ФАШИЗМ У ХХІ СТОЛІТТІ

Нацистський режим поставив собі за основну мету завоювати якомога більшу тери­торію та створити імперію, а це призводило до побоювання втратити свою націона­льну ідентичність. Закінчення «холодної війни» та прискорення процесу глобаліза­ції певною мірою посилили ці фактори.

Але з іншого боку, хоча крайні праві сучасні організації сповідують ідеї, які ду­же сильно нагадують «класичний» фашизм, обставини, за яких вони виникли, та труднощі, з якими вони зіткнулися, суттєво відрізняються від умов міжвоєнного періоду. Наприклад, замість того щоб покладатися на європейську імперіалістичну спадщину, сучасні праві діють у контексті постколоніалізму. Мультикультуралізм у багатьох західних країнах настільки розвинувся, що ідея створення етнічно та расо­во чистої «національної спільноти» здається більш ніж нереальною. Також класо­вий поділ, який мав настільки сильний вплив на формування фашизму міжвоєнного періоду, змінився складнішою структурою постіндустріального типу. Зрештою, економічна глобалізація є дуже сильним стримувальним фактором класичних фа­шистських рухів. Доки глобальний капіталізм продовжує розмивати національні кордони та зменшує роль держави, ідея національного відродження через війну, експансію та автаркію залишатиметься пережитком минулого.

Однак постає питання, до якого ж типу фашизму віднести сучасні профашистсь­кі партії та групи? В той час як певні, зазвичай підпільні, угруповання сповідують мілітаристський та революційний фашизм, з гордістю згадуючи Гітлера та Муссо­ліні, більшість великих партій та рухів заявляють, що вони порвали зі своїм фаши­стським минулим, або вони взагалі заперечують свій зв'язок із фашизмом.

Існує два можливі варіанти розвитку неофашизму. По-перше, викликає сум­ніви, ідучи на поступки лібералізму, чи буде фашизм XXI ст. взагалі відповідати своїм основним принципам. Наголошення на важливості «органічної єдності національної спільноти» надає фашизму сильно вираженого антиліберального характеру та протиречить принципам плюралізму, толерантності, індувідуалізму та пацифізму. Є можливість того, що, подібно до демократичного соціалізму, «демократичний» фашизм буде вимушений в умовах боротьби за голоси вибор­ців відмовитись від багатьох своїх традиційних цінностей та переконань. Таким чином, демократія одержить перемогу над фашизмом. Але, з іншого боку, комп­роміс із ліберальною демократією може виявитися просто тактичним кроком. Це означатиме, що дух справжнього фашизму залишився живим, але для досягнен­ня поваги та довіри його замасковано під неофашизм. Наприклад, Гітлер і Мус­соліні запевняли в своїй прихильності ідеям парламентарної демократії аж до здобуття влади в 1933 р.

Багато хто каже, що фашизм, у традиційному розумінні цього явища, не проіснував до другої половини XX ст., отже те, що він продовжує існувати в XXI ст.

Front National (Національний Фронт) у Франції, очолюваний Жан-Марі ле Пе­ном, з 1980-х pоків мав усе більшу підтримку виборців завдяки своїй політичній платформі, яка значною мірою спирається на опір (протидію) еміграції. У 2002 р. ле Пен отримав 5 млн голосів і дійшов до останнього туру президентських виборів. У Австрії в 2000 р. радикальна права Партія Свободи, очолювана Георгом Гайде- ром (Joerg Haider), отримала 27% голосів та увійшла до складу коаліційного уряду. В Італії Movimento Sociale Italiano (MSI) (Італійський Соціальний Рух) на чолі з Жанфранко Фіні, намагаючись у 1994 р. порвати зі своїм фашистським минулим, перетворився на Alleanza Nazionale (AN) (Національний Альянс), офіційно прийня­вши «постфашистську» програму. Радикальні націоналістичні угруповання та пар­тії, які виступають проти еміграції, такі як партія Republikaner (Республіканська партія), починаючи з об’єднання Німеччини в 1990 р., привертають усе більше прихильників. Це пов’язано із зростанням ворожості до іноземців через зростаючий потік мігрантів з посткомуністичного Сходу. У Великій Британії антиеміграційний неорасизм був відроджений у 1980-х та 1990-х роках Британською Національною Партією (БНП). Крайні праві, антиеміграційні партії стали впливовою політичною силою в Бельгії, Данії, а також у Нідерландах, де ці сили очолював Пім Фортуйн (Pim Fortuyn, його було вбито в 2002 р.).

Певною мірою історична ситуація кінця XX ст. має дещо спільне з міжвоєн­ною ситуацією, таким чином підтверджуючи, що необхідними умовами виник­нення фашизму є криза, невпевненість у майбутньому та безлад. Сталий еконо­мічний розвиток та політична стабільність повоєнного періоду стали дуже ефективною протиотрутою ненависті та обуренню, з якими так часто асоцію­ються крайні праві рухи. Однак нестабільність світової економіки та зростаюче розчарування народу у правлячих партіях, пов’язане з їх неспроможністю вирі­шити політичні та соціальні проблеми, відкрили нові можливості для правих ек- стримістів, які вдало грають на суспільних страхах, пов’язаних з еміграцією, та використовують демократію як тактичний засіб, стане відомим тільки тоді, коли вони одержать перемогу.

Використана та рекомендована література

Вільсон Е. Національна ідентичність в Україні // Політична думка. — 1999. — № 3.

Єндик Р. Вступ до расової будови України // Бібліотека українознавс­тва. — Мюнхен: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1949. КорчинськийДм. Війна у натовпі. — К.: Амадей, 1999.

Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. — К.: Асасіе- mia, 1999.

Лебон Г. Психологи ямасс. — Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000.

Майборода О. «Політичне русинство». Закарпатська версія перифі- рійного націоналізму. — К., 1999.

Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991—1998 рр.). — К., 1999.

Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей. — М.: REFL-book, 1994.

Ницше Ф. К генеалогии морали // Соч. в 2-х Т. — М.: Мысль, 1990. Ольшанський Д.В. Психология масс. — Спб.: Питер, 2001.

Розумний М. Покоління національної контрреволюції // Сучасність. — 1999. — № 4.

Титаренко Т. Національна політична ідентичність в Європі та Україні

// Нова політика. — 2001. — № 4.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. — М.: Мысль, 1998. — Т.1.

Юцюк Д. Свастика на жовтоблакитному? (або дещо про минуле і сьо­годення.... українських «коричневих») // Ранок. — 1994. — № 5.

Gregor, A.J. (1969) The Ideology of Fascism. New York: Free Press.

Griffin, R. (1993) Th^ Nature of Fascism. London: Rourledge.

Griffin, R. (ed.) (1995) Fascism. Oxford and New York: Oxford Univercity Press.

Griffin, R. (td.) (1999) International Fascism: Theories, Causes and the

New Consensus. London: Arnol and New York: Oxford University Press.

Hiro, D. (1988) Islamic Fundamentalism. London: Paladin.

Hitler, A. (1969) Mein Kampf. London: Hutchinson (Boston, M.A: Hough­ton Mifflin, 1973).

O’Sullivan, N. (1983). Fascism. London: Dent.

Passmore, K. (2002) Fascism: A Very Short Introduction. Oxford and New York. Oxford University Press.

Spencer, H. (1967) On Social Evolution: Selected Writing. Chicago, IL. University of Chicago Press.

Spencer, P. and Wollman, H. (2002) Natoinalism: A Critical Introduction. London and Thousand Oaks, Ca: Sage.

Woolf, S.J. (1981) (ed) European Fascism. London: Weidenfeld & Nicol- son.