«Марксизм» у СРСР — сталінська версія (сталінізм)

Ленінський активістський волюнтаризм 1915—1922 рр. лише зовні нагадував повернення до «автентичного» (термін західних нео- марксистів) Маркса. Так, Ленін звертається до безпосередньої люд­ської діяльності, до «суб’єктивного» чинника історичного процесу (а не до «безособових» економічних законів або абстрактної історичної необхідності).

Тим-то саме Сталін виявився однією з найбільш «підходящих» кандидатур на роль «продовжувача справи Леніна». Адже ще у сво­єму ранньому філософському творі «Анархізм чи соціалізм» (1906) Сталін, протиставляючи марксизм анархізмові, головну їх відмін­ність вбачав у протилежному підході до розуміння людини. «Річ у тому, — наголошував Сталін, — що анархізм і соціалізм побудовані на зовсім різних принципах, незважаючи на те, що обидва вони ви­ступають на арені боротьби під соціалістичним прапором. Наріжний камінь анархізму — особа, визволення якої, на його думку, є головною умовою визволення маси, колективу. На думку анархізму, визволен­ня маси неможливе доти, доки не визволиться особа, через що його лозунг: «Все для особи». А наріжним каменем марксизму є маса, ви­зволення якої, на його думку, є головною умовою визволення особи. Тобто, на думку марксизму, визволення особи неможливе доти, доки не визволиться маса, через що його лозунг: «Все для маси»^[197].

Марксове розуміння людини, як бачимо, тут здеформоване в протилежне.

Проголосивши ленінське тлумачення марксизму «останнім сло­вом» світової філософської думки — «марксизмом-ленінізмом», Ста­лін завершує ленінський задум створення всеохоплюючої тоталітарної системи партійно-державної філософії діалектичного та історичного матеріалізму. Унітарна система державно-тоталітарного марксизму- ленінізму постає в книзі «Історія ВКП(б). Короткий курс», опубліко­ваній масовим тиражем у 1938 р. і перекладеній мовами всіх народів СРСР і більшості народів світу. Параграф другий четвертого розділу «Короткого курсу» «Про діалектичний та історичний матеріалізм» є своєрідним сталінським філософським компендіумом.

«Діалектичний матеріалізм, — писав Сталін, — є світогляд марксистсько-ленінської партії. Він називається діалектичним ма­теріалізмом тому, що його підхід до явищ природи, його метод ви­вчення явищ природи, його метод пізнання цих явищ є діалектичним, а його витлумачення явищ природи, його розуміння явищ природи, його теорія — матеріалістичною»^[198].

Одразу звертають на себе увагу два моменти. Проголошуючи діа­лектичний матеріалізм світоглядом партії, Сталін офіційно проголо­шує філософію політичним ученням. Тут він послідовно завершує лінію, започатковану ленінським принципом «партійності» філосо­фії та ідеологічним тлумаченням теоретичного знання, про що вже йшлося у зв’язку зі з’ясуванням питання про ленінські російсько- ментальні інтенції в тлумаченні марксизму.

У результаті вимальовується така світоглядна модель «марксистсько-ленінського» (сталіністського) бачення реальності: всю цілісність, так би мовити, «універсум», буття становить природа, закони якої охоплюють усе буття. Специфічним виявом законів при­роди постають закони суспільства. І нарешті, люди, вивчаючи закони природи і суспільства (оскільки суспільство є «специфічною» час­тиною природи, то ці закони в принципі ідентичні), при науковому характері такого знання (науковим знанням є «марксизм-ленінізм») отримують правильний орієнтир у політичній діяльності, тобто в житті. Такою є внутрішня «логіка» викладеної Сталіним системи «марксистсько-ленінської філософії».

Оскільки весь зміст філософії діалектичного та історичного ма­теріалізму складають чотири риси діалектики, три риси філософії та три риси виробництва, структура яких однакова, проілюструємо ста­лінську «логіку» філософії «марксизму-ленінізму» на прикладі одні­єї з цих структурних рис, скажімо, на прикладі четвертої риси діалек­тики. «На протилежність метафізиці, — писав Сталін, — діалектика виходить з того, що предметам природи, явищам властиві внутрішні суперечності, бо всі вони мають негативну і позитивну сторону, своє минуле і майбутнє, своє те, що відживає, і те, що розвивається, що боротьба цих протилежностей, боротьба між старим і новим, між тим, що відмирає, і тим, що народжується, між тим, що відживає, і тим, що розвивається, становить внутрішній зміст процесу розвитку, внут­рішній зміст перетворення кількісних змін в якісні».

size=2 color=black face="Times New Roman">Далі Сталін переходить до суспільства: «Якщо розвиток відбу­вається в порядку розкриття внутрішніх суперечностей, у порядку зіткнень протилежних сил на базі цих суперечностей з там, щоб по­долати ці суперечності, то ясно, що класова боротьба пролетаріату є цілком природним і неминучим явищем.

Таким чином, маємо своєрідну («залізну») «логіку»: правильне політичне рішення — це не просто людське (хай навіть і геніальної людини) рішення, це — закон самого буття. Адже, щоб «не помили­тися в політиці», треба спиратися на закони суспільства, які, своєю чергою, є втіленням законів самого буття. Цими принципово «без­помилковими» рішеннями стають «марксистсько-ленінські» (тобто сталінські) рішення. Звідси стає само собою зрозумілим, що будь-яке твердження, що суперечить висловлюванням вождя, автоматично ви­знається відступом від істини. І оскільки істина відображає інтереси більшості людей («прогресивного людства»), народу, — той, хто від­ступає від істини, висловлюючи всупереч цій істині власну, самостій­ну думку, є автоматично «ворогом народу», а з ворогами, як відомо, нічого церемонитись.

Але постає запитання: якщо філософія діалектичного та історич­ного матеріалізму є «єдино істинною» філософією у світі, оскільки виражає найглибшу суть законів самого буття (природи, суспіль­ства і людського життя), то звідки ж можуть узятися не згодні з нею «вороги народу; що в реальному житті (яке теж реалізується згідно з законами діамату та істмату, що виражають «правду самого життя») може породжувати навіть можливість появи таких ворогів? Особли­во якщо врахувати, що значна частина населення СРСР була охо­плена щирим бажанням, навіть ентузіазмом активного будівництва комуністичного суспільства. Але саме на кінець 30-х років, коли цей ентузіазм досяг свого піку, таких «ворогів» з’явилося настільки ба­гато, що партії довелося вживати надзвичайних заходів для їх «при­боркання».

У виступі на лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 року Сталін так пояснює ситуацію в країні: «Необхідно розбита і відкину­ти геть гнилу теорію про те, що з кожним нашим просуванням уперед класова боротьба у нас повинна нібито все більше й більше згасати, що в міру наших успіхів класовий ворог стає нібито все більш і більш ручним.

Чим пояснити такі явно безглузді репресії? Нерідко можна почу­та посилання на психологічні риси характеру Сталіна (особиста жор­стокість, садизм та ін.). Більш вірогідним вважаємо інше пояснення, на яке наштовхує історичний прецедент часів Французької революції XVIII ст, — масовий терор, розгорнутий якобінцями в останній період їх перебування при владі. Лідер якобінців М. Робесп’єр, пояснюючи причини терору, наводив аргументацію дуже подібну до сталінської: «Коли свобода досягає, вочевидь, блискучого тріумфу, вороги бать­ківщини складають все більш зухвалі змови». Насправді ж, як пока­зала історія, якобінці прагнули реалізувати утопічну (принципово нездійсненну) соціальну програму — побудову «царства розуму». Не розуміючи утопічності свого задуму (справжньої причини практич­ного провалу їхніх соціальних зусиль), вони шукали «об’єктивні при­чини» своєї невдачі в перешкодах, що їх нібито чинили їхні політич­ні супротивники, масово відправляючи останніх на гільйотину. Так само й невдачі комуністичного будівництва в CPCP, цілком природні через утопічність самої комуністичної програми (фактично визнаної самим Марксом, про що вже йшлося в попередніх лекціях), спонуку­вали комуністичне керівництво країни, яке не допускало думки прак­тичної хибності самого комуністичного проекту, шукати «ворогів на­роду» і застосовувати до них масові репресії.

Злидні радянських людей, десятки й сотні тисяч невинних жертв репресій, голодомору тощо були трагічною платою за догматичну, на­віть фанатичну віру комуністичних вождів в істинність і практичну здійсненність ідей, які насправді такими не були.

Комуністичний фанатизм сягав такої міри, що злочинною вважа­лася навіть думка про можливість бодай найменшої похибки вождя правлячої партії, політика якої визначалася «найточнішим науковим компасом» — ідеями марксизму-ленінізму.

Вважаючи «масу» важливішою реальністю, ніж особистість (зга­даймо сталінське міркування з цього приводу в праці «Анархізм чи соціалізм»), Сталін визнавав конкретні випадки та особистості зна­чущими лише як прояви чогось «загального». У виступі перед ви­пускниками військових академій 1935 р. він говорив: «Щоб привести техніку в рух і використати її до дна, потрібні люди, які оволоділи

технікою. Техніка без людей, які оволоділи технікою, мертва. Техніка на чолі з людьми, які оволоділи технікою, може і повинна дати чу­деса... Треба, нарешті, зрозуміти, що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим капіталом є люди, кадри»^{New Roman",serif;color:black'>[201]}. В центрі сталінської угоди, як бачимо, стоїть техніка, а люди — лише підпорядковані їй «засоби», за невикористання або використання яких техніка або «мертва», або «може творити чудеса». Людина ці­нується лише у її «інструментальній» функції (як «засіб», про недо­пустимість чого говорив уже Кант) — «бути капіталом», «бути кадра­ми» та ін. Дещо перефразовуючи слова М. І. Бухаріна з його виступу на І з’їзді письменників CPCP, Сталін любив повторювати афоризм «письменники — інженери людських душ», ототожнюючи унікально- неповторний процес літературної творчості з технологією потокового процесу виробництва стандартної продукції. У нас, на жаль, і сьогодні ще можна почути (навіть від керівників досить високого рангу) ста­лінські «перли» технологічного «гуманізму» типу «кадри вирішують все», «людський фактор» та ін.

Яскравим зразком «масованого» бачення людини, усередненої «простої радянської людини, яка двома головами вища від будь-якого високопоставленого буржуазного чинуші», є міркування, висловлені Сталіним на прийомі у Кремлі на честь учасників Параду Перемоги. «Не думайте, — звернувся Сталін до присутніх, — що я скажу що- небудь незвичайне. У мене найпростіший, звичайний тост.

Я хотів би випити... за людей, яких вважають «гвинтиками» ве­ликого державного механізму, але без яких усі ми — маршали і ко­мандуючі фронтами та арміями, говорячи грубо, ні дідька не варті. Який-небудь «гвинтик» розладнався — і кінчено. Я піднімаю тост за людей простих, звичайних, скромних, за «гвинтики», які тримають у стані активності наш великий державний механізм в усіх галузях науки, господарства і військової справи. їх дуже багато, ім’я їм легі­он, тому що це десятки мільйонів людей. Це — скромні люди. Ніх­то про них нічого не пише, звання у них немає, чинів мало, але це — люди, які тримають нас, як основа тримає вершину»^[202]. І у цьому ні­бито «гуманістичному» (і нібито «демократичному») міркуванні лю­дина поціновується за свої «технологічно-інструментальні» функції: «гвинтик», «основа, що держить вершину»; «анонімність» («пересіч­ність»): «ім’я йому легіон», «ніхто про них не пише» і т.д. — це ніби кантівський «категоричний імператив» навиворіт — людина лише за­сіб, але ніколи не мета.

Зрощення пролетарського месіанізму (інтернаціоналізму) з ро­сійським, яке почалося ще за життя Леніна, остаточно завершуєть­ся в сталінській радянській імперії. Виступаючи на прийомі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 року, Сталін сказав: «Я хотів би підняти тост за здоров’я нашого радянського на­роду і насамперед російського народу. Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу тому, що він заслужив у цій війні загальне ви­знання як керівної сили Радянського Союзу серед усіх народів на­шої країни. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу не тільки тому, що він — керівний народ але й тому, що у нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння»^[203].

Не говорячи вже про шовіністичний дух цього виступу (росіяни — «керівний народ» СРСР), вчувається в ньому щось від російсько­го менталітету XIX ст., від тих «владарів дум», що виховували пер­ших російських марксистів. А чи ж не так «повчав» В. Бєлінський М. Гоголя, який «посмів» критично оцінити деякі риси російського народу, подивитися на них із позицій менталітету, відмінного від російського. У російського народу, заявив Бєлінський за 100 років до шовіністичного тосту Сталіна, «надто багато здорового глузду, ясності й позитивності розуму... і от у цьому, можливо, криється ве­лич історичної його долі в майбутньому»^[204]. Мабуть, недаремно Ста­лін був «Віссаріоновичем», він гідний духовний син «несамовитого Віссаріона».