Концептуалізація управління освітою на початку ХХІ століття

Філософія освіти не має на меті і не може розробити теорію менеджменту освіти, оскільки це є прерогативою науки управління, до якої входить як складова теорія менеджменту. Філософія освіти зупиняється на розробці концептів, з яких потім теоретичною думкою формуються парадигми, концепції та теорії управління освітою.

Наразі у науковій літературі досить широко висвітлено сутність і зміст основних теорій, концепцій і моделей організації управління, що задіяні в реалізації державної політики та широко застосовуються у світовій управлінській практиці.

Результати дослідження концептуальних засад сучасного менеджменту виявили низьку ефективність і слабкість авторитарних методів управління, які ще домінують у діяльності організаційних формувань на постсоціалістичному просторі, де Україна не є винятком. До цього часу такі результати існували у вигляді гіпотез чи гасел. Нам ще треба зробити чимало для того, щоб стратегічною перспективою у формуванні нової вітчизняної системи управління освітою став розвиток і утвердження демократичних механізмів, принципів та методів управління, адже Україна у XXI столітті повинна утвердитись як правова, демократична, економічно могутня і незалежна держава.

Усе вищенаведене дає змогу констатувати, що вітчизняна філософія освіти спроможна на основі напрацювань, висвітлених в управлінській, політологічній, соціологічній і педагогічній науковій літературі, виокремити і формалізувати найбільш поширені ідеї, що згодом розгорнуться у теорію управління освітою.

Наразі до традиційних для української освіти, а також таких, що мають певну перспективу на теренах нашої держави, на нашу думку, належать наступні концепти:

а) традиційні концепції управління, дію яких ще треба подолати:

— парадигма адміністративного менеджменту освіти;

— парадигма технократичного управління освітою;

— патерналістська (комуністична, соціалістична)

парадигма управління освітою;

б) інноваційні управлінські концепції, що мають перспективи у ХХІ столітті:

— ліберальна парадигма управління освітою;

— саморегуляційна парадигма освіти (В. П. Бех). Коротко розглянемо кожну з них.

Традиційні концепції управління, дію яких ще треба подолати·

1. Парадигма адміністративного менеджменту освіти базується на використанні класичних для науки управління 14-ти адміністративних принципах, які були введені у науковий обіг Анрі Файолем, Мері Паркер Фоллєт і Честер Барнард^[76]. Вважається, що деякі з них зберігають свою вагомість для теорії управління дотепер, зокрема наступні:

• Єдиноначальність. Кожен підлеглий отримує накази від одного і тільки одного начальника.

• Розподіл праці. Спеціалізація управлінської і технічної праці дає змогу досягти вищих результатів при докладанні такого самого обсягу зусиль.

• Єдність напряму і єдиний план роботи. Схожі види діяльності у межах організації повинні бути об’єднані під керівництвом одного менеджера.

• Скалярний ланцюжок управління. Ланцюжок владних повноважень, що випливає з ієрархічної вершини організації, тягнеться вниз, охоплюючи всіх її працівників.

А. Файоль вважав, що ці принципи повинні застосовуватися в будь-якій організації незалежно від її внутрішнього устрою. Він також визначив основні функції або елементи менеджменту, які зберігають своє значення і в сучасних концепціях управління: планування, організація, командний ланцюжок, координація і контроль. М. Фоллєт шукала відповіді на питання, що мають велике значення для управління освітою і нині: етика, влада, лідерство, максимізація внеску підлеглих. Ч. Барнард запропонував концепцію неформальної організації, яка притаманна будь-якій організації, у тому числі й закладам освіти. Її природним чином утворюють існуючі соціальні групи. Вчений наполягав на тому, що організацію не можна розглядати як бездуховний механізм.

Сучасний менеджмент у національній системі освіти полягає у реалізації принципів та законодавчих норм, що випливають з Конституції України та змісту Законів України “Про освіту” і “Про вищу освіту”.

Державна політика у галузі вищої освіти України визначається Верховною Радою України і ґрунтується на наступних принципах:

— доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

— незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

— інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні та розвитку досягнень і традицій української вищої школи;

— наступності процесу здобуття вищої освіти;

— державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

— гласності при формуванні структури і обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики у галузі вищої освіти України забезпечується шляхом:

— збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості;

— підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їхніх можливостей для отримання вищої освіти;

— створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти;

— надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

— забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної й комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних та юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави і територіальних громад;

— надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством;

— належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.

Громадяни України мають право безкоштовно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше.

2. Парадигма технократичного управління освітою дісталася нам у спадщину від індустріальної фази розвитку і продовжує активно діяти, модернізуючись у сучасних умовах. При цьому технократизм слід розглядати як специфічну взаємодію людей між собою, в основі якої лежить теорія технічного знання, що використовується як методологія управління суспільством і освітою як його підсистема. Зміст технократизму в управлінні освітою є сукупністю дій менеджерів з інженерно-технічною освітою, які управляють при допомозі технічних засобів і використовують в якості методологічної основи технологічний детермінізм.

Сутністю технократизму є підкорення управлінської діяльності у сфері розвитку суспільства, освіти і людини ідеологемі наукової об’єктивності, а також відсування на другий план ірраціональності і чуттєвої культури, що призвело до того, що людина - основне джерело флуктуацій соціального розвитку і головна виробнича сила суспільного виробництва — перетворилася на “гвинтик” Соціальної машини.

Філософія освіти може сприяти обмеженню агресивності технократизму і пом’якшити його вплив на освіту. Для цього філософія освіти повинна сформувати якісно нову категоріальну сітку, завдяки чому здійснюватиметься процес пізнання незалежного від нас об’єктивно існуючого світу і зворотний до нього процес гуманізації пізнання, симбіозу набутого знання та особистості студента. В результаті спроектоване людиною майбутнє не буде відображенням динамічної логіки об’єктивної дійсності, а міститиме артефакти творчої духовної діяльності індивіда, що виражаються у цінностях. Філософія тим самим уводить нові уявлення про бажаний спосіб життя, який пропонує людству, і починає функціонувати як ідеологія. Сукупність ідеологем, про які йшла мова вище, складають ідеологію пошуку концепції освіти ХХІ століття, в якій буде забезпечене якісно нове співвідношення технократизму і гуманізму.

Дослідження впливу технократизму на освітні концепції ХХІ століття не може вирішити навіть у теоретичному вимірі проблему подолання негативних наслідків тиску технократизму на освіту.

3. Патерналістська (від лат. раіетпиз - батьківський) парадигма управління освітою - це:

1) патронажне ставлення держави до своїх громадян, установ і організацій — до своїх працівників;

2) переконаність у тому, що держава, уряд зобов’язані турбуватися про своїх громадян, забезпечувати задоволення їхніх потреб за державний рахунок, брати на себе всі турботи стосовно благополуччя громадян.

На рівні установи освіти патерналізм виявляється у наступних рисах:

1) у системі довічного найму. Це створює атмосферу сімейних постійних стосунків;

2) в отриманні солідної грошової підтримки під час виходу на пенсію;

3) у системі автоматичного підвищення зарплати залежно від віку та стажу роботи;

4) у підготовці кадрів, що передбачає обов’язкове кар’єрне зростання;

5) у планомірній ротації кадрів.

Інноваційні управлінські концепції, що мають перспективу у ХХІ столітті·

1. Ліберальна парадигма управління освітою є новоутворенням, яке найближчим часом повинно набути значної ваги, оскільки тільки ця ідеологія й ідейно-політична течія сучасного життя не обмежує свободу поведінки людини у суспільстві та його підсистемах, зокрема й у галузі освіти.

Лібералізм є багатоманітним і мінливим, як і ті зміни, які він спричиняє, провокуючи своєю соціальною еманацією. Лібералізм немовби “ухиляється” від того, щоб його категорично ідентифікували класифікаціями і аналізом. Тому нам залишається задовольнятися аналізом “ліберо-форм”: ліберальної інтелектуальної традиції, емансипаторських практик і експериментів, стилів і втілень соціальної критики, яка поширюється на всі виміри і сенси соціального — цінності та інституції, авторитети і святині тощо.

Силу лібералізмові надає, зокрема, і привабливість для розбудови галузі освіти, його світоглядна універсальність. Лібералізм є образом соціальної дійсності і водночас змістовно визначеною картиною соціального буття (певне сприйняття і тлумачення соціального та індивідуального буття як передумови і простору розгортання свободи), способом світосприйняття, самовизначення. Серцевинною ідеєю такого соціального світогляду є визнання свободи природним і “нормальним” явищем, яке повинно саме у такому розумінні стверджуватися в існуванні індивіда і групи, соціальних спільнот і етносів, держав і людства як такого взагалі.

Звідси випливає методологія до розробки і впровадження управління освітою з позицій лібералізму. На думку В. Заблоцького, вона має свою глибоку специфіку: продовження і поглиблення споконвічної лінії скептицизму і вільнодумства, здатності і спроможності людини долати пригнічуючу прикутість до умов свого часу і свого соціокультурного кола, здатність дивитися на норми та інституції, на цінності і вподобання з погляду можливого, належного, досконалого.

Суспільство завжди нагально потребує такої глибокої соціальної критики, навіть якщо вона не є “конструктивною” (деякі утворення й інституції неможливо виправити, а можна тільки знищити, викорінити) і її важко витримати.

2. Аксіологічна парадигма управління освітою (В. Г. Кремень, В. В. Крижко) ґрунтується на використанні цінностей у якості основного інструмента організації і регуляції навчально-виховного процесу.

До фундаментальних проблем філософії освіти по праву належить, на думку В. Г. Кременя, визначення її стратегічних цілей та аксіологічних основ. Тут варто звернутися до його праці “Філософія національної ідеї. Людина. Освіта. Соціум” і навести використані ним аргументи, що виглядають здебільшого як роздуми дослідника, ніж як інструмент практичного управління освітою. Адже будь-яка діяльність завжди регулюється не лише метою, а й цінностями. Якщо мета відповідає на питання, що повинні одержати як результат діяльності, то цінність відповідає на питання, для кого це потрібно і чи потрібно воно?

При обговоренні проблеми цінностей, ідеалів і стратегій освіти важливо простежити, як зазначає В. Г. Кремень, чи є можливості поєднати екологічну етику й нове ставлення до природи з тенденціями сучасної науково-технічної творчості.

Дещо по-іншому розглядає зміст аксіологічної парадигми управління освітою В. В. Крижко. Він розглядає її у менш проблемному аспекті — в аспекті практичного використання цінностей у якості інструмента управління.

3. Синергетична парадигма управління освітою. Управлінський аспект найбільш виразно подають у своїх наукових роботах В. Г. Кремень і російський дослідник В. Г. Буданов. В умовах демократизації суспільства освіта все більше набуває рис відкритої системи, яка має можливість варіативного розвитку. Водночас у багатокомпонентній системі з великою кількістю позитивного і негативного видів зворотного зв’язку в освіті відбувається постійний рух, результатом якого є перехід її структур і підсистем з одного рівня впорядкованості на інший.

Для сучасного освітнього процесу, який будується на методологічних принципах філософії освіти, важливо визначити, на думку В. Г. Кременя, творчу сутність синергетики·. Відомі варіанти визначення синергетики засновані на таких властивостях системи, як нелінійність, когерентність, відкритість, які насправді необхідні для самоорганізації освітніх систем; в освіті — особистість учня і викладача, колектив студентів і співтовариство викладачів, освітня установа й навколишнє середовище.

За В. Г. Будановим, синергетична в освіті полягає у застосуванні до сфери освіти семи принципів : два принципи Буття і п’ять Становлення. Два структурних принципи Буття: 1) гомеостатичність; 2) ієрархічність. Вони характеризують фазу “порядку”, стабільного функціонування системи, її жорстку онтологію, прозорість і простоту опису.

П’ять принципів Становлення: 3) нелінійність,

4) нестійкість, 5) незамкнутість, 6) динамічна ієрархічність, 7) спостережуваність. Вони характеризують фазу

трансформації, оновлення системи, проходження нею послідовних етапів шляхом загибелі старого порядку, хаосу випробувань, альтернатив і, нарешті, народження нового порядку. При цьому ми розрізняємо принципи становлення, що породжують (3, 4, 5), які є необхідною і достатньою умовою реалізації, і конструктивні принципи становлення (6, 7), які описують збірку, деталі і конструкцію процесу становлення, а також його розуміння спостерігачами і сполучення з середовищем.

4. Саморегуляційна парадигма освіти (В. П. Бех) випливає з визнання ціннісно-смислової детермінації поведінки особистості у соціальному світі, що обумовлює організаційну активність людини у сфері освіти і реалізується шляхом формування “суб’єкт — суб’єктних відносин”. Принцип її саморозгортання полягає у взаємодії підстави — організаційної свідомості, організаційних знань, умінь і навичок та організаційної культури, з одного боку, а з другого - умов, що утворює система адміністративного управління ВНЗ.

З боку особистості, що навчається — це сукупність стохастичних процесів, заснованих на позасвідомому впливі ідей, сенсу та інших інформаційно-семантичних або логічних структур на інтелектуальну сферу особистості і поведінку студентства, що відбувається у ході навчально-виховного процесу та самоосвіти.

З боку адміністрації ВНЗ — це цілеспрямований процес залучення студентства до реалізації певних функцій, які входять до управлінського циклу, шляхом делегування частини владних повноважень з рівня адміністративного управління (ректорату) ВНЗ на рівень системи студентського самоврядування, що робить його співучасником цілераціонального управління навчально- виховним процесом.

Інтегративним процесом є динамічна пульсуюча взаємодія циклічного характеру, що призводить до становлення системи саморегуляції ВНЗ на основі ціннісної регуляції, зумовленої партнерською співпрацею ректорату з системою студентського самоврядування, з одного боку, а з другого — зі смисловою самоорганізацією особистостей освітян (викладачів, які професійно забезпечують організаційну роботу студентів, що займаються пошуком власного місця у житті і водночас забезпечують власний діловий успіх у суспільстві).

Причина і наслідок у цьому випадку міняються місцями. Кожен з учасників навчально-виховного процесу може виступати агентом, що спонукає до дії іншого учасника, за яким автоматично закріплюється функція зворотного зв’язку. Взаємодія стає гармонійною, а система — аутопоезисною, тобто здатною до самовідтворення. Тому не випадково хорошим вважається той вчитель, якого може випередити учень.

Таким чином, філософія освіти як потужна гносеологічна зброя формує світоглядно-ідеологічну призму вивчення і оволодіння явищем менеджменту освіти. Вона на основі філософської рефлексії формує необхідний дискурс для того, щоб встановити походження, природу, сутність, зміст, форми, види та рівні цього явища, визначає провідну ідеологему розробки теорії управління освітніми системами.

Філософська характеристика явища менеджменту полягає в тому, що визнається:

• семантична природа явища управління освітніми процесами;

• сутність менеджменту освіти позначена як регуляція поведінки людини за допомогою ціннісно-смислового субстрату;

• зміст менеджменту розгортається як соціальна взаємодія учасників навчально-виховного процесу під час прийняття управлінських рішень, що виступає процесом-посередником на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії;

• визнано існування двох провідних форм менеджменту освіти:

— культурологічної, яка діє на основі вже існуючих цінностей культури і тому стабілізує будь-яку освітню систему шляхом забезпечення гомеостазу;

— смислової, яка діє на основі продукування нових смислів і тому забезпечує інноваційний розвиток у режимі гомеорезу або руйнує систему освіти (гомеоклаз);

• на основі традицій і новаторства формується інтегративна форма явища управління освітніми процесами, що викликає мультиплікаційний ефект, оскільки така освітня система стає саморегуляційною і здатною до самовідтворення;

• у системі освіти діє три рівні саморегуляції поведінки людини, що притаманні соціальному світові взагалі, а саме: архетипічна, нормативна і інформаційно - знакова;

• особистості викладача, який виступає у якості суб’єкта управлінської діяльності, і студента, який навчається шляхом формування розвиненої власної організаційної свідомості, здатні перейти від “суб’єкт-об’єктних” до “суб’єкт-суб’єктних” стосунків і утворити у сфері навчально-виховної діяльності самовідтворювальні соціальні системи;

• у соціальному організмові навчальної форми ідеї, що становлять зміст освіти, і архетипи впливають на мислення освітян поза впливом вчителя, що призводить до прояву такого додаткового явища, як педагогічний менеджмент, а його дія за принципом зовнішнього доповнення завжди виводить систему з рівноваги;

• у системі освіти мають місце усі три види причинності:

телеологічна, закладена у ментальні структури; каузально-механічна, відтворена у законах,

нормативно-правових актах та моральних кодексах; вільна, що спонтанно виявляється у процесі

смислопородження особистістю;

• комбінація форм управлінських дій у горизонтальній площині утворює види менеджменту, серед яких найбільш поширеними є економічний та інноваційний,;

• комбінація форм управлінських дій у вертикальній площині утворює рівні менеджменту, серед яких найбільш поширеними є: наддержавний, державний, регіональний, корпоративний, самоменеджмент;

• ідеологія, що закладається у філософське бачення освітньої системи на шляху до повноцінної теорії менеджменту освіти, викликає концептуалізацію організаційної діяльності;

наразі

головними

концептами,

які

повинні

розгорнутися у сталу теорію менеджменту освіти, є традиційні (адміністративний, технократичний, патерналістський) та інноваційні (ліберальний, акмеологічний, синергетичний, саморегуляційний, матричний).