5.14.3. Маси й тоталітаризм

Історичний досвід XX ст. уявнив, що породженням масового суспільства став тоталітаризм. Класичні досліджен­ня джерел і природи тоталітаризму здійснила видатна німецька дослідниця Ганна Арендт.

Концепція Г. Арендт стосовно маси як субстрату тоталітарних рухів, як і в Ясперса, багато в чому базується на екзис- тенціалістському методі філософування. Щоправда, сама Арендт ніколи не називала себе екзистенціалісткою, хоч і не заперечувала, що асоціює себе з традицією німецької філософії та її представни­ками — Гусерлем, Гайдеґером, Ясперсом.

Арендт приймає екзистенціалістську парадигму філософування, яка припускає, що пізнання людини й людських взаємин вимагає іншого мислення, ніж пізнання природних закономірностей. Як і Ясперс, Арендт відмовляється від визначень людини в рамках «людської природи» чи «одвічної сутності». Така постановка питан­ня також заперечує суб’єкт-об’єктне ставлення до людини та при­пускає стирання граней між суб’єктом і об’єктом.

Головна ідея Арендт — подати політику як центральну сферу людського життя. Справжня свобода виявляється в реальній ко­мунікації, тобто в політиці. Отже, з переліку найважливіших видів людської діяльності вільною є тільки політична дія. Діючи, індивіди й утворюють публічний світ, політичну сферу. Людина одержує своє справжнє буття, й це буття — політичне.

в політиці

Ця ідея сягає коренями в повсякденну практику поліса-держави, де громадяни виходили на площу для політичних рішень. І в цей момент вони були рівні між собою: ни­ми ніхто не керував і вони ніким не керували.

грецького прийняття

Арендт Ганна (Arendt Hannah) (1906—1975), відомий філософ і історик. Народилася в єврейській родині в Ганновері (Німеччина) 14 жовтня 1906, виросла в Кенігсберзі. Одержала освіту в Марбурзькому, Фрайбурзькому та Гейдельберзь­кому університетах, вчилася у М.

США, поступово завоювавши репутацію одного з провідних

політичних мислителів країни. Серед її фундаментальних досліджень — «Джерела тоталітаризму» (The Origins of Totalitarianism, 1951); «Ситуація людини» (The Human

Condition, 1958) і «Про революцію» (On Revolution, 1963).

Широко відома книга «Ейхман у Єрусалимі» (Eichmann in Jerusalem, 1963), що викликала численні суперечки про при­роду та суть Голокосту. У «Джерелах тоталітаризму» вона простежує тенденції XIX і XX ст., що привели до послаблен­

ня політичної та філософської волі, а в «Ситуації людини»

розширює дослідження, аналізуючи, як виглядала людська діяльність і людська ситуація колись, які вони є сьогодні і якими повинні бути в майбутньому. Арендт залишила неза­вершеною суто філософську працю «Життя розуму», при­

свячену дослідженню ментальної діяльності (мислення, волі, оцінок). Померла Арендт у Нью-Йорку 4 грудня 1975 р.

Література

Арендт X. Джерела тоталітаризму. — K.: Дух і літера, 2002.

Політичний світ у концепції Арендт — це не світ насильства. Це світ вільної дії на ґрунті суспільної згоди. Людина стає особистістю, здобуває політичну волю не завдяки вродженим і незаперечним правам, а завдяки політичному співтовариству. Людина не народ­жується вільною, вона стає такою за певної організації влади й політичних інститутів, здатних гарантувати політичну свободу.

Оригінальне розуміння політики стало для Арендт методо­логічною підставою для дослідження таких феноменів, як тоталіта­ризм і масове суспільство. Тоталітаризм у її концепції — крайня

форма несправжнього існування. Тоталітаризм характеризується повною відсутністю волі, політичного співтовариства, держави, справжньої політики й політичної дії.

Тоталітаризм — це безпрецедентна форма правління. Вона не має аналогів у історії людства. Його безпрецедентність полягає в тому, що це правління руйнує саме розрізнення між законною та незаконною владою, на якій ґрунтувались усі визначення уряду в традиційній політичній філософії.

Із концепцією тоталітаризму в політичній філософії Арендт невідривно пов’язані поняття «маси» й «масового суспільства». «То­талітарні рухи, — пише вона у своїй найвідомішій книзі «Джерела тоталітаризму», — можливі скрізь, де існують маси, що з тієї чи іншої причини набули смаку до політичної організації... По­тенційно маси існують у кожній країні, утворюють більшість із тієї величезної кількості нейтральних, політично байдужих людей, що ніколи не приєднуються до жодної партії й навряд чи взагалі ходять голосувати» [6, 415].

Передумови для утворення маси, згідно з Арендт, виникли в Європі після Першої світової війни. Ситуація того часу визначала­ся нею як ситуація хаосу, руйнування взаємного визнання законів і звичаїв іншої нації, загальної дезінтеграції політичного життя.

Головним же катастрофічним наслідком війни стала поява мільйонів переселенців, що їх не приймало жодне співтовариство й ніхто не асимілював. Вони ставали бездомними через те, що зали­шали свою країну. Вони ставали людьми без держави, бо про них не дбала жодна держава. Ці люди жили поза політичним співтова­риством, яке могло б гарантувати їхні політичні права.

Люди, що через збіг обставин зібрались у масу, відчувають, згідно з Арендт, «світове відчуження» та самотність. Самотній лю­дині треба безліч таких самих, як вона, щоб перенести на когось відповідальність за своє існування. Самотні істоти перетворюються на однорідне й політично індиферентне ціле — на масу. Маса ха­рактеризується повним нищенням усіх зв’язків: професійних, соціальних, сімейних, класових.

На думку Арендт, маса з’явилася на початку XX ст. в багатьох європейських країнах.

Виникнення маси в Радянському Союзі й Німеччині Арендт по­яснює по-різному. У Німеччині маса виникла через історичні обста­вини як один із катастрофічних наслідків першої світової війни. А в Радянському Союзі маси створювалися штучним шляхом, тобто цілеспрямованими діями влади. Так, наприклад, запровадження па­спортної системи й колективізація знищили клас селянства; закрит­тя бірж праці, заборона страйків, стахановський рух розпорошили сили робітничого класу; численні чистки в партії й антибюрокра­тичні закони не дали народитися новому класові — бюрократії; до­носи й публічні зречення зруйнували святая святих будь-якого суспільства — родину. До таких самих дій можна зарахувати масові репресії серед інтелігенції, що призвели якщо не до зникнення, то до значного зменшення й деформації цього прошарку суспільства. Розгляд мас як явища визначного для XX ст. ми знайдемо потім у Сержа Московичі.

З аналізу природи тоталітарних суспільств Арендт робить пара­доксальний висновок: «Тоталітарні режими, доки вони при владі, й тоталітарні вожді, доки вони живі, мають до самого кінця масову підтримку. Прихід Гітлера до влади був законним, якщо визнати вибір більшості, і ні він, ні Сталін не могли б залишитися вождями народів, пережити безліч внутрішніх і зовнішніх криз і хоробро зустріти незліченні небезпеки нещадної внутрішньопартійної бо­ротьби, якби не мали довіри мас» [6, 415].

Арендт вважає, що успіх тоталітарних рухів у масах означає ка­тастрофу ілюзій демократичних держав і їхніх партійних систем. Перша ілюзія передбачала, що більшість народів бере активну участь у керуванні й кожний індивід співчуває тій чи тій партії. Досвід же тоталітарних рухів довів, що більшістю в демократично керованих країнах можуть стати політично нейтральні та байдужі маси, тобто демократія функціонує за правилами, активно визнаними лише меншістю населення. Друга демократична ілюзія припускала, що ці байдужі маси є, зрештою, нейтральними, вони слугують ли­ше декорацією для політичного життя нації.

зирство до парламентського правління. їм легко вдалося перекона­ти країну, що парламентське представництво не відповідає реаліям життя, і повагу населення до цього органу було остаточно підірва­но. Отже, маса як основа тоталітарних рухів зловмисно використовує демократичні свободи задля знищення їх.

Розвиток масових рухів, за Арендт, супроводжувався руйнуван­ням класової структури суспільства. У класовому суспільстві соціальний статус індивіда визначав і форми участі в політичному житті. Пересічна людина ніколи безпосередньо не стикалася з суспільними справами й не почувалася відповідальною за них. Зро­стання значення класу в суспільстві завжди супроводжувалося вихо­ванням і підготовкою певної кількості його членів до політики як до професії, до оплачуваної служби уряду й представництва класу в парламенті. У такій ситуації більшість людей залишалася за бортом партійної й політичної системи, що заважало зростанню кількості громадян із почуттям власної відповідальності за розвиток політич­ного процесу в країні.

Отже, згідно з Арендт, сама класова структура держави сприяла поширенню аполітичних настроїв серед населення. І коли цю кла­сову структуру було зруйновано на початку XX ст., це вповні вия­вило факт існування великої кількості людей, нічим не пов’язаних із політичним організмом країни. Інакше кажучи, «падіння охорон­них стін між класами перетворило сонні більшості, що стоять за всіма партіями, в одну величезну, неорганізовану, безструктурну масу озлоблених індивідів, що не мали нічого спільного, крім неяс­ного побоювання, що надії партійних діячів приречені й найбільш шановані, видні і представницькі члени суспільства — дурні і усі влади, які ні є, не стільки зловмисні, скільки однаково дурні і ша­храйські» [6, 419].

Саме численність цієї маси всім незадоволених і зневірених лю­дей різко зросла в Німеччині після першої світової війни й спричи­нила встановлення жорстокого фашистського режиму.

Дослідження маси, проведене Арендт, пов’язано з її цілісною концепцією політичної філософії, в якій явно простежується екзи- стенціалістська методологія. При цьому ідея, що кожна соціальна ланка суспільства повинна виконувати свої функції й усі лиха ви­никають від того, що політичні цілі замінюються неполітичними, в даному контексті має такий вигляд: досі політично індиферентна маса, здобуваючи смак до політики, спотворює саме політичне жит­тя й призводить до непоправних наслідків для життя політичного співтовариства, тобто до тоталітаризму.

Для піднесення нацистської течії в Німеччині й комуністичних течій у Європі після 1930 р. характерно, що вони набирали своїх членів із цієї маси вочевидь байдужих людей, від яких відмовляли­ся всі інші партії як від занадто млявих або занадто дурних і тому не гідних їхньої уваги. У результаті більшість учасників цих течій складалася з людей, що доти ніколи не з’являлися на політичній сцені. Це дало змогу запроваджувати в політичну пропаганду цілком нові методи й байдужість до аргументів політичних супротивників. Течії не тільки поставили себе поза й проти партійної системи як цілого, вони знайшли собі людей, що ніколи не були в жодних партіях, ніколи не були «зіпсовані» партійною системою. Тому їм не було потрібне спростування аргументації супротивників і вони послідовно надавали перевагу методам, що закінчувалися смертю, а не наверненням у нову віру, накидали терор, а не переконання. Во­ни незмінно зображали людські незгоди як породження глибинних природних, соціальних або психологічних джерел, що перебувають поза можливостями індивідуального контролю й, отже, поза владою розуму. Це було б недоліком тільки за умови, що зазначені партії, течії — називайте будь-як — чесно змагатимуться з іншими партіями, але насправді це не шкодило їм, бо вони напевно збира­лися працювати з людьми, які мали підставу однаково вороже ста­витися до всіх партій.

Масові рухи зробили очевидним те, що демократичне правління такою ж мірою трималося на мовчазному схваленні й толерантності байдужих і безформних частин народу, як і на чітко оформлених, диференційованих, відомих усім інститутах і організаціях певної країни.

«Всупереч передріканням, маси не були результатом зростання рівності умов для усіх, поширення загальної освіти й неминучого зниження стандартів і популяризації змісту культури... Істина в то­му, що маси виросли з уламків дуже атомізованого суспільства, кон­курентна структура якого й супутня самостійність індивіда стриму­валися лише належністю до класу. Головна риса людини маси — не брутальність та відсталість, а її ізольованість та брак нормальних соціальних відносин. Прийшовши з класово розділеного суспільства національної держави, де тріщини цементувалися націоналістичним почуттям, ці маси, спершу безпорадні в умовах свого нового досвіду, спочатку цілком природно тяжіли до особливо несамовито­го націоналізму, якому ватажки мас поступилися з чисто дема­гогічних міркувань, усупереч власній інтуїції та меті» [6, 366].

Незабаром виявилось, що висококультурні люди особливо за­хоплюються масовими рухами та що взагалі найвищою мірою роз­винений індивідуалізм і витонченість не запобігають, а насправді інколи заохочують саморозчинення в масі, можливості для чого створювали масові рухи. Очевидний факт, що індивідуалізація та за­своєння культури не запобігають формуванню масових настанов, виявився тоді дуже несподіваним, і його часто списували на хвороб­ливість або нігілізм тогочасної інтелігенції, на уявну типову нена­висть інтелекту до самого себе, на дух «ворожості до життя» та не­примиренну суперечність зі здоровим прагненням до життя. І все- таки згадані інтелектуали були тільки найпоказовішим прикладом і найяскравішими виразниками набагато загальнішого явища. Соціальна атомізація й гранична індивідуалізація передували масо­вим рухам, що набагато легше й до того залучали зовсім неорганізо­ваних людей, типових «тих, що не приєдналися», тих, хто завжди відмовлявся визнавати суспільні зв’язки або зобов’язання, а не на­строєних неіндивідуалістично членів традиційних партій.

Занурення обивателя в приватне життя, його виняткова зосере­дженість на справах сім’ї та кар’єри були пізнім і вже звироднілим наслідком буржуазної віри в пріоритет приватного інтересу. Обива­тель — це буржуа, відірваний від власного класу, атомізований індивід, породжений розпадом буржуазного класу як такого. Масо­ва людина, яку Гімлер організував для найбільших масових зло­чинів, скоєних уперше в історії, зазначає Арендт, мала риси обива­теля, а не колишньої людини натовпу, й була буржуа, що посеред руїн свого світу ні про що так не тривожився, як про свою особис­ту безпеку, ладний з найменшого приводу пожертвувати всім — вірою, честю, гідністю. Виявилося, що напрочуд легко зруйнувати внутрішній світ і власну мораль людей, які не турбуються ні про що, крім порятунку свого життя.

Отже, виявляється, що тоталітарні рухи залежать набагато більше від особливих умов атомізованого й індивідуалізованого ста­ну мас, ніж від звичайної неструктурованості масового суспільства. Звертаючись до досвіду CPCP, Арендт теж звертає увагу на атомізацію суспільства, хоча й досягнуту трохи іншими засобами. Масової атомізації радянського суспільства, як відомо, було досяг- нуго вмілим застосуванням періодичних «чисток», які обов’язково передували практичним груповим «ліквідаціям».

Тоталітарні рухи — це масові організації атомізованих, ізольова­них індивідів. Порівняно з усіма іншими партіями та рухами їхня найяскравіша риса — це вимога тотальної, необмеженої, безумовної й незмінної відданості своїх членів. Таку вимогу вожді тоталітарних рухів висувають ще до захоплення ними влади. Вона звичайно пе­редує тотальній організації країни під їхнім реальним керівництвом і випливає із зазіхань тоталітарних ідеологій, що нова організація охопить у свій час увесь людський рід. Потрібної відданості можна чекати лише від цілком ізольованої людської особистості, що за відсутності всіх інших соціальних зв’язків — з родиною, друзями, колегами — отримує відчуття тривкості свого місця у світі винятко­во через приналежність до руху, через членство в партії.

Тотальна відданість можлива, коли вірність ідеям позбавлена будь- якого конкретного змісту. Тоталітарні рухи зробили все, щоб позбу­тися партійних програм із конкретним ідеологічним змістом. Адже, незалежно від радикальних фраз, кожна певна політична мета, що не обмежується просто претензією на світове зверхництво, кожна політична програма, що ставить завдання поважніші, ніж ідеологічні питання всесвітньо-історичної важливості, стає перешкодою тоталіта­ризмові.

Тоталітаризм ніколи не задовольняється керуванням за допомо­гою зовнішніх засобів — держави й машини насильства. Завдяки своїй незвичайній ідеології тоталітаризм відкрив власний спосіб па­нування над людьми. І тут виникає цікаве явище: виявляється, вождь підкорених мас є по суті урядовець тих мас, як вважає Г. Арендт, він зовсім не особа, яку спопеляє жага влади та яка в будь-який спосіб накидає свої бажання підлеглим. Його можна замінити будь-коли — він настільки ж залежить від уособлених ним «бажань» мас, як маси залежать від нього. Без вождя масам не вис­тачало б зовнішнього, наочного уявлення та виявлення себе й вони б залишалися аморфною юрбою. Однак і вождь без мас — ніщо.

Наступна характерна риса тоталітарних рухів полягає в тому, що вони ніколи не проголошують нової форми правління й не стверд­жують, що з захопленням влади та встановленням контролю над державою їхня мета досягається. Тоталітарна ідея панування поля­гає в тому, щоб досягти панування над кожним окремим індивідом геть у всіх сферах життя.

Якою ж є визначальна риса панування тоталітарного режиму? Вона добре відома з гіркого досвіду попередніх поколінь — це яви­ще масового терору. І парадокс масовості терору, який відкрила са­ме жахлива практика тоталітарного суспільства, полягає в тому, що він виявляється спрямованим не проти маси ворогів, з якими дове­лося мати справу (якщо взагалі довелося) в період становлення й самоствердження, а проти маси, яка утворює підвалини тоталітар­ного суспільства. Масовий характер репресій, функція якого поля­гає не так у боротьбі з уявними ворогами, як у тому, щоб створю­вати й підтримувати атмосферу панічного страху, пояснює, згідно з думкою Арендт, інший парадоксальний факт. Це неможливість, на перший погляд, пояснити початкову «анонімність» репресій, які не розрізняють ані винних, ані невинних.

Справа в тому, що «без вини винуватість» входить у саме поняття масовості терору, справжньою функцією якого є «виховання мас» че­рез демонстрацію вождем, який уособлює тоталітарну владу, здатності до нічим не обмеженого насильства. А символом цієї «винної невин­ності» або «невинної винуватості» є якась абсолютно пересічна й саме тому здатна втілитись у будь-якому обраному навмання індивіді особа.

Однак масовий терор не буде таким ефективним, якщо він не буде перманентним, тобто безперервним, розтягнутим протягом всього часу панування тоталітарного режиму. Адже там, де немає відчуття такої безперервності, не можна говорити про тоталітарне панування в повному розумінні слова. Це відчуття якраз і забезпе­чувалося безперервністю масових репресій.

Завоювати маси можна тільки за допомогою пропаганди. В умо­вах конституційного правління та свободи думок тоталітарні рухи, борючись за владу, можуть використовувати терор тільки в певних межах і, подібно до інших партій, змушені завойовувати прихиль­ників і здобувати довіру публіки, ще не повністю ізольованої від інших джерел інформації.

Давно відомо й часто стверджувалося, що в тоталітарних країнах пропаганда та терор є двома сторонами однієї медалі. Проте це так лише почасти. Скрізь, де тоталітаризм має абсолютну владу, він замість пропаганди використовує ідеологічну обробку й насильство не стільки для залякування людей (це робиться лише на початкових стадіях, коли ще існує політична опозиція), скільки для постійного підтримування своїх ідеологічних доктрин і брехні.

Там, де терор доведено до досконалості, як, наприклад, у кон­центраційних таборах, пропаганда цілком зникає. Пропаганда, інакше кажучи, є єдиним і, можливо, найважливішим інструмен­том тоталітаризму в спілкуванні з нетоталітарним світом. Терор, навпаки, — щира сутність цієї форми правління. Його існування так само мало залежить від психологічних або інших суб’єктивних чинників, як існування законів у конституційно керованих країнах не залежить від кількості людей, що порушують їх.

Тоталітарна пропаганда піднесла до вершин ефективності техніку виробництва й ідеологічну науковість гасел, що сприйма­ються як пророцтва незалежно від абсурдності змісту, бо, дема­гогічно говорячи, навряд чи існує кращий спосіб уникнути дискусій, ніж, стверджуючи, що тільки майбутнє виявить істину, відкинути реальні аргументи. Проте зовсім не тоталітарні ідеологи винайшли цю процедуру й не тільки вони застосовували її.

Головною характеристикою вождя маси стала безмежна не­погрішимість', він ніколи не міг помилитися. Більше того, передумо­вою непогрішимості був не так надрозум вождя, як «вірна» інтер­претація сутнісних сил в історії або природі, інтерпретація, хибність якої не можна довести ні руйнацією, ні поразкою цих сил, бо їм призначено утвердитися на довгій дистанції. Вожді роблять усе можливе, щоб зробити свої пророцтва справжніми.

Пропагандистський ефект догмату про непогрішимість, вражаю­чий успіх засвоєної ролі звичайного тлумача дії якихось передбаче­них сил заохочували в тоталітарних диктаторів навичку проголошу­вати свої політичні наміри у вигляді пророцтв.

Подібно до ранніх лідерів натовпу, оратори тоталітарних рухів мали непомильний інстинкт до чогось такого, чого партійна пропа­ганда чи суспільна думка не наважувалися торкнутися або до чого ставилися байдуже. Натовп справді вірив — істина саме в тому, що лицемірно замовчувало або старанно приховувало шляхом перекру­чування респектабельне суспільство.

Ефективність такого роду пропаганди демонструє одну з голо­вних характеристик сучасних мас. Вони не вірять у щось видиме, у реальність власного досвіду. Переконують маси не факти й навіть не сфабриковані факти, а тільки несуперечливість системи, часткою якої вони, очевидно, є. Маси схильні до будь-яких ідеологій, бо во­ни пояснюють факти просто як приклади законів і відкидають ви­падкові збіги обставин, припускаючи всеосяжну силу, що повинна лежати в підгрунті кожного випадку. Тоталітарна пропаганда процвітає в утечі від реальності у фіктивний світ.

Втеча мас від реальності — це обвинувачення світу, в якому во­ни змушені жити. Повстання мас проти «реалізму», здорового глузду й усіх «можливостей світу» (Бйорк) було результатом їхньої атомізації, втрати соціального статусу й усього арсеналу комуніка­тивних зв’язків, у структурі яких тільки й можливий здоровий глузд. У їхній ситуації духовної та соціальної розгубленості стає неможли­вим здорове розмірковування над тим, що довільне, а що спланова­не, що випадкове, а що доконечне. Тоталітарна пропаганда може жорстоко поглумитися над здоровим глуздом тільки там, де він ут­ратив своє значення. І це відбувається не тому, що маси дурні або слабкі, а тому, що в загальній катастрофі цей вибір гарантує їм пев­ний мінімум самоповаги.

Безперечно, такої вершини штучно сфабрикованого божевілля можна досягти тільки в тоталітарному світі. Проте це лише один із прийомів пропагандистського арсеналу тоталітарних режимів, для яких зізнання не є необхідні для покарання.

«Істинною метою тоталітарної пропаганди є не переконання, а організація — “нагромадження влади без володіння засобами на­сильства”. На шляху до цієї мети оригінальність ідеологічного змісту можна вважати тільки зайвою перешкодою. І не випадково, що два тоталітарні рухи нашого часу, такі плідні “новатори” в ме­тодах правління і винахідливі у формах організації, ніколи не про­повідували нової доктрини й ніколи не винаходили ідеологій, які уже не були б популярні. І аж ніяк не минущий успіх демагогії за­войовує маси, а видима реальність і сила живої організації» [6, 411].

Цікавим є таке спостереження Арендт: «Упертість, з якою то­талітарні диктатори чіплялись за свою вихідну брехню, бачачи її аб­сурдність, не просто затьмарення, завдяки якому обман був вдалим, і, нарешті, принаймні у випадку зі Сталіним, його не можна пояс­нити психологією самого брехуна, чий кінцевий успіх міг зробити його самого останньою жертвою. Пропагандистські гасла, один раз інтегровані в «залізну організацію», неможливо повністю елімінува­ти без руйнування всієї структури» [6, 412].

Природа суспільства, що виникло в Європі в зв’язку з приходом до влади Гітлера, стала предметом дослідження Еліаса Канетті в йо­го праці «Маса та влада». Однак книжка «Маса та влада» вийшла за рамки опису конкретної історичної ситуації й піднялася до глибо­кого історичного узагальнення численних фактів появи в євро­пейській історії щоразу нових постатей героїв-завойовників, що черпають свою могутність і силу зі спонтанних на перший погляд дій мас, що підкорюють маси та використовують їх для досягнення своєї мети. Мислитель звертається до минулого в пошуках ме­ханізмів постійної появи феномену маси. На відміну від інших дослідників, які вважали маси феноменом XX ст., Канетті наголо­шує на універсальності явища масовізації.

Метод дослідження Канетті цього феномену можна назвати своєрідною описовою феноменологією, що уникає загальновідомих догм і кліше. Багато в чому для оцінки тієї чи іншої ситуації Ка­нетті користується особистим досвідом. Описуючи феномен маси, він згадує свої відчуття від зіткнення з нею. Стосовно політичної науки метод Канетті можна було б назвати чимось на кшталт біологічної (чи антропологічної) політології чи політологічної біології (чи антропології). Автор виступає в ролі допитливого нату­раліста (недаремно він вивчав природничі науки у Віденському університеті), для якого людина — самостійне явище, носій низки іманентних тенденцій. Канетті виходить за часові, просторові, гео­графічні межі, бачить у сучасності лише одну з ланок в історії роз­витку людського духу. У своїй книжці він спробував здійснити своє давнє завдання: виявити механізм довготривалої взаємодії маси та влади, двох різних соціально-психологічних феноменів, що багато в чому визначили трагічний розвиток XX ст.

Першу частину праці складають елементи «маси», другу — «вла­ди». Ці частини складаються з безлічі розділів (точніше сказати, есе), зібраних згідно з чітким авторським задумом. Канетті досліджує властиву всім людським життєвим процесам повторю­ваність, що йде в нескінченність, характерну для всіх людських зграй (за визначенням Канетті, — «група збуджених людей, що жадають, щоб їх стало більше» [7, 105]). Він наочно показує, як ця сталість і повторюваність призводить до утворення разюче стабільних струк­тур суспільства. Саме ця стабільність, на думку автора, й уможли­вила включення цих структур у складніші утворення — цивілізації.

Канетті запроваджує поняття «масові кристали», розуміючи під ними «маленькі сталі групи людей», що мають чіткі межі, високу стійкість і слугують для зрушення мас [7, 81]. Дивною є історична сталість «масових кристалів», що виробляють щоразу нові форми, тоді як старі не знищуються, а живуть далі своїм життям із усією їхньою специфікою. Ці зашкарублі, старі, «пенсійні» групи крис­талів інколи витягаються «з нафталіну» й реактивуються. Навряд чи можливі якісь великі політичні катаклізми, в яких не брали б участі такі «відставні» групи. «Масові кристали» завжди опиняють­ся під рукою в історії, коли виникає негайна потреба в збиранні мас. Масові кристали — автентична ідея Канетті. Відповідників їй не знаходимо ні в роботах класиків теорії мас, ні в роботах C. Moc- ковичі.

Канетті вважає, що маса має такі чотири найхарактерніші влас­тивості:

• вона завжди прагне до зростання;

• усередині неї панує рівність;

• вона завжди полюбляє щільність;

• маса вимагає визначеного напряму.

Для Канетті, на відміну від багатьох інших дослідників мас, що вбачають у ній щось організоване, публіку, людська маса є в букваль­ному значенні маса фізична, це — юрба. Маса, в його розумінні, — це доособистісний, тваринний первень, якийсь вид енергії, що є най­давнішою рушійною силою людини; це енергія загального взаємозв’язку, закон злиття з природою і з людським співтоварист­вом. Якщо цей закон порушується, то відбувається те, що з людством і відбулося, — перетворення осмисленого на безглузде. У цій масі ав­тор не бачить соціального індивіда, індивід у ній — лише той, хто стає владою.

Підхід Канетті до маси відмінний від традиційного. Його не цікавлять стійкі соціальні утворення, «нормальні» суспільні зв’язки, тобто те, що, як правило, вивчають академічно налаштовані соціологи та психологи. Він відкидав економічні, соціальні, політичні фактори, що, як гадають чимало дослідників-марксистів, створюють маси. Появу мас він інтерпретує психоаналітичними ме­тодами, проте не повторюючи Фройда. За Канетті, маси виникають через глибинні потреби людей, зокрема, маса — це одцн зі способів подолання страху перед доторком.'

Крім маси та влади, в книзі є ще й третій «герой», не менш, а можливо, й більш важливий, ніж два перші. Що змушує людей зби­ватись у зграю, що, зрештою, спонукає їх не «випадати» з маси та коритися владі? Важливим посередником, що додає динамізму взаємодії маси та влади — двох найважливіших агентів історії, є смерть. Саме в силовому полі смерті й відбувається взаємодія маси та влади. Смерть — це те, чим «харчується» влада, що слугує голо­вним стимулом і засобом її розгортання, посилення, самореалізації. Влада — це те, що паразитує й жирує на смерті.

Влада тримається на мільйонах смертей. Людина панічно її боїться, і одна з лазівок, через яку вона може спробувати вислизнути від неї й вижити, — це влада. Канетті неодноразово підкреслює, що момент виживання — це момент влади. Найпростішою ж формою ви­живання є вбивство. Автор вважає, що живій людині притаманне «по­чуття вищості над мертвими», знайоме тим, хто воював і убивав [7, 246]. Смерть — втілення всіх небезпек, найпершою ж і вирішальною ознакою володаря є право розпоряджатися життям і смертю; справжні ж його піддані — це ті, хто дозволяє себе вбивати [7, 250—251]. До незаперечних рис «внутрішності влади» Канетті зараховує безліч най­елементарніших людських прагнень і дій: хапальні й ковтальні рухи, психологію поглинання й перетравлювання їжі, інстинкт мисливця тощо, знаходячи в них «глибоко захований процес влади» [7, 250— 251]. Усе це, вважає він, настільки природний, неусвідомлений процес, що вагомість його, як правило, недооцінюється. Ця нату­ралістична інтерпретація багато в чому перегукується з методологією Фройда. Взагалі психоаналітична методологія використовується Ка­нетті для пояснення практично всіх аспектів діяльності маси, більшість своїх ідей він висновує з психоаналізу.

Важливим елементом системи Канетті є також поняття, яке він називає перетворенням. Це одна з найважливіших категорій у сис­темі Канетті. У його інтерпретації «перетворення» можна розуміти як розкутість, розкріпачення людської свідомості, здатність зважи­ти на чиєсь становище, уявити себе іншим, як певний дарунок ро­зуміння іншої істоти, природи, навколишнього світу. У своїй ав­тобіографії, написаній задовго до «Маси та влади», він пише, що його ще зовсім у ранні роки почало цікавити питання про розвиток можливості співпереживання, про множинність «я». Саме вміння стати іншим дає людині почуття свободи. Отже, «перетворення» Канетті витлумачує як потребу людини в свободі, не скутій заборо­нами з боку суспільства.

Зародкові форми «перетворення» він вбачає в передчуттях, на­очно представлених у міфах австралійських племен, легендах буш­менів — найцінніших документах ранніх епох людства. Здатність людини в різний час бути то таким, то таким, а потім знову самим собою, для Канетті є явище надзвичайної ваги. Значний інтерес для нього становить «перетворення» як утеча задля порятунку від воро­га, а також «перетворення», пов’язане з душевною хворобою — манією.

Душевна хвороба перебуває в щільному поєднанні з владою — спорідненість ця простежується за багатьма параметрами; Канетті називає їх «близнюками». У книжці особливо багато місця приділе­но параної, якій присвячено добру сотню сторінок. Автор не обтя­жує себе очевидним для нього питанням, чи були параноїками Гітлер і Сталін, — він дивиться в корінь, його цікавить природа вла­ди як така. Для взаємозв’язку «влада-параноя» Канетті знадобилося звернення до того, що він називає забороною на перетворення, що є дуже важливим соціальним і релігійним явищем.

Найзначущішими серед усіх «заборон на перетворення» є забо­рони соціальні. Будь-яка ієрархія, будь-яка становість можливі тільки за наявності таких заборон, що не дозволяють представни­кам нижчих класів почуватися рівними чи близькими класові вищо­му. Усіма способами (закони, укази, правила тощо) ускладнюється перехід із нижчого класу до вищого. Він, цей перехід, можливий ли­ше за посередництва особливих ініціацій, що сприймаються як пе­ретворення у власному сенсі слова. Нерідко у примітивних народів цей перехід розглядається так, начебто людина вмирає в нижчому класі й пробуджується до життя у вищому.

Вбачаючи в параноїку точну копію володаря, Канетті зауважує між ними відмінність лише в одному — у позиції стосовно зовнішнього світу. Параноїк, на відміну від володаря, — самодо­статній, відсутність успіху на міжнародній арені його мало хвилює. Він сам-один протистоїть усьому людству. Так кожною параноєю й кожною владою, вважає Канетті, «керує одне-єдине прагнення: прибрати всіх зі шляху, щоб залишитися єдиним, чи — у більш делікатній і поширеній формі — підкорити всіх собі, щоб стати єди­ним завдяки їм» [7, 496]. На прикладі розгляду проблеми володаря найяскравіше видно використання Канетті психоаналітичної мето­дології. І тут же зауважуємо й стандартну помилку, якої припуска­ються батьки психоаналізу — широкомасштабні висновки на підставі поодиноких випадків.

У сучасній йому людині (ще до приходу до влади фашизму в Німеччині) Канетті розгледів дуже небезпечні риси: моральну безвідповідальність, агресивність, стандартність поведінки, покірливість. Дезорієнтація свідомості людини, не здатної правиль­но оцінити й усвідомити зміни в соціальному й політичному житті, спричиняє втрату почуття реальності, відчуття хаосу, розпад зв’язків людини зі світом, людини з людиною.

ЛІТЕРАТУРА

Х.Лебон Г. Г, Психология народов и масс. — СПб., 1995. !.Арендт X. Истоки тоталитаризма. — M., 1996.

3. Московичи С. Век толп. — M., 1996.

4. Xoce Ортеґа-і-Ґасет. Вибрані твори. — К., 1994.

5. Вебер Макс. Избранные произведения. — M., 1984.

6. Арендт Ханна. Джерела тоталітаризму. — К.: Дух і літера, 2002.

І.Канетти Э. Масса и власть. — M., 1997.

ι 4krfτ∕ -JFΓ∕"*Ε ’

1. Що таке волюнтаризм і фаталізм?

2. За якими ознаками Геґель вирізняє історичну особу?

3. Що таке «історичні» й «неісторичні» народи в кон­цепції Г егеля?

4. Дайте визначення понять «народ», «маса», «на­товп».

5. Що таке «харизматичний лідер»?

6. Дайте визначення поняття «суб’єкт історії».

Ключові терміни

■ НАРОД — 1) усе населення певної країни; 2) та чи інша етнічна група; 3) пев­на соціальна спільнота. В останньому значенні народ протиставляється особі, коли визначають, хто насправді є суб'єктом історії. При вирішенні цього питання в деяких філософських течіях герої як творча сила протиставляються народові як пасивній, інертній масі (Т. Карлейль).

Марксизм розглядає народ як творця історії, при цьому зазначається не­обхідність історичної конкретизації цього поняття, пошуку тих соціальних груп, що в певний період історії відіграють роль рушійних сил поступального руху. Народ як рушійна сила історії характеризується в марксистській традиції передусім як спільнота людей, що зайняті в суспільному виробництві й роблять вирішальний вне­сок у суспільний прогрес.

Народ знеособлений, як це підкреслюється в концепції «бунту мас» X. Ортеґи-і- Ґасета, — це охлос, маса, яка руйнує, а не створює. Його творча здатність визна­чається наявністю в ньому розвинутих особистостей і мірою свободи.

У суспільних науках поняття «народ» широко вживається для аналізу місця й ролі масово-творчих сил у деперсоніфікованих типах суспільства в умовах незавер­шеності індивідуалізації, відсутності розвинутої писемності, коли саме народ є носієм та охоронцем культурних традицій. Як революційна сила народ здатний про­тистояти реакційним суспільним силам, що гальмують прогрес. Однак у такій істо­ричній ситуації народові належить частіше руйнівна роль, якщо немає керівної сили вождя, особи, еліти, партії.

У сфері політичних відносин народ протистоїть певною мірою панівній верхівці, носієві владних повноважень. Творча роль народу стосовно історії визначається мірою демократизації суспільства, розвинутістю соціальних механізмів контролю над органами влади.

■ ОХЛОКРАТІЯ (від грец. ochlos — натовп, чернь і kratos — сила, влада, пану­вання) — в давньогрецьких ученнях про державу (Платон, Аристотель) панування на­товпу. В Аристотеля охлократія описується під назвою «демократія», тоді як Полібій демократію позначає як «політію», в його системі охлократія — форма державного ус­трою, що є демократією, яка занепала, як олігархія є аристократією, що виродилась.

Охлократія (за Аристотелем — демократія) як спотворена форма не має чітко окреслених об’єктивних ознак: зарахування до неї тієї чи тієї держави є завжди ре­зультатом суб’єктивного негативного ставлення до неї. Аристотель описує Афіни за часів Перикла й пізніше як демократію, бо тоді панувала чернь; люди знатного похо­дження послідовно усувалися від управління, під час призначення на посаду перева­гу надавали жеребкуванню, неминучим наслідком такої системи був деспотизм, без­ладдя в управлінні.

Ознаки охлократії можна знайти в Римській імперії, де імператора садовила на пре­стол і скидала за своїм бажанням армія, хоча державні установи й були монархічними.

Як свідчить історія, охлократія не може існувати протягом тривалого часу й най­частіше є проміжною формою устрою між падінням старого порядку та встановлен­ням нового, чітко й правильно організованого.

■ ВОЛЮНТАРИЗМ — це визнання примата волі над іншими проявами духов­ного життя людини, включаючи мислення. Корені волюнтаризму містяться в христи­янській догматиці, вченні Канта, Фіхте, Шопенгауера, Гартмана, Ніцше. Воля вва­жається сліпим, нерозумним засновком світу, що диктує свої закони людині. Як крайнє вираження етичного релятивізму, волюнтаризм переважно виявляється в соціально-політичній практиці як спроба попри об’єктивні закони довільно вирішува­ти проблеми життя суспільства.

Діяти в дусі волюнтаризму — означає не зважати на об’єктивні умови буття, зако­ни природи й суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість. Таких прикладів чимало, зокрема й у недавній історії нашого суспільства. Багато революціонерів вия­вили своєрідне нетерпіння, бажання «підштовхнути» хід історії й накинути їй свою (ча­сто дуже сильну) волю. Історія рано чи пізно виявляла утопічність таких спроб, за які народи розплачувалися кров’ю, злиднями, уповільненням розвитку.

У певному наближенні свобода волі означає свободу вибору.

■ ФАТАЛІЗМ, навпаки, весь хід життя людини та її вчинки пояснює долею (в міфології та язичництві) чи волею Бога (в християнстві й ісламі), чи детермінізмом за­мкненої системи, де кожна наступна подія суворо пов’язується з попередніми (систе­ми Гобса, Спінози, Лапласа). Тут по суті не залишається місця для вільного вибору, бо немає альтернатив. Неуникненна доконечність і повна передбачуваність головних етапів життя людини і головних подій, що є наслідком цього, характерна для астро­логії й інших окультних учень минувшини й сьогодення, так само, як і для всіляких соціальних утопій і антиутопій. Водночас ігнорування доконечності (природної, істо­ричної тощо) призводить до сваволі й уседозволеності, анархії та хаосу, що взагалі ви­ключає свободу. Отже, можна дійти висновку, що свобода є щось більше, ніж ураху­вання об’єктивної доконечності й усунення зовнішніх обмежень. Набагато істотнішою є внутрішня свобода, «свобода для», свобода у виборі істини, добра та краси.

■ ДЕТЕРМІНІЗМ. Заперечення свободи волі є детермінізм — теорія, відповідно до якої жодний індивід не може контролювати власні дії. На думку де­терміністів, усі дії людей зумовлюються непідконтрольними їм факторами, а саме: не вільним вибором, а генетичним кодом, інстинктами, переживаннями раннього ди­тинства чи соціальним середовищем. Залізний закон причиновості говорить, що майбутнє в певному сенсі вже написане й не підлягає зміні.

Детермінізм можна розглядати, з одного боку, як позитивний і негативний, з іншого боку, — як суворий і несуворий. У повсякденному житті ми відчуваємо, що можемо вибирати. З іншого боку, ми бачимо панування закону причиновості в при­роді загалом і знаємо, що ми самі є частиною природи.

Дехто з філософів наполягає на існуванні свободи волі почасти тому, що, на їхню думку, заперечення її спричинить шкідливі наслідки для моральності. Для захи­сту теорії свободи людської волі недостатньо спростувати детермінізм, оскільки свобода волі не є звичайна відсутність причиновості, не є випадковість.

Навіть найупертіші захисники свободи волі повинні визнати, що в багатьох ви­падках наш вибір І дія детерміновані в несуворому, чи негативному, сенсі слова.