Фройд (Фрейд), Зиґмунд  (1986 – 1939)

Австрійській психіатр, психолог та філософ, засновник психоаналізу. Центральним поняттям Фройда є “позасвідоме”, яке владно маніфестує себе у сновидіннях та обмовках.

Я ТА ВОНО.

Розмежування психіки на свідоме та несвідоме є головною передумовою психоаналізу, і лише це дає можливість зрозуміти та піддати науковому дослідженню дуже важливі патологічні процеси душевного життя, що зустрічаються досить часто. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психіки, а повинен розглядати свідомість як властивість психічного, яка може приєднуватися або не приєднуватися до інших його властивостей.

… Для більшості філософськи освічених людей ідея психічного, яке одночасно не було б свідомістю, до такої міри є незрозумілою, що видається їм абсурдною та несумісною з простою логікою. Це відбувається, як я гадаю, через те, що вони ніколи не досліджували феноменів гіпнозу та сновидінь, які також мають відношення до психічного, і які – не кажучи вже про всю область патологічних явищ – вимагають такого розуміння.

… До терміну або поняття несвідоме ми дійшли… шляхом переробки досвіду, в якому велику роль відіграє душевна динаміка. Ми дізналися, тобто  змушені були визнати, що існують досить потужні душевні процеси або уявлення, які можуть мати такі ж наслідки для душевного життя, як і всі інші уявлення … Достатньо сказати: тут розпочинається психоаналітична теорія, яка стверджує, що такі уявлення не стають усвідомленими тому, що їм протидіє відома сила, позаяк вони могли б бути усвідомленими, і тоді ми б побачили, як вони мало відрізняються від усіх інших загальновідомих психічних елементів.

Поняття несвідомого, ми таким чином, отримали зі вчення про витіснення. Витіснене ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо, однак, що існує кілька несвідомих: латентне, проте спроможне стати усвідомленим, і витіснене, яке само пор собі та без подальшого нездатне стати усвідомленим… Латентне несвідоме, яке є несвідомим лише в описовому, однак не в динамічному сенсі, називається нами досвідомим; термін “несвідоме” ми застосовуємо лише у відношенні до витісненого динамічного несвідомого…

…Ми створили для себе уявлення про цілісну організацію душевних процесів в одній особистості і позначаємо її як Я цієї особистості.  Це Я пов’язане зі свідомістю, воно панує над спонуканням до руху, тобто до розрядки збудження у зовнішній світ. Це та душевна інстанція, яка контролює всі окремі процеси, яка вночі засинає, однак все ж таки керує цензурою сновидінь. З цього Я походить також витіснення, завдяки якому відомі душевні спонукання підлягають виключенню не лише зі свідомості, а також з інших областей впливів та дій. Це виключення через витіснення в аналізі протиставляє себе  Я, і завдання аналізу полягає у тому, щоб ліквідувати супротив, який Я вчиняє при спробах наблизитися до витісненого. Під час аналізу ми спостерігаємо, як хвора людина, якщо перед нею ставляться відомі завдання, відчуває труднощі; її асоціації припиняються, як тільки вони мають наблизитися до витісненого. Тоді ми кажемо їй, що вона перебуває під владою супротиву, однак сама про це нічого не знає,  і навіть в тому випадку, коли на основі почуття дискомфорту вона повинна здогадатися, що на неї діє певний супротив, вона все ж таки не вміє ні назвати його, ні вказати на нього.

Проте наслідки нашого розуміння несвідомого ще більш важливі. Знайомство з динамікою внесло першу корективу, структурна теорія вносить наступну. Ми дійшли висновку, що несвідоме  не співпадає з витісненим; залишається правильним, що все витіснене неусвідомлене, однак не все несвідоме є витісненим. Навіть частина Я (один Бог наскільки важлива частина) може бути несвідомою і без всякого сумніву і є такою. І це несвідоме в Я не є латентним у сенсі досвідомого, інакше його б не можна було зробити активним без усвідомлення та сама свідомість би не становила стільки труднощів. Коли, ми таким чином, опинилися перед необхідністю визнання третього невитісненого несвідомого, то нам  доводиться визнати, що властивість несвідомого втрачає для нас своє значення. Воно перетворюється на багатозначну якість, яке не дозволяє робити широкі та беззастережні висновки…

Я ТА ВОНО

              Патологічні вишукування відволікли наш інтерес виключно у бік витісненого.

Все наше знання постійно пов’язане зі свідомістю. Навіть несвідоме ми можемо пізнати лише шляхом перетворення його у свідоме. Проте яким чином це можливо? Що означає: зробити дещо свідомим? Як це може відбутися?

… Ми вже зазначили, що свідомість являє собою поверховий шар душевного апарата, тобто ми зробили його функцією певної системи, яка просторово найближча до зовнішнього світу… Само по собі зрозуміло, що всі відчуття, що приходять ззовні є усвідомленими (чуттєві сприйняття), а також зсередини, які ми називаємо відчуттями та почуттями. Проте, що відбувається з тими внутрішніми процесами, які ми – дещо брутально та недостатньо – можемо назвати розумовими процесами?…

Я гадаю, тут було б доречним дослухатися до запропонованого одним автором, який з особистих міркувань даремно намагається запевнити, що нічого спільного з високою та строгою наукою не має. Я маю на увазі Г. Гроддека, який невтомно повторює, що те, що ми називаємо своїм Я, в житті переважно проявляється пасивно, що нас, за його словами, “поборюють” невідомі і непідвладні нам сили. Усі ми переживаємо такі відчуття, хоча б вони і не оволодівали нами настільки, щоб виключити все інше, я відверто заявляю, що поглядам Гроддека потрібно відвести належне місце в науці. Я пропоную враховувати такі погляди і назвати сутність, яка походить з системи W (сприйняття), яка перебуває на початку досвідомою, іменем Я, а ті інші області психічного, у котрі ця сутність втручається і які є несвідомими, позначити, як і Гроддек, словом Воно.

Ми незабаром побачимо, чи можна отримати з такого розуміння щось корисне для описання та розуміння.

Проте витіснене також зливається з Воно і є тільки його частина. Витіснене завдяки супротиву витіснення різко відокремлене лише від Я; за допомогою Воно йому відкривається можливість злитися з Я. Зрозуміло, звідси, що майже всі розмежування, які ми намагалися описати на основі даних патології, мають відношення лише до відомим нам поверховим шарам душевного апарата…

Неважко переконатися у тому, що Я є лише видозмінена під прямим впливом зовнішнього світу та за посередництвом style='font-size: 14.0pt;line-height:150%'>W – Bw (сприйняття – свідомість) частина Воно, своєрідне продовження диференціації поверхового шару. Я намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип задоволення, який повністю панує в Воно, на принцип реальності. Сприйняття має для Я таке саме значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, всупереч Воно, яке містить пристрасті. Все це відповідає загальновідомим і популярним розмежуванням, однак може вважатися правильним лише для декотрого окремого – або в ідеалі правильного – випадку.

Велике функціональне значення  Я  полягає у тому, що за нормальних умов йому надана влада над спонуканням до руху. У відношенні до Воно Я схоже на вершника, який має вгамувати переважаючу міць коня, з тією тільки різницею, що вершник намагається здійснити це власними силами, а Я силами запозиченими.

Я виникає і відокремлюється він Воно, ймовірно, не лише під впливом системи W (сприйняття), а й також під впливом іншого моменту. Власне тіло, насамперед його поверхня, постає як місце, від якого може виходити як зовнішнє, так і внутрішнє сприйняття. Через зір тіло сприймається як інший об’єкт, але сприйманню на дотик воно надає подвійні відчуття, декотрі з яких можуть бути дуже схожими на внутрішнє відчуття. В психофізіології докладно описувалося, яким чином власне тіло відокремлюється від світу сприйнять. Відчуття болю, ймовірно, також відіграє при цьому деяку роль, а спосіб, яким підчас болісних хвороб людина отримує нові знання про свої органи, є, типовим способом щодо того, як взагалі складається уявлення про своє тіло.

Я насамперед тілесно, воно є не лише поверховою істотою, а навіть проекцією декотрої поверхні. Якщо шукати анатомічну аналогію, то його швидше за все, можна уподібнити “мозковій людинці” анатомів, яка міститься  в мозковій корі ніби головою донизу, п’ятами догори, дивиться назад, а ліворуч, як відомо, знаходиться мовленнєва зона.

Відношення Я та свідомості обговорювалося часто, однак тут необхідно знову навести деякі важливі факти. Ми звикли усюди привносити соціальну або етичну оцінки, і тому нас не дивує те, що гра ницих пристрастей відбувається у несвідомому, однак ми наперед переконані у тому, що душевні функції тим легше досягають свідомості, чим вище їх оцінка. Натомість психологічний досвід не виправдовує наших очікувань. З одного боку, ми маємо докази того, що навіть найскладніша інтелектуальна робота, яка зазвичай вимагає напружених міркувань, може відбуватися несвідомо, не дійшовши до свідомості. Такі випадки цілковито безперечні, вони відбуваються, наприклад, у стані сновидіння і полягають у тому, що людина після прокидання знаходить вирішення складної математичної або іншої задачі, над якою вона билася безрезультатно досі.

Проте найбільше здивування викликає інший факт. Виходячи з наших аналізів, ми дізнаємося про існування людей, у яких  самокритика і совість, тобто безперечно високо оцінені душевні прояви, виявляються несвідомими і, залишаючись такими, зумовлюють найважливіші вчинки; та обставина, що супротив в аналізі залишається несвідомим, не є, звідси, єдиною ситуацією такого роду. Ще більше бентежить нас нове спостереження, яке призводить до необхідності, попри найретельнішу критику, враховувати несвідоме почуття провини, - факт, який загадує нові загадки, особливо коли нас все більше і більше охоплює переконання у тому, що несвідоме почуття провини відіграє у більшості неврозів економічно вирішальну роль і створює найміцнішу перешкоду для одужання. Повертаючись до нашої оціночної шкали, ми повинні сказати: не тільки найглибше, а й найвеличніше у Я може бути несвідомим.

Таким чином, нам немов демонструється те, що раніше говорилося про свідоме Я, а саме – що воно насамперед є “тілесним Я”.

Я ТА НАД-Я (Я-ІДЕАЛ).

Якби Я було лише частиною системи Воно, яка визначається впливом системи сприйняття, тільки представником реального зовнішнього світу в душевній області, все було б просто.

В іншому місці вже пояснювалися мотиви, які наштовхнули нас робити припущення щодо існування декотрої інстанції в Я, яку можна назвати Я-ідеалом або Над-Я. Ці мотиви цілком правомірні. Те, що ця частина Я не так міцно  пов’язана зі свідомістю, є несподіванкою, яка вимагає пояснення.

Нам доведеться розпочинати здалеку. Нам поталанило зрозуміти мученицьке страждання меланхоліка завдяки припущенню, що в Я відтворений загублений об’єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об’єкту ідентифікацією. У цей же час, однак, ми ще не зрозуміли усього значення цього процесу і не знали, наскільки часто він повторюється. З тих пір ми кажемо: така заміна відіграє велику роль у формуванні Я, а також має істотне значення в у творенні того, що ми називаємо характером.

На початку примітивної оральної фази розвитку індивіда важко відрізнити володіння об’єктом від ідентифікації. Пізніше можна вдатися до припущення, що бажання оволодіти об’єктом походить з Воно, яке відчуває еротичний потяг як потребу. Спочатку ще кволе Я  отримує від прихильності до об’єкту знання, задовольняється ним або прагне ліквідувати його шляхом витіснення.

Якщо ми маємо потребу в сексуальному об’єкті або нам доводиться відмовитися від нього, з Я нерідко відбуваються зміни, які, на кшталт меланхолії, потрібно розуміти як вторгнення об’єкта в Я; найближчі подробиці цього заміщення нам поки що невідомі. Можливо, за допомогою такої інтроспекції (вторгнення)…Я полегшує або уможливлює відмову від об’єкта. Можливо, це ототожнення взагалі є тією умовою, за якої Воно взагалі відмовляється від своїх об’єктів.  У будь-якому випадку цей процес, особливо на ранніх стадіях розвитку спостерігається дуже часто: він дає нам можливість припустити, що характер Я є осадом відкинутих прихильностей до об’єкта, що він містить історію цих виборів об’єктів. Оскільки характер особистості відкидає або приймає ці впливи з історії еротичних виборів об’єкта, природно припустити цілу шкалу супротиву. Ми вважаємо, що в рисах характеру жінок, які мали великий досвід з кохання, легко знайти відзвук їхньої прихильності до об’єкта. Необхідно також взяти до уваги випадки одночасної прихильності до об’єкта та ідентифікації, тобто зміни характеру до того, як відбулася відмова  від об’єкта…

    Інший підхід до явища демонструє, що таке перетворення еротичного вибору об’єкта на змінене Я є також тим способом, яким Я отримує можливість оволодіти Воно і поглибити свої відносини з ним, правда, ціною вагомої поступливості щодо його переживань. Приймаючи риси об’єкта, Я немов нав’язує Воно самого себе у якості об’єкта кохання, намагається відшкодувати йому його втрату, звертаючись до нього такими словами: “Дивися, ти вже можеш кохати мене – я так схоже на об’єкт”.

Перетворення об’єкт-лібідо в нарцистичне лібідо, вочевидь, несе з собою відмову від сексуальних цілей, відому десексуалізацію, а отже, своєрідну сублімацію.  Більше того, тут виникає питання, яке заслуговує на уважний розгляд, а саме: чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається будь-яка сублімація за рахунок втручання Я, яке на початку перетворює сексуальне об’єкт-лібідо на нарцисичне лібідо для того, щоб в майбутньому переслідувати, можливо, іншу мету? До цього питання ми ще повернемося.

Хоча ми і відхиляємося від нашої мети, однак необхідно зупинити на деякий час нашу увагу на об’єктних ідентифікаціях Я. Якщо такі множаться, стають занадто численними, потужними та несумісними одна з одною, то це легко може призвести до патологічного наслідків. Справа може дійти до розчеплення Я, оскільки окремі ідентифікації завдяки протистоянню відокремлюються одна від одної і таємниця так названої “множинної особистості”, можливо,  полягає як раз у тому, щоб окремі ідентифікації по черзі оволодівають свідомістю. Навіть якщо справа не заходить так далеко, все-таки створюється підгрунтя для конфліктів між різними ідентифікаціями, на які розкладається Я, конфліктів, які в кінцевому рахунку не зажди можуть називатися патологічними.

Як би не зміцнів у майбутньому супротив характеру щодо впливу відкинутих прихильностей до об’єкта, все ж таки вплив перших ідентифікацій, які виникли ще в ранньому дитинстві буде широким та стійким. Ця обставина змушує нас повернутися назад до моменту виникнення Я-ідеалу, оскільки за ним прихована перша і найважливіша ідентифікація з батьком в самий ранній період історії розвитку особистості. Така ідентифікація, гадаю, не є наслідком або результатом прихильності до об’єкта; вона є прямою, безпосередньою і більш ранньою,  аніж будь-яка інша прихильність до об’єкта. Однак, вибір між об’єктами, який має відношення до першого сексуального періоду стосовно батька та матері, за нормальних умов призводить, гадаю, до такої ідентифікації і тим самим підсилює первинну ідентифікацію.

Всі ці стосунки настільки складні, що виникає необхідність розглянути їх докладніше. Існує два моменти, які зумовлюють цю складність: трикутне розташування Едипового відношення і початкова бісексуальність індивіда.

Спрощений випадок для дитини чоловічої статі виглядає наступним чином: досить рано дитина відчуває до матері об’єктну прихильність, яка  розпочинається з материнських грудей і постає типовим вибором об’єкта у якості опори; з батьком же хлопчик ідентифікується. Ці відношення існують деякий час паралельно, допоки посилення сексуального потягу до матері і усвідомлення того, що батько є перешкодою для такого потягу, не викликає Едипового комплексу. Ідентифікація з батьком віднині набуває ворожого забарвлення і перетворюється на бажання усунути батька і замінити його собою. З тих пір ставлення до батька має амбівалентний характер, створюється враження, ніби наявна з самого початку в ідентифікації амбівалентність стала явною. “Амбівалентна установка” у ставленні до батька і лише ніжний об’єктний       потяг до матері складають для хлопчика зміст простого, позитивного Едипвого комплекса.

При руйнації Едипового комплексу необхідно відмовитися від обєктної прихильності до матері. Замість неї можуть з’явитися дві речі: або ідентифікація із матір’ю, або посилення ідентифікації з батьком. Останню ми зазвичай розглядаємо як більш нормальний випадок, який дозволяє зберегти певною мірою ніжне ставлення до матері. Завдяки зникненню Едипового комплексу мужність характеру хлопчика, таким чином зміцнилася. Відповідно аналогічним чином Едипова установка маленької дівчинки може завершитися ідентифікацією з матір’ю, яка зміцнюватиме жіночний характер дівчинки.

Ці ідентифікації не відповідають нашим очікуванням, так як вони не вводять полишений об’єкт в Я; проте і такий наслідок є можливим, причому у дівчаток він легше спостерігається, аніж у хлопчиків. В аналізі досить часто доводиться стикатися з тим, що маленька дівчинка, після того, як їй довелося відмовитися від батька як об’єкта кохання, виявляє мужність та ідентифікує себе з батьком, тобто з загубленим об’єктом. Зрозуміло, що все це залежить від того, чи достатньо  потужні її чоловічі задатки, у чому б вони не полягали.

Таким чином, перехід Едипової ситуації  в ідентифікацію із батьком або матір’ю залежить в обох статях, гадаю, від відносної сили задатків тієї чи іншої статі. Це один спосіб, яким бісексуальність втручається у долю Едипового комплексу. Інший спосіб ще більше важливий. Насправді, виникає таке враження, що простий Едипів комплекс взагалі не є найбільш частим випадком, а відповідає деякому спрощенню чи схематизації, яка практично здійснюється, правда, досить часто. Більш докладне дослідження відкриває в більшості випадків повний Едипів комплекс, який буде двояким – позитивним та негативним – в залежності від первинної бісексуальності дитини, тобто хлопчик перебуває не лише в амбівалентному ставленні до батька та зупиняє свій ніжний вибір на матері, однак у той же час він поводиться як дівчинка, проявляє ніжне жіноче ставлення до батька і відповідно ревнощі та ворожість до матері. Це вторгнення бісексуальності досить ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об’єкта та ідентифікаціями і перешкоджає зрозумілому описанню їх. Можливо, що встановлена у ставленні до батьків амбівалентність має бути повністю віднесена на рахунок бісексуальності, а не виникає, як я досі стверджував, з ідентифікації внаслідок суперництва.

Я гадаю, що ми не помилимося,  коли припустимо існування повного Едипового комплексу взагалі у всіх людей, особливо у невротиків. Аналітичний досвід відкриває незабаром, що у відомих випадках та чи інша складова частина цього комплексу зникає, залишаючи лише ледве помітний слід, так що створюється ряд, один кінець якого займає позитивний комплекс, інший кінець – зворотний, негативний комплекс, тоді як середні ланки зображують повну форму з неоднаковою участю обох компонентів. При зникненні Едипового комплексу чотири потяги, які він вміщує сполучаються у такий  спосіб, що з них виходить одна ідентифікація з батьком та одна з матір’ю, причому ідентифікація з батьком утримує об’єкт-мати позитивного комплексу та одночасно заміняє об’єкт-батька зворотного комплексу; аналогічні явища мають місце при ідентифікації з матір’ю…

Таким чином, можна зробити грубе припущення, що в наслідок сексуальної фази, яка характеризується пануванням Едипового комплексу, в Я накопичується осад, що складається з утворення обох названих, деяким чином узгоджених одна з одною ідентифікацій. Ця зміна в Я зберігає особливе положення: вона протистоїть іншому змісту Я як Я-ідеал або над-Я.

Натомість Над-Я не є простим осадом від першого обрання об’єкту, здійсненим Воно, йому притаманне також значення енергійного реактивного утворення по відношенню до них.  Його відношення до Я не вичерпується вимогою “ти мусиш бути таким самим як (батько)”, воно виражає також заборону: “Таким (як батько) ти смієш бути, тобто ти не смієш робити усе те, що робить батько, деякі вчинки залишаються виключно його правом”. Це подвійне обличчя Я-ідеалу зумовлено тим фактом, що над-Я намагалося витіснити Едипів комплекс, більше того – могло виникнути лише завдяки цій різкій зміні. Витіснення Едипового комплексу було, вочевидь, нелегким завданням. Так як батьки, особливо батько, усвідомлюється як перешкода щодо здійснення Едипових потягів, то інфантильне Я накопичувало сили для цього витіснення через створення в собі такої ж самої перешкоди. Ці сили воно запозичувало відомим чином у батька, і таке запозичення є актом, вищою мірою здатне викликати наслідки. Над-Я збереже характер батька, і чим сильніший був Едипів комплекс, тим  стрімкіше було його витіснення (під впливом авторитета, релігії, освіти, читання), тим строгіше незабаром над-Я буде панувати над Я як совість, а можливо, і як несвідоме почуття провини. Звідки береться міць для такого панування, звідки його примусовий характер, який набуває форми категоричного імперативу, - з цього приводу я ще висловлю свої  міркування.

Зосередив ще раз увагу на описаному вище виникненні над-Я, ми помітимо у ньому результат двох надзвичайно важливих біологічних чинників: тривалої дитячої безпорадності і залежності людини та наявності в неї Едипового комплексу, який був нами редукований навіть до перерви у розвитку лібідо, що утворився завдяки латентному періоду, тобто до двократного начала статевого життя. Ця остання обставина є, мабуть, специфічною особливістю людини, згідно з психологічною гіпотезою, наслідок того поштовху до культурного розвитку, який був насильницьким чином викликаний у льодовий період. Таким чином, відокремлення над-Я від Я не випадково, воно відображає найважливіші риси розвитку як індивіда, так і роду і навіть більше: надаючи батьківському впливу тривалого вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов’язано своїм походженням.

Нескінченну кількість разів психоаналізу дорікали тим, що він не цікавиться вищим, моральним, над особистісним в індивіді. Таке дорікання несправедливе двічі – історично і методологічно. Історично – тому що психоаналіз з самого початку приписував моральним та естетичним тенденціям в Я прагнення до витіснення, методологічно – внаслідок небажання зрозуміти, що психоаналітичне дослідження не могло виступати, на кшталт філософської системи, з завершеним колом  своїх положень, однак повинно було крок за кроком просуватися у розумінні складного душевного життя шляхом аналітичного розчленування як нормальних, так аномальних явищ. Тепер, коли ми зважилися підійти, наостанку, до аналізу Я, ми можемо відповісти всім, хто, вражений від власної моральної свідомості, наполягав на необхідності вищого в людині: “Воно безперечно повинне існувати, але Я-ідеал чи над-Я, вираження нашого ставлення до батьків, як раз і є вищою істотою. Ще в дитинстві ми знали цих вищих істот, були здивовані ними і відчували жах перед ними, однак незабаром ми прийняли їх у самих себе”.                   

Таким чином Я-ідеал є спадкоємцем Едипового комплексу, отже, вираженням найміцніших рухів Воно та долі його лібідо. Висунувши цей ідеал, Я змогло оволодіти Едиповим комплексом і в той же час підкоритися Воно. У той час, коли Я переважно є представником зовнішнього світу, реальності, над-Я виступає йому назустріч як довірена особа внутрішнього  світу, або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Я та Я-ідеалом у кінцевому рахунку відображатимуть суперечність реального та психічного, зовнішнього та внутрішнього світів.

Все, що біологія і людська історія створили в Воно та зафіксували в ньому, - все це приймається Я у вигляді утворення ідеалу і знову індивідуально переживається ним. Унаслідок історії формування Я-ідеал має найтісніший зв’язок із філогенетичною та архаїчною спадщиною індивідуума. Те, що в індивідуальному душевному житті належало найглибшим шарам, набуває завдяки утворенню Я-ідеалу найвищого з боку наших оцінок змісту людської душі… Неважко показати, що Я-ідеал відповідає всім вимогам, які висувають стосовно вищого початку в людині. Як пристрасна прихильність до батька він місить у собі зерно, з якого зросли всі релігії. Судження про власну недовершеність у порівнянні Я зі своїм ідеалом викликає релігійне почуття благоговіння, на яке спирається пристрасно віруюча людина. У подальшому розвитку роль батька перейде до вчителям та авторитетам; їх заповіді та заборони зберігають свій вплив в Я-ідеалі, здійснюючи в якості совісті моральну цензуру. Неузгодженість між вимогами совісті та діяльністю Я відчувається як почуття провини. Соціальні почуття грунтуються на ідентифікаціях з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу. 

Зігмунд Фройд “Я та Воно”.(ЭКСМО-ПРЕСС, Москва ФОЛИО, Харьков 2001, С. 841-860).