ҐЕНЕЗА ТА СУТНІСТЬ ІДЕОЛОГІЇ

«Ідеологія — це словесно-теоретична чи знаково-образна форма подання ціннісних орієнта­цій певних соціальних груп. У ній — з більшою чи меншою адекватністю їхнє соціальне стано­вище, колективний інтерес, історичну еволюцію, сучасний стан, можливі перспективи роз­витку.

Із книги: «Культура. Ідеологія. Особистість».

Ключові слова, поняття та категорії: ґенеза ідеології, ідеологічна гегемонія, ідеологія, інтереси, політична ідеоло­гія, утопія.

Слово ідеологія було вперше використане під час Французької революції Анту­аном Дестут де Трасі (1754—1836) і вперше опубліковане в 1796 р. Для де Трасі ідеологія була новою «наукою про ідеї». З раціональною наполегливістю, прита­манною для доби просвітництва, він вірив, що можливо об’єктивно розкрити дже­рела ідей, і стверджував, що ця нова наука набуде такого самого статусу як, напри­клад, біологія або зоологія. Оскільки всі форми досліджень ґрунтуються на ідеях, де Трасі зі сміливістю допускав, що ідеологія в кінці кінців буде визнана короле­вою наук. Однак незважаючи на високі очікування, означення цього терміна мало невеликий вплив на подальше його використання.

Зокрема, на початку ХІХ ст. поняття ідеології набуває в буденній мові негатив­ного оцінювального змісту. В історичній літературі наводяться приклади із су­джень Наполеона, котрий принизливо називав «темними метафізиками» та «ідеоло­гами» ліберальних інтелектуалів доби Просвітництва. На його думку, їх погляди були зовсім відірвані від реального життя, через те, що у своїх світоглядних тлума­ченнях життя вони керувалися лише видуманими, уявними — ідеологічними — схемами.

З часу появи терміна «ідеологія» в науці накопичилася досить велика кількість підходів до визначення його змісту і того духовного явища, яке він відображає в політичній сфері суспільства.

В. Парето розглядав суспільні (політичні) ідеології як інтелектуальні системи, які є «мовами почуттів» і лише оформлюють спонукальні мотиви людської поведі­нки. У цьому розумінні ідеологія — лише привабливе словесне покриття, оболонка, яка надає теоретичної форми людським емоціям.

Є. Вятр у праці «Соціологія політичних відносин» запропонував таке визначен­ня ідеології: «ідеологію можна визначити як відносно систематизовану сукупність поглядів, характерною рисою яких є функціональний зв’язок з інтересами і устрем­ліннями суспільної групи, до складу якої входять ідеї, які виникають на основі іс­торичного досвіду і її умов життя, що відображають і оцінюють дійсність, а також директиви дій, які походять із цих ідей».

Вятр підкреслює, що ідеологія пропонує і роз’яснює політичним силам загальну ка­ртину світу, цінності, з якими пов’язані дії, вказує на засоби реалізації або втілення цих цінностей. Крім цього, він вказує на те, що ідеологія — це ще сукупність символів з емоційним змістом, які заохочують посилення активності індивідів і груп.

Девід Істон, метр американської політологічної науки, розуміє ідеологію як «ар- тикульовану сукупність ідеалів, цілей і завдань, які допомагають членам політичної системи інтерпретувати минуле, розуміти сучасне; вона також представляє образ майбутнього».

При цьому слід доповнити, що політична ідеологія порівняно з ідеологією як та­кою виразніше орієнтується на практичну політичну діяльність, на реальний вплив на політичну поведінку тих чи інших акторів. Саме тому К. Фрідріх називає полі­тичну ідеологію «ідеями в дії». Він вважає, що політична ідеологія відрізняється від сукупності окремих ідей тим, що вона більш цілісна і систематизована, виражена як правило, в теоретичній формі, чітко формулює основні базові принципи, які лежать в її основі, сильніше наполягає на активній участі в яких-небудь політичних органі­заціях.

Розвиток ідеології як ключового політичного терміна розпочався з праць Карла Маркса. Використання цього терміна Марксом і наступними поколіннями його по­слідовників повністю пояснює зростання авторитету ідеології в сучасному суспіль­стві і політичній думці. Значення, яке Маркс приписує ідеології, дуже відрізняється від того, яке зазвичай використовується в основі політичного аналізу. Маркс впер­ше використав термін у назві своєї ранньої праці «Німецька ідеологія» (1846), яку він написав разом з Ф. Енгельсом (1820—1895). Суть цього поняття зводиться до такого: «Ідеї правлячого класу в усіх епохах є домінуючими ідеями. Тобто клас, який є рушійною силою суспільства, є в той же час рушійною інтелектуальною си­лою. Клас, який у своєму розпорядженні має засоби матеріального виробництва, в той самий час контролює інтелектуальну продуктивність; у зв'язку з цим, той, хто потребує розумової діяльності, підпорядковується їй».

Концепція Маркса має декілька визначальних ознак. По-перше, ідеологія — це свого роду ілюзія, містифікація; має помилкові погляди на світ, які Енгельс пізніше назвав «хибною свідомістю». Маркс використовував ідеологію як критичну конце­пцію, метою якої є розкриття процесу системної містифікації сутності світу. Свої власні ідеї він класифікував як наукові, тому що вони були створені, як він вважав, для того, щоб викрити ідеалістичне розуміння історії та суспільства.

По-друге, ідеологія безпосередньо пов'язана з класовою системою. Маркс вва­жав, що безперечним фактом є те, що ідеологія відображає інтереси і сподівання суспільства з погляду правлячого класу. Правлячий клас не хоче визнавати, що він пригнічує суспільство і переймається тільки тим, щоб примирити пригнічених з їх­нім пригніченням. Тим не менше класова система представлена навпаки.

По-третє, ідеологія є проявом сутності влади. Приховуючи всі міжкласові про­тиріччя, на яких ґрунтується капіталізм, ідеологія потрібна для того, щоб замаску­вати від робітничого класу той факт, що його експлуатують, тим самим підтриму­ючи нерівність класової влади. Іншими словами, ідеологія формує основні ідеї епохи. І нарешті, Маркс вважав, що ідеологія це тимчасовий феномен. Ідеологія іс­нуватиме допоки буде існувати класова система, яка породжує її. З погляду Маркса, робітничий клас «копає могилу» капіталізму, і спрямований не на те, щоб утворити нове класове суспільство, а на те, щоб ліквідувати класову нерівність, знищивши приватну власність як її основу. Інтереси робітничого класу збігаються з інтереса­ми суспільства в цілому. Коротше кажучи, робітничий клас не потребує ідеології, тому що це єдиний клас, який не потребує ніяких ілюзій.

Отже, що К. Маркс і Ф. Енгельс, розглядаючи політичну ідеологію, з класових позицій наголошували на тому, що буржуазна ідеологія це, по-перше, ідеалістична концепція, згідно з якою, світ є наслідком утілення ідей, думок і принципів; по­друге, вона (ідеологія) є відповідний цьому тип (стиль) мислення, при якому його суб’єкти-ідеологи, не усвідомлюючи взаємозв’язку своїх побудов з матеріальними інтересами певних класів і об’єктивних спонукальних сил своєї діяльності, постій­но відтворюють ілюзію абсолютної самостійності суспільних ідей; по-третє, спри­чинений цим фактом метод підходу до дійсності, який конструює уявну реальність, що сприймається як дійсність.

Наступні покоління марксистів проявили більший інтерес до ідеології, ніж сам Маркс. Це можна пояснити тим, що власні прогнози Маркса щодо подальшої долі капіталізму були досить оптимістичними. Цим він і заохотив своїх послідовників, які сфокусували свою увагу на ідеології як на одному з факторів, який зможе по­яснити можливість швидкого відновлення капіталістичної форми виробництва. Однак відбулися важливі зміни в значенні терміна. Однією з них є те, що всі кла­си почали розробляти і формувати власну ідеологію. У праці Леніна «Що роби­ти?» (1902), описано ідеї пролетаріату, як «соціалістичну ідеологію» або «маркси­стську ідеологію». Для Леніна та інших марксистів XX ст. ідеологія відносилася до характерних ідей певного соціального класу, ідей, які виражають їх інтерес. Ідеологія вже більше не була брехнею чи містикою і не виступала на противагу науці. Справді, «науковий соціалізм» (марксизм) стали визнавати як ідеологію робітничого класу. І хоча ідеологічна концепція Леніна справді була нейтраль­ною, він добре розумів, що ідеологія відіграє важливу роль у підтримці капіталіс­тичного ладу. Ленін запевняв, що вільний від буржуазної ідеології пролетаріат, ніколи сам не досягне ідеологічної свідомості. А тому він наголошував на необ­хідності існування лідируючої партії, яка спрямовувала б робітничі маси на реалі­зацію їхнього революційного потенціалу.

Продовжив удосконалення марксистської теорії ідеології Антоніо Грамші. Він запевняв, що капіталістична класова система підтримується не тільки завдяки еко­номічній та політичній нерівності, а й завдяки гегемонії буржуазних ідей та теорій. Гегемонія означає домінування, або лідерство, а ідеологічна гегемонія — це здат­ність буржуазних ідей уникати суперечливих поглядів щодо суспільного розвитку періоду. Грамші надавав великого значення тому, як ідеологія діє на кожному сус­пільному рівні, в літературі й мистецтві, у сфері освіти і засобах масової інформа­ції, в повсякденному спілкуванні і популярній культурі. Грамші наполягав на тому, що ця буржуазна гегемонія могла функціонувати виключно на політичному та інте­лектуальному рівні.

Одним із перших, хто спробував створити концепцію неомарксистської ідеоло­гії, був німецький соціолог Карл Манхайм (1893—1947). Так само, як і Маркс, він визнавав, що людські ідеї формуються відповідно до їхніх соціальних обставин, але, на відміну від Маркса, він прагнув позбавити ідеологію від негативного підте­ксту. У «Ідеології і утопії» (1929) Манхайм змалював ідеології як систему думок, яка слугує для захисту соціального порядку і повністю висловлює інтереси правля­чої групи. З іншого боку, утопії представляють ідеалізоване майбутнє, в якому бу­дуть втілені радикальні соціальні зміни, спрямовані на допомогу пригніченим гру­пам. Потім він розмежував ідеології на загальні та особливі. Особливі ідеології — це ідеї та переконання особливих індивідів, груп або партій, у той час як загальні ідеології відображають погляд на світ соціальних класів, суспільства або навіть іс­торичного періоду. У цьому значенні марксизм, ліберальний капіталізм та ісламсь­кий фундаменталізм можна іменувати загальними ідеологіями. Незважаючи на це, Манхайм вважав, що всі ідеологічні системи, включаючи утопії, недосконалі, тому що вони пропонують часткові, важливі, саме для них, погляди на соціальну реаль­ність. Однак він переконував, що від спроб відкрити об’єктивну правду не потрібно взагалі відмовлятися.

Згідно з поглядами Манхайма, об’єктивність суворо підпорядкована творчій ін­телігенції, класу інтелектуалів, які самі можуть дисципліновано та безпристрасно виконувати свої обов’язки, тому що вони не мають ніякого власного економічного інтересу.

Подальший розвиток сутності політичної у міжвоєнний період був покликаний крайньою необхідністю тоталітарної диктатури та сильним ідеологічним напру­женням у часи холодної війни 1950—1960-х років. Ліберальні теоретики змалювали режими у фашистській Італії, нацистській Німеччині та сталінський режим у Ра­дянському Союзі як історично нові унікальні системи правління і підкреслили роль ідеології у стримуванні дискусій і критики та в пропаганді жорстокого регламенто­ваного підкорення. Різноманітні дослідники такі як Карл Попер (1902—1994), Хан­на Арендт (1906—1975), Д.Л. Талон і Бернард Крік та інші теоретики, які прогно­зували крах ідеології, почали вживати термін «ідеологія» в обмежувальній формі, вважаючи, що її наглядними прикладами є фашизм та комунізм. Виходячи з їхньої точки зору, ідеологія — це закриті системи поглядів, які проголошують монополію правди, відхиляють визнання будь-яких опозиційних ідей і конкуруючих переко­нань. Таким чином, ідеології — це свого роду «світські релігії»; вони мають об’єднуючий характер і слугують інструментом соціального контролю, забезпечу­ючи схвалення і підпорядкування. Однак не всі політичні переконання є ідеологія­ми згідно з цим стандартом. Наприклад, лібералізм, на думку К. Поппера, ґрунту­ється на обов’язковому забезпеченні свободи, толерантності та багатоманітності, це найкращий приклад відкритої системи поглядів.

Можна також виділити суто консервативну концепцію ідеології. Вона ґрунту­ється на давній консервативній недовірі до абстрактних принципів філософії, які зародилися із скептичного відношення до раціоналізму і прогресу. Світ розглядався як безкінечна система, яка знаходиться далеко за межами людського розуміння. Видатний сучасний представник цього погляду є британський політичний філософ Майкл Оукшот (1901—1990). «У політичній активності, — стверджував Оукшот у своїй праці «Раціоналізм в політиці», — людина пливе по безкрайому та бездонно­му морі». З цього вислову зрозуміло, що ідеології він розуміє як абстрактні системи переконань та ідей, метою яких є спрощення та викривлення соціальної реальності, адже вони покликані пояснювати те, що насправді пояснити неможливо. З цього випливає, що ідеологія прирівнюється до догматизму, тобто до установлених пере­конань, які відрізняються від труднощів справжнього життя. Проте консерватори відхилили ідеологічний стиль політики, що ґрунтується на спробах змінити світ відповідно до абстрактних принципів або раніше установлених теорій. До заражен­ня принципами високо ідеологічної політики від нових правих, консерватори відда­вали перевагу позиції, яку Оукшот називав традиціоналістською позицією, яка від­кидає ідеологію як підтримку прагматизму і за допомогою набутого досвіду та історії регулює людську поведінку.

У розвитку політичної ідеології, особливо у з’ясування її сутності, мають значення праці вітчизняних та радянських науковців. Детально вони проаналізовані у праці В. Андрущенка, Л. Губерського, М. Михальченка «Культура. Ідеологія. особистість» та інших авторів. Зокрема, в них наголошується, і автор повністю з цим погоджується, що науковці радянського періоду розглядали феномен «ідеології» в трьох взаємо­пов’язаних аспектах: гносеологічному (як особлива сфера знання, пізнання), соціологіч­ному (як соціально-класове явище і сфера діяльності), аксеологічному (як система цін­ностей, яка фіксує практичне ставлення суб’єкта ідеологічного пізнання до подій, явищ, процесів, соціальних спільнот, окремих людей і до самого себе).

«Політична ідеологія як духовний феномен і політичний регуля- тив — це конкретно-історичне системне відображення сутнісних сторін політичної дійсності і форма класової, групової, станової полі­тичної свідомості і самосвідомості. Це система ідей, гіпотез, концеп­цій, теорій, ідеалів, гасел, програм, у яких відбиті корінні політичні й економічні інтереси соціальних спільнот і груп, їхні практичні позиції в політичній сфері щодо інших соціальних спільнот, груп і держав, оцін­ка місця цих суб’єктів політики в суспільному житті, а також їхніх по­глядів на хід політичного розвитку і на відображення цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб’єктів політики».

М. Михальченко. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи

Політична ідеологія як теоретизована частина політичної свідомості обгрунто­вує або розвінчує владу як систему підпорядкування (добровільного чи примусово­го), формує легітимність влади (або заперечує її) як ідентичності окремих волеви­явлень щодо волі загальної (державної загалом чи волі еліти, класу, монарха). Аргументація здійснюється в площині відповідності або невідповідності конкретної влади життєвим парадигмам суспільного буття, на законності чи незаконності пра­ва на владу і примусі через поширення загальних, «надсуб’єктивних», «некорпора- тивних» цілей, цінностей буття.

Надзавданням впливу політичної ідеології є три напрями: 1) у сфері теоретичного знання — внутрішнє поле політичної ідеології; 2) у сфері масово-повсякденної свідо­мості; 3) у сфері нормативно-практичної, щоб спрямувати суспільний вплив, узаконити функції влади (легітимізувати владу), звести воєдино метараціональні, вузькораціона- льні і нераціональні, але вигідні для влади або опозиції цілі, ідеали, норми.

Крім того, політична ідеологія претендує на те, щоб підтримати і розвинути ідею багаторакурсності функцій держави і дати різні інтерпретації її сутності на су­часному етапі, залежно від інтересів суб'єктів — носіїв політичної ідеології в аспе­ктах: а) відповідності чи невідповідності її функцій інтересам більшості; б) викори­стання владно-упорядковуючою групою (елітою, бюрократією, кланом, клікою, монархом і його почтом тощо) апарату влади і управління держави й адміністру­вання.

Михальченко Миколо Іванович

Український соціальний філософ, політолог, соціолог. Народився 15.02.1942 р. в с. Косичі Суражського району Брянської області. За­кінчив філософський факультет Київського державного університе­ту ім. Т.Г. Шевченка. Доктор філософських наук (1987), професор (1988), член-кореспондент НАН України (2003), заслужений діяч науки і техніки України (2001). Нагороджений знаком «Відмінник освіти України» (2001). Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2002). З 1969 по 1990 р. працював в Інституті філософії НАН України (молодший науковий співробітник, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник, завідувач відді - лу). З 1990 р. — працівник Інституту соціології НАН України (за­відувач відділу, головний науковий співробітник). З червня 2002 р. — головний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціона- льних досліджень НАН України, з січня 2008 р. — завідувач від­ділу теорії та історії політичної науки. З січня 2000 р. — за суміс­ництвом завідувач відділу Інституту вищої освіти АПН України.

3 грудня 1991 по липень 1994 р. — радник, керівник служби з питань внутрішньої політики Президента України. З квітня по жо­втень 1992 р. — член колегії з питань гуманітарної політики Держа­вної думи України. З червня 2008 р. — Голова науково-експертної колегії з проблем соціально-економічного розвитку при Кабінеті Міністрів України.

Автор (співавтор) понад 350 наукових праць, зокрема 14 моно­графій (5 індивідуальних і 8 у співавторстві). Є одним з авторів та реалізаторів ідеї випуску 6-томника «Філософія політики» (2002—2004 рр.).

Коло наукових інтересів: філософія історії, філософія політики, філософія освіти, духовне і політичне життя суспільства, соціальні інститути та суспільні відносини, світоглядні проблеми українського суспільства. У працях розглядаються: методологічні та світоглядні проблеми соціального пізнання; об’єктивні та суб’єктивні фактори історичного процесу; рушійні сили політичного і духовного життя су­спільства; філософські і світоглядні процеси освіти, зокрема, вищої; генезис суспільних відносин і соціальних інститутів у різного типу цивілізаціях, регіонах, країнах.

Основні наукові праці: Коммунистическая идеология и деятельность масс. — К.: На­ук. думка, 1976; Политическая идеология как форма общественного сознания. — К.: Наук. думка, 1981; Марксистская идеология /in natura/. — К: Наук. думка, 1991; Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991—1995. — К.: Український центр духовної культури, 1996 (в соавт. с В.П. Андрущенко); Соціально-політична трансформація України: реальність, міфоло- геми, проблеми вибору. — К.: Логос, 1997 (у співавт з В.С. Журавським і В.В. Танчером); Політична еліта України: теорія і практика трансформації. — К.: Ло­гос, 1999 (у співавт. з B.C. Журавським і О.Ю. Кучеренко); Україна доби межичасся. — К.: Дрогобич: Відродження, 1998 (у співавт. з З. Ф. Самчуком); Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? — К.: Інститут соціології HAH України, 2001; Український експеримент на терезах гуманізму. К.: Парламентське видавництво, 2001 (у співавт. з Г. Дашутіним); Політичні еліти України: теоретико- модернізаційний аналіз. — Донецьк: Донбас, 2002 (у співавт. з В. Гайдуком і Т. Кучеренко); Культура, ідеологія, особистість. Методолого-світоглядний аналіз. — К.: Знання України, 2002 (у співавт. з Л. Губерським і В. Андрущенком); Україна як нова істори­чна реальність: запасний гравець Європи. — К.: Дрогобич, 2004; Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання у 2-х томах. — К: Генеза, 1993. (у співавт. з В. Андрущенком). Друге видання в 1996 р.; Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія. — К.: Генеза, 2006 (у співавт. з В. Андрущенком і Л. Губерським); Корупція в Україні — не по­літика (у співавт. з В. Журавським, О. Михальченком).

Одним із доробків академіка Михальченка М.І. є його всебічний і конструктивний аналіз марксистської ідеології. Він підкреслює, що марксизм, якщо відкинути його крайнощі, абсолютизації, зробив певний внесок у пізнання соціальної свідомості, у тому числі її економічної та політичної форм. Без сумніву, підкреслює він, ленінізм-сталінізм як одна з гілок марксизму, що абсолютизував принцип класовості в пізнанні і громадському житті, жорстко заідеологізував теоретико-методологічні основи суспільних наук, поступово перестав бути продуктивним у пізнанні реальних процесів розвитку.

Одночасно вчений переконливо доводить, що в класичному марксизмі переважають сцієнтист- ський, технократичний, економіко-детерміністський підходи. І на периферії пізнавальних інтересів залишилися такі важливі цілі соціологічного і політологічного аналізу, як самоорганізуюча соціа­льна активність особистості, гуманістична функція влади в демократичних країнах (за всіх негати­вних характеристик усякої влади як механізму примушення), всебічний, системний підходи до со­ціальних конфліктів і змін, екзистенціальні і феноменологічні аспекти мислення та діяльності індивіда, роль еліт у суспільстві й інші важливі аспекти суспільних процесів. Цим була занижена гуманізаторська, творча й одночасно соціально-критична функція суспільствознавства. З нашого погляду, незаперечним внеском у політичну науку є його праці, в яких наріжним каменем є вчення про політику та політичну ідеологію. Зокрема, це праці «Філософія політики» та «Культура. Ідео­логія. Особистість». Зокрема, Микола Михальченко акцентує нашу увагу на тому, що ідеологічна і політична поразки світової системи марксистсько-ленінського та, мабуть, і маоїстського соціалізму зовсім не ознаменувала початку нової епохи торжества лібералізму і демократії. Факти ідеологічно­го протистояння, глобальні й регіональні конфлікти на економічному, культурному, релігійному й національному грунті — все це реальність наших днів.

На межі XX і XXI ст. суспільствознавці після запеклих дискусій дійшли однозначно­го висновку: ідеології — це історична реальність, їх багато і їх потрібно вивчати в різних проекціях. Ми можемо поставити собі питання: якщо існує безліч ідеологій (наукових та ілюзорних, світських і релігійних, консервативних і ліберальних, індивіду­алістичних і колективістських, демократичних і тоталітаристських), то чи має бути теорія, що розкриває суть цього феномена, описує закономірності зародження, функціонування і загибелі цих ідеологій? Відповідь однозначна: має бути, оскільки якісь загальні зако­номірності функціонування явища, що існує тисячі років, є, але вони не розкриті.

Саме відсутність теорії ідеологій і своєрідного ідеологієзнавства заважають бачити в ідеологіях звичайне суспільне явище, що має свої позитивні і негативні сторони, вселя - ють страх перед ідеологіями людям, що не розуміють змісту цього феномена.

Глобальний процес ідеологізації громадського життя почався зі становлення сві­тових релігій, що претендують на формування поля інтелектуального і морального розвитку цивілізацій, імперій, держав, прошарків, особистостей, тобто на встанов­лення принципів регуляції суспільства і людської поведінки. Вчений звертає нашу увагу на те, що можуть змінюватися економічні, політичні, культурні основи їх формуван­ня, але завжди є потреба в ідеологічній (багато в чому ціннісній) інтерпретації соціальної ре­альності. Тому судження про подолання «ідеологічного способу пізнання», «про деідеоло- гізацію громадського життя» — це радше відхід від реальности, бажання видати бажане за дійсне. Існують певні об’єктивні докази «вічності» ідеологій. Це: 1) необхідна складова час - тина соціальної свідомості; 2) важливий фактор суспільного розвитку - духовні, політичні, й економічні цілі, ідеали, програми, теорії тощо; 3) засіб самосвідомості, само­визначення соціальних суб’єктів — держав, націй, партій, соціальних груп, особистостей. Психологія «здорового глузду», «повсякденна» психологія не може замінити раціонально- систематизовану теоретичну частину суспільної свідомості, хоча й підштовхує ідеологію на розроблення чи уточнення ідеологічних постулатів.

Це, звичайно, не заперечує скороминучого характеру, «смертності» окремих еле - ментів і навіть цілих ідеологічних систем. Слідом за модернізацією суспільст - ва, його соціальних та інформаційних структур модернізуються або «помирають» старі ідеологічні конструкції, з’являються нові, що відповідають потребам і завданням нового етапу суспільного розвитку.

Особливим рядком слід відзначити нову працю Миколи Михальченка «Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи», в якій знаходимо поглиблений аналіз політики, визначення предмета політичної ідеології, її структуру та форму­вання теорії політичних ідеологій.

Вчений підкреслює, що сучасні політичні ідеології ґрунтуються на реалістичних речах — внутрішньодержавних і зовнішньодержавних інтересах, на інтересах і цілях політич­них партій, соціальних груп, кланів, клік.

Виходячи з викладеного, М. Михальченко пропонує таке визначення поняття: «Політична ідеологія як духовний феномен і політичний регулятив — це конкретно - історичне систе - мне відображення сутнісних сторін політичної дійсності і форма класової, гру - пової, станової, політичної свідомості і самосвідомості. Це система ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм, у яких відбиті корінні політичні й еко­номічні інтереси соціальних спільнот і груп, їхні практичні позиції в політичній сфері щодо інших соціальних спільнот, груп і держав, оцінка місця цих суб'єктів політики в суспільному житті, а також їхніх поглядів на хід політичного розвитку і на відобра - ження цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб'єктів політики».

Наведена характеристика сутності політичної ідеології дає можливість окреслити три ас­пекти її розгляду:

як специфічної галузі формування і функціонування соціального знання;

як способу групового, класового, національного усвідомлення і перетворення політичної реальності;

як ідеологічного стимулу політичної активності.

У сучасних суспільствах співіснують або борються різні політичні ідеології, які використовуються різними політичними силами — консервативними і прогресистськими; лівими, центристськими, правими; етнонаціональними, релігійними і т.д.

Особливість організації (субординації) структурних компонентів політичної ідеології визнача­ється її об'єктними основами — суспільною необхідністю, потребою, інтересом і структурою ідео­логії як системної цілісності. Ідея, гіпотеза, концепція, теорія, ідеал, гасло, програма — найважли­віші структурні елементи розвинутих політичних ідеологій.

Процес розгортання поняття «політична ідеологія» у теорію виникнення і функціо­нування політичних ідеологій є способом пізнання реального політичного процесу і механі­змів його відображення в духовній сфері і перетворення на практиці. У цьому сенсі поняття «політична ідеологія» є одним з найважливіших у понятійній системі політоло - гії і політичної соціології. Трактування таких феноменів громадського життя, як політичне буття, політична діяльність, політичні партії і блоки, політичні інститу­ти, буде неповним, неглибоким, якщо ми не простежимо їхнього взаємозв'язку із си­стемами політичних поглядів, що функціонують в Україні, до того ж як з пануючими, так і з опозиційними. Він розглядає політичну ідеологію як специфічну форму свідомості і самосвідомості, її структуру як продукт усвідомлення політичної сторони буття, як результат саморозвитку систем політичних поглядів, як інтерпретації специфічної соціальної дійсності — політики — у ціннісно-світоглядному сенсі. Пізнання процесу формування поняття політичної ідеології і визначення його статусу в низці інших понять політології і соціології можливі в процесі відтворення об'єктивної логіки реального історичного процесу, закономірностей його відображення в теоретичних системах політичного знання, через розкриття шляхів ідеологічного розвитку.

Теорія політичних ідеологій набуває особливого значення через аналіз системи понятій­но-категоріального апарату, розбудові якого докладає зусиль М. Михальченко. Зокре­ма, він наголошує, що весь категоріально-понятійний ряд, у центрі якого лежить поняття політичної ідеології, необхідний у політології і соціології тому, що, відображаючи пе­вним способом об'єктивну політичну й ідеологічну реальність, роль суб'єктів політики, він слугує: по-перше, засобом пошуку нових результатів, методом просування пі­знання до відомого чи невідомого, перетворюючи його на відоме, а по-друге, теоретичним порадником практичного перетворення суспільства, суспільних відносин, у тому числі політичних та ідеологічних. Категоріально - понятійний аппарат, що дає можливість зрозуміти й описати політико-ідеологічні процеси, є інструментом методології політичного пізнання як системи принципів і процедур формування і практичного застосуван­ня методів дослідження і перетворення реальності. За допомогою цього інструментарію полі­тологія і соціологія (остання виступає як політична соціологія чи як соціологія політики) мають можливість досліджувати в цілому таку мінливу сферу, як політика, якщо розгляда­ти її як політичні погляди (ідеології), політичні інститути, політичні норми, політичні відно­сини і дії.

Наведемо декілька характерних визначень «ідеології» того періоду. Ідеологія, зазна­чається у «Філософській енциклопедії», це «сукупність ідей і поглядів, які відображують у теоретичній більш-менш систематизованій формі ставлення людей до навколишньої дійсності і один до одного і які слугують зміцненню або зміні, розвитку суспільних від­носин» (Игитханян М.).

На думку Ф. Константинова, в соціально неоднорідному, класовому суспільстві «ідеологія постає або як частково позасвідома, тобто не систематизована сукупність ідей, поглядів, або як більш-менш систематизоване відображення цілей, інтересів, потя­гів, мотивів, соціальних ідеалів великих соціальних груп людей, які характеризуються однаковим суспільним статусом, насамперед у системі суспільного виробництва» (Константинов В.Ф.).

Згідно з визначенням В. Келле, «ідеологія — це теоретично розроблена система поглядів, які віддзеркалюють інтереси й цілі діяльності мас людей, великих соціальних груп. Спільність принципів, відображених в ідеології, дозволяє їй вести за собою не лише індивідів, а й цілі соціальні групи, тобто дозволяє ідеології виконувати її соціальну фу­нкцію. Ідеологія слугує могутнім інструментом соціальної дії».

В. Ядов стверджує, що ідеологія «являє собою відображення буття крізь призму класових інтересів...» (Ядов В.А.). На думку Л. Москвичева, ідеологія є свідомістю суспільства, класу або соціальної групи, визначеною матеріальними умовами їх іс­нування й такою, яка задає основні напрями і мету їхньої практичної діяльності.

В Україні в 70-х роках XX ст. склалася школа, яка розглядала ідеологію як не­від’ємну частину суспільної свідомості, яка включає в себе істинні та помилкові знан­ня (М. Михальченко, Л. Губерський, В. Андрущенко, І. Надольний, В. Пазенок та ін.). Співвідношення істини та ілюзій залежить від бажання або можливостей визначити реальні інтереси соціальних спільностей, груп, конкретні економічні, політичні та куль­турні умови тієї епохи, ідеї якої вивчаються. Ідеологія завжди являє собою конкретно- історичне системне відображення сутнісних сторін політичної дійсності і виступає формою класової, групової, станової свідомості і самосвідомості. Це система ідей, гіпотез, концепцій, теорій ідеалів, гасел, програм, у яких відбиті докорінні політичні та економічні інтереси соціальних спільностей і груп, їхні практичні позиції в суспільному житті, а також погляди на хід суспільного розвитку і на відображення цього розвитку в ідеологіях інших соціальних суб’єктів (Михальченко М.И.)

Наведені визначення, а також розуміння ідеології, представлене в працях Є. Бабосова, М. Біккеніна, А. Уледова, М. Яковлева та інших дослідників часів «при­смерку зрілого соціалізму», дозволяють зробити певні узагальнення. Зокрема про те, що по-перше, ідеологія — це насамперед система поглядів і ідей, які віддзеркалю­ють суспільне буття з позицій певного суспільного класу (або суспільної гру­пи); по-друге, система поглядів є його (класу або соціальної групи) теоретичною програмою діяльності; по-третє, в ній визначені положення і роль цього класу в суспільстві, його ставлення до дійсності, а також те, що він має здійснити на да­ному етапі суспільно-історичного розвитку. Віддзеркалення буття, усвідомлен­ня свого місця в ньому і потреб щодо його (буття) перетворення відповідно до цих потреб є головними ознаками ідеології. В такому розумінні в принципі воно й розглядається в сучасній гуманітарній теорії.