації, абстрагування, системно-структурного аналізу, теоретичного моделювання тощо).

Особливе місце в сучасній методології пізнання посідає герменевтика (від грец. пояснюю). Алгоритм герменевтичного розуміння наукових явищ складається з таких кроків: 1) розробка гіпотези, що містить передчуття або передрозуміння смислу тексту як цілого; 2) інтерпретація окремих його фрагментів; 3) коригування цілого смислу на основі аналізу окремих фрагментів тексту.

Герменевтичний метод є способом розгляду окремого лише як частини цілого, від находження цілісності у розмаїтті явищ. Сучасна герменевтика протиставляє науковому знанню герменевтичний універсум (від лат. universum - поняття, що характеризує коло тих предметів, які вивчаються в рамках даної наукової теорії за допомогою засобів цієї теорії), котрий створюється під впливом історичної традиції, людського досвіду.

Тектологічна методологія досить вдало обґрунтована О.О.Богдановим. Вона є методологією, що випередила ідеї кібернетики, загальної теорії систем і синергетики.

Важливим тектологічним поняттям є «організаційна гнучкість». Воно відображає рухомий, гнучкий характер зв'язків системи, легкість перегрупування елементів. Чим гнучкіша система, тим більше в ній виникає комбінацій, тим багатше матеріал підбору, швидше й повніше відбувається його пристосування до оточення. «Тектологічний прогрес, що ґрунтується на гнучкості, - пише О.О. Богданов, - сприяє розвитку, веде до ускладнення організаційних форм, бо в них накопичується пристосування до нових і нових змін умов. Ускладнення, у свою чергу, сприяє розвитку гнучкості системи, тому що збільшує багатство можливих комбінацій. Саме тому загалом, чим вищою є організація, тим вона є більш складною і гнучкою». Основну тектологічну закономірність можна сформулювати так: зростання організованості за одними параметрами досягається за рахунок її зменшення за іншими параметрами.

Тектологія як наука характеризується тісним зв'язком із кожним з трьох основних циклів наукового знання: математичним, природничим, соціологічним. Основна проблема тектології - з'ясування природи дискретності (від. лат. diskretus — перервний) і безперервності межі людського досвіду. О.О.Богданов використовував тектологію як методологію для власних економічних досліджень.

Важливе місце в сучасній науці посідає системний підхід, що ґрунтується на ідеях загальної теорії систем і системного аналізу. Початок системним дослідженням поклали біологи Л. фон Берталанфі і Р. Жерар, економіст К.Боулдинг, філософ і психолог А. Рапопорт. Серед українських дослідників загальної теорії систем передусім слід назвати А.І.Уйомова, В. М. Костюка, О.О. Малиновського, А. О. Стогнія й ін.

Серед сучасних розробок системної проблематики виділяються: 1) філософські проблеми системного підходу; 2) проблеми логіки і методології системних досліджень; 3) проблеми створення спеціально-наукових системних концепцій і теорій; 4) проблеми побудови загальної теорії систем.

Перша група системної проблематики досліджується у двох основних напрямах: онтологічному й гносеологічному (онтологія систем має своїм предметом те, що формує системну картину світу; гносеологія ж включає принципи побудови системного дослідження та специфічний для нього категоріальний апарат).

Побудова логіки і методології системних досліджень має такі компоненти: 1) формалізовано-логічний опис вихідних понять системного підходу («система», «структура», «зв'язок», «ієрархія» тощо); 2) побудова логічних формалізмів для дослідження різних аспектів системної проблематики (систем зв'язків, логіки цілісності тощо); 3) використання апарату формальної логіки для розв'язання тих чи інших системних проблем.

До спеціально-наукових системних концепцій і теорій належить найбільша частина сучасних системних досліджень.

Побудова загальної теорії системи найбільше розроблена Л.фон Берталанфі. Його «теорія відкритих систем» є емпіричним варіантом «загальної теорії систем». Концепції У. Росе Ешбі, М. Месарович, О. Ланге, А. І. Уйомова, В. М. Костюка, М. Тода, Е. Шоуфорда та ін. ґрунтуються на спробах протиставлення побудові Л. фон Берталанфі.

Особливого значення у розвитку наукового пізнання й плануванні наукової діяльності нині все більше набуває синергетика як методологія. Синергізм - термін, запозичений з біохімії; відображає ефект посилення дії одного каталізатора додаванням іншого. У працях А. Баблоянц, С. Курдюмова М. Мойсеева, К. Майцнера, І. Г. Ніколіса, І. Пригожина, І. Стенгерса, Г. Хакена, В. Шмакова та ін. ефект синергізму був поширений майже на всі великі складні системи економіки, екології, політології, демографії, космології, глобалістики.

Синергетика як методологія має рід ознак:

У Ієрархічність - наявність певної субординації між усіма рівнями системи. Жодна система не може повністю редукуватися, тобто властивості структур більш високого рівня не можна описати мовою більш простого рівня.

Емерджентність (від лат. виникнення нового, неочікуваного) - поява нової якості сприймається вищим щодо неї рівнем ієрархії як біфуркація (з лат.

Гомеостатичність - система в межах кожного рівня ієрархії існує за рахунок власної внутрішньої енергії, і, з одного боку, може зруйнуватися, тобто перейти у стан хаосу з позицій цього рівня, з іншого - цей хаос виглядає як певний порядок на більш низькому рівні; крім того, система може здійснити «фазовий перехід» на інший рівень у точці біфуркації.

Темпоральність (від лат. tempus - час) - зміна темпу розвитку, часова тривалість.

Нелінійність - при переході з одного рівня організації до іншого система потрапляє з лінійної (одномірної) у нелінійну (багатомірну) зону.

Відкритість - наявність у ній джерел і стоків обміну речовиною та енергією з довколишнім середовищем (будь-яка закрита система приречена на загибель, життєздатною є лише відкрита до змін система).

Несталість, нестабільність - для розвитку системи необхідна певна хиткість, її внутрішня неврівноваженість (саме у точці несталості замкнена система стає відкритою до змін).

Необоротність - існує на всіх структурних рівнях світу або зовсім не існує; необоротність часу в тому, що він спрямований з минулого у майбутнє; чисельні приклади асиметрії просторових характеристик розвитку підтверджують також наявність просторової необоротності.

Релятивність (від лат. relativus - відносний) - залежність від позиції спостерігача; підкреслює обмеженість і відносність наших уявлень про масштаби змін і кінцевий результат.

Атрактиність (від лат. attractio - притягування), на основі якої виникають режими з загостренням у розвитку системи; майбутній стан системи притягує, організує, формує, змінює наявний її стан. Атрактори - це каталізатори синергетичного ефекту.

Дисипативність (від лат. dissipatus - розкиданий, пов'язаний із втратами механічної енергії, частина якої перетворюється на інші види енергії) - синергетичні структури називають дисипативними, тому що для їх підтримки необхідно більше енергії, ніж для підтримки простіших структур, які вони замінюють; дисипація як фактор саморозвитку світу відкидає все зайве.

Відповідальність за вибір майбутньої структури - характеризує системи, що включають людину або як спостерігача, або як активну її складову); відкритість, шанобливе ставлення до «чужого» досвіду, готовність до його прийняття і здатність дати щось в обмін формує етику відповідальності.

Названі ознаки виконують також функції базових принципів синергетики як методології. За її допомогою І. Пригожин пропонує бачити світ по-новому. Синергетична методологія:

1) не нав'язує складноорганізованим системам шляхів їхнього розвитку (швидше намагається зрозуміти, як можна сприяти їхнім власним тенденціям розвитку);

2) розглядає хаос як плідний момент конструктивного механізму еволюції системи до нової організації;

3) розглядає можливості розвитку складних систем за альтернативними шляхами (причому стан системи визначається не тільки її минулим, а й майбутнім, тобто вона організується відповідно до наступної структури самоорганізації системи);

4) передбачає можливість монтажу складного еволюційного цілого з часток (причому ціле не є простою сумою часток, воно є новою якістю);

5) для управління складними системами визнає важливим не силу впливу, а правильну топологічну конфігурацію, архітектоніку впливу (малі, але правильно організовані резонансні впливи на складну систему є надзвичайно ефективними);

6) розкриває закономірності та умови протікання швидких, лавиноподібних процесів та процесів нелінійного самостимулюючого зростання;

7) дає можливість подолати деякі психологічні бар'єри, страх перед складними системами, дає надію на опис складного за допомогою відносно простішого.

За класичними уявленнями, елементарним динамічним процесом можна керувати, змінюючи початкові умови. Водночас «зовнішній» керований вплив на макросистему здійснюється шляхом зміни граничних умов у термінах макропараметрів. При поступових змінах макропараметрів система послідовно проходить ряд сталих станів, і зміни мають оборотний характер за винятком гістерезисних (від грец. - спізнювання, відставання) ефектів. Необоротність дає про себе знати, коли система виходить з-під контролю, наприклад, у випадках соціального колапсу. Необоротні процеси є наслідком спонтанної (від лат. spontaneous - довільний, самодіючий) активності макросистеми, коли її спро­бують приборкати шляхом зовнішніх впливів. Ця активність може призвести до згубних наслідків: дисипація, що раніше підтримувала процеси самоорганізації, може набути вибухового, лавиноподібного характеру.

Синергетичний підхід встановлює природне обмеження на можливості керування іншими системами: ними можна керувати не до кінця, іноді вони «перестають підкорятися» і починають трансформуватися не в потрібному напрямі. Погано те, що ці трансформації, якщо вони деградаційні щодо впорядкованих структур, із зростанням ентропії викликають ефект «ланцюгової реакції» розпаду системи. Тобто необоротне збільшення ентропії описує наближення системи до стану, що нездоланно притягує її. Це стан хаосу, з якого система не виходить добровільно. Необоротне зростання ентропії означає зростання хаосу в системі, поступове «забуття» будь-яких початкових структур, традицій. Прихильність до конкретної «лінії долі», тобто традиційної спрямованості еволюції, пов'язана з латентною структурою системи, її інерційними зв'язками, котрі у підсумку можуть змусити систему перейти до такого режиму функціонування, який веде її до загибелі. Зміна режимів функціонування не обов'язково має патологічний характер.

5.