Феномен тоталітаризму в сучасному суспільстві

Раціоцентрична тенденція, помітна ще з досократівської доби ан­тичної філософії, значною мірою напівміфологічна за своїм змістом, вже тоді метафоричною мовою міфа засвідчувала свій антитетичний характер.

Розгадка Лабіринту, таким чином, символізує тріумф людського духу в осягненні незбагненності, подоланні хаотичності природного середовища, торжестві Порядку (символізованого Космосом) над Безладом (символізованим Хаосом). Але впорядкування світу вияв­ляється дволиким феноменом, — диференціація раптово оберталася узагальненням. Рятівна нитка Аріадни, що долала нескінченну плу­танину ходів Лабіринту, непомітно перетворилася на поневолюючу нитку невблаганної долі, спрядену богинею-мойрою прялею Клото. Тож не дивно, що міфологія доповнює міф про перемогу Тезея над Лабіринтом тематично протилежною перемогою Тезея над Прокрус­том. Велетень-розбійник Прокруст, оповідає давній міф, стояв на пе­рехресті доріг і примушував усіх перехожих лягати на дерев’яну лаву; тим, кому вона була закороткою, Прокруст одрубував ноги, для кого ж вона виявлялася задовгою, того Прокруст розтягував, «рівняючи» до довжини лави.

Але те, що на світанку філософської свідомості було лише ледь вловлюваним її міфологічною інтуїцією, неясним передчуттям, на рівні новочасної — «модернової» — філософії набирає значно чіткі­ших контурів «титанізму» (про що вже йшлося в попередньому ма­теріалі). І справді, оптимістично-райдужні ренесансні сподіванки на «визвольну» міць людського інтелекту досить швидко переростають у картезіансько-спінозівську концепцію Розуму як «світла самої при­роди», піднесеного гегелівським авторитетом до рангу універсальної формули тотожності мислення і буття. «Анаксагор перший сказав, — читаємо у Гегеля, що «нус», тобто розум, управляє світом, але тільки тепер уперше людина дійшла до визнання, що мисль повинна управ­ляти духовною дійсністю. Це був величний схід сонця. Всі мислячі істоти радісно вітали настання нової епохи. Піднесений захват пану­вав у цей час, і весь світ пройнявся ентузіазмом духу»^[153]. Проте для ентузіазму, вочевидь, справжніх підстав не було: адже сам Гегель го­ворить, що «світовому» розуму вже затісними були рамки людсько­го існування (на те ж він, мабуть, і був «світовим»). Тож у «Лекціях з історії філософії» читаємо: «Світовий дух не звертає уваги... на те, що він використовує численні людські покоління для... роботи свого власного усвідомлення, що він здійснює страхітливі затрати виника­ючих і гинучих людських сил; він досить багатий для такої витрати, він веде справу en grande, у нього досить народів та індивідів для та­кої трати»^[154].

Гегелівський універсальний розум ініціює унітаристські тенден­ції в численних неогегельянських напрямах — з англійського неогеге­льянства випливає принцип підпорядкування частини цілому та ін­дивіда державі, представлений так званим холізмом (від англ.

Своєрідним виявом «усереднюючого» (навіть «урівнюючого» чи «вирівнюючого») впливу раціонально-впорядковуючих чинників у сучасному суспільстві є поява феномена «масовості», розглянутого іспанським філософом X. Ортегою-і-Гассетом (1883—1955) у праці «Бунт мас» (1930). Бунт мас, наголошує автор, не є суто політичним явищем, це також явище «інтелектуальне, моральне, господарське, релігійне, воно охоплює всі колективні звичаї, включно з модою і способом розваги»^[155]. Одиниці, що утворюють сьогодні юрби, маси, іс­нували й раніше, але не в «масовій» формі — «розпорошені по світі малими групами чи самотні, вони, очевидно, жили життям розбіж­ним, відокремленим і віддаленим... Тепер раптом... наш погляд всюди зустрічає юрби... Юрба раптом стала видима і влаштувалася на кра­щих місцях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалася непомітною, займала задній план суспільної сцени; тепер вона ви­йшла наперед аж до рампи»^[156].

Суспільство, за Ортегою-і-Гассетом, є динамічною єдністю двох чинників — меншин і маси. У меншинах «фактична збіжність членів полягає у якомусь бажанні, в ідеї чи ідеалі, що сам по собі виключає широке розповсюдження.

Маса ж — це рядова людина, «якісна однорідність... суспільна безформність... людина, що не відрізняється від інших... є повторен­ням загального типу»^[158]. Людина маси є «такою як усі», для неї жити означає бути щомиті тим, чим вона вже є. Вона почуває себе тріскою «задоволеною тим, що її несе течія». Маса діє безпосередньо, наки­даючи свої смаки всім за допомогою матеріального тиску. «Маса га­дає, що має право накидати і давати законну силу своїм кав’ярняним мудруванням... Для сьогоднішнього дня характеристично, що простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його. У Північній Америці кажуть: бути відмінним — це бути непристойним. Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне. Хто не схожий на всіх, хто не думає як усі, ризикує, що його усунуть. Та ясно, що ці «всі» насправді не є всі... усі — це тільки маса»^[159].

Ренесансний розум, проголошений Декартом однаковим у всіх людей, подарував людині єдино доступну йому міру — рівність, тобто єдине право, що є спільним (однаковим) для всіх людей. Це так зване право людини і громадянина. Але така рівність реально є лише рів­ністю можливостей, які ще мають бути оцінені, вибрані й реалізовані. Але оцінка, вибір і реалізація можливостей потребують чогось знач­но більшого, ніж просто рівність; для цього потрібні ще певні творчі здібності, які є далеко не рівними (не однаковими) у всіх людей: тут потрібна, інакше кажучи, свобода, а подарувати її людині новоєвро­пейська раціоналістична філософія з її «калькулюючим» (обраховую­чим) розумом була абсолютно не здатна (згадаймо лише спінозівську

Філософія примусову, фаталістичну «свободу» діяти відповідно до однозначних вимог необхідності).

Раціоналісти Нового часу подарували людині лише ідеал рівно­сті.

Людина маси, інакше кажучи, це «рівна» (однакова), але не свобод­на (безініціативна) істота, вона «від себе нічого особливого не вимагає», вона хоче «бути щомиті тим, чим вона вже є, без зусилля самовдоскона- литись», вона не хоче виявляти ініціативу, воліючи краще виконувати накази, ніж «ламати голову» над їх складанням, свобода вносить дис­комфорт у її життя проблемою відповідальності, їй зручніше йти услід за кимось, ніж самій відшукувати свій шлях у житті. І така поведінка «ма­сової людини» (як і виникнення самого феномена «маси») цілком зро­зуміла («логічна») в контексті універсальної, раціонально-однозначної впорядкованості світу. І справді, навіщо щось шукати, придумувати (і взагалі думати), коли розум є тотожним самому буттю (принцип тотож­ності мислення і буття як фундаментальний закон реальності вже сфор­мульований Шеллінгом і Гегелем) і наука ось-ось осягне цю тотожність у всій повноті її конкретності — принаймні про це офііційно заявляють провідні вчені, наприклад П. Лаплас, який прямо заявив наприкінці XIX ст.: «Якщо б людський інтелект міг знати в даний момент усі сили, якими надихається природа, і взаємне розташування всіх істот, що її складають, і до того ж був досить сильним, щоб піддати ці дані аналізу, він міг би обійняти єдиною формулою всі рухи всесвіту, як найбільших його тіл, так і найменших із атомів: ніщо не залишилося б для нього не­відомим, і майбутнє, як і минуле, було б перед його очима теперішнім»^[162].

Але минуло лише якихось 20—30 років і раціоналістичні споді­вання на остаточне розкриття таємниць світу (надія раціонально передбачати настання будь-якої події, подібно до того як передбача­ють учені з точністю до долей секунди місячні й сонячні затемнення) були зухвало перекреслені грандіозною кризою класичної механіки і фізики, яку наука спромоглася подолати лише ціною відмови від віри в універсальну раціональність буття.

Дещо іншими були наслідки цієї кризи у сфері смисложиттєвих проблем. Автори колективної монографії «Американська філософія» писали: «Ми відчуваємо настійну потребу переосмислити самі осно­ви нашого життя. Ми помічаємо, хоча й не можемо запобігти цьому, як сили ірраціональності зростають серед нас... Ми більше не дотри­муємося суворо моральних принципів, старих і нових; ми не можемо пояснити, чому найвищий в історії людства рівень життя, досягнутий нашою країною, не робить нашу націю найщасливішою у світі»^[164]. У цій сфері виявляється специфіка масової свідомості, орієнтованої, як уже зазначалося, не на пошук творчих можливостей осягнення реаль­ностей життя, а на консервацію і відтворення досягненого «порядку» життя, на консолідацію людської маси з метою її тоталізації (від лат. totus — цілий, цілісний), підвищення рівня її «пересічності», «усеред- неності». Підірваний кризою розуму раціоцентризм поступається місцем соціальній міфології.

Зруйнувавши феодальні форми спільності — станову, цехову тощо, людина новочасного (новоєвропейського) суспільства нега­тивно переживає свою свободу в почуттях самотності, «бездомності», «безпритульності» та ін.; її жахає ця ситуація, і вона, за висловом аме­риканського філософа Е. Фромма (1900—1980), здійснює «втечу від свободи» у нові форми залежності (солідарності) — це і є відкритий Ортегою-і-Гассетом «бунт мас». Такими новими формами залежнос­ті й виявляються, зокрема, класова або расова спільності, які миттєво стають своєрідними міфореаліями сучасного («модерного») світу.

«Втеча від свободи» (по суті — від відповідальності) супроводжу­ється пошуком міфологічного «героя», готового прийняти на себе відповідальність за долю свого народу й повести цей народ за собою — у «світле майбутнє» комунізму чи ж до «тисячолітнього Райху». Такі «герої» — «вождь», «фюрер», «дуче», «каудільйо» тощо — справ­ді з’являються, і тоді маса «упорядковується» в тоталітарну суспіль­ну систему. Особливо сприятливі умови для подібних тоталітарних режимів виникають в силу певних історичних умов у XX ст. в ряді держав світу — найпотужнішими серед них були більшовицька імпе­рія СРСР і нацистська Німеччина. В аналізі феномена тоталітаризму нас цікавитимуть відповідні тоталітарні ідеологічні побудови.