§ 1. Джерела і напрями сучасного позитивізму

Право цікавило мислителів і політиків з давніх часів, про що пере­конливо свідчить представлений у попередніх розділах багатий досвід філософського осмислення ідеї права і правової реальності в цілому.

Правовий позитивізм у своєму розвитку пройшов дві основні стадії: класичний та некласичний (неопозитивізм). Становлення класичного правового позитивізму у Великобританії та інших європейських країнах у ХІХ столітті обумовлене дією «внутрішніх» і «зовнішніх» факторів. Зовнішні фактори були пов’язані із динамікою соціально-історичного розвитку європейських держав, зокрема тенденціями лібералізації мо­нархічних режимів, зростанням політичної значущості «конституціона­лізму» як особливого суспільного устрою, при якому до політичного життя залучаються різні соціальні групи. Оскільки такі зміни передба­чали реформування державних органів, удосконалення судової системи, а отже, відображення відповідних новаторських кроків в нормах зако­нодавства, то зростає й потреба у кваліфікованих спеціалістах в юриди­чній галузі. Відповідно внутрішніми факторами стало відокремлення юриспруденції в окрему галузь наукового знання й суспільно значущої практики, оформлення спеціальних юридичних методів, які були покли­кані забезпечити автономію правового мислення (щоправда ця автоно­мія була скоріше зовнішньою і не зачіпала глибинних основ пізнання правової реальності).

Крім того, правовий позитивізм зосереджує правове мислення у ца­рині емпіричних методів і прийомів, що спрямовані на аналіз й тлума­чення законодавчих норм органами державної влади. А постільки юри­дичний аналіз передбачає формально-логічний підхід до тлумачення правової норми, то реальність права, як соціальний феномен, набувала емпіричного, нормативного характеру. Таким чином, право інтерпрету­валося лише як сукупність правових норм, передбачених діючим зако­нодавством, виконання яких забезпечувалося державним примусом. А завданням філософа права полягало лише в описі змісту нормативно- правових актів, теоретичному осмисленні самого процесу інтерпретації й оцінки правових норм, а також в установленні «догми права», тобто істинного змісту владних приписів. Ось чому позитивістський метод аналізу правових джерел, започаткований фактично на етапі «першого» позитивізму, отримав назву формально-догматичного методу. Він став визначальним для теорії аналітичного правового позитивізму, фунда­тором якої був Джон Остін (1790-1859).

Запропонована Остіном модель правової системи складалася із трьох параметрів - «суверен», «наказ», «санкція». Вона дозволяла відді­лити правові і моральні приписи в галузі юриспруденції. На думку Остіна, предметом дослідження юриста має бути «право, встановлене тими, хто у політиці панує, для тих, хто у політиці підкоряється». Тим самим мислитель утверджує наявність у будь-якому суспільстві особи або групи осіб, які домагаються панування над більшістю, але самі ні­кому не підкоряються. А право виступає сукупністю примусових нака­зів правителів, які непідвладні закону.

Владні приписи оформлюються в мовленні з допомогою імперати­вів, що мають спонукальний характер - «розпоряджень», «вимог», «по­рад», смислове наповнення яких варіюється залежно від конкретної правової ситуації. Для імперативної теорії Остіна характерні такі озна­ки, як монізм і редукціонізм.

У другій половині ХХ століття в загальному руслі розвитку приро­дничо-наукових і суспільних наук відбуваються значні зміни і у філо­софському розумінні співвідношення права і закону, в оцінках позити­вного права, в осмисленні предмету, цілей і завдань філософії права. На цьому етапі юридичний позитивізм трансформується в неопозитивізм. З’являються нові напрями в розвитку позитивістських філософсько- правових вчень:

- «етатистський», що вбачає позитивність права в закріпленні його державною інстанцією («авторитетом»). Буття права для цього напряму визначається наявністю відповідних актів, які приймаються «авторите­том» (договори, санкціоновані державою, закони, постанови тощо);

- «психологічний», для якого критерієм позитивності права є пере­живання таких станів, як визнання, відчуття обов’язку тощо;

- «соціологічний» позитивізм вбачає позитивність права у зовніш­ніх проявах соціального, в першу чергу, у виконанні фактичних право­вих приписів суб’єктами права.

Загалом же визначальним для неопозитивізму стали три науково- пізнавальних принципи: редукції, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат.

Принцип верифікації - це перевірка результату дослідження на іс­тинність. З точки зору неопозитивізму істинне тільки те, що може бути безпосередньо емпірично перевірено на практиці. Перебільшення, абсо­лютизація цього принципу в неопозитивізмі призводить до відмови від такої важливої форми розвитку природничо-наукових знань, як гіпотеза.

Принцип конвенціоналізму - принцип домовленості, «договору». Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об'єкта пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, у чому його особливість і схожість із іншими. Але при цьому втрачається об'єкт пізнання як об'єктивна ре­альність, саме те, з приводу чого відбувається «домовленість».

Не зважаючи на різноманіття напрямів неопозитивізму та принци­пів, які було покладено в основу вчень філософів-неопозитивістів, суть даного феномену залишалася незмінною - абсолютизація державної во­лі як по суті єдиного джерела права, ігнорування об'єктивних моментів у пізнанні права, перебільшення значення природничих наук, формалі­зація гносеологічних проблем права.

Неопозитивізм у ХХ столітті пов'язаний, перш за все, з іменами за­хідноєвропейських філософів права - Г. Кельзена і Х. Харта.